ВОЛЬНОСТІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО НИЗОВОГО — офіц., хоч і не зовсім точна, назва Запорозької Січі та належних їй земель, що охоплювали значну тер. Центр. та Пд. України у пониззі: Дніпра та його прит. — Оріль, Самара, Протовча, Конка, Інгулець, Чортомлик, Томаківка; Пд. Бугу і його прит. Інгулу та Кальміусу. Центром В.В.З.н. була Запороз. Січ, яка 16—18 ст. не менше восьми разів змінювала своє місцерозташування, але переважно локалізувалася на тер. Великого Лугу, що знаходився нижче дніп-
ровських порогів (затоплений водами Каховського водосховища). В.В.З.н. дістали таку назву тому, що на ці землі поширювалися права і вольності, надані Кошу Запорозької Січі. Перші згадки про такі права припадають на часи формування реєстрового війська, тобто на останній рік правління короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІ Августа (1572) і особливо короля Стефана Баторія, який 1578 провів козац. реформу. Тоді ж він видав свій універсал-привілей запорожцям (див. Військо Запорозьке), згідно з яким їм надавалися не тільки герб, прапор, певні права й вольності, а й величезна тер. Степової України в Пн. Причорномор’ї та Приазов’ї. Цей документ не дійшов до нашого часу, а універсал Б.Хмельницького, яким стверджувалося надання запорожцям цих земель (1655), є, очевидно, фальсифікатом серед. 18 ст. З початком національної революції 1648—1676 В.В.З.н. увійшли до складу Укр. козац. д-ви — Гетьманщини. Під час гетьманства I.Виговського (1657—59) Січ була в опозиції до нього і заявила свої автономістські претензії. В наступне десятиріччя Січ то зближувалася з Гетьманщиною або якоюсь її частиною, то посилювала свої незалежницькі устремління. Згідно з Андрусівським договором (перемир’ям) 1667, В.В.З.н. визнавалися як осібна від Гетьманщини тер., а її уряд — формально залежним від Речі Посполитої та Рос. д-ви. За умовами «Вічного миру» 1686, В.В.З.н. мали лише одного протектора — моск. царя. Внаслідок колоніальної політики Російської імперії автономія В.В.З.н. поступово обмежувалася — так само, як і зменшувалась його тер. На запороз. землях царський уряд заснував Нову Сербію (1752) та Слов’яно-Сербію (1753), частину Приазов’я передав з-під юрисдикції Війська Запороз. до Всевеликого Війська Донського і т. д. 1775 Запороз. Січ була ліквідована остаточно, а її землі передані переважно рос. дворянам. На В.В.З.н. козаки займалися мисливством, рибальством, пізніше скотарством, хліборобством, ремеслами й торгівлею. Землі були власністю Війська Запороз. і не могли бути приватною власністю. Раз на рік на заг. козац. раді відбувалося жеребкування, яким визначали місця промислів між 38 куренями. На землях В.В.З.н. не існувало кріпосного права, і це
робило їх привабливими для жителів усієї України. Крім козаків, тут проживало чимало ін. осіб («підданство», «нетяги»), які не мали права голосу на раді. У зв’язку з припливом нас. до В.В.З.н. (сюди переселялися інколи цілі села з Правобереж. та Лівобереж. України) формувалися паланки — військ.-адм. центри й округи. На поч. 18 ст. було 5 паланок, пізніше — не менше 8 (Бугогардівська, Інгульська, Кальміуська, Кодацька, Протовчанська, Орільська, Самарська, Прогноївська). Найбагатшими і найвпливовішими були паланки Кодацька з центром у Новому Кодаку та Самарська із центром у Самарі (нині м. Новомосковськ). У паланках діяли місц. адміністрація на чолі з полковником козацьким і суд, існували церкви, школи, перевози, ярмарки тощо. Цій адміністрації підлягало нас., що проживало на хуторах, у слободах, селах, містах. На В.В.З.н. існував церк. устрій. Усі жителі мали бути виключно правосл., було бл. 100 правосл. храмів і каплиць, існували монастирі й скити. Гол. вважалася церква Покрови Пресвятої Богородиці, а 1760 було встановлено Старокодацьке духовне намісне правління. Традиційно Січ у церк. відношенні була пов’язана з Києво-Межигірським Спасо-Преображенським монастирем, а від 1774 підлягала безпосередньо київ. митрополитові. В.В.З.н. були також важливою зоною культ. розвитку України (козац. фольклор, козац. бароко, живопис тощо). Після ліквідації В.В.З.н. (1775) їх традиції зберігались серед укр. народу, особливо задунайців, чорноморців та козаків ін. військ 18 — поч. 20 ст. Літ.: Эварницкий Д.И. Вольности запорожских казаков. СПб., 1898; Апанович О.М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. К., 1969; Мицик Ю.А. та ін. Як козаки воювали. Дніпропетровськ, 1991; Лиман І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734—1775). Запоріжжя, 1998. Ю.А. Мицик.
Так, його «Історія Карла ХII, короля шведського» (1731) містить розділ про Україну, яка «завжди прагнула свободи». Ця книга витримала понад 100 вид. різними мовами і справила великий вплив на формування концепції укр. історії в європ. історіографії Просвітництва доби. Події в Україні відображено також в його 2-томній «Історії Росії за Петра Великого» (1759—63). Досліджуючи укр.-швед. відносини, Гетьманщину й діяльність I.Мазепи, В. перший на Зх. використав матеріали, надані йому, за посередництвом П.Орлика, учасниками подій. Від В. пішла традиція зображувати Мазепу як сильну істор. постать і колоритну особистість. Вольтер. З В. листувався останній гетьман України К.Розумовський, пізніше — імп. Катерина ІІ. З іменем вченого пов’язане поширення в Україні 2-ї пол. 18 — поч. 19 ст. «вольтер’янства» — вільнодумства й критики тиранії та клерикалізму, що знайшло відображення в діяльності Я.Козельського, І.Котляревського, декабристів та ін. П. у м. Париж.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ВОЛЬНОСТІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО НИЗОВОГО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
