Гроші пройшли тривалий і складний шлях розвитку з точки зору не тільки ускладнення їх економічної суті та підвищення су-спільної ролі, а й урізноманітнення їх форм. Під впливом зміни суспільних відносин, формою виразу яких є гроші, та ускладнен-ня вимог ринку до грошей останні періодично скидали одну фо-рму і набували іншої, більш адекватної новим умовам. Історія грошей, по суті, є процесом поступового відбору окремих товарів чи особливих штучних форм, найбільш придатних виконувати функції грошей у певних ринкових умовах. Еволюція форм грошей відбувалася в напрямі від повноцінних грошей до неповноцінних, якими є сучасні гроші. Повноцінними були гроші, що мали внутрішню реальну вартість, адекватну варто-сті товару, який виконував функції грошей, чи вартості того мате-ріалу, з якого гроші були виготовлені, наприклад золоті чи срібні монети. Неповноцінними є гроші, які набувають своєї вартості ви-ключно в обігу. При цьому вона може істотно відхилятися від вар-тості того матеріалу, з якого вони виготовлені (банкноти, білонна монета, депозитні та електронні гроші). У сучасний період усі краї-ни світу користуються виключно неповноцінними грошима. Між періодами використання повноцінних і неповноцінних грошей знаходиться епоха використання змішаних форм. У цей період в одних країнах використовували повноцінні гроші, в ін-ших — неповноцінні (паперові). Крім того, в одних і тих самих країнах поряд з повноцінними монетами нерідко використовува-лися неповноцінні — білонні — монети, а також паперові знаки грошей (банкноти). Останні не мали внутрішньої вартості і були за формою ідентичні неповноцінним грошам. Проте вони трива-лий час вільно обмінювалися на повноцінні монети і їх вартість, що формувалася в обміні, зближалася з вартістю металу, на який вони обмінювалися. Тому такі банкноти були тотожні повноцін-ним грошам. Початковою висхідною формою повноцінних грошей були то-варні гроші. Спочатку це були предмети першої необхідності — худоба, сіль, зерно, риба, хліб тощо як найбільш ходові товари. Так, худоба, що має широкий спектр споживчих ознак, активно і довго використовувалася в ролі грошей у багатьох стародавніх народів — слов’ян, індійських племен, інших кочових племен . На зміну предметам першої необхідності в ролі грошей посту-пово прийшли предмети розкоші, передусім прикраси: намисто з черепашок, перли, хутра, інші дорогоцінні вироби. Це можна по-яснити тим, що попит на предмети розкоші виявився більш ди-намічним, тривалим і об’ємним, ніж на предмети першої необ-хідності. Та й за своїми фізичними даними вони були менш громіздкі, довше зберігалися, мали більш сталу вартість. На території Київської Русі з цього різновиду товарних гро-шей найбільш поширеним було хутро. Слово «гроші» тут з’явилося лише в XIII ст., а до цього загальний еквівалент називався словом «куна», що означало «хутро». Саме хутро в цій ролі ши-роко застосовувалося кілька століть, навіть у середні віки. «Русь-ка правда» часто використовує термін «куни» в розумінні гро-шей: «кунамися викупати», «давать куни в рези» тощо. Проте як перший, так і другий різновид товарних грошей був надто примітивним, функціонував поштучно, не підлягав поділу, виступав у своєму природному вигляді. Такі гроші відповідали потребам обміну на його найнижчих стадіях. Другий великий поділ праці (відокремлення ремесла від зем-леробства) істотно розширив межі товарного виробництва й об-міну та прискорив розвиток ринку. В обмін почали надходити не просто надлишки продуктів, а товари, спеціально виготовлені для даної цілі. Невпинно розширювалися територіальні межі обміну. Тому ринок поставив перед грошовим товаром нові вимоги — бути однорідним, економічно подільним, здатним тривалий час зберігати свою вартість. Задовольняти такі вимоги попередні гроші не могли у зв’язку з їх фізичними властивостями. На їх мі-сце ринок стихійно висунув метал. Почалася тривала ера пану-вання металевих грошей. Проте з появою металевих грошей їх розвиток не припинився. Унаслідок неухильного зростання продуктивності суспільної праці збільшувалися можливості для нагромадження вартості, а відповідно і потреби в зростанні маси грошового товару, який