Початок війни. Ставлення українського населення і політичних партій до воєнного конфлікту
Перша світова війна є одним з переломних подій світової історії, саме їй судилося визначити еволюцію всього подальшого часу. За чотири роки буремних і трагічних подій відбулися кардинальні зміни в еконміці, національній організації та соціальній структурі світу. На тлі цього збройного конфлікту, що досить швидко набув світових масштабів, виникають сучасні форми національного відродження. Воєнні дії 1914-1918рр. надали поштовху технічній революції. Водночас конфлікт світового масштабу відкрив усі глибини гуманітарного падіння, на які спромоглася людина, незважаючи на усі досягнення цивілізації. Війна фактично зруйнувала оптимістичну культуру Європи. На початку ХХст. в економіці індустріальних європейських країн утвердились монополії, що позначилося на їхньому внутріполітичному кліматі (зростанні тоталітарних тенденцій, мілітаризації), а також на міжнародних відносинах (посилилась боротьба за ринки, політичний вплив у світі). Основою цих тенденцій була політика монополій, що мала виразно експансіоністський, агресивний характер. Зростання монополій з державою, формування державно-монополістичного капіталізму посилювало агресивність державної політики. Свідченням цього були повсюдний зріст гонки озброєнь, виникнення військово-політичних союзів, зокрема найбільших з них - Троїстого Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) і Антанти (Франція, Англія, Росія). Найбільш непримиренними виявилися інтереси Німеччини і Англії, які суперечили на суходолі і на морі. Німецька імперія, геополітичне становище якої не відповідало її зрослій економічній могутності й політичним амбіціям зміцнілої держави, прагнула до світового панування. Союзниця її Австро-Угорщина прагнула встановити свою гегемонію на Балканах, відібрати в Росії Волинь і Поділля. Спільною метою держав Антанти згідно висловлювань її керівників було "покласти кінець німецькому імперіалізму", "розгромити пруський мілітаризм". Англія прагнула зберегти свою морську і колоніальну могутність. Франція хотіла повернути Ельзас і Лотарінгію, захопити в Німеччини Рейнську промислову зону. Росія хотіла встановити своє панування на Балканах, відібрати в Австро-Угорщини Східну Галичину і Північну Буковину. Отже, причини першої світової війни мали глобальний характер і зводились до того, хто буде домінувати на континенті - Німеччина і її союзники, чи країни Антанти. Однак, поряд з об'єктивними причинами, що призвели до збройного конфлікту, були й суб'єктивні. Допоміг підкласти запал до бочки з порохом, що призвів до вибуху війни, спадкоємець австро-угорського трону Франц-Фердинанд. 28 червня 1914р. він зневажив пораду не їхати до Боснії, а приїхав з офіційним візитом до боснійської столиці м.Сараєво. Він привіз із собою свою дружину - чешку Софію і зумисне захотів, щоб його візит збігся із сербським національним святом - днем св.Віта, річницею Косовської битви. В очах сербів це була спланована образа. Тому в юрбі, що стояла вздовж Сараєвських вулиць, причаївся гурт молодих убивць. Його прислала "Чорна рука" - таємне сербське товариство, що боролося з Габсбургами. Уранці ерц-герцогів автомобіль благополучно добрався до міської ратуші. Після обіду водій повіз у відкритому авто своїх пасажирів саме туди, де стояв змовник-студент Гаврило Принчир. Він стріляв з револбвера впритул і кулі смертельно поранили монарше подружжя. Після цього почалася "липнева" криза. Сербія перетворилася на арену боротьби між Австро-Угорщиною і Росією. 23 липня 1914р. Бєлградові передано ультиматум. Австрія вимагала участі у переслідуванні убивць. Сербський уряд ухилився. 28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. Росія у відповідь оголосила наказ про мобілізацію. У той же день Німеччина висунула ультиматум Росії і Франції. Однак відповіді не отримала. 1 серпня Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня - Франції. На слідуючий день війну Німеччині оголосила Англія. Так розпочався світовий конфлікт. Як пише англійський історик Норман Дейвіс у книзі "Європа: історія".