Монгольська навала, руйнуючи Київську Русь як державу, меншою мірою зачепила церковну організацію. Але наслідки такої стратегії завойовників проявилися пізніше. Більшість ієрархів у 1237-1240 рр. розділили долю своєї пастви. В їх числі був і митрополит Йосиф (1236-1240 рр.). Шукаючи допомоги проти монголів у західних сусідів, князі відразу звернулися до католицького світу. Михайло Всеволодович послав на Ліонський собор Петра Аскеровича, якого деякі дослідники невірно називають митрополитом, а Данило Романович пішов ще далі, встановивши прямі зв'язки з курією. До таких дій князів штовхали не тільки відносна байдужість до міжконфесійних суперечок, характерна для Рюриковичів, але й певні тенденції, які мали місце в суспільстві Київської Русі. Незважаючи на конфронтацію і загострення відносин, викликаних захопленням хрестоносцями Константинополя та їх активністю у Прибалтиці і, навіть, захоплення Дорогичина, мали місце і протилежні процеси. До початку XIII ст. можна віднести появу у містах Київської Русі дільниць, заселених католиками — вихідцями з Центральної і Західної Європи. У цих дільницях почали будуватися католицькі храми. Папа Іннокентій III видав буллу від 10.10.1207 р. про посольство на Русь легата Вітоліса. У 1232 р. така булла була надана пріору і братам Домініканського ордену про льготи для проповідників на Русі. У червні 1234 р. папа Григорій IX писав до Ульріка і католиків Києва: «Дійшло до нашого слуху, що латиняни, які живуть у Києві, терплять всіякі нападки і притіснення зі сторони ворогів апостольської церкви. Тому, піклуючися про своїх дітей, римська церква по материнськи бере під свій захист приїжджаючих в Русь католиків, їх сім'ї і їх майно. Хай ніхто не посміє посягати на їх майно». В тому ж році відповідні інструкції були послані препозиту і схоластику Сандомирському, щоби ніхто не смів ображити католиків, які їдуть на Русь (20, т.1, с.34-35). Бл.1228 р. в Києві був костьол, а потім домініканський монастир св.Діви Марії (1456, с.242-245). Важко повірити, щоби цей процес не торкнувся міст Галицької і Волинської Русі, де зв'язки з сусідніми католицькими краями були сталими та інтенсивними. Крім того у Галичі близько 25 років перебували Арпадовичі. Тут поруч з князівським замком виявлено дві ротоди першої половини XIII ст. (Воскресенська і пророка Іллі) (735, с.39-46), одноапсидний мурований костьол в ур.Церквиськах (1022, с.28-30). Вже у 1246 р. розпочалися переговори між папою Іннокентієм IV і галицьким князем Данилом Романовичем (428, с. 122-129), які завершилися коронацією Данила у Дорогичині у 1253 р. (561, с.36-37). Папа розіслав булли в Чехію, Моравію, Сербію, Померанію. Подібну буллу отримав і Олександр Невський. Зближення з католиками і можливість прийняття унії вплинули на розрив з Данилом одного з його найближчих співробітників печатника Кирила, який при підтримці цього князя став київським митрополитом Кирилом III (1246-1281 рр.). Митрополит знаходився у Олександра Ярославича, коли той отримав папську буллу. Будучи противником політики короля Данила, Кирило III вирішив підтримати Олександра Невського. З його переїздом пов'язують занепад галицького літописання (1006, с.219), що навряд чи вірно. Нам здається, що такий видатний церковний і політичний діяч як Кирило III, використовуючи ординську політику стосовно церкви, спробував поставити церковну владу над владою князівською. Книжники митрополита покинули Галицько-Волинське королівство у 1256-1257 рр. З їх числа був і знаменитий Серапіон, поставлений ростовським єпископом у 1274 р. (1006, с.220). Політику Кирила III продовжив його наступник митрополит Максим (1283-1305 рр.). Він залишив Київ і переніс свою резиденцію у Володимир на Клязьмі. Фактично митрополит не втікав з розореного Києва, побоюючись ординських нападів, як прийнято вважати, а переніс центр