ВИННИЧЕНКО Володимир Кирилович (28(16).07.1880—06.03.1951) — укр. політ. і держ. діяч, письменник. Н. в с. Веселий Кут Єлизаветградського пов. Херсонської губ. (нині тер. м. Кіровоград) в сел. родині. Закінчив г-зію, 1901 вступив на юрид. ф-т Київ. ун-ту. Під час навчання брав активну участь в укр. нац. русі, був чл. Київ. громади і одним із засн. РУП, вів пропаганду серед селян Полтавщини і робітників Києва. 1902 виключений з ун-ту за політ. діяльність, призваний до армії, яку залишив через загрозу арешту, перейшов на нелегальне становище. З 1905 входив до керівного ядра Української соціал-демократичної робітничої партії, з 1907 — чл. ЦК УСДРП, 1908 приєднався до щойно створеного Товариства українських поступовців. 1905—17 перебував на напівлегальному та нелегальному становищі в Російській імперії, жив в Австрії, Франції, Швейцарії, Iталії. У цей період відбувся злет літ. таланту В. Перша зб. оповідань «Краса і сила» вийшла друком 1906. У 1910-х рр. В. набув широкої популярності в Росії як письменник європ. рівня, майстер соціальної і морально-психологічної драми,
п’єси якого ставили не лише укр., а й рос. та європ. театри. Під час Першої світової війни нелегально жив у Москві, співпрацював у ж. «Украинская жизнь». Після Лютневої революції 1917 повернувся до Києва, став одним із лідерів української революції 1917—1921, активним і дійовим укр. політиком. Очолював УСДРП, був гол. ред. «Робітничої газети». Керував роботою Укр. нац. конгресу, двох військових, селянського та робітничого всеукр. з’їздів. У трав.—черв. 1917 очолював укр. делегацію, яка передала Тимчасовому урядові вимогу УЦР про надання Україні автономії, вів переговори з делегацією Тимчасового уряду в Києві 11—12 лип. (29—30 черв.) 1917. Стояв біля витоків укр. державності, був чл. та заст. голови УЦР, головою першого укр. уряду — Генерального секретаріату Української Центральної Ради, ген. секретарем внутр. справ, автором та співавтором усіх гол. законодавчих актів УЦР, у т.ч. 4-х Універсалів (див. Універсали Української Центральної Ради ). 31(18) січ. 1918 під тиском міжпарт. розбіжностей подав у відставку з поста Голови Ради народних міністрів Української Народної Республіки та залишив держ. діяльність. Перебував в опозиції до влади гетьмана П.Скоропадського (див. Українська Держава). 18 верес. 1918 став головою Українського національного союзу, відіграв провідну роль у підготовці протигетьманського повстання 1918. 14 листоп. 1918 очолив Директорію УНР. В лют. 1919 вийшов з її складу, не погоджуючись з політикою орієнтації на Антанту. Виїхав за кордон, заявив про перехід на позиції комунізму, утворив у Відні Закордонну групу Української комуністичної партії. На поч. 1920 почав контактувати з більшовицьким урядом України. В трав. 1920 прибув до Москви, зустрівся з Л.Троцьким, Л.Каменєвим, Г.Зінов’євим, Х.Раковським. Отримав пропозицію стати заст. голови РНК і наркома закордонних справ УСРР. Дотримуючись принципу, що рад. влада в Україні має бути нац., В. висунув вимогу про введення його до складу політбюро ЦК КП(б)У, але йому було відмовлено. Пересвідчившись у неможливості співпрацювати з рад. владою, знову відбув за кордон.
1919—20 В. написав 3-томний мемуарно-публіцистичний твір «Відродження нації», де підбив підсумок своєї політ. кар’єри та виклав власні погляди на укр. революцію. Він вважав себе марксистом, але його погляди зазнали значного впливу зх. лібералізму. У політ. уподобаннях В. коливався між укр. нац. самостійницькою платформою і концепцією укр. рад. республіки. В. — автор численних публіцистичних, белетристичних і драм. творів. Серед них — п’єси «Щаблі щастя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Memento» (1909), «Брехня» (1910), «Гріх», «Між двох сил» (1918) та багато ін.; романи «Записки кирпатого Мефістофеля» (1917), «Сонячна машина» (1926), «Слово за тобою, Сталіне» (1950) та ін. Збірки тв. В. в Україні видавалися у 21 т. (1923— 28) та у 23 т. (1928—30). Від кін. 1920-х рр. В. жив у Франції, спочатку в Парижі, а 1933 придбав скромну садибу на пд., в окрузі Канн, відійшов від політ. життя, займався літ. діяльністю, живописом (понад 100 картин). 1933, протестуючи проти голодомору 1932—1933 в УСРР, звертався з відкритим листом до політбюро ЦК КП(б)У. Відтоді худож. тв. В. в СРСР були заборонені, їх перестали друкувати і вилучили з масових б-к. Під час гітлерівської окупації Франції В. був ув’язнений у концтаборі. П. у с. Мужен (департ. Приморські Альпи, Франція). Тв.: Відродження нації, ч. 1—3. К.—Відень, 1920; Щоденник, т. 1—2. Едмонтон, 1980. Літ.: В.К. Винниченко (1880— 1951): Бібліографічний покажчик. Х., 1995; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. К., 1998. О.Д. Бойко, М.Ф. Дмитрієнко, О.В. Ясь.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Винниченко Володимир Кирилович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