- К.,2000:"Великі історичні катастрофи стають наслідком фатального поєднання загальних і конкретних причин. Без "конкретних" причин глобальні не привели б до воєнного лиха 1914р. Війна дуже скидається на дорожні катастрофи, які мають і загальні і конкретні причини. Кожна дорожня аварія спричинена, зрештою, винаходом двигуна внутрішнього згорання. Проте поліція і суди не зважають на глибинні причини, а шукають конкретні причини кожної дорожної аварії - помилки водія, надмірна швидкість, сп'яніння, несправні гальма. Отак і з війнами". Керівники блокових держав на поступки, компроміси йти не збиралися. З боку держав обох блоків, незважаючи на пропаговані ними гасла захисту вітчизни й майбутнього своїх народів, війна була несправедливою й загарбницькою. Поступово в неї було втягнуто 38 держав світу, до армії мобілізовано понад 70 млн.чол., близько 10 млн. з яких загинуло, понад 20 млн. були поранені. Трагічною була у цій війні доля українців, які не маючи своєї держави, змушені були воювати один з одним у складі військ Росії та Австро-Угорщини. За роки війни в складі російських армій перебувало 4,5 млн.наддніпрянців, а в Австро-Угорській - понад 300 тис. галичан, буковинців і закарпатців. Як зазначає Еріх Цьольнер в "Історії Австрії"(Львів,2001), "на початку війни в Австрії, як і в інших країнах, серед представників різних прошарків населення панував бадьорий бойовий дух, відомий як "дух 1914 року". До армії масово зголошувалися добровольці, які не вміли реально оцінити ситуацію, однак їм не бракувало патріотизму та віри в швидку перемогу". Значні верстви українського населення на початку війни теж були захоплені патріотичними настроями, але виявилися вони в Наддніпрянщині і в західноукраїнських землях по різному. Українська громадськість Наддніпрянщини підтримала у війні царський уряд, а переважна частина українців Галичини, Буковини і Закарпаття - уряд Австро-Угорщини. По різному поставилися до вибуху війни політичні партії України. У Наддніпрянщині місцеві організації майже всіх загальноросійських партій (кадети, меншовики та ін.) підтримали уряд. Таку ж позицію зайняло Товариство українських поступовців, яке було у контакті з російською партією конституційних демократів (кадетів) і поділяло їхню тактику щодо ведення війни до перемоги. ТУП проводило свою роботу в легальних формах і за ініціативою його членів були засновані шпиталі для вояків - українців у Києві і Петербурзі. Цим підкреслювалась лояльність українського поміркованого громадянства до Росії. Противником ведення війни виступила Російська соціал-демократична робітнича партія більшовиків, яку очолював В.Ленін. Ця партія висунула гасло перетворити війну імперіалістичну у громадянську, спрямовану проти уряду. Українська соціал-демократична робітнича партія з питань війни не змогла виробити єдину тактику. Частина членів партії, так звані "оборонці", виступили на підтримку царського уряду. Симон Петлюра, на той час редактор російськомовного журналу "Украинская жизнь" в Москві, опублікував у цьому журналі статтю - відозву "Війна і українці". У ній зазначалося, що, вибираючи між Росією і Австро-Угорщиною, наддніпрянські українці пристають на бік Росії. Він висловив сподівання, що російський уряд гідно оцінить позицію українців та сприятиме позитивному вирішенню в майбутньому їхньої долі. Деякі організації УСДРП, зокрема Катеринославська, засудили війну. На таких позиціях стояв і один з провідних лідерів цієї партії В.Винниченко. Позиція українських політичних партій Галичини була однозначною: вони підтримали уряд Австро-Угорщини у війні з Росією. Щоб забезпечити українців єдиним представницьким органом, основні політичні партії Галичини утворили 2 серпня 1914р. у Львові Головну Українську Раду на чолі з Костем Левицьким як головою, Михайлом Павликом та Миколою Ганкевичем як заступником. 