своєї діяльності значно ближче до Орди, щоби з допомогою ханів підняти статус церковної влади над князями. Західні князі, які були готові прийняти унію з Римом в обмін на допомогу проти ординців, у церковної верхівки підтримки не отримали. Церква хотіла очолити боротьбу за відновлення Київської держави, але її цього не вдалося. Вже король Юрій Львович, залишаючися толерантним до католиків, але розуміючи, що Рим не зможе організувати потужної коаліції проти Орди, добився того, чого довго не міг добитися жоден з володарів земель Київської Русі, починаючи від Андрія Боголюбського. У 1302 р. константинопольський патріах Афанасій і імператор Андронік II погодилися на утворення окремої галицької митрополії, куди ввійшли галицька, перемишльська, володимирська, луцька, холмська і турівська єпархії, тобто кафедри тих земель, які перебували в зоні впливу короля Юрія (567, с.270). Першим галицьким митрополитом став Нифонт (1303-1305 рр.). У Візантії, де не могли не знати про зближення галицьких королів з Римом, були зацікавлені у збереженні такого союзника як Галицько-Волинська держава, тому пішли на такий крок. Наступний галицький митрополит Петро Ратенський був людиною непересічною. Житіє митрополита Петра відоме в кількох редакціях. Найбільш поширена редакція митрополита Кіпріана, написана між 1397 та 1404 рр. У ній використано текст першої редакції, підготованої у 1327 р. невідомим московським автором до Володимирського собору у зв'язку з канонізацією митрополита (1054, с. 301 -310; 942, с.59-79; 627, с.215-254; 895, с.340-341; 1414, с.256-268). На підставі Житія та деяких документів можна приблизно реконструювати біографію Петра Ратенського. Скоріше всього він народився у середині XIII ст. у Белзькому князівстві і там став послушником у віці 12 років у одному з місцевих монастирів, в якому був згодом поставлений у диякони. Потім він заложив Спаський монастир біля с.Двірці на р.Раті, притоці Західного Бугу, в якому став ігуменом. До свого постриження він здобув книжну освіту, як можна судити з клейма його житійної ікони в Успенському соборі Московського Кремля. До закладення Спаського монастиря діяльність Петра, схоже, протікала у Белзі, де бл. 1269-1301 рр. займав престол Юрій Львович, що, можливо, сприяло зближенню обох діячів, і стало головним мотивом для висунення Петра в кандидати на престол галицького митрополита. Славу ігумену Петру принесло заняття церковним малярством. Під час візитації митрополита Максима, який вірогідно був у Львові або Белзі між 1286-1299 рр., Петро прибув на зустріч з ним і підніс ієрарху ікону Богоматері власного письма. У 1299 р. митрополит виїхав у Володимир на Клязьмі і забрав з собою цю ікону. У Москву до Успенського собору ця ікона потрапила, мабуть, вже з самим Петром, коли останній став митрополитом. Під назвою «Максимової Богоматері» вона стала однією з головних святинь Московського Кремля. Під час пожежі Кремля у 1547 р. митрополит Макарій виносив цей образ, ризикуючи життям. Авторитет митрополита Петра Ратенського як відомого живописця зберігався довго. Навіть у 1711 р. виговські розкольники у своєму полемічному збірнику, відомому в науці як Єгоровський, помістили копію з цієї ікони Богоматері роботи митрополита (649, с.61 -63; оригінал: ГРБ, собр.