відволікався в обіг зі сфери споживання. На це ринок реагував постійним посиленням вимог до грошового товару. Останній по-винен був мати високу питому вартість вагової одиниці металу, властивість тривалий час (а найкраще — вічно) зберігати свої фі-зичні якості, здатність легко змінювати зовнішній вигляд, високу портативність тощо. Потреби ринку набули настільки важливого значення, що від-булося розмежування природної споживної вартості грошового товару як його здатності задовольняти певні потреби людини і його специфічної споживної вартості — здатності задовольняти вимоги ринку. Причому в міру актуалізації другої споживної вар-тості грошового товару послаблювався зв’язок останнього з пер-шочерговими життєвими потребами людини. Під впливом зазначених об’єктивних процесів відбувався сти-хійний відбір грошового товару з групи металів. Спочатку вико-ристовувалися звичайні метали — залізо, мідь, бронза та ін., що найчастіше вживалися людьми. Згодом цю роль почало викону-вати срібло як благородний метал з високою питомою і сталою вартістю та здатністю до зберігання. Проте ще більшою мірою цими властивостями природа наділила золото, яке теж стало пре-тендувати на роль грошового товару. Почалася тривала боротьба між сріблом і золотом за «грошовий трон» у товарному світі. Цей етап у розвитку грошей характеризувався паралельним функціо-нуванням золота і срібла в ролі грошей і називався золото-срібним біметалізмом. Закінчився він наприкінці XIX ст. пере-могою золота, установленням золотого монометалізму . Еволюція металевих грошей найбільш відчутно проявилася у двох напрямах: перший — набуття і вдосконалення монетної форми; дру-гий — розвиток представницьких форм металевих грошей в обігу. Монета. З появою металевих грошей вони використовувалися у формі простих зливків чи кусків металу. Такі гроші мали вели-чезні переваги перед товарними грошима. Разом з тим форма зливків обумовлювала певні незручності, які незабаром стали стримувати розвиток грошових відносин. У кожній платіжній операції необхідно було зважувати зливки, визначати пробу і, що найгірше, ділити їх на частини. Щоб уникнути цих незручностей, зливки робили різної ваги. Найбільш відомі купці ставили на них своє тавро, яке засвідчувало вагу і пробу металу. Однак авторитет купця як приватної особи був обмеженим, і його тавро могло задовольнити вузьке коло суб’єктів ринку. З розвитком торгівлі виникла потреба таврування зливків більш відомою й авторитетною особою, і ця функція перейшла до дер-жави. Держави стали виготовляти за встановленою формою зли-вки металу, вагу і пробу яких засвідчували своїм штемпелем. Та-кі зливки дістали назву монети . Монета виявилася найдосконалішою формою повноцінних грошей, тобто тих, що функціонують в обігу з власною субстан-ціональною вартістю. Вона обслуговувала економічні відносини людей протягом майже трьох тисячоліть. За цей час монета теж розвивалась і змінювалась. На початку створення монет суб’єкти ринку не завжди дові-ряли державному тавру і нерідко вимагали зважування монети. Особливо часто такі вимоги ставилися, коли монета використо-вувалася для розрахунків з іноземними контрагентами або коли існувала загроза фальшування монет. Лише зростання економі-чної могутності і стабільності держави, посилення довіри до державної влади з боку суб’єктів ринку, удосконалення техніки карбування, що ускладнювала підробку монет, підвищили дові-ру до монети, яка стала прийматися за рахунком, без зважуван-ня. Змінювалася сама форма монети: відомі монети квадратні, неправильної форми, овальні, проте найбільшого поширення набули круглі. Щоб запобігти підробленню та обрізанню монет, по краях у їх дизайні було застосовано рельєфний малюнок та «зубиювання» країв. Білонна монета. Новий етап у розвитку монети як форми грошей пов’язаний з виникненням білонної монети, тобто роз-мінної, з дрібною вартістю. Вона призначена для забезпечення нормального виконання грошових функцій основною (валютною) монетою. Головна відмінність її полягає в тому, що вона карбу-ється не з дорогоцінного металу, отже є неповноцінною. Причо-му такою розмінна монета стала не відразу, а на певному етапі розвитку