Без підняття цієї проблеми характеристика князівської верстви не може бути повною. Але дана проблематика вимагає спеціального і ґрунтовного дослідження, яке виходить за рамки нашого дослідження. Тому ми розглядаємо цей параграф лише як стислий начерк проблематики в порядку формування напрямків таких досліджень, а не спробу знайти відповіді на поставлені запитання. Розглядаючи історію культури не як систематику у вигляді характеристик і описів, поставлених в хронологічному порядку і розміщених по групах і регіонах, пам'яток культури та їх авторів, а як пошуки розуміння культурного феномену епохи, сфери творіння і сприймання культури, взаємовпливів і взаємозв'язків, доводиться неминуче прийти до проблем елітарної, міської та сільської культур, їх взаємовпливів та меж. Не тільки численні праці європейських вчених (1770;.324; 397; 1572; 781; 1771;1211;1795;970; 350 та ін.), але й кращі дослідження радянських вчених, змушених замовчувати роль еліти у розвитку суспільства, постійно торкалися цих проблем. Тут особливо слід назвати роботи А.Гуревича (579; 580; 581; 582; 583) та В.Даркевича (593; 594; 595; 596; 597; 598). Однак обов'язковий в ті часи класовий підхід до вивчення історичних процесів, не давав можливості аналізувати такі, на наш погляд, визначальні аспекти історії культури: - сфера творення і сприйняття культури (духовний світ людини); - середовище впливу на цю сферу;: - національні особливості культури і їх вираження. Оцінка культурних цінностей загалом неможлива без виявлення сфери творення і срийняття культури, тобто духовного світу людини, що включає такі сторони як світогляд, ідеологію, ідеали, естетичні смаки і оцінку цінності людського життя, тобто відношення до життя і смерті. Зрозуміло, що для різних народів і часів ці сторони були відмінними, що і визначило розмаїтя культур. Також не потребує доведення, що для різних соціальних груп суспільства всі ці аспекти також десь збігалися, а десь були і відмінними, що і визначало наявлість елітарної культури і культури інших верств населення. СВІТОГЛЯД — це уявлення про світ і саму людину, про перебіг подій у світі і їх причинність, систему переконань і принципів. З моменту виникнення Київської Русі і до прийняття християнства панівним серед військової еліти (князів і їх оточення) був язичесько-вікінгівський світогляд. У цей період, як справедливо відзначила О. Мельникова, світогляд і культура правлячої еліти були відірваними від світогляду і культури племен, що ввійшли до складу держави, що ставило саму еліту ніби над рештою населення (1107, c. 13-20). З часу прийняття християнства поступово запанував світогляд православно-візантійський, а впливи світогляду язичесько-вікінгівського почали згасати. Цей процес згасання чудово зафіксувало «Слово о полку Ігоревім». І у цей період світогляд князівської верстви в основних рисах наближався до світогляду більшості населення Київської Русі, принаймні до світогляду більшості міського населення. Теза Б.О.Рыбакова про двоєвір'я навіть у XIII ст. і пізніше виглядає далеко не безперечною (1358, с.455-753). «Церкві дуже часто вдавалося привити пагінці нової віри до старого язичеського дерева», — як правильно зауважив Д.Фрезер (1560, с.385). При збереженні окремих форм і, навіть, обрядів первиний язичеський зміст їх втрачався і замінювався новим християнським. І це характерно для всіх станів середньовічного суспільства. Світогляд утверджувався християнський, а релігійні суперечки православних, католиків, різних єресей, які зачіпали певні кола еліти через літературу, яка ставала доступною не тільки князям і їх оточенню (берестяні грамоти, граффіті, знахідки писал у різних регіонах свідчать про значне поширення грамоти серед різних категорій містичів), мали на нього дуже незначний вплив. Язичество відійшло у глухи райони, трималося довше серед угоро-фінських племен, які опиралися асиміляції. Вже через це воно не могло мати підтримки серед еліти, як і іслам та іудаїзм, представники якого жили в рамках ізольованих общин в торгових містах. Тому вирішальне значення у формуванні нового світогляду мали переплетення