Егорова, N 383). Окремі епізоди творчої біографії митрополита, свідчать про його зв'язки з Львовом, які могли розвинутися у 1301 -1305 рр., коли Юрій Львович став королем. Так у Москві збереглася різьблена з дерева статуя Миколи Можайського, виготовлена на замовлення митрополита Петра митцем його кола або і самим ієрархом. Робота виконана у стилі пізньороманської німецької скульптури (1185, с.203-204; 972, с. 123, рис.73), впливи якого на Можайськ чи Москву виключені. Аналоги пам'ятки — надгроб'я архієпископів Фрідріха фон Веттена (1152 р.) та Лудольфа фон Віхмана (1192 р.) у Магдебургзькому соборі (955, с.282; 1311, с. 142). З огляду на наявність німецької колонії у Львові, серед якої могли бути вихідці з Магдебургу, такі впливи можна пояснити львівськими контактами митрополита Петра. Король Юрій переконав ігумена Петра погодитися стати митрополитом галицьким. З тим його було відправлено до Константинополя. Саме у той час помер і київський митрополит Максим, який з 1299 р. перебував у Володимирі на Клязьмі. І до Константинополя також прибув кандидат у київські митрополити Геронтій. присланий тверським князем Михайлом Ярославичем, який на той час був і великим володимирським князем, тобто сюзереном російських князівств. У Константинополі вирішили скористатися моментом, щоби знову об'єднати київську і галицьку кафедри. Митрополитом було поставлено Петра. Він повернувся з Візантії тільки у 1308 р. У 1310 р. мало не загинув під час усобиці за брянський престол. І у тому ж році за доносом тверського єпископа Андрія, за яким стояв той же князь Михайло Ярославич, Петро був звинувачений у симонії, тобто продажі за гроші церковних санів, але був виправданий на помісному соборі у Переяславі Заліському патріаршими післанцями (1216, с.236-253). А далі, утвердившись на митрополичому престолі і отримавши від хана Узбека у 1313 р. ярлик, Петро поступово прийняв сторону московських князів у їх суперництві з тверськими за престол великих князів володимирських. Ця обставина, а також те, що, прибувши у 1326 р. в Москву на похорони князя Юрія Даниловича, вбитого в Орді тверським князем Дмитром Михайловичем, митрополит затримався там, брав участь у закладенні нового Успенського собору, захворів і помер, було використано новим московським князем Іваном Калитою. 21.12.1326 р. митрополита було поховано між фундаментами закладеного собору. Перед смертю митрополит залишив свої гроші тисяцькому Протасію, зобов'язавши витратити їх на будівництво собору. Хоронив його земляк луцький єпископ Феодосій, який приїхав до митрополита у церковних справах. Вже через 20 днів біля могили почалися різноманітні чуда (виздоровів юнак, які мав слабі руки від народження, потім горбун і сліпий), а у 1327 р. собор у Володимирі канонізував митрополита Петра, що було визнано Константинополем у 1339 р. Поступово була сформована легенда про митрополита Петра як предвісника і основоположника Московської держави. Чуда на могилі святого продовжувалися і після канонізації з 1348 р. до 1416 р. Біля його раки почали ставити всіх наступних митрополитів. До 1472 р. в Успенському соборі з'явилася величезна житійна ікона самого митрополита Петра з 19 клеймами, в яких розміщено різні епізоди з життя святого (954, табл.62-65). Взагалі іконографія Петра (у білому клобуці з шестикрилим серафимом на колі, з густою напікруглою бородою, римським носом, з двома піднятими пальцями лівої руки і книгою у правій руці) остаточно склалася у першій половині XV ст. Збереглися вишите зображення митрополита на малому саккосі митрополита Фотія і пелені-покрові дружини московського князя Семена Гордого Марії (цим покровом закривалася рака з останками святого), поясна ікона з трапезної Отроча монастиря, велика деїсусна ікона митрополита роботи московського майстра, яка нині зберігається у ДТГ. Московські князі використали особу митрополита Петра для ідеологічного обгрунтування зверхності Москви над іншими князівствами. З часів Фотія (1408-1431 рр.) це їм вдалося повністю. Митрополити фактично стають митрополитами московськими. Останній з них Ісидор (1436-1458 рр.), який прийняв Флорентійську унію, мав вплив на землі, які знаходилися в орбіті Великого князівства Литовського. У 1331 р. знову відроджується галицька митрополія очолена митрополитом Гаврилом. Одночасно у 1331 р. бачимо у Луцьку митрополита Феогноста (1327-1353 рр.), який зупинився тут надовший час, владнуючи