Проголосивши 24 серпня 1991 р. незалежність, Україні потрібно було докласти чимало зусиль, щоб мирним цивілізованим способом „розлучитися” з колишньою імперією. 8 грудня 1991 р. на зустрічі лідерів Білорусі, Російської Федерації та України у Біловезькій Пущі була укладена угода про створення СНД, до якої приєдналося більшість колишніх радянських республік. За час президентства Л.Кравчука вдалося втримати особливу лінію і статус України в рамках цієї організації. Вона стала лише асоційованим її членом, не увійшла до системи військово-політичного союзу. Це, як підтвердила подальша практика, відвернуло від неї небезпеку втягування у міжетнічні конфлікти, що точаться на теренах СНД. У рамках СНД простежується два підходи, щодо її ролі на пострадянському терені: російський і український. Суть російського полягає у тому, щоб надати СНД політичного забарвлення і в перспективі перетворити у наддержаву, або принаймні забезпечити домінування Росії серед її членів. Український підхід насамперед акцентував увагу на економічному співробітництві, відкидав будь-які прояви диктату одних країн-учасниць СНД щодо інших. У рамках СНД особливого значення Україна надає відносинам з Російською Федерацією. Одразу ж із проголошенням незалежності для України відносини з цією країною мали пріоритетне значення. Це випливало з історичного минулого обох держав, економічними зв’язками, значною протяжністю кордонів. В силу того, що Україна тривалий час входила у сферу впливу Росії, то й впливи останньої у політичній та економічній сфері, принаймні до 2004 рр. залишалися особливо помітними у проведенні її зовнішньої політики. Особливістю зовнішньої політики Росії щодо України є рецидиви імперських амбіцій. У російській геополітичній думці не існує суспільно визнаних концепцій щодо визначення власних природних кордонів, власних масштабів. В ній переважають такі категорії як „сфери виняткових інтересів”, „зони впливу”, „ареал розселення російськомовного населення” Наслідком цього стали грубі прояви тиску Росії на ті країни, які не погоджуються стати її сателітами. Це знайшло яскравий прояв і у її політиці щодо України, зокрема у спробах розпалювати сепаратистські рухи в Криму, висунення претензій на особливий статус її на півострові. Так, у 1992 р. Державна Дума Російської Федерації визнала незаконним передачу Криму у 1954 р. до складу України, а у 1993 р. ухвалила рішення щодо „російського статусу” міста Севастополя. Крім того російська сторона висунула тезу про те, що рішення про непорушність європейських кордонів СРСР не стосується кордонів між колишніми радянськими республіками. Особливо напруженою ситуація склалася наприкінці 1996 р., коли 23 жовтня Державна Дума РФ ухвалила постанову „Про припинення розподілу Чорноморського флоту”, у черговий раз порушено питання про статус Севастополя. Одначе зважена позиція українського керівництва, послідовний курс на розвиток добросусідських відносин не допустили до ескалації українсько-російських суперечностей. Етапним у взаєминах між обома країнами стало підписання у Києві 31 травня 1997 р. „Великого договору” – Договір про дружбу і співробітництво і партнерство між Україною і Росією. У ньому зафіксовано принцип непорушності існуючих кордонів і територіальної цілісності договірних сторін. Щодо найпекучішого питання в українсько-російських взаєминах - поділу Чорноморського флоту, то воно також було розв’язане у дусі компромісу: його матеріальна база та інфраструктура розподілялися порівну. Частину своїх кораблів Україна продала Росії. 14 січня 1998 р. „Великий договір” ратифікувала Верховна Рада України, Дума Російської Федерації зробила це аж через рік - 17 лютого 1999 р., а Рада Федерації 2 березня цього ж року. Проте російська сторона обумовила набуття чинності договору ратифікацією угод щодо Чорноморського флоту Верховною Радою України. Після ратифікації українським парламентом базових угод щодо російського чорноморського флоту на території України від 24 березня 1999 р. відкрито шлях для набуття чинності „Великого договору”. 1 квітня 1999 р. у Москві Президенти України і Російської Федерації Л.Кучма та Б.Єльцин обмінялися відповідними ратифікаційними грамотами. „Великий договір” про українсько-російське співробітництво підвів необхідну політичну і юридичну базу для цивілізованих та взаємовигідних відносин між Україною та Росією. Важливою подією в українсько-російських відносинах став державний візит Президента України Л.