Реферати статті публікації

Пошук по сайту

Головна » Реферати та статті » Історія України » Новітня історія України

Стан промисловості і сільського господарства

Із завершенням війни політичне керівництво СРСР на чолі зі Сталіним повернулося до сформульованого ще у передвоєнний час положення про завершення будівництва соціалізму й початок переходу до комунізму. Висунення такої мети перед народом тоді, коли країна ще не отямилася від руйнівної війни, було явним безглуздям.
У першому повоєнному п’ятирічному плані економічного розвитку (1946 – 1950 рр.) головна увага зверталася на відбудові і подальшому розвиткові промисловості, ставилося завдання довести валовий показник промисловості до рівня 1940 р., навіть перевершити його. І це тоді, коли в Україні, наприклад, промислове виробництво у 1945 р., складало лише 26 % рівня 1940 р.
Перевага у відбудові віддавалася кількісним показникам перед якісними, що не сприяло технологічному оновленню промисловості, хоча деякий ефект модернізації дало використання обладнання, отриманого як репарації після капітуляції Німеччини.
Ще один шанс на технологічний прорив було опущено, коли Сталін відкинув американський “план Маршалла”, за допомогою якого країни Західної Європи, що також постраждали від війни, швидко відшкодували втрати, стали на шлях технічної революції.
В УРСР, як і в цілому Радянському Союзі увага акцентувалася на посиленому розвитку оборонної та видобувної галузей промисловості, що привело до надмірного розбухання “оборонки” за рахунок інших галузей економіки, передусім сільського господарства та легкої промисловості, а також виснаження природних ресурсів. Ці перекоси, закладені в економічну стратегію в повоєнні роки, зумовили її безперспективність у наступні десятиріччя.
У промисловості України насамперед відбудовувалася важка індустрія та залізничний транспорт, а також шахти Донбасу. За 1946 – 1950 рр. відбудовано 129 зруйнованих шахт загальною потужністю 52 млн. т на рік; закладено 60 нових шахт потужністю31,8 млн. т, тобто відновлено довоєнну потужність галузі. В основному відбудовані залізниці в Донбасі, на Криворіжжі, а також інші важливі залізниці.
У металургії відбудовано заводи “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, ім. Г.Петровського, ім. Ф.Дзержинського та ін. Обсяг виробництва окремих видів продукції (прокату чорних металів, залізної руди) перевищив довоєнний рівень, а інших (сталі, чавуну, коксу) – досягнув 93-95 %. Ставали до ладу заводи машинобудування - Харківський тракторний завод, Київський “Більшовик”, Ворошиловградський паровозобудівний та інші.
Однак підприємства легкої промисловості відбудувалися значно повільніше: 1950 р. її валова продукція становила всього 79 % довоєнного рівня.
У повоєнні роки розпочалася індустріалізація західноукраїнських земель. Поряд з удосконаленням традиційних для регіону галузей промисловості – нафтогазової та лісообробної – значні кошти вкладалися в розвиток нових – машинобудування, приладобудування, автомобілебудування тощо. Внаслідок вивчення надр краю тут виявлено нові нафтові, газові, вугільні, сірчані родовища. Почалося освоєння Львівсько-Волинського вугільного басейну.
Зростання промисловості проте, не привело до підвищення життєвого рівня населення. Традиційне для радянського режиму нехтування випуском товарів споживання дійшло до крайнощів: купити взуття і одяг стало проблемою. Купувати продукти споживання стало ще складніше внаслідок грошової реформи 1947 р., що девальвувала карбованець і “з'їла” особисті заощадження. Більшість людей у цей час погано харчувалися і бідно одягалися.
Але з найбільшою очевидністю невдачі відбудови виявилися у сільському господарстві – цій хронічно відсталій галузі радянської економіки. У роки війни сільське господарство постраждало ще більше як промисловість, втративши більшу частину поголів’я худоби й техніки. Бракувало навіть найпростіших землеробських знарядь. У плуг доводилося впрягати корів, а подекуди впрягалися й самі жінки – колгоспниці, як основна сила землеробства. Жителі сіл були позбавлені свободи пересування, оскільки не мали паспортів. Оплата праці колгоспників була просто мізерною.
За таких умов виснажлива праця колгоспників не забезпечувала зростання виробництва сільгосппродукції. Навпаки, сільське господарство почало занепадати. У 1945 р. Україна продала державі зерна на 40% менше, ніж до війни. Та це не перешкодило керівникам СРСР вивозити хліб за кордон. Ресурси колгоспів і колгоспників, задавлених податками, залишалися жалюгідними. І це далося взнаки, коли в 1946 р. сталася посуха. На вцілілих площах урожай зернових становив у середньому 3,8 ц з гектара. Такими ж низькими були врожаї картоплі, овочів та інших культур. Але союзний уряд встановив для України завищений і нереальний план хлібозаготівель. Внаслідок цього взимку 1946 - 1947 рр. в Україні почався голод, який охопив більшість областей, крім західних, що спричинило поширення дистрофії, стрімке зростання смертності, а в окремих регіонах навіть випадки канібалізму. Тоді від голоду померло близько 800 тис. осіб.
А в західних областях у цей час влада приступила до колективізації села. Курс на прискорену організацію колгоспів і витіснення одноосібних господарств був взятий на пленумі ЦК КП(б)У, який відбувся у березні 1947 р. У червні того ж року ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР прийняли постанову про поліпшення політичної і сільськогосподарської роботи в західних областях, у якій поставлено чітку мету – “наздогнати східні області”. Після цієї постанови в західних областях України розпочали суцільну колективізацію. Владні структури почали “переборювати опір куркульства”, обмежувати міцні селянські господарства, яким на 50 % збільшили норму поставок сільгосппродукції та на 1 – 3 місяці скоротили термін її здачі. Усіх заможних селян, навіть середняків, які відмовлялися вступати до колгоспу, обкладали високими податками, що часто перевищували доходи господарства. Чимало селян не змогли сплатити таких податків. Відтак їхні господарства безпідставно визнавали куркульськими, відбирали землю, худобу, реманент, усе майно передавали колгоспам, а сім'ї висилали в Сибір, до Казахстану, Середньої Азії.
Західноукраїнське селянство чинило впертий опір колективізації. Він проявлявся у різних формах: від непокори, саботажу, до участі в збройних формуваннях УПА. Селяни насамперед масово відмовлялися підписувати заяви про вступ до колгоспу під страхом репресій та фізичних знущань. У ряді сіл Львівської та Закарпатської областей у 1947 р. під час жнив і проведення хлібозаготівель відбулися збройні виступи. Влада все більше вдавалася до примусу, погроз, залякування, шантажу, вивезення в Сибір і навіть вбивств. Так, у Волинській області за перше півріччя 1947 р. лише офіційно було зареєстровано 39 випадків порушення законності при організації колгоспів ( побиття селян, вилучення в них майна, погроза зброєю). Аби змусити селян вступити до колгоспів, їх кидали у підвали, де по кілька днів тримали без їжі. Ось як організовували колгосп у січні 1949 р. в селі Торгів Поморянського району Львівської області:” Бригада працівників надісланих у район, держала селян, у тому числі жінок з дітьми у підвалі, заяви про вступ до колгоспу були вимазані кров'ю з розбитих носів. Уповноважені вкладали перо між пальці, водили по паперу”. Протягом 1949 р. із Львівської області було виселено у відділені райони СРСР 924 селянських сімей, яких безпідставно зараховано до куркулів, у Станіславській – 610, Закарпатській – більше 1000.
До кінця 1949 р. в західних областях України було створено 6 тис. колгоспів, які охопили 61 % селянських господарств. На 1 липня 1950 р. в західному регіоні України майже 1,5 млн. (98,7