грошового обігу. Карбування поряд з повноцінною монетою неповноцінної було першою реакцією грошей на нову вимогу обігу — вимогу еконо-мічності, що ставала дедалі відчутнішою у міру розвитку товарно-грошових відносин. Розмінна монета найактивніше використову-ється в обігу і тому найшвидше стирається. Більше того, висока вартість дорогоцінного металу обумовлює необхідність карбуван-ня розмінної монети надто малих розмірів. Така монета була не-зручною у користуванні і легко губилася, що призводило до дода-ткових витрат дорогоцінного металу. Виготовлення її зі звичайного дешевого металу було об’єктивною необхідністю, а успішне функціонування поряд з повноцінною монетою сприяло пошукам альтернативи повноцінним грошам і заміні їх неповноцінними. Переваги білонної монети (дешевизна, тривале функціонуван-ня) допомогли їй залишитися в обігу і після того, коли повноцін-на монета як форма грошей «зійшла зі сцени». І сьогодні вона широко використовується в усіх країнах, навіть у тих, які досягли великих успіхів у розвитку безготівкових розрахунків та елект-ронізації грошового обігу. Демонетизація золота. Еволюція металевих грошей досягла свого апогею в період капіталізму вільної конкуренції. Золоті гроші настільки добре відповідали вимогам ринку, що навіть найкритичніші дослідники того часу без будь-яких сумнівів ото-тожнювали гроші з цим металом. Зокрема, К. Маркс неодноразо-во підкреслював, що гроші за своєю природою — це золото і срі-бло. Таке твердження було справедливим лише для того часу. Як не міг завершитися розвиток суспільних відносин епохою капіта-лізму вільної конкуренції, так не міг закінчитися і розвиток гро-шей закріпленням їх за золотом. Ті ж самі еволюційні процеси в суспільному житті зумовили неспроможність золота назавжди закріпитися в ролі грошей та підготували передумови для пере-ходу до якісно нового типу грошей — неповноцінних. Ускладнення і розширення товарного виробництва та ринкових відносин, що охопили всі сфери людського суспільства, з одного боку, та поява могутніх неринкових (державно-монополістичних) факторів впливу на економіку, з іншого, поставили перед грошовим товаром в епоху золотого монометалізму ще складніші вимоги. По-перше, швидко посилювалися вимоги щодо зростання об-сягів відтворення грошового товару відповідно до інтенсивно зростаючих масштабів суспільного виробництва й обігу. Реак- цією на цю вимогу було широке запровадження в обіг розмінних на золото паперових банківських білетів, оскільки виготовлення золотих грошей було вкрай обмежене малими запасами золота. По-друге, зростали вимоги щодо скорочення витрат на виго-товлення грошей для мінімізації суспільних витрат обігу, які по-стійно зростали в міру розширення масштабів виробництва та обігу і спричиненого цим збільшення маси грошей. Навіть при заміні в обігу золотих монет паперовими банкнотами, але при збереженні розміну їх на золото держави повинні були нагрома-джувати великі маси золота, відволікаючи для цього значні обся-ги суспільного багатства. По-третє, сама вартість грошей у нових умовах, що вимагали активного втручання держави в економічне життя суспільства, повинна була стати більш гнучкою, більш податливою до держа-вних регулятивних заходів. Зазначені вимоги не міг задовольнити жодний товар — про-дукт людської праці, навіть найблагородніший із металів — зо-лото. Будучи відносно м’яким і маючи високу питому вартість, золото відчутно зношувалося в процесі обігу, що призводило до великих втрат уречевленої суспільної праці. Через незначне по-ширення золота у природі видобуток його не міг встигати за зро-станням місткості ринку і потреб його в грошовій масі. Вартість золота найменше піддається будь-яким змінам, оскільки на неї впливають не тільки фактори, що визначають поточне виробниц-тво, а й вартість віками нагромаджених золотих запасів. Сама ма-теріальна форма золота, фізичні властивості якого зробили його найбільш придатним виконувати роль грошей у попередні віки, в умовах ХХ ст. виявилася нездоланною перепоною для виконання ним цієї ролі. Відбувся процес демонетизації золота: спочатку з обігу були вилучені золоті монети, замість них сферу обігу стали обслуговувати