Кучми в Росію 27 лютого – 1 березня 1998 р. під час якого було підписано Програму довгострокового співробітництва до 2007 р. В українсько-російських відносинах особливе місце посідають проблеми пов’язані із постачанням енергоносіїв. Останні становлять понад 73% усього імпорту України. Залежність від російського постачання стає особливо помітною для України коли та робить кроки, що демонструють наявність у неї власних національних пріоритетів. Так було, наприклад, одразу ж після „помаранчевої революції”, коли у січні 2005 р., а також після перемоги „помаранчевої” коаліції на позачергових парламентських виборах у 2007 р. Росія загрозила зменшенням обсягів поставок газу в Україну під претекстом великої заборгованості з боку останньої, яка зрештою не є її державним боргом. Не поділяє Російська федерація й планів України щодо членства у НАТО. Проте, незважаючи на окремі суперечності обидві країни за умови відсутності позаекономічних чинників інтеграції мають широке поле для співпраці. Передусім це стосується таких напрямків як співробітництво в галузі виробничої кооперації, розширення транспортних коридорів загальноєвропейського сполучення, співробітництво в галузі військово-промислового виробництва і проблем космосу. На ювілейному самміті країн СНД президент РФ В.Путін проголосив 2002 р. роком України в Росії, а Президент України Л.Кучма виступив з ініціативою проголосити 2003 р. роком Росії в Україні. Після тривалих зволікань російська сторона погодилася провести делімітацію кордону. У січні 2003 р. під час візиту російського президента до Києва був підписаний Договір про суходільний кордон між Росією та Україною. Проте відкритим надалі залишається питання про статус Азовського моря та Керченської протоки. Свідченням цього було загострення українсько-російських відносин навколо острова Тузла у Азовському морі восени 2003 р. МЗС України навіть надіслало РФ ноту у зв’язку з будівництвом у Керченській протоці дамби від Таманського півострова до українського острова Тузла, що загрожувало його зникненням. Рішуча позиція українського уряду спонукала російську сторону погодитися на проведення делімітації кордону у Керченській протоці. В останні роки Росія активізувала спроби встановити своє домінування над країнами СНД. Україна, маючи альтернативне бачення цієї організації пішла на зближення із країнами, котрі також не поділяють російських планів. Для відстоювання своїх інтересів Україна разом з Грузією, Узбекистаном, Азербайджаном, Молдовою створила міждержавне об’єднання ГУУАМ. Відповідна угода про це була підписана у Страсбурзі в 1997 р. Після „помаранчевої революції” Президент України В.Ющенко свій перший закордонний візит на початку 2005 р. здійснив до Росії, що є підтвердженням доброї волі з боку нашої країни до дружніх і рівноправних відносин із північним сусідом. Проте українсько-російські відносини в період 2004-2007 рр. в цілому мали тенденцію до погіршення. Особливо це було помітним під час правління „помаранчевих урядів” 2005 - початку 2006 рр., котрі декларували прискорити вступ України до НАТО, переглянути умови базування в Криму російського Чорноморського флоту, провести розмежування у Керченсько-Азовському регіоні. Російська Федерація застосувала проти України торгову блокаду, заборонивши ввіз на свою територію деяких видів сільськогосподарської продукції з України. Українська сторона із свого боку зажадала провести інвентаризацію об’єктів, що перебувають у російському користуванні в Криму, зокрема маяків. Бажання Російської Федерації втримати контроль над Україною, загальмувати її інтегрування із Заходом свідчила жорстка позиція російського керівництва під час Бухарестського саміту НАТО у квітні 2008 р., яке домоглося від нього відтер мінування приєднання України та Грузії до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Таким чином, можна констатувати, що РФ у зовнішньополітичній діяльності України на даний час продовжує залишатися стратегічним партнером, який однак у своїх відносинах з нею ще не позбавився стереотипів імперського мислення.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Україна і держави СНД» з дисципліни «Новітня історія України»
