БЖЕЗИНСЬКИЙ Збігнєв (н. 28. 03.1928) — вчений, держ. і політ. діяч США. Н. в м. Варшава в сім’ї дипломата Т.Бжезинського. 1950 закінчив ун-т Макгіл (Монреаль, Канада), 1953 здобув ступінь д-ра філософії в Гарвардському ун-ті (США). 1954 видав першу кн. «Політичний контроль в Радянській армії». Швидко став одним із провідних радянологів завдяки працям: «Безперервна чистка» (1956), «Тоталітарна диктатура і автократія» (1957, у співавт.), «Радянський блок: єдність і суперечності» (1962). 1953—60 викладав у Гарвардському, 1960—89 — Колумбійському (Нью-Йорк) ун-тах США. Глибоке вивчення внутр. процесів у СРСР і союзних йому країнах вплинуло на позицію Б. щодо різноманітних проблем протистояння США—СРСР. Залучений президентом Дж.Кеннеді до розробки засад зовн. політики США. Став одним з авторів доктрини «наведення мостів», націленої на розклад суперника зсередини шляхом діяльного використання зростаючих труднощів у розвитку СРСР та його союзників, об’єктивних і суб’єктивних
суперечностей у взаєминах між ними, неврегульованості нац. питання тощо. 1966—68 Б. — чл. Ради політ. планування при держ. департаменті, 1973—76 — голова заснованої Д.Рокфеллером «Троїстої комісії» для аналізу міжнар. становища. 1977—81 — пом. президента Дж. Картера з нац. безпеки. Домагався визнання домінуючої ролі у зовн. політиці США курсу на загострення глобального суперництва з СРСР, активізацію акцій США у Центр.-Сх. Європі, враховуючи, зокрема, події 1980— 81 у Польщі, ускладнення у китайс.-рад. відносинах, ситуацію, в якій опинився СРСР після вторгнення в Афганістан (див. Афганська війна 1979—1989). Залишивши офіц. посаду, Б. продовжував активно впливати на зовн. політику США, працюючи 1985 в Президентській комісії у справах військ.-хім. зброї, 1987—88 — в комісії Ради нац. безпеки та держ. департаменту з довгострокової стратегії, у Президентській комісії з нагляду над закордонною розвідувальною діяльністю тощо. Б. продовжує наук., викладацьку й політ. діяльність, бере участь у міжнар. зустрічах. Виявляє постійний інтерес до України. 16 груд. 1960 він виступив в Укр. акад. мист-в і наук (Нью-Йорк) з доповіддю «Враження від поїздки до України», відтоді зміцнилися його зв’язки з діячами укр. діаспори. Активно працюючи в галузі геополітики й геостратегії, Б. наголошує на вагомій ролі України у новому розкладі сил в Європі та світі після розпаду СРСР. Виступаючи за дійове стратегічне партнерство Польщі й України, він водночас є противником зміцнення зв’язків між Україною і РФ. Б. належить значний особистий внесок у налагодженні взаємин між США й Україною. Він — голова дорадчої Амер.-укр. консультативної ради, що сприяє співробітництву двох країн. Нагороджений укр. орденом Ярослава Мудрого, почесний громадянин м. Львів. Тв.: Великі перетворення. «Політична думка», 1994, № 3; Великая шахматная доска. М., 1999. Р.Г. Симоненко.
04.04(23.03).1894—04.04.1982) — літературознавець, історик, прозаїк, поет, журналіст, ред., худож., громад. і політ. діяч. Н. в м. Ніжин у польс.-укр. шляхетській родині. 1916 закінчив Черніг. г-зію, де був чл. «Братства самостійників». Після Лютневої революції 1917 — пом. нач. міліції міста; у верес. — комісар Мін-ва освіти. Деякий час був інструктором УЦР, у лавах Січових стрільців у Києві. Від берез. 1918 — службовець МЗС. Ув’язнений більшовиками. Після втечі з тюрми опинився наприкінці 1920 у м. Кременець, де організував підпільний гурток «Юнак» і бл. 20 років провадив значну громад.-політ. та культ.-освіт. роботу. Як поет і мемуарист («Згадки з минулого (1916—1921)») активно співробітничав з «Літературнонауковим вістником», «Літописом Червоної Калини» та ін. 1934 потрапив до польс. концтабору Береза Картузька. Від літа 1941 — заст. ред. газ. «Волинь» у Рівному. Від кін. 1943 — у Празі, потім у нім. таборах ДП. 1946—50 видавав у Мюнхені неперіодичний «Вістниківець». 1950 емігрував з родиною до США (Нью-Йорк, Детройт). Автор зб. віршів 1922— 60-х рр. «Говорить серце»; рукописи поезій воєн. пори загинули у Празі; один з віршів — «Український гімн» — став піснею УПА. Як худож. залишив низку портретів (Ю.Словацького, Лесі Українки та ін.) і пейзажів. Дослідник історії України та укр. літ. — періодів і тем, які не розглядалися за рад. доби. П. у м. Детройт. Поховано на укр. цвинтарі у м. Баунд-Брук (шт. Нью-Джерсі). Тв.: Еволюція світогляду Лесі Українки. Мюнхен, 1945; Трагедія Миколи Хвильового — трагедія нашого покоління. Мюнхен, 1948; Переяславські кайдани. Нью-Йорк, 1954; Переяславська умова в планах Богдана Хмельницького та «Переяславська легенда». Торонто, 1954; Політичні ідеї творів Миколи Куліша. Мюнхен, 1955; Нариси з стародавньої та давньої історії українського народу. Мюнхен, 1964; Національно-політичні погляди М.Драгоманова, їх вплив та значення. Торонто, 1980. Літ.: Хроніка. «Наше минуле», 1918, № 2; Самчук У. Планета Ді-Пі: Нотатки й листи. Вінніпег, 1979; Чернихівський Г. Життєвий і творчий шлях Романа Бжеського. «Самостійна Україна», 1996, № 1—2; Свідзинський А. Речники української незалежності на зламі століть. «Розбудова держави», 1997, № 5; Дашкевич Я. Роман Бжесь-
кий, життя й історико-публіцистична діяльність. «Українські проблеми», 1998, № 1; Сенькусь М. Програма ніжинців. «Слово і час», 1998, № 3; Українська журналістика в іменах, вип. 6, Львів, 1999; Квіт С. Дмитро Донцов: Ідеолог. Портрет. К., 2000; Чернихівський Г. Портрети пером. Кременець—Тернопіль, 2001. Г.П. Герасимова.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Бжезинський Збігнєв» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
