Окрім Польщі, значну частину українських земель після розвалу Австро-Угорської імперії захопила Румунія, яка зосередила у своїх руках Північну Буковину, Закарпатську Сигітщину та Бессарабію(Хотинський, Ізмаїльський і Анкерманський повіти), що до війни належала Російській імперії. Загалом там проживало близько 1 млн.осіб. Ці територіальні надбання були визнані Сен-Жерменським мирним договором 1919р. і Паризьким протоколом 1920р. Так українські землі опинилися у складі Румунії, яка, як і Польща, являла собою відсталу аграрну країну зі слабо розвинутою промисловістю. На становищі відсталих окраїн Румунії, відповідно, перебували й Буковина, Бессарабія та Сигітщина. Режим, встановлений Румунією на окупованих українських територіях, виявився ще нестерпнішим, ніж польський. Протягом 1919-1928рр. тут тривав воєнний стан, який супроводжувався жорстоким терором. Румунський уряд прийняв закон про адміністративну уніфікацію, згідно з яким законодавство королівства поширювалося на приєднані землі. У Буковині замість 11 повітів стало 5, повіти ділилися на волості, волості на громади. Ліквідовано самоврядування громад. Замість старост румунськими адміністративними органами призначалися "Примарі", а на чолі повіту "префекти" - ставленики міністерства внутрішніх справ. Румунська адміністрація ліквідувала більшість українських організацій, заборонила українську пресу. Для зміцнення румунської присутності українські землі масово роздавалися офіцерам румунської армії. Під особливий приціл було взято Буковину. Проголосивши місцевих українців "зукраїнізованими румунами" чи "громадянами румунського походження, що забули рідну мову", окупаційні власті не зупинялися ні перед чим, щоб цілковито їх денаціоналізовувати Зі 168 народних шкіл, які існували на Буковині у 1918р., майже дві третини стали румунськими в перші два роки окупації, решту також румунізували або закрили до 1927р. Аналогічною виявилась доля українських гімназій та ремісничих шкіл. Було закрито українські кафедри Чернівецького університету, а сам заклад румунізовано, хоча кількість студентів - румунів тут на початку 1920-х років не перевищував 20%. На румунський взірець змінювалися українські прізвища та населені пункти. Пануючу в Румунії церкву було переймовано у "православно-румунську", а автономну буковинську митрополію підпорядковано румунському патріархатові. Українські священики не допускалися до вищих посад у церковній ієрархії; чинилися всілякі перешкодити при вступі українців до духовних семінарій. Будь-які протести українського населення нещадно каралися. Зокрема, Хотинське 1919р. і Татарбунарське 1924р. повстання були потоплені в крові. На придушення останнього румунський уряд кинув війська з артилерією та Дунайську флотилію, внаслідок чого загинуло понад 3 тис.повстанців. Над вцілілими учасниками повстання окупанти організували судилище, яке у кінцевому підсумку обернулося проти них самих, оскільки виявило нестерпні умови існування українців під румунським гнітом. Під тиском міжнародної громадськості, зокрема таких всесвітньовідомих діячів науки й культури, як А.Ейнштейн, А.Барбюс, Р.Ролан, Т.Драйзер, Б.Шоу, Л.Арагон, Т.Манн та багатьох інших, суд змушений був виправдати більшість заарештованих. У 1928р. розпочався період відносної лібералізації окупаційного режиму, який тривав до 1937р. Це привело до деякого пожвавлення українського національного життя, насамперед на Буковині. Тут було засновано Українську національну партію (УНП) під керівництвом Володимира Залозецького, яка фактично так і залишилася єдиною легальною українською політичною партією в Румунії аж до кінця окупації. Вона виступала прихильницею "органічної праці" і, йдучи на компроміс з владою, намагалася захищати права українського населення. Так, уклавши у 1930р. виборчу угоду з правлячою націонал-уараністською партією, УНП отримала кілька місць у парламенті та певною мірою спричинилася до створення в уряді спеціального відомства у справах національних меншин. Офіційним партійним органом виступав тижневик "Рада", який редагував Ю.Сербинюк. Чимало зусиль для того, щоб хоч трохи оживити громадське та культурне життя краю, доклали студентські товариства "Чорноморе", "Запороже", "Кобзар", а також "Жіноча Громада", спортивне товариство "Довбуш". Почали відновлювати свою діяльність театральні групи, хори, інші організації культурно-мистецького спрямування. Зявилася українська преса, яку, окрім згаданої "Ради", представляли тижневик "Рідний край" та єдина українська щоденна газета "Час". Серед "нелегального сектора" виділялися комуністи й націоналісти. Комуністи Букеовини 1926р. приєдналися до Компартії Румунії і діяли в підпіллі. У 1929р. група українців, що відокремилася від соціал-демократів, створила на Буковині легальну партію "Визволення". Вона закликала до боротьби за "радянську червону Буковину" та її приєднання до радянської України. Комуністи використовували партію "Визволення" для легального прикриття своєї діяльності. У 1934р. партія була заборонена. У 1930-х роках на Буковині значно активізувався український націоналістичний рух, що в основному охоплював молодь, передусім студентську, та користувався підтримкою селянства. Націоналістичне підпілля, яке очолювали І.Григорович, О.Зибачинський, Д.Квітковський, видавало часописи "Самостійна думка" і "Самостійність", мало вплив на ряд товариств, як спортивне - "Мазепа" та студентська "Залізняк". Як і польський, румунський окупаційний режим всіляко переслідував українських націоналістів, намагаючись використати їхню діяльність як привід для наступу на національні права українців. Так, після двох судових процесів 1937р. над представниками українського підпілля, яке звинувачували в антидержавній діяльності, власті почали переслідувати будь-які прояви українського політичного життя. З 1938р. в Румунії знову розпочався період реакції, король Кароль П встановив військову диктатуру. Політичні партії та інші організації були розігнані. На Буковині лише націоналісти завдяки конспірації зберегли і навіть розширили власні організації.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Румунський окупаційний режим» з дисципліни «Новітня історія України»
