Активізувалося суспільно-політичне життя. З весни 1987 р. розпочалося організаційне оформлення різних неформальних громадських об’єднань, організацій і товариств. У вересні 1987 р. у Києві утворився Український культурологічний клуб (УКК), діячами якого стали С. Набока, О. Матусевич, О. Шевченко та ін. У жовтні 1987 р. національно свідому молодь Львова об’єднало офіційно створене Товариство Лева. Друкованим органом товариства стала газета “Поступ”. У 1988 р. у Київському університеті виникла неофіційна студентська організація “Громада”. Студентський рух представляли Українська студентська спілка, Студентське братство у Львові й ін. Головними напрямками діяльності неформальних товариств і організацій були ідеї демократизації суспільного життя і національно-культурного відродження з відчутною критикою існуючої політичної системи, що викликало опір з боку владних структур. Вживалися заходи щодо заборони громадських зібрань, організації вечорів і зустрічей. У 1988 р. відбулися перші масові зібрання і мітинги. 26 квітня 1988 р. у Києві була проведена демонстрація протесту проти замовчування владними структурами наслідків аварії на ЧАЕС. Масові мітинги, організовані неформальними товариствами і групами відбулися влітку 1988 р. у Львові, Києві, Вінниці, Хмельницькому та інших містах республіки. Учасники демонстрацій і мітингів висловлювали недовіру держаним діячам, висували вимоги демократизації суспільного життя і розширення прав республік. Акції протесту і мітинги нерідко закінчувалися зіткненнями демонстрантів із загонами міліції. До активізації суспільно-політичних процесів значною мірою долучилися політичні в’язні, звільнення яких розпочалося у 1987–1988 рр. Уже влітку 1987 р. за редакцією В. Чорновола вийшов черговий номер журналу “Український вісник”. У липні 1988 р. було створено Українську гельсінську спілку (УГС), лідером якої обрали Л. Лук’яненка, що перебував у засланні і повернувся лише взимку 1989 р. Виконавчий комітет УГС сформували В. Чорновіл, М. Горинь, С. Хмара, М. Горбаль, Є. Пронюк та ін. Спілка виступила правонаступницею Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Влітку 1988 р. була опублікована програма УГС “Декларація принципів”, яку підготували В. Чорновіл, М. Горинь і Б. Горинь. Спілка висунула компромісні ідеї перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав, передачу влади від КПРС до демократично обраних рад народних депутатів, гарантії політичних і економічних прав через утворення демократичної багатопартійної системи і ринкової економіки. УГС виступила за надання українській мові статусу державної, право України на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених віросповідань. Офіційним органом Спілки став журнал “Український вісник”. Представництва організації були створені у Прибалтиці та Москві. Спілка виступала як неофіційне об’єднання неформальних правозахисних груп і організацій. У вересні 1989 р. основна програмна вимога УГС щодо створення на базі СРСР конфедерації незалежних держав була замінена тезою про необхідність виходу України зі складу Союзу. За прикладом республік Прибалтики у 1989 р. в Україні назріла ідея створення широкого демократичного руху. У листопаді 1989 р. Київське відділення Спілки письменників України і працівники Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР висунули ідею створення ініціативної групи для вироблення програми Народного руху України. До неї увійшли І. Драч (голова групи), Д. Павличко, С. Тельнюк, В. Терен, Б. Олійник, Г. Сивокінь та ін (усього двадцять осіб). Створення групи викликало негативну реакцію владних структур, їх намагалися переконати у недоцільності створення Руху. З огляду на це проект Програми Народного руху України, опублікований 16 лютого 1989 р. у газеті “Літературна Україна”, містив визнання керівної ролі Комуністичної партії. Рух виступив за те, щоб земля, корисні копалини, підприємства, що були народною власністю, використовувалися республіканськими і союзними міністерствами за згодою Верховної Ради й уряду УРСР; за право на висування кандидатів у депутати рад усіх рівнів; вільний доступ до інформації, скасування цензури; законодавче закріплення за українською мовою статусу державної. Загальнодемократичний характер програми Руху не завадив проведенню широкої кампанії гострої критики з боку державних структур. 18 березня 1989 р. у Києві на зборах Руху було утворено Координаційну раду і поставлено за мету створення осередків організації на всій території України. В березні 1989 р. виникла Тернопільська регіональна організація Руху, у травні – Львівська, у липні – Київська. Формування регіональних організацій Руху в південних і східних областях відбувалися повільніше, ніж у західних. Рух ставав чисельною громадсько-політичною організацією, яка, за твердженнями її київських представників, на липень 1989 р. лише у Київській області нараховувала 200 тис. осіб. Створюватися нові партії і громадські організації. 