Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмонді (1773—1842) — посі-дає своєрідне місце в історії політичної економії. За словами К. Маркса, він завершує класичну політичну економію і започатко-вує дрібнобуржуазний напрям. Західні економісти, оцінюючи світо-гляд Сісмонді, підкреслюють те, що він першим виступив проти ка-нонів класичної політичної економії, яку назвав «економічною ортодоксією». Народився Сісмонді в родині протестантського пас-тора в околицях Женеви. Службову діяльність розпочав у ліонсько-му банку. Згодом залишає Францію і повертається до Женеви, деякий час живе в Англії та Італії. 1880 р. знов повертається до Же-неви, де працює секретарем торгової палати. Залишивши цю посаду, Сісмонді цілком присвячує себе науковій діяльності. Він був не ли-ше економістом, а й істориком, що залишив і в цій галузі велику на-укову спадщину. Як економіст Сісмонді спочатку був послідовником А. Сміта. У праці «Про комерційне багатство, або Про принципи політичної економії в їхньому застосуванні до торгового законодавства» (1803) він пропагує ідеї Сміта, виступає прихильником вільної конкуренції, фритредерства. 1819 р. Сісмонді опублікував свою головну працю «Нові начала політичної економії, або Про багатство в його відно-шенні до народонаселення». Уже сама назва свідчить про намагання Сісмонді побудувати політичну економію на нових засадах. Він пе-реконаний, що це йому вдалося. У передмові до другого видання праці (1827) він пише, що «розхитав основи науки». Які ж нові ідеї проголошує Сісмонді? Передовсім він заперечує класичне визначення предмета й методу політичної економії. У кла-сиків, писав він, політична економія є наукою про багатство, яке вони відокремлюють від людини. Класична політична економія ні- би не помічає людину, «якій належить багатство і яка має ним ко- ристуватись». Він дає нове, порівняно зі Смітом і Рікардо, тлума-чення політичної економії. Предметом політичної економії Сісмонді вважає «матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави»1. Сміт і Рікардо вивчають економічні процеси як природні, такі, що відбуваються стихійно, Сісмонді намагається дослідити їх як та-кі, що регулюються державою. Якщо класики аналізували реальні процеси створення багатства, його обігу й розподілу, то Сісмонді цікавить, як уряд повинен сприяти його виробництву й розподілу. Отже, політична економія перетворюється у нього з науки, що ви-вчає причинні зв’язки явищ, на науку, що визначає етичні норми го-сподарської діяльності людей. Сісмонді застосовує також інші ме-тоди дослідження. Він критикує абстрактний метод класиків, ігнорування ними конкретно-історичних обставин. Сам Сісмонді, ставлячи в центр своїх досліджень становище людини, наголошує на необхідності всебічного вивчення історичного розвитку країни, де ця людина живе. Відтак його можна вважати попередником істо-ричної школи. Сісмонді виступає з безкомпромісною критикою капіталізму. Він був одним із перших, хто звернув увагу на тяжке й безправне життя робітників. Спостерігаючи поляризацію капіталістичного суспільст-ва, він бачить формування двох абсолютно протилежних класів — трудівників і власників — або, за його словами, багатіїв і бідняків. Свобода конкуренції посилює цей процес. Саме вона призводить до руйнування дрібного виробництва, тобто до відокремлення влас- ності від праці. У такому відокремленні Сісмонді вбачає головну небезпеку, оскільки цей процес відбувається не лише в промислово-сті, а охоплює й сільське господарство, де формується велика земе-льна власність і селяни перетворюються на сільськогосподарських робітників. Отже, Сісмонді вперше поставив питання, яких політична еко-номія раніше не розглядала. Він проголосив протилежність інтере-сів багатих і бідних, що, на його думку, посилюватиметься із розви-тком виробництва. Сісмонді не лише критикує капіталізм, він розробляє проект його реформування. Якщо розвиток виробництва за умов конкурентної боротьби посилює нерівність у суспільстві, призводить до загост-рення суперечностей, то немає сенсу дотримуватись ідеї економіч-ного лібералізму, що її пропагували класики. Держава має втручатися в економічне життя. Передовсім треба (наскільки це можливо) відновити поєднання праці та власності. Для цього Сісмонді пропонує поділити виробництво між дрібними власниками, повернутись до дрібного виробництва і в сільському господарстві, і в промисловості. Однак шляхів реального здійснення цієї програми він не тільки не запропонував, а й не бачив. Сісмонді проти радикальних реформ, він оголошує себе противником комуні-зму, а його соціальні вимоги обмежуються необхідністю запрова-дження робітничого законодавства. Теорія вартості, капіталу і доходів. Сісмонді, як уже було ска-зано, завершує етап класичної політичної економії у Франції. К. Маркс відносив