Використавши важке становище Директорії, більшовики організували другий похід на Україну. Вже 17 листопада 1918р. в Москві утворилася Рада українського фронту - В.Антонов-Овсієнко, Й.Сталін та В.Затонський. У розпорядження Ради поступали все нові військові частини. Одночасно за рішенням ЦК РКП(б) було утворено маріонетковий радянський уряд України на чолі з Г.Пятаковим, до якого увійшли В.Антонов-Овсієнко, Ф.Сергеєв(Артем), Е.Квірінг, В.Затонський. Уряд Української Народної Республіки 31 грудня 1918р., 3, 4 і 9 січня 1019р. звертався із запитами щодо воєнних заходів Москви. На них він отримав лицемірну відповідь, що на Україну наступає не військо РСФРР, а воюють між собою війська України - української радянської влади і Директорії. У січні 1919р. УНР з усіх боків оточили вороги. З півночі та сходу почали наступати більшовицькі війська, у складі яких діяли організовані в "нейтральній зоні" партизанські з'єднання, які було названо Першою і Другою Українськими дивізіями. Як і рік тому, в північно-східних районах України російські радянські війська почали встановлювати радянську владу. Прикриттям їхніх дій був Тимчасовий робітничо-селянський рух України на чолі з Г.Пятаковим. 3 січня 1919р. війська УНР змушені були залишити Харків і туди переїхали з Росії ЦК КП(б)У та Тимчасвоий робітничо-селянський уряд України. 16 січня 1919р. після тривалих безплідних намагань В.Винниченка і В.Чехівського дипломатичними засобами порозумітися з Москвою, Директорія УНР оголосила війну РСФРР. Незважаючи на впертий опір українських республіканських військ, радянські війська 19 січня захопили Полтаву, а 27 січня - Катеринослав. Червоноармійські частини за допомогою отаманів Н.Махна і Д.Терпила які перейшли на їх бік, зайняли майже всю Лівобережну Україну. Далі воєнні дії перекинулися на Правобережжя, і 5 лютого 1919р. радянські війська вступили в Київ. Розгром військ Директорії відбувся досить швидко. Від армії (яка складалася з окремих партизанських загонів) і налічувала близько 100 тис.чоловік, за кілька тижнів після ліквідації гетьманського режиму залишилося лише 20-25 тисяч. Селяни - повстанці, котрі з великим завзяттям боролися з гетьманськими військами, після їх розгрому стали розходитися по домівках. Частина перейшла на бік більшовиків, інші, очолювані місцевими отаманами, не визнавали ніякої центральної влади і захищали лише групові чи територіальні інтереси. Отаманщина підривала Директорію УНР зсередини, знесилювала її у боротьбі з радянськими військами. Директорія і уряд УНР, залишивши Київ, переїхали до Вінниці й відтоді часто змінювали місце свого перебування. Саме з цього часу й зявився в народі вислів "у вагоні Директорія, під вагоном територія". 6 лютого 1919р. на вимогу Антанти з Директорії вийшов В.Винниченко, який виїхав до Відня. З цього часу і до останніх днів Директорію очолював С.Петлюра. На думку учасника тих подій Ісака………., це була одна з найсумніших сторінок української революції. "Коли вожді революційного руху тратять голову і в критичний момент кидають поле бою,- писав він,- коли вони не тільки самі собі виносять політичний вирок, але й катастрофічно впливають на стан справ бойових сил цілого фронту. Наступ більшовиків з півночі і присутність антантівського десанту на півдні вносили величезну дезорганізацію в українські маси і вимагали великої напруженої праці з боку політичних провідників. Але і провідники дивувалися тим складним умовам, що створилися в цю добу, особливо після відходу від влади соціалістів, які мали в масах авторитет". С.Петлюра відмовився від відставки і мотивував своє рішення в листі до своєї партії так:"Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, я вважаю, що в даний момент всі творчі сили нашого народу повинні взяти участь у державній праці, і не вважаю для себе можливим ухилитися від виконання своїх обов'язків, як син свого народу, перед Батьківщиною, буду поки це можливо, стояти і працювати при державній праці. З огляду на це я тимчасово виходжу із складу УСД партії. С.Петлюра, 11 лютого 1919 року". Позицію С.