Четвертою й останньою заморською державою, яка відкрила свої кордони для української масової імміграції, була Аргентина, колишня іспанська колонія, яка в 1816 р. під проводом генерала Хозе Франціска де Сан Мартін проголосила свою незалежність. Аргентина — республіка в Південній Америці. Площа її 2798 тис. кв. км. Складається вона з 22 провінцій та одного федерального дистрикту — столиці Буенос-Айрес. Автохтонне населення Аргентини в основному винищене іспанськими колоністами й величезні простори урожайної землі стояли пусткою. Уряд намагався їх заселити європейськими поселенцями, головно з Південної Європи, але опісля й іншими європейцями. Внаслідок того до Аргентини емігрували люди різних національностей, а між ними й українці. Визначити рік приїзду першого українця емігранта до Аргентини дуже важко. За час від 1857 p., тобто від часу оформлення спеціального імміграційного уряду в Аргентині, з Австро-Угорщини приїхало 5363 емігранти й не може бути сумніву, що між ними був якийсь відсоток українців. Про це, зрештою, свідчать прізвища іммігрантів, щоправда часто перекручені до невпізнання. За 1881— 1885 pp. до Аргентини приїхало 5529 австро-угорців і 120 "русос", тобто русини. Від цього часу щораз частіше появляються австро-угорські іммігранти з означенням "русос"2. 1 Тесті. Вказ. праця.— С 72. 2 Кравець С. Українці в країні срібної ріки //Календар-альманах на 1955 рік.— Париж, 1954.- С 159.
Докладніші інформації про українських поселенців в Аргентині маємо від липня 1897 p., коли до порту Посадас прибули іммігранти з Галичини і, як виявилося, в них не було достатком грошей на закуп землі у провінції Буенос-Айрес. Тоді Др. X. Лянуссе, губернатор Національної Території Місіонес, запропонував їм поселитися в Місіонес, де вони дістануть на довготермінові сплати землю та ще й державну допомогу. І так вже в липні вирушила в дорогу валка возів, запряжена волами, до віддаленої майже на 1 200 км провінції Місіонес. Вона складалася з 14 родин, разом 69 осіб, головно з Товмацького повіту Західної України. Ця група українських поселенців 27 серпня 1897 р. прибула до місцевости Апостолес у провінції Місіонес, колишнього індіянського поселення. Там вони застали вже шість українських родин, засновників Апостолес, що приїхали через Бразилію. Насправді провінція Місіонес, яка розміщена в субтропічному кліматі, своєрідне продовження теренів, що їх колонізували українські поселенці в штаті Парана з Бразилії1. Місіонес знаходиться у північно-східній Аргентині, поміж ріками Параґа й Уругваєм, і межує на сході з Бразилією, а на заході — з Парагваєм. За один рік число українських поселенців в Апостолес зросло до 250 осіб; в липні 1900 р. приїхало ще 1600 осіб, в 1901 р. — 1700, а в 1903 р. — також близько тисячі. Протягом кількох років село Апостолес та навколишні колонії були заповнені українськими переселенцями греко-католиками, хоча серед них було трохи латинників, але всі вони говорили українською мовою. Ці перші іммігранти приїжджали з південно-східніх повітів Галичини — Коломийського, Бучацького. Чортківського, Гусятинського, Заліщиць-кого й Тернопільського. У провінції Місіонес дуже родюча земля, на якій організовано великих розмірів плантації чаю, тютюну, цукрової тростини і "жерба мати" (рід південно-американської рослини, з якої виготовляють напиток, подібний до чаю, але зелений), а також великі лісові простори, що творять головне багатство провінції. Тут є також великі гори, озера та водоспади (Ігвазу на ріці тієї самої назви, заввишки 80 м і завширшки понад 1 км, тобто два рази більший від водоспаду Ніаґара та ще кілька менших — Сальтос дсль Мосона, Сальтос Енкантадо, Сальтос де Алегріа та ін.). Від перших днів свого поселення українці перетворили місіонерські джунглі в продуктивні рільничі господарства та різні плантації. З початку поселенцям в Місіонес призначувано по 50 га землі та одноразову допомогу в харчах і худобі. Але ту землю треба було очищати, щоб зробити її придатною для хліборобства, шо 1 Васишк М. Українці в Аргентині з господарського погляду // Календар-альманах "Відродження", переступний 1972 рік.— Буенос-Айрес— С. 20.