11–12 листопада 1989 р. у Києві відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), на якій було затверджено статут і обрано керівний склад організації на чолі з Д. Павличком. Товариство виступило за надання українській мові статусу державної. У березні 1989 р. у Києві було створено українське відділення товариства “Меморіал”. Учасники обох організацій висловилися за підтримку ініціативи створення Народного Руху України. У жовтні 1989 р. у Києві відбулися установчі збори Асоціації “Зелений світ”, яку очолив Ю. Щербак. Діяльність Асоціації зосереджувалася навколо екологічних проблем, що загострилися внаслідок аварії на ЧАЕС. Поштовхом для активізації громадсько-політичного життя стали вибори до Верховної Ради СРСР у березні 1989 р. Це були перші вибори на альтернативній основі. Вони проводилися відповідно до нового “Закону СРСР про вибори народних депутатів”, який важко до кінця назвати послідовно демократичним адже Комуністична партія зберегла за собою третину всіх депутатських місць. Решта кандидатів у депутати висувалися окружними передвиборними зборами, діяльність яких значною мірою контролювалася владними структурами. Попри це вибори до Верховної Ради СРСР були активно використані демократичною опозицією для популяризації своїх програмних вимог і відчутно знизили авторитет КПРС. Народними депутатами СРСР були обрані Д. Павличко, Р. Братунь, А. Ярошинська, Ю. Щербак, В. Яворівський та ін. Трансляція по радіо і телебаченню з’їзду народних депутатів СРСР, що відбувся у травні–червні 1989 р., дала змогу громадськості спостерігати відкриту політичну боротьбу. Це викликало широкий громадський резонанс і сприяло демократизації суспільства. Однією з площин національного відродження в Україні стала релігійна сфера. Наприкінці 1980-х рр. розгорнувся рух за легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ) та Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). У серпні 1987 р. у Львові група представників УГКЦ звернулася до папи Івана Павла ІІ і М. Горбачова зі заявою про вихід із підпілля. Громадський комітет за відновлення УГКЦ очолив Іван Гель. Упродовж травня–листопада 1989 р. тривало голодування греко-католицьких священиків і єпископів у Москві, де вони неодноразово зверталися до вищих державних органів влади; у західноукраїнських областях відбувалися багаточисельні мітинги і демонстрації, учасники яких виступали за поновлення прав УГКЦ. У грудні 1989 р. уряд СРСР легалізував діяльність УГКЦ. В січні 1990 р. у Преображенській церкві у Львові відбувся собор УГКЦ, який офіційно проголосив акт її легалізації. У березні 1991 р. патріарх УГКЦ кардинал Іван Мирослав Любачівський переїхав до Львова у собор св. Юрія. Рух за відновлення УАПЦ розпочався у лютому 1989 р. зі створення у Києві Ініціативного комітету. У серпні 1989 р настоятель і парафіяни церкви св. Петра і Павла у Львові оголосили про відмову від підпорядкування Російській православній церкві (РПЦ) і перехід до УАПЦ. У жовтні 1989 р. у підпорядкування УАПЦ перейшов житомирський і овруцький єпископ РПЦ Іоан Бондарчук. Всеукраїнський собор УАПЦ, що відбувся у червні 1990 р. у Києві, проголосив Патріархом Київським і всієї України митрополита Мирослава (С. Скрипника), керівника Українських православних церков США і Канади. Легалізація УАПЦ відбувалася в основному в західноукраїнських областях, які стали ареною гострих міжконфесійних конфліктів. Зібрання громад віруючих нерідко переростали у відкриті сутички за право володіння церковними спорудами. У січні 1990 р. РПЦ в Україні була перейменована на Українську православну церкву (УПЦ), її очолив митрополит Філарет. З літа 1989 р. масового характеру набула страйкова боротьба робітників. Загальна хвиля страйків охопила працівників вугільної промисловості. У липні 1989 р. страйкували шахтарі Макіївки, Донецька, Горлівки. На 25 липня 1989 р. виступи страйкарів охопили більшість шахт Донецької і Луганської областей, усі шахти Західного Донбасу і Львівсько-Волинського басейну. Стихійно розпочаті страйки набули організованих форм. Організовувалися страйкові комітети і спеціальні дружини для підтримки порядку. У серпні 1989 р. було створено Регіональну спілку страйкових комітетів Донбасу. Суто економічні вимоги страйкарів (підвищення заробітної плати, покращення життєвих умов, вирішення проблем продуктового і медичного забезпечення та ін.), що спричинили загальну страйкову хвилю, згодом набули політичного характеру. Шахтарі вимагали відставки місцевого партійного керівництва, створення незалежних профспілок, проведення демократичних виборів. Страйкові комітети змусили піти у відставку майже кожного третього директора шахти у Донецькій області, оголосили недовіру більшості керівництва профспілок і окремим партійним посадовцям. Шахтарі домоглися значних поступок від уряду – суттєвого підвищення заробітної плати, вирішення соціальних питань. У 1990 р. політичні вимоги страйкарів наростали, розширилася сфера їхнього впливу. В червні й жовтні 1990 р. у Донецьку відбулися два з’їзди шахтарів СРСР. Гірники ставили вимогу відставки існуючого уряду і формування уряду народної довіри. Націоналізація майна КПРС і скасування будь-яких привілеїв для неї містилися у резолюції “Про ставлення до КПРС”. Страйкарі вимагали виведення парткомів з підприємств, деполітизації правоохоронних органів. Страйковий рух гірників у 1990 р. підтримали робітники інших галузей промисловості; за деякими даними у ньому взяло участь 180 тис. осіб, у тому числі майже 45 тис. студентської молоді. 