неповноцінні гроші, а згодом повністю було зупи-нено обмін неповноцінних грошей на золото в будь-якій формі. Еволюційні процеси в економіці, які спричинили демонетиза-цію золота, підготували підґрунтя для запровадження нематеріа-льних носіїв грошової суті — так званих кредитних грошей. Як зазначалося вище, саме золото виконувало грошову роль не сті-льки у своїй реальній вартості, скільки в номінальній. Поступово воно набуло особливої споживної вартості як загального еквіва-лента, що заслонила собою його природну споживну вартість. Відтак світова практика використання золотих грошей підготува-ла суспільство до сприйняття неповноцінних грошей, не пов’язаних із золотом, як більш ефективної грошової форми. На цій підставі економічна думка остаточно дійшла висновку, що гроші не адекватні золоту, що вони — щось інше, складніше явище суспільного характеру, який не може бути виражений на-віть благородними металами . Неповноцінні гроші — це гроші, які не мають власної суб-станціональної вартості. Перехід до неповноцінних грошей від-бувався поступово. Перші їх форми з’явилися ще за часів пану-вання металевих грошей. Тому в історії грошей був тривалий період існування змішаних форм, властивих повноцінним і непо-вноцінним грошам. Основними формами неповноцінних грошей є білонна (розмінна) монета, паперові гроші (казначейські зобов’язання), банківські зобов’язання (банкноти), депозитні вклади, квазігроші. Не маючи субстанціональної вартості, усі вони засто-совуються як гроші лише тому, що в економічних контрагентів, які їх одержують як платіж, є віра в можливість використати їх для забезпечення своїх майбутніх платежів. Фактор довіри до цих форм стає вирішальним для їх функціонування як грошей, завдя-ки чому вони дістали також назву кредитних. Кредитні гроші класифікуються за кількома критеріями. Зале-жно від форми існування виділяють готівкові гроші, розмінну мо-нету, депозитні гроші; залежно від статусу емітента та характеру емісії — казначейські та банківські гроші. Паперові гроші. Поняття паперових грошей має два тлумачен-ня: широке, коли паперовими називають будь-які грошові знаки, виготовлені з паперу (розмінні і нерозмінні банкноти, казначейські білети тощо), і вузьке, коли паперові гроші ототожнюються лише з казначейськими білетами. У цьому підручнику будемо застосову-вати поняття паперових грошей у вузькому розумінні. Це нероз-мінні на метал знаки, що випускаються державою для покриття своїх (бюджетних) витрат і наділяються нею примусовим курсом, визнаються законодавчо обов’язковими до приймання у всі види платежів. По суті, це — завершена форма знака вартості, яка віді-рвалася не тільки від субстанціональної вартості грошей, а й від реальних потреб обороту. Мірилом їх емісії стає не потреба оборо-ту в платіжних засобах, а потреба держави у фінансуванні бюдже-тного дефіциту. Такі гроші називають ще казначейськими. Виникнення паперових грошей зумовлене тими самими об’єктивними причинами, які привели в кінцевому підсумку до демо-нетизації золота. Проте у кожному конкретному випадку до ви-пуску паперових грошей державу спонукають більш «прозаїчні» причини. Передусім це — необхідність покрити дефіцит держав-ного бюджету, оскільки уряд неспроможний це зробити збіль-шенням надходжень грошових коштів з інших джерел. Об’єктивні умови для створення паперових грошей в окремих країнах остаточно визріли на початку переходу до капіталістич-ного способу виробництва. У попередніх формаціях таких передумов не було. Тому окремі спроби випустити там паперові гро- ші були спорадичними і закінчувалися невдачею . Населення сприймало їх як гроші і погоджувалося одержувати у платежі лише доти, доки держава підтримувала надію обміняти їх на реа-льні цінності. Як тільки така надія зникала, паперові гроші вилу-чалися з обігу і будь-які каральні заходи держави не могли зму-сити населення брати їх як гроші. Отже, паперові гроші — це не «витвір» держави, а об’єктивний продукт розвитку економічних відносин у суспільстві. Роль держави обмежується тим, що, використовуючи об’єктивно обумовлені можливості заміни повноцінних грошей неповноцін-ними знаками вартості, вона друкує ці знаки і