селянських господарств були колективізовані. Це означало, що насильницька форсована колективізація села завершилася. Щоправда, у гірських районах Станіславської і Закарпатської областей організація колгоспів продовжувалася ще на початку 1950 – х років. До цього часу був придушений повстанський рух. З літа 1950 р. режим розпочав ліквідацію 70 тис. хуторів, мешканці яких подавали повстанцям допомогу харчами, одягом, схованками.
Насильницька колективізація в краї набрала характеру гострої боротьби. На її темпи та методи значною мірою впливала збройна боротьба з учасниками національно-визвольного руху. Від результатів цієї боротьби залежала і доля колективізації. Ціною величезних зусиль і численних жертв тоталітарна влада нав'язала західноукраїнському селянству радянську модель колективного господарювання. Проте поліпшення справ у сільськогосподарському виробництві краю не відбулося. Сільське господарство в західних областях, як і в цілій УРСР, залишалося у вкрай занедбаному стані, що було неминучим наслідком примусово здійсненої колективізації, яка шляхом прямого розкуркулення або ж економічної експропріації – через податки, штрафи й конфіскації – знищила кращі селянські господарства. Такий стан пояснювався й надмірним стягуванням коштів із села для потреб індустріалізації, зміцнення оборонної могутності СРСР. Серед головних причин відставання була й низька матеріальна зацікавленість селянства, яке ледве зводило кінці з кінцями.
Колективізація західноукраїнського села зумовила суттєві зміни в структурі населення. На кінець 50 – х років суспільна група колгоспників (разом з непрацюючими членами сімей) становила майже 55,5 % населення регіону.
У результаті економічного переустрою західноукраїнського села тут виник як і в східних областях УРСР, новий тип сільського працівника – колгоспник. За тоталітарного режиму він опинився в умовах правової та соціально – економічної незахищеності ( відсутність паспортів, позасудові покарання, необґрунтовані високі податки, відсутність гарантованої оплати праці та ін.).
Радянізація у західноукраїнському селі, що здійснювалася через колективізацію, розпочала суспільний процес, який можна назвати розселянюванням селянства. Суть його зводилася до втрати селянами статусу власників – господарів і фактичне перетворення їх у найманих сільськогосподарських працівників одержавленої форми господарювання – колгоспів. За своїм характером цей процес означав новітнє закріпачення селянства радянською тоталітарною системою.

Ви переглядаєте статтю (реферат): «Стан промисловості і сільського господарства» з дисципліни «Новітня історія України»