8–9 вересня 1989 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народного руху України. З’їзд ухвалив Програму і Статут організації, було обрано голову і керівні органи. Статут Руху декларував його масовий громадсько-політичний характер. Основною програмною метою було визначено “побудову в Україні демократичного й гуманного суспільства, в якому буде досягнуто справжнього народовладдя, добробуту народу й умов для гідного життя людини…”. Чільне місце у Програмі посідала проблема забезпечення національно-культурних потреб національних меншин; гарантії їм права на організацію шкіл і класів із власною мовою навчання, створення національних осередків. Програма Руху не містила ідей самостійності української держави; передбачалося, що суверенна українська держава будуватиме свої відносини з іншими республіками СРСР на підставі нового союзного договору. З Програми усунули положення про керівну роль Комуністичної партії, натомість Рух все ще виступав за принципи “радикального оновлення суспільства”, проголошені ХХVІІ з’їздом КПРС, ХІХ Всесоюзною партконференцією і Першим з’їздом народних депутатів СРСР. Рух виступив за право власності народу України на землю, надра, промислові підприємства; надання українській мові статусу державної, відновлення національної символіки та ін. Головою Руху було обрано І. Драча, секретаріат очолив М. Горинь. 21 січня 1990 р. на честь річниці Акту злуки ЗУНР і УНР (22 січня 1919 р.) Рухом було організовано “живий ланцюг” між Львовом і Києвом, що, за різними даними, зібрав від 400 тис. до 3 млн. осіб. Восени 1989 – на початку 1990 рр. основна увага української спільноти була прикута до проведення виборів у Верховну Раду УРСР і місцевих рад. Під тиском громадськості наприкінці жовтня 1989 р. зі закону про вибори було усунуто положення про представництво від громадських організацій і двоступеневий характер виборів вищих органів влади (З’їзд народних депутатів і Верховна Рада УРСР). Вибори відбувалися на основі прямого, таємного голосування з можливістю альтернативного вибору кандидатур, коли на кожне місце висували не менше двох кандидатур. У ході передвиборчої кампанії в листопаді 1989 р. демократичні сили України у складі понад сорок неформальних громадських організацій утворили Демократичний блок. Виборча програма блоку загалом повторювала вимоги Народного руху України. На початку 1990 р. передвиборча кампанія проходила у великому напруженні. На 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало близько 3 тис. осіб. Вибори відбувалися в умовах монопольного контролю Комуністичної партії на державні засоби масової інформації і адміністративні кошти, що позначилося на результатах виборів. Березневі вибори 1990 р. засвідчили перевагу Комуністичної партії. Демократичним силам вдалося отримати лише 111 місць із 442 обраних депутатів Верховної Ради УРСР (четверту частину). Їхня перемога була беззаперечною у західних областях, у центральних вони отримали половину голосів (у тому числі в Києві). Значну перевагу демократи здобули в окремих великих містах Східної і Південної України, зокрема в Донецьку і Харкові. Натомість Комуністична партія зберегла пріоритетні позиції у невеликих населених пунктах, особливо і південно-східних регіонах України; у трьох західних областях – Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській – вона змушена була перейти в опозицію. Такий стан справ похитнув монопольну позицію Компартії в Україні. Наприкінці березня – у квітні 1990 р. на будівлях державних установ Львівщини були вивішені синьо-жовті прапори. 3 квітня 1990 р. національних прапор було піднято над Львівською ратушею, а у липні 1990 р. його встановили над будівлею Київської міської ради. У травні 1990 р. розпочала роботу перша сесія Верховної Ради УРСР. З перших днів засідання сесії тривала жорстка політична боротьба між представниками різних політичних угрупувань. Значна частина депутатів, обраних за списками Демократичного блоку, на час обрання ще залишалися членами Комуністичної партії. Офіційне оформлення комуністичної більшості у парламенті відбулося з утворенням об’єднання “За радянську суверенну Україну” (або “Група 239”, оскільки налічувала 239 депутатів) (лідер – Олександр Мороз). Демократичні сили у Верховній Раді УРСР разом із декількома незалежними депутатами перейшли в опозицію й оформилися як “Народна Рада” чисельністю 115–133 осіб (лідер – Ігор Юхновський). З “Народною Радою” у парламенті співпрацювала депутатська група “Демократична платформа Комуністичної партії України”, що налічувала 41 