визначає умови ви-пуску їх в обіг. І доки випуск паперових грошей не перевищува-тиме об’єктивних потреб обігу в грошах, доти до них буде довіра і вони будуть виконувати функції засобів обігу і платежу. Після впровадження паперових грошей в обіг довіру до них може підтримувати певний час держава методами економічної по-літики. В умовах ринкової економіки держава є наймогутнішим і найактивнішим суб’єктом економічних, у тому числі грошових, відносин. Вона має широкі податкові зв’язки з усіма суб’єктами грошового обороту і є одним з найбільших виробників товарів і продавцем їх на ринку, а також одним з найактивніших суб’єктів на ринку цінних паперів. У всіх цих випадках держава одержує гроші у великих розмірах від інших суб’єктів сфери обігу, і якщо вона погоджується одержувати платежі в паперових грошах, то інші суб’єкти обігу приймають їх у платежі і між собою. Тут діє фактор довіри до наймогутнішого з економічного по-гляду партнера, який істотно впливає на поведінку всіх інших суб’єктів, унаслідок чого вони сприймають паперові знаки як по-вноцінні гроші. Ця дія базується не на суб’єктивній, а на об’єктивній економічній основі. Доти, доки суб’єкти сфери обігу ма-ють можливість купити за свої паперові знаки товари чи послуги, вони віритимуть у кредитоспроможність уряду і прийматимуть паперові гроші у платіж за свої товари та послуги. Визначальними ознаками паперових грошей є випуск їх для покриття бюджетного дефіциту; нерозмінність на золото; приму-сове запровадження в оборот; нестабільність курсу і неминуче знецінення. Ці ознаки властиві насамперед грошам, що емітують-ся безпосередньо урядом в особі Міністерства фінансів. Звичайно вони називаються казначейськими білетами, зобов’язаннями то-що. Але цих ознак можуть набути і гроші, які емітуються банка-ми, зокрема центральним банком, якщо емісія їх спрямовується на фінансування бюджетного дефіциту. Про це переконливо сві-дчить досвід України 1991—1993 рр., коли кредитна емісія Наці-онального банку перетворилася у ключове джерело фінансування бюджетних витрат. Як наслідок — знецінення українських гро-шей за 1993 р. у 100 разів. Банківські гроші — це теж неповноцінні знаки вартості, які емітуються банками на основі кредитування реальної економіки1, завдяки чому їх випуск тісно пов’язується з потребами обороту, забезпечується їх вилучення з обороту при погашенні позичок і підтримка стабільної вартості. У цьому полягає їх принципова відмінність і перевага порівняно з паперовими грошима. Банківські гроші виникли стихійно з ринкових відносин, але на значно вищому ступені розвитку, на якому кредит став їх іма-нентною складовою. Коли ринкові зв’язки, а разом з ними і взає-мна довіра суб’єктів ринку досягли такого рівня, що один із суб’єктів наважився передати другому товар чи іншу вартість під зобов’язання заплатити в майбутньому, була відкрита можливість виникнення принципово нової форми неповноцінних грошей, аль-тернативної паперовим грошам. Спочатку торговельний оборот породив так звані торгові гроші у формі боргової розписки, або комерційного векселя. Використаний як платіжний засіб, він став обертатися. З простої розписки боржника вексель стихійно пере-творився в платіжний і купівельний засіб, тобто в носія важливих функцій грошей. Проте економічна потуга комерційних струк-тур — емітентів векселів була незначною, тому сфера їх застосу-вання як грошей була обмеженою. З розвитком банківського кредиту і банківської справи вза-галі банки стали випускати замість комерційних векселів свої зобов’язання — банкноти, які поступово перетворилися в уні-версальний платіжний і купівельний засіб і стали самостійним видом кредитних грошей — банківськими грошима. Згодом, коли банки стали широко залучати банкноти від клієнтів на вклади, виникла друга форма банківських грошей — депозитні гроші. Банкнота в самому загальному трактуванні є простим векселем емісійного банку. Особливо чітко виявлялася спорідненість її з векселем на першому етапі розвитку, коли вона мала форму так званої класичної банкноти. Історично «класична» банкнота виникла з розписки середньо-вічних банкірів про взяття на збереження від купців золота та про