ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИЙ ЛІТОПИС — видатна пам’ятка давньорус. літератури та історіографії. Виявлена рос. істориком і публіцистом М.Карамзіним 1809 як заключна ч. Іпатіївського спи-
ску 15 ст. Ним же було знайдено і другий список Г.-В.л. — Хлєбниковський 16 ст. (цей список вважається основним, усі ін. відомі сьогодні науці 6 списків Г.-В.л., у т. ч. й Іпатіївський, беруть початок саме від нього). Дослідження Г.-В.л. ускладнені відсутністю паралельних йому літописних текстів. Та й усі знані сьогодні списки Г.-В.л. йдуть від єдиного, спільного для всіх протографа. Учені не раз відзначали несхожість Г.-В.л. з ін. традиційними літописами в тому, що його складали не за роками. У найсправнішому списку — Хлєбниковському — відсутня хронологічна сітка, немає порічних статей. Роки на полях проставлені лише в Іпатіївському списку, причому помилково. Так, оскільки Київський літопис, що в Іпатіївському списку передує Г.-В.л., завершувався 1200 роком, складач Іпатіївського зводу поставив першим роком Г.-В.л. 1201, тоді як описані під тим роком події відбувалися 1205. Звідси збій майже у всіх датах Іпатіївського списку на 4—5 років. На думку М.Присьолкова, хронологічна сітка з’явилася в Іпатіївському списку Г.-В.л. лише в 14 ст. Виклад подій в літописі ведеться суцільним потоком, він емоційний, ідейно насичений, його літ.-худож. рівень надзвичайно високий. Це по суті не літопис, а оповідь про життя та діяння Данила Галицького і Василька Романовича та їхніх дітей, написана в жанрі переважно воїнських повістей. Притому Г.-В.л. перебуває в заг. річищі давньорус. літ. 13 ст., є повноправною складовою ч. істор. літ. свого часу. Г.-В.л. — це єдине систематичне й докладне джерело з історії Галицько-Волинського князівства і загалом Пд.-Зх. Русі. Він проливає яскраве світло на стосунки південнорус. князів між собою та з государями Пн.-Сх. Русі, а також з Угорщиною, Польщею, Австрією, Германією, Литвою, Чехією, землею ятвягів. Г.-В.л. спирається на різноманітні давньорус. джерела: князівські літописці, воїнські повісті (про битву на Калці; див. Калка, битва на річці 1223, про навалу орд Батия та ін.), документи з княжих архівів. Укладачі Г.-В.л. ши-
роко використали візант. хроніки Георгія Амартола та Іоанна Малали, «Історію Іудейської війни» Іосифа Флавія та ін. У заключній ч. Г.-В.л., яку називають Літописцем Володимира Васильковича, вміщено великі цитати зі «Слова про Закон і Благодать» митрополита Іларіона. В оповіді відчуваються живі інтонації очевидців і учасників подій; з тексту випливає, що автори мали багато інформаторів. Ідейна спрямованість Г.-В.л. проступає чи не на кожній сторінці. Складачі з редактором твору підносять і пропагують ідею сильної князівської влади, що здатна приборкати боярську опозицію та захистити народ від зовн. ворога, гнівно картають і викривають жадібних і зрадливих бояр (див. Галицькі бояри), які задля досягнення власних цілей, не вагаючись, кидали Галицько-Волин. Русь у руки іноз. поневолювачів. Г.-В.л. чітко поділяється на дві осн. частини. Галицька ч. обривається на розповіді про похід монгол. воєводи Бурундая на Литву в серед. 1258. Далі йде Волин. ч., доведена до межі 1289—90, її поч. (так само, як поч. Галицької частини) втрачено. Ґрунтовні дослідження джерел і структури Г.-В.л. почалися лише в 40-х рр. 20 ст. Рос. історик Л.Черепнін вивчив першу ч. пам’ятки, назвавши її Літописцем Данила Галицького. Вона складається, в свою чергу, з трьох частин, названих істориком за традицією редакціями (насправді це — складові частини, бо Г.-В.л. зберігся в одній редакції): початкова Галицька повість, доведена до 1211, 2-га Галицька повість, що завершується 1245, і заключна ч., ств. 1256—57. Цю структуру в цілому сприйняв В.Пашуто, не підтримавши, однак, думки про існування початкової повісті. Він виділив у Літописці Данила Галицького лише звід митрополита Кирила 1246 й звід єпископа Івана поч. 1260-х рр., приєднавши до останнього зводу ч. тексту ін. літопису. Волин. ч. Г.-В.л. чітко поділяється на літописи: Василька Романовича, доведений до 1269; його сина Володимира Васильковича, що завершується великим панегіриком цьому князеві, який помер наприкінці 1288; а також
невеликий фрагмент літопису Мстислава Даниловича, що охоплює події 1289—90. Цікавими й корисними для науки є дослідження Г.-В.л., здійснені львів. лінгвістом А.Генсьорським. Не раз називалися різні автори Г.-В.л.: володимирський єпископ Євстигней, турівський єпископ Марко, волин. писець Федорець та ін. В останні роки висунуто гіпотезу (М.Котляр), що Г.-В.л. у переважній ч., аж до початку Літописця Володимира Васильковича (1269), складається з окремих великих і малих повістей, оброблених і об’єднаних пізнішими укладачами й редакторами. Вид.: Летопись по Ипатскому списку. СПб., 1871; ПСРЛ, т. 2. СПб., 1908; Галицько-Волинський літопис: Дослідження. Текст. Коментар. К., 2002. Літ.: Черепнин Л.В. Летописец Даниила Галицкого. «Исторические записки», 1941, т. 12; Орлов А.С. О галицко-волынском летописании. «Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы», 1947, т. 5; Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М., 1950; Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис. К., 1958; Котляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис XIII ст. К., 1993; Галицько-Волинський літопис: Дослідження. Текст. Коментар. К., 2002. М.Ф. Котляр.
дженні контактів з іноз. т-вами й установами в дусі ідеологічних настанов москвофільства. Осн. серійні видання: «Галицкий исторический сборник», 1853, 1854, 1860; «Научный сборник», 1865— 68; «Литературный сборник», від 1870 — 12 т. в 16 кн.; «Научнолитературный сборник», 1901— 06, 1908, в яких публікувались істор. праці Я.Головацького, М.Костомарова, А.Петрушевича, В.Площанського та ін., спочатку друкувались «язичієм», згодом — рос. літ. мовою. Видавнича діяльність т-ва мала незначний заг.культ. і громад. ефект і тому зазнавала критики від нац. зорієнтованої громадськості. Занедбану ним ділянку освіти народу незабаром оживили «Просвіта» (1868) і т-во ім. М.Качковського (1874). В 30-х рр. 20 ст. Г.-р.м. припинила існування.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИЙ ЛІТОПИС» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