справи православної церкви в українських і білоруських землях. Зверхність Феогноста визнавали чернігівські, полоцькі і смоленські князі. У сфері впливу Галицько-Волинської держави церква підпорядковувалася наступному галицькому митрополитові Федору (1337-1347 рр.). На Волині на перші ролі висунулися луцькі єпископи. Зрозуміло, що однією з причин був перехід столиці Волині з Володимира до Луцька. Закріплюючись на Волині Любарт-Дмитро Гедимінович шукав підтримки луцького владики Климента (31, ч. 1, т.6, c. l -2). Коли Казимірові III вдалося добитися ліквідації Галицької митрополії, підлеглі її єпархії визнали митрополитом Теодорита (1353-1354 рр.), якого до того визнали київські та чернігівські єпархії. По смерті Феогноста противники московського князя добилися поставлення в митрополити тверського монаха Романа (1354-1362 рр.). У противагу йому Москва висунула Олексія, який був близьким до великого князя Семена Гордого. У 1355 р. Роман з'явився у Луцьку і отримав підтримку князя Дмитра-Любарта та західних владик. Претензії Романа були підтримані і Ольгердом Гедиміновичем. Тому у 1358 р. він спробував утвердитися у Твері, але змушений був її покинути і перебратися до Холму. До 1362 р. українські і білоруські владики визнавали зверхність Романа. Любарт-Дмитро та інші князі були готові на розділ митрополії на Київську та Московську. Луцьку кафедру тоді займав Арсеній, який підписався як свідок під угодою 1366 р. (201,1.1, s. 154). У 1370 р. знову був поставлений галицький митрополит. Ним став Антоній, визнаний патріархом 9.05.1371 р. (1224, с.42-43) У 1376 р. його визнавав холмський і белзький єпископ Каліст (1269, с.26-27), тобто цей ієрарх користувався підтримкою Любарта та його васалів. Митрополитові Антонію підлягали і молдовські єпископи. Єпископ Йосиф, який у 1401 р. став першим митрополитом Молдови, був поставлений Антонієм (531, с.372-383). Ще у 1398 р. луцький і острозький єпископ Іван претендував на галицьку митрополію, обіцяючи королю Ягайлу за підтримку 200 гривен (22, т. 1, N 12, с.27). Його наступник Сава був низложений у 1401 р. на соборі у Москві. Київський митрополит Кипріян (1376-1406 рр.), видний книжник і політик зумів добитися признання у Москві тільки з другого заходу. У 1381 р. Дмитро Донський нарешті його прийняв, але вже у наступному звинуватив у здачі Москви Тохтамишу, хоча сам покинув столицю і сховався на півночі. Тільки з 1389 р. Кипріян знову переїхав до Москви. У 1401 р. він добився ліквідації Галицької митрополії. Його наступники Григорій Цамблак (1415-1420 рр.) та Герасим (1432-1435 рр.) визнавалися тільки у землях, які перебували за межами впливу Москви. Цамблака, якому, незважаючи на прохання великого князя литовського Вітовта, патріарх Євтимій відмовив у підтримці, визнали полоцький єпископ Феодосій, чернігівський Ісаакій, луцький Діонісій, володимирський Герасим, смоленський Севастьян, турівський Євтимій, перемишльський Павло, холмський Харитон. Це був один з кращих ієрархів свого часу. Блискуче освідчений і вихований у дусі ісіхастського вчення Григорія Палами, він зумів переступити через догмати ортодоксії і здійснив спробу до унії, очоливши особисто делегацію на Констанцький собору 1418 р. В умовах церковної боротьби у Західній Церкві цей крок не був належно оцінений і використаний. Герасим, поставлений при допомозі великого князя Свидригайла Ольгердовича, був спалений останнім за зраду. Після Ісидора у Москові поставили окремого митрополита і з того часу київські митрополити вже обмежили свою юридикцію землями, які знаходилися у сфері впливу Литви та Польщі. Серед цих митрополитів не було жодної видатної особи, яка би сприяла піднесенню ролі і авторитету церкви. (* Після Ісидора київськими митрополитами були: Григорій II Болгаринович (1458-1472 рр.), Мисаїл (1475-1480 рр.), Симеон (1481-1488 