У квітні 1990 р. відбувся установчий з’їзд Української республіканської партії (УРП) – першої загальноукраїнської правої партії. На ньому 495 делегатів представляли 28 філій і 219 осередків, які об’єднували 2300 чол. Головою партії став відомий правозахисник Л. Лук’яненко. За період після з’їзду партія створила свої осередки практично в кожній області. На лютий 1991 р. її чисельність збільшилася майже до 8 тис. чоловік. Серед них було 305 народних депутатів різних рівнів (10 – народні депутати України). На конференції у лютому 1991 р. ідеологія УРП була визначена як ідеологія демократичного націоналізму, що насамперед підносить ідею активної боротьби за національне визволення. Ідеологи партії зазначали, що вона є “партією правого центру, носієм традиційних консервативно-ліберальних і християнських цінностей.” Зразком для себе партія вважала сучасний американський неоконсерватизм, який характеризується курсом на відстоювання таких цінностей як широкі індивідуальні права і свободи, приватна власність та лібералізація економіки, ідейний плюралізм. Після Всеукраїнського референдуму та виборів Президента України виявилось, що цільові установки, на основі яких блокувались провідні політичні сили і політика Президента співпадають. Значна частина партійних структур і громадських організацій, які під час виборів Президента були в опозиції до нього стали на підтримку Президента Л. Кравчука. Почався процес т.зв. “оксамитового” одержавлення партій. За таких обставин роль опозиції була трактована не як інструмент впливу і контролю за прийняттям державних рішень, а як механізм, що руйнує державу. Тож на так званий період “розбудови держави” в лавах правих національно-орієнтованих політичних сил було сформульовано принцип “опозиція в українській державі – опозиція українській державі”. У грудні 1991 р. провід УРП закликав усіх громадян об’єднатися навколо Президента Кравчука у справі захисту незалежної України. Така позиція викликала різку критику з боку внутрішньопартійної опозиції під проводом Степана Хмари. На ІІІ з’їзді партії (травень 1992 р.) радикальне крило вийшло з УРП і утворило нечисленну Українську консервативну республіканську партію (УКРП). На цьому ж з’їзді головою УРП було обрано М. Гориня, а Л. Лук’яненко залишився почесним головою партії. Скрутні часи для УРП почалися після VI з’їзду (жовтень 1995 р.), коли Львівська і Київська організації “зробили” Головою партії до того нікому не відомого політика регіонального рівня Богдана Ярошинського. На початку 1997 р. за наполяганням нового керівництва з лав партії було усунено її колишніх лідерів і засновників Л. Лук’яненка, М. Поровського, братів Горинів, які створили нову Республіканську християнську партію (РХП). Ідеологію християнської демократії в Україні намагались відстоювати Всеукраїнське об’єднання християн (голова В. Бабич), Християнсько-народний Союз (голова В. Стретович), партія “Християнський рух” (голова Т. Звягінцев), Українська християнсько-демократична партія (голова О. Сергієчко), Християнсько-ліберальна партія (голова Л. Черновецький), Соціально-християнська партія (голова О. Білозір). Однак пробитись у “велику політику” самостійно їм так і не вдалося. У жовтні 1992 р. відбувся установчий з’їзд Конгресу українських націоналістів (КУН), який очолила голова проводу Закордонних частин ОУН, президент Антибільшовицького блоку народів Слава Стецько (вдова Ярослава Стецька). Наприкінці 1993 р. КУН налічував близько 20 тис. членів. Ідеологія КУН базується на пріоритеті української нації та різкою антиросійською риторикою, партія виступає за наповнення Української держави національним змістом, соціальну ринкову економіку, збереження ядерного статусу України. Після смерті С. Стецько КУН очолив колишній керівник “Нафтогаз України” Л. Івченко. Звинувачення його у корупції та зловживаннях на займаній посаді завдали непоправної шкоди й авторитету партії. У березні 1992 р. в Україні відкрито відновила свою діяльність Організація Українських націоналістів (бандерівців) – ОУН (б). Водночас із бандерівцями в Україну прибув Провід закордонної ОУН (мельниківців), очолюваний колишнім президентом УНР в екзилі М. Плав’юком. Незабаром було проведено Великий збір ОУН, який заявив про відновлення ОУН в Україні, яка була зареєстрована Мінюстом 17 листопада 1993 р. Головний провід організації очолив М. Сливка, його заступником став І. Кандиба. Отже, разом із відродженням ОУН на терени України була перенесена давня боротьба між різними угрупуваннями націоналістів, що призвело до ще більшого розпорошення націоналістичного руху. Однак політичний вплив ОУН в Україні залишився незначним. Серед ультраправих організацій найактивніше діяла Українська національна асамблея (УНА), яка виникла в 1991 р. Головою УНА став Юрій Шухевич. 19 серпня 1991 р. керівництво УНА для боротьби із антидержавним заколотом у Москві закликало створювати загони оборони України. Так виникли бойові загони УНА – Українська народна самооборона (УНСО). Стрільці УНСО приймали участь у військових акціях в Придністров'ї, в Абхазії, Чечні, у розв'язанні внутрішньополітичних проблем (штурм Лаври у 1993 р., похорон патріарха Володимира у 1995 р., у громадських акціях “Україна без Кучми” 9 березня 2001р.) . Державна влада намагалася ліквідувати або обмежити діяльність УНСО. У листопаді 1993 р. Верховна Рада України заборонила створення незаконних воєнізованих формувань. Однак силові заходи влади (в т.ч. і відміна в вересні 1995 р. реєстрації УНА ) приводили лише до зростання її популярності. Наприкінці вересня 1997 р. партію знову було зареєстровано і в передвиборній кампанії вона здобула нову легальність. На виборах до Верховної Ради 1998 р. партія зазнала поразки. Вона не здобула у парламенті жодного мандата. До інших менш впливових право радикальних партій України відносять Народний Рух України за єдність (голова Б. Бойко), Всеукраїнська партія “Братство” (Голова Д. Корчинський). Найвпливовішою сучасною праворадикальною партією є Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, очолювана екс-народним депутатом України Олегом Тягнибоком.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Праворадикальні організації» з дисципліни «Новітня історія України»