особу, 38 із яких увійшли до “Народної Ради”. Боротьба між депутатськими угрупуваннями розгорнулася навколо обрання Голови Верховної Ради УРСР. На цей пост претендували десять кандидатур: М. Горинь, В. Гриньов, І. Драч, В. Івашко, Л. Лук’яненко, Д. Павличко, І. Салій, В. Чорновіл, І. Юхновський, В. Яворівський. Головою Верховної Ради УРСР було обрано першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка, якого підтримала комуністична більшість парламенту. У вересні 1989 р. на пленумі ЦК КПУ за участю М. Горбачова В. Івашко змінив усунутого з посади першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького. На посаду першого заступника Голови Верховної Ради УРСР Демократичний блок висунув кандидатуру І. Юхновського, однак після її відхилення на цей пост було обрано голову Київської обласної ради Івана Плюща. Головою Ради міністрів УРСР залишився Віталій Масол. Поряд із політичною боротьбою у парламенті тривало формування нових політичних партій. Цьому сприяло вилучення з Конституції СРСР (березень 1990 р.) шостої статті про керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії. 29–30 квітня 1990 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Української республіканської партії (УРП), що виникла на базі Української гельсінської спілки. Новостворену партію очолив Л. Лук’яненко. УРП являлася однією з найчисельніших і добре організованих політичних партій, що створювалися. З’їзд УРП прийняв програму і обрав раду партії у складі 75 осіб. Програма декларувала вимоги заборонити діяльність політичних організацій, координація діяльності яких відбувалася за межами України; націоналізувати власність КПРС; здійснити перехід до ринкової економіки; привести державні закони у відповідність з міжнародними нормами права; створити професійне військо; проголосити Україну без’ядерною державою та ін. У 1989–1990 рр. утворилося ряд правих радикальних партій (Українська національна партія (УНП), Українська народно-демократична парті (УНДП), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України”), які критикували діяльність Народного руху України за поміркований характер і співпрацю з державними органами влади та виступали з радикальними націоналістичними вимогами. У липні 1990 р. вони об’єдналися в Українську між партійну асамблею (УМА), яку очолив лідер УНП Григорій Приходько. Програма діяльності УМА передбачала створення незалежної української держави шляхом бойкоту існуючих державних органів влади, реєстрації громадян нової держави і скликання парламенту – Національного конгресу громадян України. Діяльність УМА не знайшла підтримки серед Руху і УРП – наймасовіших партій опозиції. У березні 1990 р. група лідерів Руху (І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський) оголосили про свій вихід з КПРС і створення ініціативної групи для формування Демократичної партії України. Установчий з’їзд партії відбувся у грудні 1990 р. Її очолив Юрій Бадзьо. У травні–червні 1990 р. у Києві відбулися установчі з’їзди Об’єднаної соціал-демократичної партії України та Української Селянської демократичної партії. У вересні й грудні 1990 р. оформилися Партія зелених України і Партія демократичного відродження України. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Ухваленню Декларації посприяли кілька чинників. 11 червня 1990 р аналогічний документ був прийнятий Верховною Радою РРФСР. У липні 1990 р. у Москві проходив ХХVІІІ з’їзд КПРС. У його роботі була залучена чисельна група українських депутатів, які відповідно не брали участі у прийнятті Декларації про державний суверенітет України. В. Івашко був головою редакційної комісії на з’їзді. 11 липня 1990 р. він залишив посаду Голови Верховної Ради УРСР у зв’язку з призначенням заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Це завдало дошкульного удару престижу Комуністичної партії України. Декларація заклала основи юридичного оформлення державотворчого процесу в Україні. У ній проголошувалося право української нації на самовизначення, окреслювалися принципи формування державної влади, гарантувалися економічна самостійність і територіальна неподільність. Єдиним джерелом влади було визначено народ України, який включав громадян республіки всіх національностей. Особлива увага була приділена формуванню збройних сил і системи зовнішньої та внутрішньої безпеки держави. Громадяни УРСР, що проходили військову службу на території республіки, звільнялися від можливості використання їх у військових цілях за межами держави без відповідного на це рішення Верховної Ради УРСР. Відносини УРСР з іншими радянськими республіками мали визначатися системою договорів, укладених на принципах рівності та невтручання у внутрішні справи. Народній Раді не вдалося реалізувати пропозиції надати Декларації статусу конституційного закону, натомість її положення мали бути визначальними при укладенні нового союзного договору.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Суспільно-політичні перетворення» з дисципліни «Новітня історія України»
