Процеси горбачовської „перебудови”, що охопили суспільне життя у другій половині 80-х років ХХ ст. спричинилися до кардинальних переоцінок набутих попередніми десятиліттями цінностей. З одного боку ставилися під сумнів авторитети радянського періоду у галузі літератури, мистецтва, культури загалом, з іншого стали масово публікуватися твори заборонених письменників, організовуватися виставки художників, скульпторів, що раніше не вписувалися у канони „соціалістичного реалізму”. Разом з тим притаманною ознакою культурного життя періоду проголошення і становлення Української держави 1990-1991 рр. стала надмірна політизація культурного процесу. Значна кількість творчої інтелігенції подалася в політику, взяла участь у виборних та виконавчих структурах державної влади, що неминуче зменшувало її активність у творчому житті. Із проголошенням незалежності України постала гостра потреба в опрацюванні законодавчої бази в галузі культури, що обумовлювалося як зміною існуючих в радянський період пріоритетів, так і суто прагматичними потребами – функціонуванням культури в умовах ринкової економіки. Першим документом, який намітив концептуальні підходи у проведенні державної політики в галузі культури став документ, схвалений Верховною Радою України 19 лютого 1992 р. „Основи законодавства про культуру”. Дещо раніше Президент Л.Кравчук видав Указ „Про невідкладні заходи щодо соціального захисту діячів культури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин”, який передбачав звільнити з 1 січня 1992 р. творчі спілки України від сплати податків на доходи і внесків до спеціальних фондів та зобов’язував уряд забезпечити папером періодичні видання Спілки письменників на рівні 1991 р. Для перших років становлення незалежності України характерними стали проведення різноманітних заходів з нагоди вшанування видатних діячів української історії та культури, організації загальноукраїнських заходів, що сприяли б консолідації української інтелектуальної еліти як в Україні, так і в діаспорі. Серед них можна відзначити Форум інтелігенції України, що відбувся у Києві у вересні 1991 р., наприкінці серпня цього ж року у Львові розпочалися урочистості з нагоди вшанування 125-ї річниці від дня народження видатного українського вченого-історика, Голови Української Центральної Ради М.Грушевського. Відроджене наукове товариство ім. Шевченка провело наукову конференцію, в роботі якої взяли участь науковці із зарубіжних країн. Засновано медаль М.Грушевського, яку з 1991 р. вручають діячам культури: одному представникові з України і одному – з діаспори. Першими лауреатами цієї нагороди стали письменник, академік Олесь Гончар та професор Колумбійського університету США, мовознавець Ю.Шевельов. Непересічне значення для української культури мало святкування на державному рівні ювілею М.Грушевського у Києві. В силу складних історичних умов Україна втратила чимало пам’яток національної культури. У зв’язку з тим важливою складовою політики уряду в галузі культури є повернення на батьківщину національних культурних та історичних цінностей. У лютому 1992 р. відповідну угоду було підписано на нараді глав держав СНД у Мінську. Для цього в Україні було створено Комісію з питань повернення культурних цінностей, розпочато інвентаризацію усього, що різними шляхами потрапило за межі держави. Деякі з цінних пам’яток вдалося повернути: з Чехії в Україну Олександра Олеся і Олега Ольжича, до відділу рукописів Львівської національної бібліотеки ім. В.Стефаника надійшли рукописи Б.І.Антонича, у 1994 р. з ФРН, у Херсонський краєзнавчий музей повернуто колекцію з 82 предметів періоду енеоліту, мідного віку та скіфського періодів, що були вивезені в часи нацистської окупації в 1944 р. Разом з тим в Україні мають місце випадки, коли в результаті недбалого збереження та охорони у музеях та бібліотеках пам’яток історії вони або нищаться, або ж викрадаються і поповнюють приватні колекції в Україні та за кордоном. Так на початку 1990- х рр. було викрадено дорогоцінні експонати із львівського музею зброї „Арсенал”, Львівської картинної галереї, у 2003 р. внаслідок пожежі потерпіли безцінні фонди державного архіву у м. Кам’янці-Подільському, перед тим у Гамбурзі виявлено атласи ХУІ ст., що належали Львівській національній бібліотеці ім. В.