православного та католицького впливів (756, с.31-48). Останні впливи були найбільшими якраз у князівському середовищі з огляду на значний відсоток дружин-католичок, особливо у волинських та галицьких князівських сім'ях. До таких впливів можна зарахувати перетворення сакральної особи князя язичеської епохи в помазанника Божого і траслятора божественного світладо людей (1503, с.19). ІДЕОЛОГІЯ: незважаючи на «вирішальну роль примітивних, навіть самих примітивних, форм духовних настанов в середньовічному житті» (Гейзінґа) церкві не вдалося зробити ідеологію християнського смирення панівною. Церковною ідеологією, спільною для всіх церков, була «філософська конструкція, дефініція людини, приреченої на вічну боротьбу з похітливими і світськими спокусами, і з сатаною, як символом метафізичних злих сил» (1846, s.296). Для народу героїчна язичесько-вікінгівська ідеологія попереднього періоду, підкріплена лицарськими ідеалами, виявилась живучою і перетерпіла мало змін. Протиріччя церковної і цієї світської ідеології стиралося ототожненням сатани і злих сил з зовнішнім ворогом, перш за все з поганами-кочовиками, які постійно порушували мирне життя всіх станів. Це знайшло свій відбиток у билинному епосі і піснях скальдів княжої доби. Тут ідеологія військової еліти, напевно, збігалася з ідеологією решти населення Київської Русі. Саме тому такими близькими виглядають образи народних героїв-богатирів типу Добрині чи Дем'яна Куденевича та образи князів-героїв як Володимир Красне Сонечко чи Роман Мстиславич. Князі намагалися забарвити цю ідеологію династичною ідеологією Рюриковичів, утвердженням тотожності єдності династії і єдності держави. Ця ідеологія присутня і у "Giośi" і на сторінках літописів, особливо у трафаретних "плачах" за окремими князями. Реальність була суворішою: на практиці мав місце все більший розрив між реаліями боротьби за владу та ідеологічними постулатами (1503, с.77). ІДЕАЛИ диктуються ідеологією. Тому вони практично залишалися незмінними протягом IX-XIII ст. Ці ідеали оспівані скальдами Бояном, Митусою, незнаним автором «Слова» та їх братами по таланту. Ними були образи відважних авантюристів князів Святослава Ігоревича, Олега Святославича чи Ігоря Святославича, ідеалізовані в захисників батьківщини, лицарів без страху і докору. Церкві залишилося долучити до них образи святих-воїнів Дмитра Солунського, Юрія Змієборця, Михайла Архістратига. Навіть добрий святий Микола Мірлікійський, муж богатирської постави, запам'ятався тим, що на І Вселенському соборі розтрощив носа ієресіарха Арія. Образи найпопулярніших святих, це той же образ — ідеал захисника правди і волі. Святі Борис і Гліб, як ми вже відмічали, займали особливе місце: вони мали служити застереженням проти братовбивчих воєн, які були бідою для всіх станів протягом ХІ-ХІІІ ст. Всі ці ідеали відбиті і в ЕСТЕТИЧНИХ СМАКАХ будь-якого з жанрів мистецтва, наскільки ми можемо судити з тих фрагментів, які вціліли. Всі ці святі у бронях та доспіхах, з зосередженими обличчями воїнів мало нагадують аскетів: це скоріше святе воїнство готове однаково боронити свою церкву і свій край. Зображення Бориса і Гліба мало гармонують з образами покірних долі святих отроків, змальованих Нестором у "Житії", написаному за візантійськими канонами. Якщо сферу творення і сприйняття культури представити як багатогранник, що при обертанні навколо осі утворить ідеальну сферу (математично це цілком коректно), то її віссю будуть національні особливості культури, які відбиваються в ОЦІНЦІ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ, тобто відношенні до життя і смерті, яке у кожного народу глибоко індивідуальне. Для прикладу візьмемо іспанську культуру. Від Хорхе Манріке до Федеріко Гарсія Лорки, від «Кінця життєвої слави» Вальдеса Леаля до капрічос Франціско Гойї, від «смерті з гітарою» в каплиці Беневенте в Медіні де Ріосеко до процесій в Тейсіо в честь св. Андрія, де мертві маски ідуть разом з живими, від романсеро до сігірійї — мотив смерті об'єднує всі жанри іспанської культури і різнить її від будь-якої іншої (1021, с. 105-115). Цей же мотив по іншому звучить у