386
387
/
робилося звичайно при допомозі вогню. В околицях лісостепу такий спосіб давав добрі висліди, але де землю вкривав густий праліс, то вогнем можна було випалити тільки кущі та дрібніші дерева, а великі дерева тільки обгорали і їх треба було зрубувати й корчувати. Але з бігом часу, при наполегливій праці, колишні праліси перемінювалися в орні поля1. У 1900 р. на території Місіонесу налічувалося понад 800 родин українців, що осіли на господарствах в Апостолес, Азара, Трес-Ка-понес та ін2. До вибуху першої світової війни в Місіонес було понад 5000 поселенців. Приїхавши на нові місця поселення і поборовши перші життєві труднощі, українці організовували своє життя на свій лад. Всі вони тужили за батьківщиною, звичаями, зокрема відчували брак церкви, щоб задовольнити свої духовні потреби. Тому одним з перших громадських будинків були церкви. Згідно з деякими відомостями, першу українську маленьку церковцю-капличку збудували українські поселенці в місцевості Ляс-Тунас, віддаленої від Апостолес на яких 13 км, вже 1901 p., але докладніших даних про неї немає3. Проте вже є достатня інформація про церкву в місцевості Трес-Капонсс, збудовану в 1904 р. Оскільки українського священика не було, то громада дозволила відправляти в своїй церкві польському священикові. Однак він відправляв богослужения латинською мовою, якої парафіяни не розуміли, отже не міг задовольнити духовних потреб віруючих. Тоді, щоб церква не стояла пусткою, українці запросили з Буенос-Айрес російського православного священика Костянтина Ізразцова. У 1908 р. він прислав до Трес-Капонес православного священика о. Тихона Гнатюка. Т. Гнатюк був свідомим українцем і провадив релігійну працю в українському дусі, правив у церкві по-церковнослов'янському з українською вимовою, а проповіді виголошував по-українськи. У той час у Місіонес було вже чимало православних українців з Волині та Буковини. Місіонерська праця о. Т. Гнатюка не обмежувалася виконанням душпастирських обов'язків, він дбав про піднесення загальнокультурного та господарського стану українців4. Майже кожна українська громада в Місіонес — це відбиток української громади на рідних землях. Вона має свою церковцю з дзвіницею, парохіяльний дім, цвинтар, а деякі також і школу. Основна різниця полягала в тому, що в Аргентині немає сіл, бо українські поселенці живуть хуторами і кожний з них має наділ зем- 1 Там же.- С 22. 2 Кравець С Вказ. праця.— С. 162. 3 Онацький Є. Українці в Південній Америці // Українці в Вільному світі...— С 216. * Там же.
лі не менший 25 га1. Зате великі труднощі виникали з приїздом священиків для душастирської праці в Аргентині. Прохання українців до митрополита А. Шептицького натрапляли на різні перешкоди в Галичині й у Священній Конгрегації для Поширення Віри в Римі. Інша частина поселенців того часу осіла в столиці Буенос-Айрес і місцевості Беріссо, коло Ля Пляти, віддаленій від Буенос-Айреса на 60 кілометрів. Це були здебільша особи самітні або й одружені, які вже до виїзду за океан заробляли на прожиток по містах, а то й поза кордонами Австро-Угорщини, у Франції і в Прусії. Маючи вже уявлення про фабричну працю чи взагалі міські зайняття, так легко не піддавалися пропаганді еміграційних агентів, які в першу чергу шукали аграрних поселенців. Українські католицькі священики прибули до Аргентини щойно в 1908 p., першим прибув з Бразилії о. Климентій Бжуховський, монах василіянського чину з короткочасними відвідинами. Пізніше приїхали до Місіонес світські священики, в 1909 р. о. Ярослав Карп'юк, який організував в Апостолес першу читальню "Просвіти". Однак він також пробув у Місіонес лиш два і пів року й повернувся на рідні землі. У 1911 р. приїхали до Місіонес ще два українські греко-католицькі священики, о. Омелян Й. Ананевич й о. Іван Сенишин2. Перший пробув у Місіонес до 1915 р., не проявивши якоїсь помітної активності. Головну організаційну роботу провадив о. Сенишин, який короткий час був навіть посадником Апостолесу. Це завдяки йому в Апостолесі була організована і діяла українська кооператива, яка проіснувала аж до його смерті в жовтні 1926 р.3. Головними місцями поселення українців в Аргентині були в першу чергу столиця Буенос-Айрес з околицею. У 1909 р. до Буенос-Айрес прибув на працю Пилип Бак, колишній учитель і сторож в редакції українського щоденника "Рада" в Києві. Він приїхав працювати над скріпленням правого берега ріки Ля-Плята і там познаходив "хохлів", "малоросів" та "русинів", і зорганізував у Бельґрано "під вербами" першу українську школу, в якій в 1910 р. було ЗО учнів. Тоді ж із учнів був створений перший український дитячий хор. Тут була створена маленька бібліотека, для якої книжки подарували Володимир Винниченко, Василь Королів і проф. Михайло Грушевський. Сюди приходили також часописи "Рада", "Засів" і "Рідний Край" з Києва та "Діло" зі 1 Данилишин М. Українські поселення в Аргентині // Свобода.— 1980.— Ч. 184.— 23 серпня. 2 Ковалик В. Встановлення української єпархії в Аргентині // Свобода (Джерзі Сіті).— 1978.— 8 серпня. 3 Онацький Є. Вказ. праця.— С 217.