3 серпня Рада звернулася до населення з маніфестом. У ньому говорилося, що Росія є "історичним ворогом України" і війна "кличе український нарід стати однодушно проти царської імперії… Нехай на руїнах угорської імперії зійде сонце вільної України". Подібну політичну відозву до буковинських українців видав Союз українських парламентарних і сеймових депутатів із Буковини за підписом Миколи Василька, Еротея Пічутяка та ін. Політичні емігранти з Наддніпрянщини - Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов, Андрій Жук, Мар'ян Меленевський, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Микола Залізняк 4 серпня 1914р. створили у Львові Союз Визволення України (СВУ), який прагнув відродити самостійну українську державу. Згідно з платформою СВУ, Україна мала бути конституційною монархією з демократичним ладом, однопалатним законодавчим органом, громадськими, мовними та релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань. Для досягнення цієї мети СВУ налагодив зв'язки з урядовими колами Німеччини та Австрії, які надавали йому фінансову допомогу. Союз визволення України розгорнув агітаційну та організаторську діяльність серед українського населення, закликаючи його включитися у війну проти царської Росії. Діячі СВУ видавали газети в Австрії, Німеччині, Болгарії, Швеції, готуючи українців до антиросійських виступів. Нова політична ситуація почала складатися навесні 915р. внаслідок успішного наступу німецьких й австрійських військ, коли здавалося, що може настати перелом на користь центральних держав. Українські політичні сили, що стояли на національній платформі, зробили спробу реогранізувати ГУР у загальноукраїнський координаційний орган. 5 травня 1915р. у Відні було утворено Загальну Українську Раду (ЗУР) у складі представників від Галичини, Буковини й СВУ. Головою президії ЗУР став К.Левицький, його заступниками - М.Василько, Л.Цегельський, Є.Петрушевич, М.Ганкевич та О.Скоропис-Йолтуховський. 12 травня ЗУР опублікувала звернення до всіх народів світу, в якому зазначила, що прагнутиме утворення самостійної держави на землях підросійської України, а з українських земель у складі Австро-Угорщини - окремої автономної територіальної одиниці. У складі ЗУР було утворено правничо-політичну, пресову, еміграційну, економічну і культурну секції. Рада мала на меті представляти перед австрійським урядом інтереси цілого українського народу, домагатися забезпечення національних прав українців на окупованих австро-німецькими військами землях і, зокрема, участі українців в організації там адміністрації, шкільництва, церковних справ тощо. Проте наміри ЗУР не знайшли розуміння і підтримки в австрійського керівництва, яке змушено було рахуватися насамперед із сильним польським блиском. Поляки, зокрема, прагнули відновлення польської держави із включенням до її складу й українських земель. 4 листопада 1916р. австрійський цісар Франц-Йосиф у своєму маніфесті офіційно пообіцяв розширити автономію цілої Галичини без її поділу на польську й українську частини. Це мало б призвести лише до ще більшого зміцнення позицій польського елементу в краї та значного погіршення становища українців. Наступного дня Австро-Угорщина і Німеччина спільною заявою проголосила 10 губерній підросійської Польщі незалежною польською державою. Такі кроки цих держав означали поступку польському рухові коштом українців, національні інтереси яких уже вкотре були принесені в жертву політичній кон'юнктурі. Протестуючи проти дій австрійської верхівки, на прихильність якої весь час сподівалися українські політики, президія ЗУР подала у відставку, а сама Рада фактично розпалася. Після того, як політична лінія ЗУР була значною мірою дискредитованою листопадовими актами обох союзних держав, провід в українському таборі поступово перейшов до української парламентської репрезентації, очолюваної Ю.Романчуком, згодом Є.Петрушевичем. Але від цього українська політика не зазнала якихось кардинальних змін, залишаючись орієнтованою на Австро-Угорщину і лояльною щодо неї. Отже, перша світова війна розколола українські політичні сили. Так чи інакше, в період цієї війни українські політики практично не розраховували на можливість України самостійно визначити свій подальший шлях, зважаючи на могутність Австро-Угорщини, Німеччини і Росії.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Початок війни. Ставлення українського населення і політичних партій до воєнного конфлікту» з дисципліни «Новітня історія України»