французькій культурі, не кажучи вже про віддалену шведську. Те ж саме можна сказати і про сміх, і про кохання, які теж визначають відношення до життя. Якщо проаналізувати внесені у літописи описи загибелі або смерті багатьох князів та відкинути ідеологічні штампи покликані зображати смерть князя як трагедію світового масштабу, відхід мало не божества, можна помітити одну закономірність: у них відсутня власне сама трагедія смерті, страх перед невідомим, крах всього сущого, що мало би мати місце, виходячи з християнського світогляду. І видатні політики Ярослав Мудрий та Ярослав Осмомисл, і авантюрист Ізяслав Давидович, і хитрий скептик Володимирко Володаревич до кінця залишалися державними мужами, які і на смертному одрі думали про долю свого князівства і про своїх спадкоємців. Смерть була чимось звичним у князівському середовищі, як у середовищі військовому. Обов'язковий плач залишався трафаретним штампом (у реальному житті його виконували, напевно, професійні плакальниці) за яким наступала коротка жалоба: повторні шлюби відбувалися протягом кількох місяців. Спасіння душі мали забезпечити збудовані і прикрашені храми, поминальна руга та інші вклади, рідше — прийняте на смертному одрі чернецтво. Реальне чернецтво у князівському середовищі приймали одиниці, у більшості випадків вимушено (як Рюрик Ростиславич чи Ігор Ольгович). При тому були випадки відмови від нього (той же Рюрик Ростиславич). Велике значення має і середовище впливу на сферу творення і сприйняття культури. Це етнічні впливи, соціальні і загальнолюдські. ЕТНІЧНІ ВПЛИВИ: скандинавські, візантійські, половецькі, польські, угорські, німецькі, фінські, єврейські і т.д. Маючи в руках вісь національних особливостей культури можна відділити ці впливи від автохтонного розвитку. Тут не підлягає сумніву, що на культуру князівської еліти та її оточенння (часто її називають дружинною, що не охоплює повністю кола її учасників) вирішальний вплив мала спочатку скандинавська культура, а пізніше візантійська. Перші покоління князів, включаючи всіх синів Ярослава Мудрого, володіли старошведською мовою. Напевно розмовляв цією мовою і Володимир Мономах та, безперечно, його син Мстислав-Гаральд і діти останнього від шведської принцеси Христини. Усвідомлення династією свого скандинавського походження у часи Мстислава Володимировича свідчить про те, що скандинавські впливи не закінчилися з прийняттям слов'янських імен і навіть з прийняттям християнства. Візантійські впливи також не обмежувалися нав'язаними церквою. Запрошення візантійських зодчих, запозичення візантійської технології, техніки мозаїки, перегородчатої емалі, фрескового живопису, без сумніву відбувалося з ініціативи князів і розвивалося під їх патронатом. Князі нерідко знали мови, в першу чергу грецьку. Всеволод Ярославич знав п'ять мов (безперечно, що в їх числі була шведська та грецька мови). Шлюби з половчанками, польками та угорками, рідше з німкенями, також вносили у князівське середовище певні впливи. Польською розмовляли багато волинських князів. Такі як Мстислав Ізяславич та його син Роман, напевно знали і польську історію та традиції. Половецькі типи облич, як у Андрія Боголюбського, зустрічалися, напевно, не так уже рідко. Можна не сумніватися, що половецьку мову знало також багато князів. Навіть така важка мова як угорська була доступна окремим князям, зокрема Данилові Романовичу і, можливо, Левові Даниловичу. Брак відомостей щодо знання латинської мови не означає, що нею нехтували у князівському середовищі. Угро-фінські народи, як і євреї, які мали свої факторії, зокрема у Києві та Перемишлі, князівським середовищем не сприймалися і їх культура практично не могла мати впливів на культуру князівської еліти. СОЦІАЛЬНІ ВПЛИВИ: для князівського середовища, враховуючи пов'язання Рюриковичів з більшістю європейських династій, це означало доступ перш за до надбань європейської культури у її різноманітних відтінках. Це зумовило інтерес князів до книжної культури, стимулювання виготовлення книги і переклад книг, в т.