рр.), ЙонаГнєзна (1489-1494 рр.), Макарій (1495-1497 рр.),Йосиф II Болгарин (1498-1500 рр.),Йона II (1502-1507 рр.), Йосиф III Солтан (1507-1521 рр.), Йосиф IV (1522-1534 рр.), Макарій II (1534-1556 рр.), Сильвестр Белкевич (1556-1567 рр.), Йона III Протасович (1568-1577 рр.), Ілля Куча (1577-1579 рр.), Онисифор Дівочка (1579-1588 рр.) і Михайло Рогоза (1588-1596 рр.)) Ще менш значними особами були єпископи. Частина з них до прийняття сану навіть не була священниками і не мала жодної підготовки. Поставлення на кафедру цілком залежало від патрона (до XVI ст. такими патронами були виключно князі, крім перемишльської та холмської єпархій, де з кінця XIV ст. такими патронами були місцеві старости та інші урядовці) (1447, с.348-392). Все це сильно впливало на авторитет церкви. Навіть зростання монастирів, ігумени яких також переважно (за виключенням Києво-Печерського монастиря) залежали від місцевих князів, не могло підняти цього авторитету. Заснування, утримання, розбудова і економічне зростання переважної більшості цих монастирів фундувалося князями, які утримували їх під своїм патронатом. З часів Владислава-Ягайла католицька церква отримала можливість проведення відкритої пропаганди на всіх землях, що перебували під впливом Литви та Польщі. Далі католицький клір отримав потужну підтримку держави. Цей фактор підкріплювався і тим, що при наданні урядів перевагу надавали католикам. Падіння авторитету православної церкви, бажання отримати вищі уряди і змішані шлюби штовхали князів на шлях зміни релігії. Цей процес став особливо інтенсивним з початку XVI ст., коли удільні князі втратили головні ознаки свого суверенітету. Спроба кращих церковних ієрархів врятувати становище через Берестейську унію 1596 р. виявилася невдалою. Від православ'я відійшли основні князівські родини з числа Рюриковичів (Друцькі-Соколинські, Друцькі-Коноплі, Озерецькі, Друцькі-Горські, Друцькі-Любецькі, Сокольські, Пронські, Огінські, Заславські, Шуйські). Трохи довше протрималися Острозькі, Соломерецькі, Мосальські, Пузини і Четвертинські. Католиками стали майже всі Гедиміновичі (Дольські, Ружинські, Корецькі, Чорторийські, Вишневенькі, Збаразькі, Порицькі, Воронецькі, Лукомські, Крошенські, Сангушки). Трохи довше протрималися Полубенські і Курцевичі. Пам'ятки церковного права, як Волинське зведення Руської кормчої 1286 р., переписане за велінням князя Володимира Васильковича (1662, с.209-213), як і пам'ятки церковної думки та агіографії, включаючи нову редакцію «Києво-Печерського Патерика», створювалися при підтримці князів. Статутні грамоти і далі видавалися князями (1661, c. 166-196). Києво-Печерський монастир досягнув своєї могутності дякуючи підтримці князівських родин. Православна церква ні в українських, ні у білоруських землям, ні, тим більше російських землях (де московські князі перетворили митрополитів у своїх служебників) так і не зуміла добитися впливу на князів, особливо у сфері політики. І хоч, судячи з пом'яників, відсоток осіб з князівських родин, які ставали ченцями, значно зріс у порівнянні з попереднім періодом, княжа верства залишалася елітою військово-політичною. Тільки одиниці зробили церковну кар'єру, практично всі вони змушені були прийняти чернецтво насильно. Більшість князів ставали ченцями тільки на смертному одрі, частіше чернецтво приймали жінки. Церковні ієрархи задовольнилися княжою милостинею і перетворилися на княжих служебників. Православна церква в українських і білоруських землях практично не зуміла утримати у своїх рядах князівські родини. Ті, хто не прийняв католицьку релігію, захопилися реформацією, ставши переважно кальвіністами. Коли організувалася греко-католицька церква, вона не мала вже кого закликати у свої ряди.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЦЕРКВА І КНЯЗІ» з дисципліни «Князівські династії східної Європи»
