ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГРОШОВОГО ОБОРОТУ І МІСЦЕ В НЬОМУ ФІСКАЛЬНО-БЮДЖЕТНОЇ ТА ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПО-ЛІТИКИ
Сучасна економічна думка, незалежно від її конкретного тео-ретичного спрямування, визнає відповідальність держави за стан розвитку економіки країни, а отже і її право впливати на еконо-мічне життя суспільства. Відмінності в поглядах окремих теоре-тиків стосуються лише ступеня та методів реалізації такого впли-ву. Одні з них, назвемо їх умовно кейнсіанцями, вважають, що такий вплив повинен бути прямим, безпосередньо спрямованим на окремого економічного суб’єкта, індивідуалізовано стимулю-вати відповідну його поведінку. Інші — назвемо їх умовно моне-таристами, вважають, що економічні суб’єкти за своєю природою «запрограмовані» на високоефективну діяльність у ринковому середовищі, спроможні самостійно забезпечити найбільш доці-льну поведінку з позицій окремого індивіда та суспільства в ці-лому. Тому державі немає потреби безпосередньо втручатися в поведінку окремих економічних суб’єктів, а свій вплив на еконо-міку вона повинна звести до гарантування їм сприятливих умов діяльності, тобто опосередковано. Однією з таких гарантій вважається законодавче забезпечення кожному економічному суб’єкту таких прав і свобод: • свободу підприємництва, у тому числі вільний перелив капіталу; • захист приватної власності, у тому числі захист прав креди-тора та грошових заощаджень; • свободу торгівлі, у тому числі захист від монополізації цін та ринків; • свободу при укладанні договорів та захист прав учасників договірного процесу; • свободу споживання та захист прав споживача від недобросовісного продавця; • вільний вибір професії і місця роботи. Сьогодні всі визнають, що для реалізації свого впливу на еко-номіку держава повинна розробляти відповідну економічну полі-тику. Зблизились позиції і щодо цілей цієї політики. Ними ви-знаються: забезпечення певного рівня економічного зростання; забезпечення максимальної зайнятості; контроль над інфляцією з метою її мінімізації та стабіліза-ції цін; урівноваження активів і пасивів платіжного балансу. Для досягнення вказаних цілей економічна політика передба-чає широкий спектр заходів, які впливатимуть на економічне життя суспільства. Умовно їх можна розділити на чотири групи: структурна політика; політика конкуренції; соціальна політика; кон’юнктурна політика. Перші три групи заходів передбачають вирішення відносно вузьких, локальних завдань. Так, структурна політика передбачає надання субсидій чи інших стимулів активізації розвитку відносно відсталих регіонів (регіональна політика) чи певних галузей, секторів виробництва (секторіальна політика). Полі-тика конкуренції передбачає заходи антимонопольного харак-теру, вільного ціноутворення, доступу на ринки всім підпри-ємцям, установлення особливих правил взаємовідносин там, де вільна конкуренція утруднена — в енергетиці, сільському господарстві тощо. Соціальна політика передбачає заходи, спрямовані на забезпечення соціальної рівності та забезпече-ності всіх членів суспільства шляхом часткового перерозподі-лу доходів. Особливе місце в економічній політиці займають заходи, що належать до кон’юнктурної політики, яка реалізується через регулятивний вплив держави на ринкову кон’юнктуру, на спів-відношення сукупного попиту і сукупної пропозиції на ринках. Оскільки сукупний платоспроможний попит формується і реалі-зується в грошовій формі у процесі формування, розподілу і ви-користання національного доходу, кон’юнктурна політика за-безпечується насамперед державним регулюванням грошового обороту. Через регулювання окремих грошових потоків, маси грошей, рівня процента, швидкості обігу грошей держава має можливість впливати не тільки на зміну попиту, а й на зміну пропозиції на товарних ринках. Наприклад, при збільшенні пропозиції грошей знижується рівень процента, що стимулює зростання інвестицій і розширення виробництва. А переорієнтація коштів завдяки зни-женню рівня оподаткування з потоків чистих податків і державних закупівель у потоки інвестицій скорочує шлях надходження їх у сферу реальної економіки і теж сприяє розширенню виробництва. Подібними регулятивними заходами в грошовому обороті держава має можливість активно впливати на всі процеси в економіці — на виробництво, розподіл, обмін і споживання, що робить кон’юнктурну політику універсальним, глобальним способом досягнення цілей загальноекономічної політики. За способом та характером впливу на поведінку економічних суб’єктів усі заходи кон’юнктурної політики можна розділити на три групи: заходи фіскально-бюджетної політики; заходи грошово-кредитної (монетарної) політики; заходи прямого впливу. Фіскально-бюджетна політика зводиться до економічного регулювання через механізми оподаткування, інших вилучень до централізованих фондів фінансових ресурсів, фінансування ви-трат держави, пов’язаних з виконанням нею своїх суспільних фу-нкцій. Ця