ч. і латинських. Нижче ми зупинимося детальніше на цих аспектах. Головним же з соціальних впливів для князівського середовища було усвідомлення призначення князівської верстви як верстви правлячої. З дитинства князі готувалися і навчалися «рядити» і чинити «розправу», тобто готувалися до функції управління державою і військом. ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИЙ ПРОГРЕС, тобто те, що І.Франко називав «поступом», перш за все прогрес науки і техніки, приміром винайдення арбалета чи метальних машин і т.д. Для Київської Русі, яка лежала на пересіченні цивілізації Сходу і Заходу, цей фактор був вагомим. Можна сказати, що князі сприяли впровадженню технічних новинок, і не тільки у військовій галузі, як зі Сходу так і з Заходу. Частина впливів органічно ввійшла в національні особливості культури і проявляється в їх вираженні, перш за все: у яскравості і гостроті сприйняття життя; сміху; мріях про подвиг і кохання; образах смерті; образах сприйняття віри; мистецтві у житті; відчутті прекрасного; образах і слові; приході нових форм (нові форми переважно стають результатом етнічних, соціальних і інших впливів, первинний ідеологічний зміст яких не завжди сприймається). Але це також потребує окремих спеціальних досліджень. Поки-що дослідники займалися переважно сміхом, причому майже не зачіпаючи елітарних верств (1004). Джерел збереглося мало, хоча окремі фрески із Софії Київської з надто світськими сюжетами дозволяють скласти уяву про певні уподобання князів у цій царині. Хоча візантійський стиль практично домінував у всіх жанрах і видах духовної і, навіть, виробничої та військової культури протягом першого періоду, а романські впливи були не дуже значними і торкались в основному теренів Галицької і Волинської земель, то готична революція XII ст. (1834) мала вплив і на землі Київської Русі. Назвемо тільки окремі моменти: появу арбалета, метальної артилерії, зміну фортефікації. Для більш пізнього періоду (другої половини XIII ст. — початку XIV ст.) можна назвати і мистецькі пам'ятки. Княжий двір у часи Київської Русі поєднував одночасно функції державної канцелярії з функціями приватної резиденції правителя (567, с.231). Таке поєднання характерне практично для всіх, навіть надрібніших синьйоральних дворів феодальної Європи (2082; 1787; 2007; 1813). Тут, як правило, засідала боярська рада, відбувалися прийоми іноземних послів і послів сусідніх князівств, складалися дипломатичні документи, князівські статутні грамоти і грамоти про надання земельних та інших майнових прав чи імунітетів. Рівночасно тут велася вся документація, пов'язана з господарською діяльністю князівської скарбниці і приватного доменального господарства. Вже перелічені функції вимагають наявність писарського апарату, архіву, бібліотеки, а у окремих, більших центрах, можливо, — і скрипторію. Крім того тут відбувалися бенкети, пов'язані з тими ж дипломатичними прийомами, переговорами, зібраннями боярської ради та іншим двірцевим церемоніалом. А це, в свою чергу, вимагає присутності музикантів, жонглерів, скальдів, які у піснях прославляли своїх сюзеренів. Зрештою, саме «Слово о полку Ігоревім», на наш погляд, є зразком такої творчості сіверського скальда, який творив при дворі Ігоря Святославича. Недаремно як зразок поетичної майстерності в ньому згадується творчість Бояна, скальда, який оспівував подвиги зовсім незначного тмутараканського князя Романа Святославича (1070-1079 рр.), при дворі якого, напевно, служив. Важко допустити, щоби у цьому відношенні двори руських князів так вже сильно відрізнялися від польських, угорських чи скандинавських, звідки походили більшість дружин Рюриковичів. У XIII ст. до монгольської навали князівські двори були в дев'яти містах Київської землі (Київ, Овруч, Вишгород, Білгород, Василів, Торчеськ, Михайлів, Трипіль, Канів), десяти містах Чернігівської землі (Чернігів, Новгород-Сіверський, Курськ, Путивль, Рильськ, Трубчевськ, Стародуб, Вщиж, Вир, Козельськ), одному місті Переяславської землі (Переяслав), тринадцяти містах Волинської землі (Володимир, Луцьк, Дорогобуж, Пересопниця, Шумськ, Берестя, Городно, Белз, Дорогичин, Червен, Перемиль, Меджибіж, Болохів) і чотирьох Галицької