зобов’язання повернути його на першу вимогу. У міру зростання багатств банків їхні розписки (банкноти) стали користуватися та-кою довірою, що почали прийматись у платежі нарівні із золотою монетою. Поступово такі розписки набули строго встановленої форми й абстрактності як важливих ознак векселя і стали подовгу затримуватися в обігу, не повертаючись у банки для виплати по них золота. Ця обставина дала можливість банкірам видавати свої банкноти купцям на суму, що перевищувала вартість золота, прийнятого на збереження, тобто перейти від повного до частко-вого покриття банкнот . Не покриті золотом банкноти стали ви-даватися підприємцям взамін комерційних векселів. З цього часу (кінець XVII ст.) починається власне історія «класичної» банкноти. Характерними ознаками «класичної» банкноти є: 1) випуск її емісійним банком замість комерційних векселів; 2) обов’язковий обмін на золото на першу вимогу власників; 3) подвійне забезпечення: золоте (золотим запасом банку) і това-рне (комерційними векселями, що перебували у портфелі банку). Завдяки цим ознакам банкнота істотно відрізнялася від комер-ційного векселя. Якщо останній має приватну гарантію, що забезпе-чується капіталом одного чи групи підприємств, то банкнота — су-спільну гарантію, яка базується на капіталах усіх підприємців, що зберігаються в банках. Банкноти на відміну від векселів є безстро-ковими зобов’язаннями, не пов’язаними з конкретними торговель-ними операціями. Вони можуть випускатися в будь-яких купюрах і перебувати в обігу будь-який термін, що дає можливість розрахову-ватися ними по всіх можливих платежах. Ці переваги надали банк-ноті особливої якості — загальної оборотності, якої не мав вексель. Подвійне забезпечення «класичної» банкноти гарантувало їй надійність, сталу вартість, нормальний обіг та високу еластич-ність обігу. Через забезпечення комерційними векселями досяга-лося саморегулювання обігу банкнот. Видаючи позики під заставу чи дисконт векселів, банк збільшував кількість банкнот в обігу, а при оплаті векселів банкноти поверталися до банку, що забезпечу-валося строковістю і безспірністю комерційного векселя. Випуск векселів у тісному зв’язку з торговельними операціями забезпечував погодженість випуску банкнот з реальними потребами обороту — у міру зростання цих потреб випуск банкнот збільшува-вся, і навпаки. Проте випуск банкнот під комерційні векселі не зав-жди забезпечував автоматичне пристосування до потреб обороту. Це зумовлювалося цілою низкою обставин: обліком фінансових ве-кселів, у тому числі казначейських, зниженням цін на товари та прискоренням обігу банкнот, унаслідок чого зменшувалася потреба в грошах до настання строків погашення векселів, та ін. У всіх цих випадках виникала загроза появи зайвих банкнот та їх знецінення. Запобігти цьому міг вільний розмін банкнот на золото: зайві банк-ноти пред’являлися в банки для обміну на золото. Період «класичної» банкноти закінчився з повним припинен-ням розміну її на золото після світової економічної кризи 1929—1933 рр. У нових умовах банкнота втратила золоте забезпечення і свою кінцеву гарантію сталості вартості — розмін на золото. Це значно зблизило сучасні банківські гроші з паперовими, оскільки зняло внутрішнє гальмо їх знецінення. Проте справа полягає не тільки в припиненні розміну банкнот на золото. У сучасних умовах зазнав деформації і механізм автома-тичного регулювання емісії банкнот на основі вексельного забезпе-чення. Передусім поряд з комерційними стали значно ширше вико-ристовуватися казначейські векселі та облігації державних позик для забезпечення випуску банкнот. Оскільки зобов’язання держави не є реальними цінностями, кредитування їх емісійним банком зна-чно ускладнило зв’язок емісії з реальними потребами обороту. Різ-ке зниження частки комерційних векселів і збільшення казначейсь-ких векселів та облігацій держави в забезпеченні емісії грошей означає переорієнтацію її з потреб товарообороту на потреби дер-жавного казначейства. Через задоволення останніх банкноти по-трапляють у сферу товарообороту, при цьому лише частково вони задовольняють його потреби, а частково виявляються зайвими, проте залишаються в обороті. З цього