388
389
/
Львова1. Все це робилося з наміром, щоб усіх тих "малоросів", "хохлів" і "русинів" перевиховати на українців. Першою спробою організації культурно-освітнього характеру було створення Культурно-просвєтітельськаго общества в Буенос-Айрес у 1910 р. Ініціяторами його були "малороси" і росіяни, але членство у переважній більшості складалося з українців. Вони, переконавшись в імперіялістичних стремліннях провідників "общества", відійшли й "общество" перестало існувати2. * * * Найактивніший наплив українців до Аргентини був від початку імміграції в 1897 р. аж до вибуху світової війни 1914 p., зокрема в 1901—1903 pp. Перед першою світовою війною, головно в 1901— 1913 pp. до Аргентини приїхало близько 10 000 українських поселенців. Українці поселилися майже в усіх передових провінціях Аргентини: червоноземнім Місіонес, тропікальному Чако, Мендозі, Тукумані, а також у Ріо-Неґро, Чубуті. Але основною провінцією українського хліборобського населення аж до вибуху першої світової війни залишилася таки Місіонес, а Буенос-Айрес — центром українців-робітників. Однак скільки всіх українців прибуло в тому часі до Аргентини — важко твердити, оскільки урядову статистику в Аргентині, так само як і в Бразилії, не оголошують. Зрештою, у тій статистиці національність визначається не місцем народження, але з якої держави вони приїхали. Тому українці, народжені в Україні під російською зай-манщиною, фігурують як росіяни, а ті з Галичини чи Буковини — як австрійці3. За певними даними урядової статистики (релігія, професія, поселення і все, що характеризує національність) можна дійти висновку, що до вибуху першої світової війни 1914 р. в Аргентині було понад 46 тис. українців. В це число входили всі українці, ті що називали себе "австріяками", але ними не були насправді, ті, що називали себе "русинами", і ті, що подавали себе за "русских", але по-російськи говорити не вміли4. Такою була громада українських поселенців в Аргентині 1914 p., національно малосвідома, позбавлена української інтелігенції, незор-ганізована, ані під оглядом релігійним, ані під оглядом політичним, але свідома одного, що вона не є ні російською, ані польською. • * * * Впродовж цілого XIX ст., докладніше від останнього поділу Польщі 1795 p., Україна опинилася під пануванням двох імперій — 1 Там же.-С 216. 2 Кравець С. Вказ. праця.— С. 163. 3 Онацький Є. Вказ. праця.— С. 215. * Кравець С. Вказ. праця.— С 160.
Росії та Австро-Угорщини. Цей поділ мав добрі й злі сторони. Тоді як російський уряд провадив політику тотальної русифікації українського народу, намагаючись перетворити його у малоросів — вітку російського народу, частини України під австрійським пануванням користувалися деякими конституційними правами, які українські культурно-політичні діячі використали для перетворення Галичини й Буковини в український П'ємонт, центр українського національного відродження. Це, очевидно, стояло на заваді Росії й тому вона намагалася захопити Галичину й Буковину від Австрії, щоб і там знищити "мазепинство". Негативним було те, що розвиток в обох частинах ішов нетотожними шляхами. Колоніяльне становище України в системі Російської імперії дещо відрізнялося від долі Польщі, яка також була поділена між трьох сусідів, Австрії, Прусії і Росії. Відрізнялося також і від становища Фінляндії та інших балтійських народів. Проводячи на всіх окраїнах політику національного гноблення, російський уряд все ж таки визнавав існування польського, фінського та інших народів Прибалтики. Однак щодо України царський уряд застосовував політику повної русифікації українського народу, не визнаючи його прав як нації. Це по суті перекреслювало не тільки минуле українського народу, але і його майбутнє. Як нація він був приречений на загибель. Проте і в таких складних умовах народні маси України ніколи не втрачали надію на кращу долю, шукаючи шляхів визволення. У таких складних і невідрадних обставинах захопила український народ перша світова війна. Та найгірше було те, що з вибухом війни український народ, поділений поміж дві ворожі імперії, був змушений служити в цих арміях, воювати проти себе і вмирати за своїх гнобителів. Така доля всіх поневолених народів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Аргентина» з дисципліни «Нарис історії України»