Сісмонді до класиків на тій підставі, що останній був прихильником трудової теорії вартості. Сісмонді справді писав, що «праця є єдиним джерелом багатства...»1. Проте в нього, як і у класиків, немає визначення субстанції вартості. У нього мінова вар-тість товару визначається витратами праці на його виробництво. Теорія вартості не відіграє у Сісмонді тієї ролі, що у класиків. Він використовує її здебільшого для того, щоб провести чітке роз-межування між трудовими і нетрудовими доходами, підкреслити експлуататорський характер останніх. Капітал Сісмонді трактує як виробничі запаси, переважно як за-соби виробництва. Він виділяє основний і оборотний капітал. На-громадження капіталу, як і Сміт, він зв’язує з ощадливістю. Прибуток Сісмонді визначає як відрахування від продукту праці робітника, підкреслюючи його експлуататорську природу. «Прибу-ток підприємця, — писав він, — становить часто не що інше, як по-грабування робітників, котрих він використовує» . Заробітної плати і факторів, що її визначають, він спеціально не досліджував, але, на рівні зі Смітом, ставив її в залежність від нагромадження капіталу і зростання народонаселення. Ренту він розглядає у фізіократичному дусі — як винагороду природи за виробничу діяльність. Заслугою Сісмонді, однак, було його критичне ставлення до тези Рікардо про те, що гірші землі рен-ти не дають. Теорія відтворення і криз. Ця теорія є наріжним каменем еко-номічного вчення Сісмонді. Він метою капіталістичного виробницт-ва називає споживання, а суперечність між виробництвом і спожи-ванням є основною суперечністю капіталізму. Такої суперечності не існує, на його думку, в ізольованому господарстві Робінзона, не іс-нує її у дрібному товарному господарстві. Суперечність між виробництвом і споживанням за умов капіталі-зму проявляється у труднощах збуту товарів, у кризах. Усупереч твердженням класиків (особливо Сея), що товари обмінюються на товари, Сісмонді вважає, що товари купуються на доходи. Звівши, як і Сміт, вартість до суми доходів, він робить висновок, що для ре-алізації всіх виготовлених товарів необхідно, щоб виробництво від-повідало доходам суспільства. Зменшення доходів відповідно зме-ншить попит на товари, і частина їх залишиться нереалізованою. «Виробництво, — писав Сісмонді, — має співвідноситись із суспільним доходом, і ті, хто заохочує до безмежного виробництва, не турбуючись про те, щоб визначити цей дохід, штовхають націю до загибелі, сподіваючись відкрити їй шлях до багатства» . З розвитком капіталізму, стверджував він, звужується внутрішній ринок. Зменшується дохід робітників, тому що частина їх витиску-ється з виробництва машинами, а зайнятим у виробництві капіталіс-ти намагаються платити якомога менше. Не зростає ринок і за раху-нок попиту з боку капіталістів, які частину свого доходу, що її мали б використати на споживання, нагромаджують (виробниче нагрома-дження Сісмонді ігнорує). За цих обставин усе більшу й більшу час-тину суспільного продукту стає неможливо реалізувати на внутріш-ньому ринку. Зовнішні ринки у зв’язку з розвитком капіталізму в інших країнах також звужуються. До капіталізму такої проблеми не існувало, тому що була вели- ка маса споживачів — дрібних товаровиробників. Але капіталізм руйнує дрібне виробництво, звужуючи тим самим внутрішній ринок. Він породжує загальне надвиробництво, а відтак і кризи. Отже, кризи у Сісмонді — це результат внутрішніх суперечностей капіталізму, результат загального надвиробництва і відповідно не-доспоживання, а не диспропорцій в окремих галузях. Крім того, він трактує кризи капіталізму як перманентні, що взагалі унеможлив-люють його розвиток. Як дрібнобуржуазний ідеолог Сісмонді звер-тається до урядів капіталістичних країн, щоб вони своєю владою «припинили розвиток капіталізму» і сприяли тим самим встанов-ленню «загального добробуту й достатку» за умов дрібного вироб-ництва. Теорія відтворення Сісмонді має назву теорії «третіх осіб», оскі-льки капіталістичне виробництво для реалізації продукту не може обмежитись робітниками й капіталістами, а потребує ще й наявності дрібних виробників. Модифікований варіант цієї теорії розвиває Мальтус. Ідеї Сісмонді хоч і не мали великого впливу на сучасників, проте сприяли певною мірою розвиткові трьох напрямків економічної ду-мки. Його симпатії до робітничого класу, критику капіталізму сприйняли представники соціалістичних учень, а ідеї щодо предме-та й методу політичної економії — представники історичної школи. І нарешті, його заклик до втручання держави в економічне життя, критика ролі особистого інтересу як єдиної спонукальної сили еко-номічного розвитку започаткували критичне ставлення до економічного лібералізму.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Економічні погляди С. Сісмонді» з дисципліни «Історія економічних вчень»