Стефаника, у 2005 р. виявлено пропажу документів із Центрального державного історичного архіву України у Львові – понад 500 справ. Справжнього лиха завдають пам’яткам історії та культури так звані „чорні археологи”, що на власну руку проводять розкопки стародавніх скіфських та інших поховань, а знайдені речі збувають приватним колекціонерам в Україні та поза її межами. Незважаючи на те, що керівництво країни неодноразово декларувало про те, що розвиток духовного та культурного життя нації є одним із пріоритетів державної політики, по суті галузь культури й надалі недофінансовується. Так у 2003 р. заклади культури були профінансовані лише на 20% від потреб. Фактично за роки незалежності спостерігалося скорочення будинків культури, бібліотек, художніх та музичних шкіл, вилучення їх приміщень у відання різних комерційних структур. З прикрістю можна визнати глибоку кризу українського кінематографа. Найбільші колись кіностудія ім. О.Довженка у Києві та Одеська кіностудія різко скоротили випуск фільмів. Передусім це пов’язано із нестачею відповідних коштів, а також практично повною відсутністю державної протекціоністської політики у галузі кінематографа. Проте навіть у таких умовах українські майстри кіно зуміли продемонструвати свій талант. Зокрема можна виділити творчість режисера О.Янчука, що пронизана глибоким патріотизмом та любов’ю до української історії (фільми „Голод -33” отримав головний приз на першому Всеукраїнському кінофестивалі у 1991 р., „Залізна сотня” про боротьбу УПА, 2004 р.), на 36-му кінофестивалі в Сан-Ремо український фільм „Ізгой” режисера В.Савельєва, продюсера і режисера А.Браунера, ФРН) присуджено Гран-прі. На молодіжному міжнародному кінофестивалі в угорському місті Дьордь (1994) з 10 призів 4 отримали українські кінострічки. Помітним явищем в сучасному українському кінематографі стала поява фільму режисера Ю.Іллєнка „Молитва за гетьмана Мазепу” (2002). Головну роль гетьмана Мазепи виконав відомий український актор Б.Ступка. Вважливу складову духовного життя становить театральне мистецтво. На початку 90-х рр. ХХ ст. більшість театрів півдня та сходу України із російськомовних та двомовних стали переходити на україномовний режим. Докорінно змінився їхній репертуар. Глядачі змогли побачити вистави української та зарубіжної класики, які давно, або й зовсім не ставилися українськими театрами. Величезне культурно-просвітницьке та національно-виховне значення мала постановка раніше заборонених вистав, що стосувалися історичного минулого України. Провідну роль у цьому відіграв львівський драматичний театр ім. М. Заньковецької під керівництвом Ф.Стригуна. На його сцені було поставлено такі вистави як „Маруся Чурай” Л.Костенко, „Гайдамаки” Т.Шевченка, „Народний Малахій” М.Куліша, „Павло Полуботок” К. Буревія, трилогія „Мазепа” Б.Антківа за Б.Лепким. З’явилися театри, які успішно реалізували себе у нових напрямках театрального мистецтва. Зокрема у Львові – Львівський український молодіжний театр-студія, „І люди, і ляльки”, Львівський духовний театр „Воскресіння”. У 1989 р. на його базі у Львові відбувся перший фестиваль „Золотий Лев”, спочатку як загальноукраїнський, а згодом став проводитися як міжнародний. Завдяки цьому український глядач зміг познайомитися із творчістю світової слави режисерів Р.Віктюка, Р.Тумінаса, Ю.Шайни, Б.Жолдака, театрами з Австрії, Білорусії, Молдавії, Польщі, Росії. Львівський театр опери та балету започаткував проведення раз на три роки Міжнародного конкурсу співаків імені Соломії Крушельницької. Вагоме місце у формуванні національної свідомості відіграє телебачення. Україна отримала у спадок від СРСР технічно відсталі засоби телекомунікації. У перші роки незалежності в українському телеефірі відчувалося засилля російського телебачення, яке мало набагато кращі технічні можливості транслювати свої передачі за кордон, зокрема і на територію нашої держави. У 1995 р. проведено перекомутацію УТ на канал, який раніше використовувала російська телекомпанія „Останкіно”. УТ, незважаючи на труднощі, що виникали з огляду на часто мінливу політичну кон’юнктуру в країні на даний час запровадило дублювання практично усіх передач українською мовою, що має суттєве значення для утвердження останньої як державної на теренах усієї країни. У той же час відчувається брак уваги держави до якості продукції, яку надають комерційні канали. Часто вони не мають мистецької та естетичної цінності. Важливим показником стану культури держави є преса і книговидавнича справа. Економічна криза в Україні, слаборозвинута власна паперова промисловість негативно позначилися на розвитку національної преси і книговидавничої справи. Упродовж 90-х рр. скоротилася кількість періодичних видань, їх