Петлюри з задоволенням сприйняли українські патріоти, національне вояцтво. "Серед усіх членів Директорії, - пише полковник Євген Коновалець,- найбільше вибивався Симон Петлюра, людина криштально чесна, безкорисна, доброї волі, великої віри й енергії. Справді, й у нього не було потрібної підготовки для керма військовими і політичними справами Української республіки, однак його віра була тим чинником, який мимо неуспіхів що почали спадати на українську владу спаював усіх в одну цілість і дав змогу, не дивлячись на незвичайно несприятливі обставини, вести визвольну боротьбу на українській території більше ніж півтора року". За змінами в Директорії відбулися й відставка уряду В.Чехівського. Кабінет міністрів очолив Сергій Остапенко (член УПСР) - прихильник союзу з Антантою. Однак, попри всі зусилля С.Петлюри і значні поступки Директорії на переговорах з представниками французького командування в Одесі досягти компромісу з Антантою щодо умов надання армії УНР матеріально-технічної допомоги не вдалося. Втручання військ Антанти у війну в Україні не сприяло вирішеннюжодного з питань, навколо яких точилася жорстока боротьба. Навпаки, у містах і селах півдня України замість порядку і спокою, обіцяних союзниками, запанували анархія і терор. Переважна більшість населення зустріла війська Антанти вороже, як окупантів. Їхня орієнтація на великоруську білогвардійщину викликала невдоволення лівих соціалістичних партій, що активно включилися в боротьбу з іноземцями, організовуючи підпілля та партизанські загони. Все це справило значне враження на солдатів і матросів Антанти. Уряд Франції змушений був евакуювати у квітні 1918р. свої війська з півдня України. А тим часом, переслідувані Червоною армією, війська Директорії на початку березня покинули Вінницю. Черговою резиденцією уряду УНР стала Жмеринка, згодом Проскурів (нині Хмельницький). Там відбулося останнє її засідання в повному складі. Після цього Директорія розкололася. Є.Петрушевич разом з П.Андрієвським переїхали до Станіслава, де почали урядувати майже незалежно. С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко переїхали до Рівного. Уряд поповнився представниками соціалістів. Прем'єр-міністром став Борис Мартос. Новий уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби з московським більшовизмом. Проте як ліві бойкотували уряд С.Остапенка, так праві стали в опозицію до уряду Б.Мартоса. Новий уряд змінив політичний курс і не покладав надій на Антанту. 5 травня 1919р. уряд залишив Рівне і перебрався до м.Радзивилова. Причинами невдач були відсутність єдності в українському суспільстві та розкол в уряді й Директорії. Таким чином, за короткий час майже вся Правобережна Україна опинилася під контролем більшовиків. На середину квітня 1919р. тут знову була встановлена радянська влада. Наростання безладдя у тилу і на фронті супроводжувалося єврейськими погромами, в яких брали участь отаманські загони, майже не контрольовані командуванням армії УНР. Десятки тисяч людей у маленьких єврейських містечках Правобережжя й Чернігівщини залишалися внаслідок погромів без засобів до існування або гинули. Особливо знущався з євреїв у містечках Волині отаман Козир-Зірка. С.Петлюра намагався прининити погроми, віддавши до суду і стративши отамана Семесенка та деяких інших командирів. Директорія УНР прагнула налагодити дружні стосунки з єврейським населенням України. Було відновлено єврейську національно-культурну автономію. Єврейські діячі Арнольд Марголін і Соломон Гольдельман були включені до уряду УНР. Директорія видавала великі суми грошей на допомогу жертвам погромів. Єврейські погроми в Україні тривали і після відступу з Києва військ Директорії. В них брали участь як радянські війська, так особливо денікінські підрозділи, що влітку 1919р. зайняли Україну аж до Проскурова. За свідченням професора С.Гольдельмана, всі ці погроми пізніше були приписані петлюрівським військам. Отже, початок 1919р. характеризувався великими невдачами українського національно-визвольного руху. На передній план виходили нерозвязані завдання соціальної революції. Трудящі маси пішли за більшовиками, які проголошували їхні власні гасла: землю - селянам, фабрики - робітникам! Одначе більшовики незабаром запропонували масам радянську реформу державності і свою програму соціально-економічних перетворень, далекі від інтересів трудящих.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Війна Раднаркому Росії проти Директорії УНР» з дисципліни «Новітня історія України»