політика забезпечує можливість безпосередньо вплива-ти як на сукупний попит, так і на сукупну пропозицію. Якщо рівень фіскальних вилучень доходів економічних суб’єктів зрос-тає, це зменшує їхні можливості і послаблює стимули до нарощу-вання інвестицій, розширення виробництва, що пригнічує сукуп-ну пропозицію та економічну активність. Якщо ж зростають витрати на фінансування державного споживання, то це веде до збільшення номінального національного доходу та сукупного платоспроможного попиту на ринках, що активізує їх кон’юнктуру і певною мірою сприяє розвитку виробництва. Проте якщо державне споживання зростає високими темпами і тривалий час, то виробники не встигають відреагувати збільшенням товарної пропозиції, що провокує зростання цін та інфляцію. Заходи фіскально-бюджетної політики базуються на прямих, безеквівалентних вилученнях фінансових коштів у економічних суб’єктів чи таких же безеквівалентних вливаннях їм фінансових коштів. Тому стимулюючий вплив цих заходів на поведінку еко-номічних суб’єктів низький, що вимагає досить обережного, доб-ре виваженого їх застосування. Грошово-кредитна політика зводиться до економічного ре-гулювання через механізми зміни пропозиції (маси) грошей та їх ціни (проценти) на грошовому ринку. Збільшення пропозиції грошей, за інших рівних умов, зумовлює зниження процента та зростання інвестицій, а також зростання платоспроможного попиту на ринках. Усе це на коротких часових інтервалах пожвавлює кон’юнктуру ринків і посилює стимули до розширення виробництва. Залежно від напряму та темпів зміни пропозиції грошей та рі-вня процента розрізняють такі види грошово-кредитної політики: — експансійна; — рестрикційна. При експансійній політиці допускається неконтрольоване, довільне зростання пропозиції грошей, через що гроші стрімко «дешевіють». Наслідком такої політики неминуче стає інфляція, темпи якої швидко зростають, у зв’язку з чим її ще називають політикою інфляції. Такий результат експансійної політики має негативний вплив на економіку, і тому уряди за нормальних об-ставин намагаються уникати такої грошово-кредитної політики. Більш доцільною і широко застосовуваною є політика повільно-го, контрольованого зростання грошової маси і м’якого зниження процента, завдяки чому інфляція підтримується на низькому рів-ні, стає контрольованою і перетворюється у дійовий стимулятор економічного зростання, збільшення зайнятості. Цю політику, на відміну від політики інфляції, називають політикою дезінфляції. При політиці грошово-кредитної рестрикції допускається стрімке, не досить зважене скорочення пропозиції грошей, вна-слідок чого гроші стрімко «дорожчають», сукупний попит скоро-чується, провокуючи зниження рівня цін і падіння економічної активності. Цю політику називають політикою дефляції. Зва-жаючи на її негативні наслідки, уряди намагаються уникати від-вертої політики дефляції, а допускають лише повільне і незначне скорочення пропозиції грошей та рівня процента, що м’яко галь-мує економічну активність, без глибокого спаду виробництва. Така політика дістала назву політики рефляції. Пряме втручання держави в економічне життя допускається у тих випадках, коли заходи фіскально-бюджетної та монетарної політики не можуть дати бажаного результату чи він настане із запізненням. До таких заходів можна віднести обмеження (замо-рожування) цін і доходів з метою гальмування високої інфляції; раціонування споживання, коли товари та послуги розподіляють-ся не за платоспроможністю покупців, а за встановленими дер-жавою нормами тощо. Заходи прямого втручання суперечать за-кономірностям ринкового господарювання і тому застосовуються не часто, як виняток. Наприклад, в умовах перехідної економіки України держава тривалий час обмежувала ціни на житлово-комунальні послуги, плату за газ та електроенергію тощо. Головним завданням кон’юнктурної політики є згладжування коливань ринкових процесів з метою підтримання загального стану ринкової кон’юнктури на рівні, що забезпечував би досягнення ви-значених цілей економічної політики. Таке регулювання ринкової кон’юнктури може забезпечуватися заходами як грошово-кредитної політики, так і фіскально-бюджетної, або ж заходами обох політик одночасно. Як видно з наведеної схеми, пожвавлення ринкової кон’юнктури може бути досягнуто як заходами монетарної політики — зниженням процентної ставки та збільшенням пропозиції гро-шей, так і заходами фіскально-бюджетної політики — зростан-ням бюджетних витрат та скороченням рівня оподаткування. Стримування ринкової кон’юнктури теж може бути досягнуто заходами монетарної політики — підвищенням рівня процента і зменшенням пропозиції грошей (грошової маси) та заходами фіс-кально-бюджетної політики — зростанням рівня оподаткування і скороченням бюджетного фінансування. Крім спільності цілей впливу на ринкову кон’юнктуру, заходи монетарної і фіскально-бюджетної політики пов’язані між собою механізмами дії. Так, зростання бюджетних витрат за стабільнос-ті