тиражі, порушувалася періодичність їх публікацій. Кількість газет, які видавалися українською мовою скоротилася з 68% у 1990 р. до 35% у 2000 р. Щоденний тираж російськомовних газет, що виходять в Україні становив на початок 2002 р. 32,1 млн. примірників, україномовних – 18,2 млн. Внаслідок розпаду на початку 1990-х років державної системи книготоргівлі книжковий ринок України охопив хаос, посилилася експансія дешевої російськомовної книжки. З 1994 р. у Львові з ініціативи громадськості започатковано щорічне проведення форумів видавців України, що до певної міри сприяло консолідації їх зусиль у загальнодержавному масштабі, привернуло увагу державних органів до проблем національного книговидавця. З іншого боку, навіть в умовах гострої кризи спостерігалися й позитивні явища. Світ побачили раніше заборонені видання, або ті, котрі видавалися лише на еміграції. Відродилося видання колись відомих журналів „Київська старовина”, „Літературно-науковий вісник”, „Записки НТШ” (Львів), „Збірник Харківського історико-філологічного товариства”. У 1992 р. в Україну перенесено видання щомісячного журналу незалежної думки „Сучасність”, у Львові відновлено видання фотомистецького журналу „Світло й тінь”(гол. ред. В.Пилип’юк). Непересічним явищем у книговидавничій справі стало перевидання в Україні впродовж 1993-2003 р. десятитомної „Енциклопедії українознавства” за редакцією В.Кубійовича. Таким же фундаментальним проектом можна вважати видання НАН України багатотомної „Енциклопедія сучасної України”. Впродовж 2002-2007 рр. побачило світ шість об’ємних томів. Підготовка до наступних триває. Для захисту національного книговидавця в останні роки зроблено певні заходи, зокрема у сфері оподаткування, які одначе без реальної державної підтримки не дали поки-що відчутних результатів. На даний час на одного мешканця України випускається близько 1 книги, тоді як в Росії – 7, Білорусії – 6, у західних країнах – 10-12. Здобуття Україною незалежності, відкрило широкі можливості для розвитку літератури і мистецтва. Спілка письменників та Спілка художників втратили монополію у визначенні пріоритетних напрямків в галузі літератури та мистецтва. У 1992 р. Кабінет Міністрів затвердив новий склад для присудження Державних премій ім. Т.Г.Шевченка. До його складу увійшли провідні діячі культури О Гончар (голова), Л.Хоролець, Ю.Мушкетик, І.Драч, А. Мокренко та інші. Першими лауреатами державної премії стали митці, які загинули у сталінських таборах, або були змушені емігрувати рятуючись від комуністичного режиму – Б.Антоненко-Давидович, І.Багряний, а також дисиденти - поети І.Калинець і Т.Мельничук, поети П.Мовчан, Р.Лубківський, публіцист С.Колесник, літературознавець М.Жулинський, художники М.Максименко, Г.Синиця, художній керівник Державного оркестру народних інструментів України В.Гуцало, композитор О.Костін. За значний внесок у популяризацію української музичної спадщини та хорового мистецтва Шевченківською премією були нагороджені капела бандуристів з Детройта (США) і хор ім. О.Кошиця з Вінніпега (Канада). Попри матеріальну скруту, відсутність дієвої державної підтримки спостерігається поступальний розвиток у мистецькому житті. З одного боку він характеризується прагненням відновити тяглість перерваної в силу об’єктивних причин національної традиції, з іншого - засвоюючи взірці світової культури, синтезуючи їх з власними досягненнями, творити оригінальні праці. Найсуттєвішим імпульсом, що надихає митців на творчість стала, без сумніву, свобода у реалізації власних творчих планів, позбавлення їх від регламентації з боку офіційної влади. Прикладом цього може послужити Львів. Ще у 1987 р. тут постало „Товариство Лева”, серед активістів якого було чимало художників. Товариство не лише взяло під опіку могили видатних діячів культури, а й провело виставки сучасних художників. Аналогічну роль відіграли інші організації культурологічного спрямування, зокрема створена наприкінці 1980-х років Літературно-мистецька група „Євшан-Зілля”, Львівське відділення Українського фонду культури, творчо-виробниче обєднання „Гердан”, а також суто творчі об’єднання, які оголосили себе спадкоємцями традиції Асоціації незалежних українських мистців „Шлях” та „Клуб українських митців”. Останній у 1991 р. випустив перше число спеціалізованого видання „Мистецькі студії”, що нав’язувало до традицій споріднених з ним тематично українських журналів міжвоєнного періоду. Процеси духовного відродження, які охопили українське суспільство після падіння комуністичного режиму знайшли яскраве відображення у мистецтві. Особливо це стосується образотворчого мистецтва. Наприклад, львівський скульптор Е. Мисько створив низку портретних втілень видатних діячів національної історії та культури. Резонансною подією у культурному житті України початку 2000-х років, а передусім Львова стало відкриття Музею модерної скульптури М. Дзиндри, який після відновлення незалежності повернувся в Україну і подарував усю свою спадщину Львову. Серед знаних живописців періоду незалежності, котрі активно включилися у мистецьке життя стали також В.