погляду механізм емісії банкнот стає подібним до механізму емісії паперових грошей. Це також зближує сучасну банкноту з казначейськими білетами. Разом з тим така банкнота повністю не втрачає своїх специфіч-них ознак банківських грошей, зберігає в обігу певні переваги порі-вняно із суто паперовими грошима і є найпоширенішою формою готівкових грошей у країнах з розвинутою ринковою економікою. Головні її ознаки і переваги полягають у тому, що навіть на покрит-тя витрат держави вона випускається не безпосередньо і безповоротно, а через кредитування під боргові зобов’язання казначейства. Ця, здавалося б, незначна деталь емісійного механізму має принципове значення. Вона передбачає, що держава як економічно самостійний суб’єкт грошового обороту може брати участь в емісійному механі-змі нарівні з комерційними підприємствами, якщо прагнутиме до забезпечення збалансованості свого фінансового господарства і ви-явиться здатною своєчасно погашати свої борги емісійному банку . У зв’язку з цим важливого значення набуває проблема регулю-вання державного боргу, підтримання його обсягів на економічно обґрунтованому рівні, установлення широкого демократичного контролю за його формуванням, включаючи лімітування його розмірів, а також за взаємовідносинами між казначейством і центральним емісійним банком. Дуже важливо, щоб ці два органи, що перебувають по різні боки емісійного джерела, не стали «двома кишенями на одному й тому ж самому державному піджаку», якими розпоряджається «одна рука». У такому випадку гроші завжди будуть безперешкодно «перекочовувати» з банківської «кишені» в казначейську й остаточно зникне відмінність між банкнотами і казначейськими білетами. Щоб не допустити цього, більшість країн законодавчо встановили чітке розмежування між центральним емісійним бан-ком та державним казначейством, вивівши банк з підпорядкуван-ня уряду і зробивши його самостійним державним провідником монетарної політики. Зважена політика щодо державного боргу та виплати доходу за облігаціями державних позик забезпечує ринковий попит на вказані цінні папери. Це дає можливість центральному банку че-рез регулювання свого портфеля таких паперів впливати на масу банкнот, продаючи їх на фондовому ринку — зменшувати, а ку-пуючи — збільшувати їх кількість в обороті. Не втратив свого значення і механізм саморегулювання банк-нотного обігу через забезпечення їх емісії комерційними вексе-лями. Проте дія його значно змінилася. Банківські позички під комерційні векселі стали видаватися переважно в депозитній, а не в банкнотній формі. Тому емісійні банки через цей механізм регулюють масу депозитних грошей в обороті, опосередковано впливаючи і на обіг банкнот. Депозитні гроші — це різновид банківських грошей, який іс-нує у вигляді певних сум, записаних на рахунках економічних суб’єктів у банках. Вони не мають речового виразу і використо-вуються для платежів у безготівковій формі. Рух їх здійснюється по рахунках у банках і не виходить за межі банківської системи. А приводяться вони в рух за допомогою технічних інструментів — чеків, платіжних доручень, пластикових карток тощо. Потреба в такій формі грошей об’єктивно зумовлена посилен-ням вимог щодо економічності та зручності грошового обороту тоді, коли його обсяги і суми окремих платежів досягають знач-них розмірів. Вона має істотні переваги перед готівковою фор-мою грошей (банкнотами): значно економніша, зручніша у кори-стуванні, піддається контролю з боку банків за оборотом після емісії. Тому у сучасних умовах депозитні гроші стали основною формою грошей у країнах з розвинутою ринковою економікою. Їхня частка становить близько 90% усієї грошової маси в обороті. Успішне функціонування депозитних грошей можливе лише за високого рівня розвитку банківської справи, коли кожний суб’єкт грошового обороту може вільно покласти свої гроші в банк, взяти їх звідти, швидко перевести в будь-який пункт ринку і йому гаран-тується повне їх збереження. За цих умов власник грошей на раху-нку в банку може дати доручення останньому перерахувати всю суму чи частину її своєму контрагенту і в такий спосіб погасити борг. Переміщуючись по рахунках у банках, депозитні грошові