Політичні партії міжвоєнної Польщі (за винятком нелегальної компартії) були одностайними в прагненні назавжди приєднати Західну Україну і Західну Білорусь, але способи виконання цього завдання пропонувалися різні. Національні демократи (ендеки) ідеологом яких був Роман … , відстоювали "інкорпораційну" програму, яка передбачала створення однонаціональної Польської держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. Прихильники маршала Юзефа Пілсудського дотримувалися "федералістичної" концепції - створення федерації Польщі, України та Білорусі шляхом відокремлення останніх від СРСР, при цьому Західна Україна мала залишатися в складі Польщі. Соціалісти (Леон Василевський, Тадеуш Голувко) демонстрували більше співчуття до українських прагнень, ніж праві політики, проте і для них Галичина і Волинь були невіддільними частинами Польщі. З 1923 по 1926рр. в урядових коаліціях домінували ендеки, які приступили до виконання своєї "інкорпораційної" програми. Насамперед уряд прагнув зміцнити польський "стан посідання" в Західній Україні. Незважаючи на те що Галичина була одним з найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів у Європі, сюди, а також на Волинь були спрямовані десятки тисяч польських військових і цивільних колоністів (осадників), які одержували кращі землі і користувалися фінансовими субсидіями уряду. Полякам надавалася перевага і при проведенні аграрної реформи. Польська політика колонізації українських земель породжувала ворожість селян до колоністів. У 20-30-х роках Західна Україна залишалася відсталою аграрною окраїною Польської держави. Уряд ділив територію країни на дві частини:Польща "А"(корінні польські землі) і Польщу "Б"(так звані східні креси - Західна Україна і Західна Білорусь). На розвиток Польщі "А" йшла більша частина капіталовкладень, тут були зосереджені основні галузі промисловості, тоді як Польща "Б" служила ринком збуту продукції польської та іноземної промисловості і джерелом сировини. Українців дискримінували й у сфері мови та освіти. У 1923р. Міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова "українець" і "український", запровадивши замість них терміни "русин" і "руський". У 1924р. вживання української мови було заборонено в усіх державних установах та органах самоврядування. того ж року міністр освіти Станіслав Грабський провів у сеймі закон, який перетворював більшість українських шкіл у державні( ) з перевагою польської мови. Після військового перевороту маршала Пілсудського в травні 1926р. курс на національну асиміляцію був замінений гаслом "державної асиміляції окраїн", тобто, не змінюючи національної приналежності представників непольських народів, пропонувалося зробити їх свідомими громадянами і патріотами Польщі. Однак державна асиміляція розглядалася як передумова національної. Сподівання змін у ставленні уряду до українського питання виявилися марними розходження в польському правлячому таборі, непослідовність і нерішучість авторів запропонованої концепції, опір польських націоналістів у східних воєводствах звели нанівець політику поступок українцям. Економічна криза 1929-1933рр., яка найболючіше вдарила по дискримінованому українському населенню, ще більше загострила польсько-український конфлікт. Улітку 1930р. ворожнеча між українським селянством і польськими колоністами досягла критичної межі. Галичиною прокотилася хвиля підпалів майна польських осадників. Селянський рух поширювався стихійно. Під приводом боротьби з "українськими терористами" уряд здійснив жорстокі погроми мирного населення, які отримали офіційну назву "пацифікація"(умиротворення). Тобто щодо українців було застосовано неприпустимий у цивілізованому світі протиправний принцип колективної відповідальності, коли за дії окремих представників відповідає вся громада. Для проведення каральної акції уряд використав 17 рот спеціальних відділів поліції, 10 ескадронів військової кавалерії та місцеві поліційні підрозділи. Вони руйнували українські кооперативи, читальні, відділення "Просвіти", закривали школи і гімназії, розпускали молодіжні організації, конфісковували майно та продукти. Звичайним явищем стали фізичні розправи. Понад 2 тис.українців було заарештовано, близько третини з них засуджено до різних строків тюремного увязнення. Ще однією функцією пацифікації стало перетворення її правлячим режимом на засіб боротьби з політичною опозицією. Звинувачуючи найактивніших українських громадських діячів у співучасті в саботажах, влада отримувала формальний привід для їх ізоляції на період виборчої кампанії, яка проводилася саме в той час. У 1930р. уряд Пілсудського вирішив покінчити з парламентською опозицією. Польський сейм був достроково розпущений, а опозиційні посли та сенатори, у тому числі 30 українців, кинуті до в’язниці, щоб перешкодити їхній участі в нових виборах. Українських виборців погрозами змушували голосувати за проурядових кандидатів. "Пацифікація" та політичні репресії 1930р. надовго загострили польсько-українські стосунки. Поступово режим Пілсудського ставав відверто антидемократичним. Водночас посилювалися репресії проти національних меншин. У 1934р. було створено концтабір у Березі Карбузькій (нині м.Береза в Білорусі). Більшість політвязнів табору становили українці, переважно члени підпільних комуністичних і націоналістичних організацій. У 1935р. зроблена спроба досягти компромісу шляхом політики "нормалізації", яка передбачала незначні поступки українцям, однак більшість українських діячів не сприйняли її, а польська адміністрація в Західній Україні відверто її саботувала, що призвело до провалу "нормалізації". Напередодні Другої світової війни відносини між Польською державою та українським населенням залишалися вкрай напруженими.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Політика польської влади щодо Західної України» з дисципліни «Новітня історія України»