оподаткування викличе зростання попиту на грошовому ринку і підвищення ставки процента, яка є важливим інструментом мо-нетарної політики. І навпаки, зниження облікової ставки у складі монетарної політики призведе до зростання курсової вартості об-лігацій державних позик, збільшення попиту на них, що розши-рить можливості уряду щодо випуску і розміщення нових позик та зростання на цій основі бюджетних витрат. Викладене вище дає підстави розглядати заходи монетарної та фіскальної політики не як альтернативні, а в нерозривній єдності, і враховувати на практиці не тільки їх прямі регулятивні наслідки, а й результати можливих змін у дії інструментів у паралельній сфері регулювання грошового обороту. Так, при плануванні значних бюджетних витрат на дефіцитній основі в 1997—1998 рр. в Україні плекались надії на збільшення попиту й активізацію ринкової кон’юнктури, що повинно було позитивно вплинути на економічне зростання. Проте ці надії не виправдалися, оскільки зростання процентних ставок за ОВДП призвело до відволікання банківських резервів у запаси державних паперів, до зростання позичкового процента, скорочення банківського кредитування, падіння рівня грошово-кредитної мультиплікації. Врешті-решт пропозиція гро-шей виявилася недостатньою, щоб задовольнити всі потреби в платіжних засобах і погасити наявні боргові зобов’язання. Дискусії щодо переваг монетарної та фіскально-бюджетної політики. Фіскально-бюджетні та монетарні заходи як складові кон’юнктурної політики мають свої переваги та недоліки. Проти-ставлення їх у свій час стало причиною розходження між кейнсі- анцями та монетаристами щодо методів державного регулювання. Дж. М. Кейнс і його послідовники, абсолютизуючи роль дер-жави в регулюванні економіки, віддавали перевагу заходам фіс-кально-бюджетної політики. Вони сформулювали такі переваги їх перед заходами монетарної політики: • вони чинять більш відчутний вплив на активність економіч-них суб’єктів; • реакція ринкової кон’юнктури на заходи фіскально-бюджетної політики більш передбачувана, ніж на заходи монетарної політики; • вплив фіскально-бюджетних заходів на ринкову кон’юнктуру виявляється швидше, ніж вплив монетарних заходів. Ці переваги кейнсіанці пояснювали тим, що державні рішення про здійснення фіскально-бюджетних заходів можна прийняти більш оперативно, їх дію спрямувати більш адресно, реалізувати швидше, ніж заходи монетарної політики. Монетаристи на чолі з М. Фрідманом, абсолютизуючи здат-ність ринкової економіки до саморегулювання, легко довели, що сформульовані кейнсіанцями переваги фіскально-бюджетної по-літики суто абстрактні і не проявляються в реальній дійсності. Зокрема, діям цих заходів властивий такий самий, а то й більший, часовий лаг, як і заходам монетарної політики. Особливо це від-чутно проявляється на стадії прийняття рішень про проведення фіскально-бюджетних заходів. Оскільки зміна податків чи бюджет-них витрат зачіпає інтереси широкого кола економічних суб’єктів і викликає значний соціальний резонанс, виникають гострі полі-тичні суперечки, які надовго затягують прийняття необхідних рі-шень. А в самому процесі розроблення і прийняття рішень щодо фіскально-бюджетних заходів беруть участь багато владних структур, кожна з яких має свої специфічні інтереси і завдання, які теж провокують затягування прийняття необхідних рішень . Недосконалість системи оподаткування, здатність економічних суб’єктів уникати сплати податків та інші обставини зводять нані-вець й останні переваги фіскально-бюджетної політики. Часті зміни системи оподаткування чи бюджетного фінансування взагалі є не-доцільними, вкрай негативно впливають на поведінку економічних суб’єктів. Завищений рівень оподаткування штовхає їх на згортання своєї діяльності чи на перехід у «тінь». Істотно послаблюється ре-зультативність фіскальних заходів в умовах інфляції, яка породжує новий — інфляційний податок, що «розмиває» механізм дії держав-ної фіскально-бюджетної політики. Завдяки цим обставинам своєю дійовістю вона значно поступається монетарній. У результаті кейнсіансько-монетаристських дискусій у світо-вій економічній теорії та в регулятивній практиці набули широ-кого визнання монетарний фактор розвитку економіки та активне застосування монетарних заходів в економічній політиці. Більше того, нині намітилося явне зближення позицій кейнсіанців і мо-нетаристів щодо оцінки ролі фіскально-бюджетної та монетарної політики в системі державного регулювання економіки. Зараз во-ни розглядаються не як альтернативні, а як взаємодоповнювальні в єдиній системі кон’юнктурної політики, зі своїми особливими цілями та механізмами впливу на сукупний попит. Це значно розширило регулятивні можливості та збагатило інструментарій кон’юнктурної політики в цілому.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГРОШОВОГО ОБОРОТУ І МІСЦЕ В НЬОМУ ФІСКАЛЬНО-БЮДЖЕТНОЇ ТА ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПО-ЛІТИКИ» з дисципліни «Гроші та кредит»