суми успішно виконують функції купівельного та платіжного за-собів, а відтак включаються в загальний грошовий оборот. В Україні в перехідний період не було достатніх передумов для широкого застосування депозитних грошей. Низька надій-ність банків та високий рівень тінізації економіки спричинили зниження частки депозитних грошей у загальній масі в окремі роки до 50%, що негативно впливало на стан грошового обороту та функціонування банків. Електронні гроші — це різновид депозитних грошей, які існу-ють у пам’яті комп’ютерів і здійснюють свій рух автоматично з до-помогою комп’ютерних систем за безпосередніми розпорядження-ми власників поточних рахунків. Ця форма органічно поєднує у собі всі переваги депозитної та готівкової форм грошей: немає потреби переносити чи перевозити великі маси готівки; досягається значна економія витрат на їх виготовлення, збереження, перерахування, перевезення тощо; кожний платник має можливість вмить виконати платіж, попередньо перевіривши всі його умови і здійснивши від-повідні розрахунки, як і в платежах готівкою. Носієм електронних грошей є пластикова картка — іменний грошовий документ, що видається банком власнику поточного рахунку і дає йому можливість оплатити через комп’ютерні ме-режі свої покупки і погасити борги переказом грошей по рахунку без використання готівки чи паперових платіжних документів. Упровадження пластикової картки в розрахунково-платіжну пра-ктику значно розширило сферу функціонування депозитних гро-шей, включило в неї масові платежі населення, прискорило обіг грошей, створило великі зручності для платників, зменшило ви-трати обігу. Все це надало депозитним грошам нової якості, що знайшло відображення в новій назві — «електронні гроші». Деталь-ніше депозитні та електронні гроші будуть розглянуті в розділі 4. Квазігроші, або майже гроші, — це специфічні грошові фор-ми, в яких грошова суть істотно послаблена, відхиляється від за-гальноприйнятих, стандартних форм. Таке відхилення можливе з кількох причин: коли в стандартних формах значно послаблюється грошо-ва суть. Так, при розміщенні грошей у довгострокові вклади во-ни зберігають звичайну форму депозитних грошей, проте при цьому знижується їх ліквідність, здатність бути платіжними за-собами; коли грошові функції виконують нестандартні форми, які не можна віднести до жодної з зазначених вище. Наприклад, век-сель у певних межах може використовуватися як гроші у функції купівельного і платіжного засобу, хоч не є грошима в загально-прийнятому розумінні. Те ж саме можна сказати про чек та деякі інші грошові інструменти. Використання квазігрошей має позитивний вплив на еко- номіку: дає можливість підвищити ліквідність ринку за рахунок запровадження в оборот додаткових платіжних інструментів ква-зігрошових форм, передусім векселів; дає можливість зменшити масу платіжних засобів в оборо-ті за рахунок вилучення їх у довгострокові депозитні вклади, що сприяє оздоровленню кон’юнктури ринків; робить управління грошовою масою, а отже пропозицією грошей, більш гнучким і ефективним. Квазігроші мають досить тривалу історію. Так, вексель з’явився і почав використовуватися як платіжний інструмент раніше, ніж банкнота, яка бере свій початок з векселя. Чек з’явився після того, як банки стали приймати гроші на вклади, тобто приблизно одночасно з банкнотою. Власник золотого чи срібного вкладу міг двояко реалізувати право на свої гроші: 1) взяти розписку банку і використати для платежу за своїми зобов’язаннями. Така розписка відкрила шлях для банкноти; 2) домовитися з банком, що він даватиме йому письмові нака-зи про видачу всієї чи частини суми вкладу певній особі, а банк виконуватиме їх. З таких наказів розвинувся чек. Тому квазігроші не є якоюсь випадковою чи нав’язаною гро-шам формою. Поява і тривале використання їх є закономірним ре-зультатом еволюції форм грошей. У перспективі вони теж будуть змінюватися. Зокрема, широкий розвиток «електронних грошей» може призвести до втрати чеком свого значення в обороті депози-тних грошей і своєї ролі як виду квазігрошей.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ФОРМИ ГРОШЕЙ ТА ЇХ ЕВОЛЮЦІЯ» з дисципліни «Гроші та кредит»
