ГОНЧАР Іван Макарович (27(14). 01.1911—18.06.1993) — скульптор, живописець, графік, колек-
ціонер. Засл. діяч мист-в УРСР (1960), нар. худож. УРСР (1991). Н. в с. Лип’янка (нині село Шполянського р-ну Черкас. обл.). Закінчив Київ. худож.-пром. шк. (1930; майстерня В.Климова), 1931—36 навч. в Київ. ін-ті агрохімії та ґрунтознавства. Як скульптор виступив у 1930-х рр. роботою «Шевченко у дяка» (1939). Автор пам’ятників і скульптурних портретів діячів літ., мист-ва й науки: В.Сосюри (1947), О.Гончара, А.Малишка (обидва — 1949), молодому Т.Шевченкові (1950), М.Горькому (Ялта, 1956), М.Коцюбинському (1958), Лесі Українці (1959), Т.Шевченкові (с. Шешори Косівського р-ну Івано-Франк. обл.), У.Кармелюку (обидва — 1964), І.Гонті (с. Гонтівка Могилів-Подільського р-ну Він. обл., 1973), С.Васильченку (м. Ічня, 1978); акад. АН УРСР Є.Патону (1953), І.Бридьку (1957); живописних портретів: Б.Хмельницького, М.Заньковецької, Леся Курбаса, Б.Олійника, Н.Матвієнко, А.Солов’яненка та ін. (усі — 1985—91); композиції «Тарас-водоноша» (1939); горельєфів «Переяславська Рада» (1954), «Берегиня», «Ярило» (1985—90); серії живописних істор.-етногр. робіт «Весілля в Україні», краєвидів «Мальовнича Україна» (1960ті рр.), нар. типажів із різних регіонів України тощо. Лауреат Держ. премії УРСР ім. Т.Шевченка (1989). Зібрав велику етномистецтвознавчу колекцію (див. Гончара Івана музей). П. у м. Київ. Літ.: Історія українського мистецтва, т. 5—6. К., 1967—68; Мистецтво України: Біографічний довідник. К., 1997. Г.С. Брега.
чизняної війни Радянського Союзу 1941—1945, повісті «Земля гуде» (1947) та низки оповідань. У романах «Тронка» (1963), «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1981), повісті «Бригантина» (1975) викрив культ особи, виклав власне бачення шляхів і напрямів розвитку сучасної цивілізації. Роман «Собор» (1968), присвячений проблемі збереження історико-культ. спадщини укр. народу, став важливим стимулом розвитку нац.культ. процесів в Україні в 1960—80-х рр. У серед. 1960-х рр. — один з ініціаторів увічнення історії укр. козацтва, в т. ч. спорудження Держ. заповідника на о-ві Хортиця. Як голова СПУ опікувався поширенням і популяризацією укр. мови, активно виступав проти політики русифікації України. В умовах нац.-культ. відродження 1980 — поч. 1990-х рр. підтримав створення т-ва шанувальників укр. мови та Народного руху України, очолив Добродійний фонд відбудови Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, якому (фонду) указом Президента України 1996 присвоєно ім’я Г. Лауреат Держ. премії СРСР (1948, 1949, 1982), Держ. премії УРСР ім. Т.Шевченка (1962), Ленінської премії (1964). Депутат ВР СРСР 6—11 скликань. Від 1973 — голова Укр. респ. к-ту захисту миру. Чл. Всесвітньої Ради Миру. П. у м. Київ. Похований на Байковому цвинтарі. Літ.: Бабишкін О. Олесь Гончар. К., 1968; Семенчук І.Р. Олесь Гончар (До 60-річчя з дня народження письменника). К., 1978; Погрібний А.Г. Олесь Гончар. К., 1987; Коваль В.К. «Собор» і навколо собору. К., 1989; Вінок пам’яті Олеся Гончара. Спогади. Хроніка. К., 1997; Тернистим шляхом до храму: Олесь Гончар у суспільно-політичному житті України. 60—80-ті рр. ХХ ст. Збірник документів та матеріалів. К., 1999. П.Т. Тронько.
18 ст.). Профіль музею — етномистецтвознавчий. Фонди налічують понад 15 тис. експонатів 16—20 ст., серед яких — колекції нар. тканин, кераміки, ікон, народних інструментів, особиста б-ка І.Гончара, архівний фонд. Чільне місце займають нар. картини, зокрема із зображенням славетного козака Мамая. Широко представлено живописні та графічні твори укр. митців, серед яких В.Кричевський, В.Маковський, П.Левченко, А.Ждаха, С.Васильківський, С.Світославський, Г.Світлицький, О.Мурашко, К.Трутовський, О.Кульчицька, Г.Нарбут, Ф.Красицький, І.Їжакевич та ін. Особливу цінність має відділ творчої спадщини самого І.Гончара — скульптура, живопис, графіка. Музей веде велику просвітницьку роботу, щорічно проводить гончарівські читання, видає каталоги виставок.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Гончар Іван Макарович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