землі (Галич, Перемишль, Звенигород на Білці, Теребовля) (504, с.52-75,203-233). Такі ж князівські двори були і у інших землях. Число їх було достатнє, щоби говорити про вплив на навколішнє середовище у кожній землі. Князівські двори (не лише у центрах земель, але й в удільних столицях) були місцеперебуванням князівських канцелярій. З рубежа XII-XIII ст. збільшилася необхідність захисту раніше наданих земельних і адміністративно-господарських прав і привілеїв з допомогою правових документів, зросло число актів і княжих статутів та інших правових документів. Очолював князівську канцелярію хранитель «великої печатки» — печатник, функції якого були схожими з функціями канцлера у сусідніх Угорщині, Мазовії та інших землях. Уперше уряд печатника з'явився у Галицькій землі на початку XIII ст. Відомості про «малу печатку» дозволяють припускати, по аналогії з сусідніми країнами, також уряд віце-канцлера. До складу канцелярії входили перекладачі, писарі, які складали чернетки угод та документів, копіїсти та архіваріуси. Розвиток державного документа в Галичині та на Волині у XIII ст. випереджав аналогічні процеси в інших землях, що було зумовлено широкими контактами не тільки з сусідніми угорськими та прльськими землями, південнослов'янськими державами і Візантією, але й зв'язками з австрійськими, саксонськими та іншими більш віддаленими землями, де правова культура мала більш глибокі писемні традиції (932, с.44-108). Князівські канцелярії гуртували навколо себе високоосвідчених людей, що володіли не тільки навичками складання різноманітних документів, а й часто займалися власною писемною діяльністю, вели листування з освітніми центрами, створювали осередки культурного життя (932, с.65). Службовці князівських канцелярій знали іноземні мови, займалися перекладацькою діяльністю. Така канцелярія могла бути рівночасно і скрипторієм, де переписувалися і створювалися нові книги, як це мало місце при дворах Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха чи волинського князя Володимира Васильковича. Хоча аналогій західноєвропейських скрипторіїв, на підставі джерел що збереглися, знайти у нас неможливо. Окремі князі (як Володимир Василькович) чи княгині (як полоцькі) самі особисто переписували книги. На нашу думку, світський характер більшої частини Галицько-Волинського літопису дозволяє припускати, що в таких канцеляріях займалися і редагуванням літописів. Можна не сумніватися, що участь у такому редагуванні брали Володимир Мономах, Мстислав Володимирович та інші князі. І, нарешті, при дворах окремих князів, подібно до дворів західних володарів, перебували книжники (приміром «премудрий книжник» Тимофій), скальди-співці (приміром Боян), можливо лікарі та інші вчені. Можна стверджувати, що княжі двори були значними осередками культури. Близькість дворів галицьких і волинських князів до дворів сусідніх іноземних володарів дозволяє припускати і запозичення не тільки в галузях дипломатики чи фортефікації. Можливо, що до улюбленої забави князів інших земель -: полювання — тут долучалися і лицарські турніри. Сліди проведення таких турнірів, на яких «детських» підносили до «гридів» (лицарів), відносяться до 1149 р., коли союзник Ізяслава Мстиславича краківський князь Болеслав Кучерявий «оперезав мечем багатьох синів боярських» (87, с.237).-Під час подібного турніру напередодні битви під Ярославом у 1245 р. вивихнув плече претендент на галицький престол Ростислава Михайловича (87, с.402). Культура князівської еліти була синтетичною, перебувала під різноетнічними впливами і виходила за рамки провінційної візантійської культури, яка була домінуючою у Київській Русі. Вплив культури князівської еліти на суспільство Київської Русі був вирішальним, хоча найвищі її досягнення, особливо у галузях літописання, письменництва, перекладної літератури, залишалися недоступними для більшості верств населення за виключенням хіба що боярської та церковної еліти. Напевно найближче до цих елітних груп стояла міська культура.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КНЯЗІ І КУЛЬТУРА» з дисципліни «Князівські династії східної Європи»