Патик, Д.Крвавич, Л.Медвідь, А.Бокотей. На зламі 80-90-х рр. ХХ ст. позитивні зміни відбувалися і в музичному мистецтві. Воно увібрало у себе дух епохи – трансформацію суспільного укладу життя, послаблення, а згодом і крах ідеологічного контролю. Нові віяння у музичному мистецтві передусім були пов’язані із виникненням молодіжних творчих колективів – „Мертвий півень”, „Брати Гадюкіни”, „Плач Єремії”, „Океан Ельзи”, ”Піккардійська терція”, „ВВ” та інші. Відомими стали солісти Т.Чубай, С.Вакарчук, О.Скрипка, О.Пономарьов, Р.Лижичко. Остання здобула перемогу на конкурсі „Євро бачення-2004”. В Україні розвиваються й традиції класичного музичного мистецтва, які притаманні творчості М.Скорика, Ю.Ланюка, В.Камінського. Поруч з позитивними зрушеннями в галузі культури і мистецтва й надалі існують значні проблеми. Головна з них - недостатнє фінансове забезпечення творчості митців. Внаслідок цього багато з них виїжджає за кордон. В цілому ж можна ствердити, що сучасний стан розвитку культури в Україні має суперечливий характер. З одного боку загальнокультурний процес отримав шанс вільного розвитку, оскільки позбавився ідеологічної опіки, що збіднював, а подекуди вихолощував творчий потенціал вітчизняних митців, став багатогранним і різноплановим, з іншого боку помітне певне відчуження широкого загалу громадян від засвоєння надбань професійного мистецтва, що своєю чергою духовно збіднює українське суспільство. Важливою складовою частиною культурного життя українського суспільства є фізична культура та спорт. Українські спортсмени завжди здобували чимало нагород у складі союзної команди на Олімпійських та інших міжнародних змаганнях. Так, з із 639 олімпійських медалей, завойованих радянськими спортсменами українці здобули 444, у тому числі 196 золотих. У 1991 р. перед Україною постало завдання створити власну систему спортивних інституцій, котра б представляла український спорт на міжнародній арені. 22 грудня 1990 р. у Києві утворено Національний український комітет, який очолив олімпійський чемпіон В.Борзов. Проте Міжнародний олімпійський комітет (МОК) лише у 1992 р. його визнав і в 1994 р. дав дозвіл сформувати окрему українську команду на зимові Олімпійські ігри у норвезькому місті Ліллігаммері. З 1992 р. українські спортсмени брали участь у всіх міжнародних змаганнях. Часто їх перемоги ставали для світу справжнім „відкриттям” нашої держави. Серед відомих українських спортсменів світову славу здобули брати боксери Віталій та Володимир Клички,Андрій Котельник, фігуристка Оксана Баюл, шахіст Олександр Пономарьов, борчиня Ірина Мельник-Мерлені, гімнастка Анна Безсонова. Глибинні трансформації відбулися і в побутовій культурі населення. Звичним стало використання комп’ютерної техніки, мобільного зв’язку, участь у дрібних валютних та торговельних операціях. Українські міста перетворилися у суцільні стихійні ринки, що погіршило не лише їх благоустрій але й санітарний стан. Надзвичайно зросла кількість власників завезених з-за кордону уживаних автомобілів, інших побутових речей, які через відносно низькі ціни стали доступними широкому загалу українців. У той же час спостерігається різка диференціація, а навіть поляризація у стандартах життя заможних та бідних українців. Таким чином, суперечливі процеси в галузі політичного, соціального та економічного життя знайшли своє відображення у сучасному стані культури українського суспільства. Уважне ставлення до духовних потреб суспільства, формування інтелектуальної та культурної еліти нації повинно стати пріоритетним завданням у діяльності держави. Лише духовно здорова, високоосвічена нація здатна посісти гідне місце у світовому співтоваристві. Україна має для цього усі необхідні можливості: власну державу, тисячолітню культурну традицію, науковий потенціал, талановитий та працелюбний народ.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Культурне життя» з дисципліни «Новітня історія України»
