Реферати статті публікації

Виокремлюють різноманітні види соціальних відносин:
— за обсягом владних повноважень: відносини по горизонталі, відносини по вертикалі;
— за ступенем регламентування: формальні (офіційно оформлені), неформальні;
— за способом спілкування індивідів: безособові або опосередковані, міжособові або безпосередні;
— за суб'єктами діяльності: міжорганізаційні, внутріорганізаційні;
— за рівнем справедливості: справедливі, несправедливі.
Основою відмінностей між соціальними відносинами є мотиви і потреби, головними з яких є первинні та вторинні потреби (влада, повага) кожної людини.
Внаслідок суперечливості соціальних відносин однією з форм соціальної взаємодії суб'єктів стає соціальний конфлікт.
Соціальний конфлікт (лат. conflictus — сутичка) — зіткнення двох або більше сил, спрямованих на забезпечення своїх інтересів в умовах протидії.
Це вища стадія розвитку суперечностей у системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів суспільства, яка характеризується максимальним посиленням суперечливих тенденцій та інтересів їх поведінки.
Щодо сутності соціальних конфліктів у соціологічній науці склалося дві точки зору. Одна з них (К. Марксом) виходить з того, що конфлікт — це тимчасовий стан суспільства, організації, який може бути подоланий різноманітними засобами. За другою (Р. Дарендорф, Л. Козер та ін.), конфлікт — це нормальний стан, об'єктивна риса соціальних систем, зумовлена суперечливою природою суспільного життя, результат опору відносинам владарювання і підкорення. Придушення соціального конфлікту веде до загострення, а раціональна його регуляція — до підконтрольної еволюції. Цим зумовлені функції соціальних конфліктів: інтеграція соціальних організацій (вплив на встановлення оптимального співвідношення індивідуальних і групових інтересів); сигналізація (виявлення проблем, недоліків тощо); інновація (внаслідок конфлікту визначаються шляхи подолання опору інновації); інформація (через конфлікт розкривається латентна інформація); стабілізуюча, гносеологічна та навчальна.
Конфлікт є найважливішою формою відносин суб'єктів соціальної взаємодії, мотивація яких зумовлена різними цінностями і нормами, інтересами і потребами. Сутнісний його аспект полягає в тому, що ці суб'єкти діють у межах ширшої системи зв'язків, яка модифікується (закріплюється або руйнується) під впливом конфлікту. Учасниками соціального конфлікту можуть бути індивіди, групи, організації. Суб'єктами — особи, групи, спільноти, здатні створювати конфліктну ситуацію, впливати на її розвиток, поведінку учасників.
Виділяють такі стадії соціального конфлікту:
1. Передконфлікт (виникнення соціальної напруженості).
2. Зростання напруги (поява конфліктної ситуації).
3. Безпосередній розвиток конфлікту (стадія від критої боротьби сторін).
4. Регулювання (розв'язання соціального конфлікту).
Розв'язується соціальний конфлікт зняттям соціальної напруги на ранніх стадіях формування конфліктної ситуації. Конфліктологи розглядають такі способи подолання конфліктів: компроміс, конкуренція, втеча, згода, співробітництво, вважаючи співробітництво єдиною конструктивною можливістю подолання конфліктної ситуації.
Джерелом загострення конфліктів між великими групами є ескалація незадоволення існуючим становищем, зростання домагань, радикальна зміна свідомості та соціального самопочуття. Незадоволення, набуваючи відкритої форми, стимулює соціальний рух, під час якого з'являються лідери, формується ідеологія захисту інтересів. На цьому етапі конфлікт стає відкритим і незворотним, то перетворюючись на постійний компонент суспільного життя, то завершуючись перемогою ініціюючої сторони або вирішуючись на основі взаємних поступок сторін.
Адекватний аналіз конфліктної ситуації передбачає чітке з'ясування обставин визрівання конфлікту, під час якого можуть функціонувати історичні, соціально-економічні та культурні чинники, які завершуються у діях політичних структур та інститутів.
Існують різноманітні класифікації соціальних конфліктів:
— за включеністю до системи організаційних зв язків — функціональні та дисфункціональні;
— за специфікою впливу на організацію — конструктивні та деструктивні;
— за тривалістю — короткотермінові й довготермінові тощо.
Конфлікти бувають агоністичні (примиримі) й антагоністичні (непримиримі). Антагоністичні конфлікти, якщо упущені можливості їх вирішення, перетворюються у хронічні й навіть непримиримі. Кожен з основних типів конфліктів перебирає на себе особливості системи, у якій вони виникають і відбуваються:
Соціально-економічний конфлікт. Виникає внаслідок незадоволення існуючим економічним становищем, погіршення порівняно із звичним рівнем споживання й життя (реальний конфлікт потреб), гіршим станом, вищим порівняно з іншими соціальними групами (конфлікт інтересів).
Національно-етнічний конфлікт. Спричиняється проблемами державного суверенітету, вирішенням територіально-статусних питань, міжклановими суперечками тощо.
Політичний конфлікт. Пов'язаний зі свідомо регульованими цілями, спрямованими на перерозподіл влади. Для цього має бути сформована нова політична еліта.
Існують дві точки зору на природу конфліктів: ресурсна та ціннісна. Ресурсна базується на матеріалістичному розумінні конфлікту, який завжди розгортається за суттєво значущі засоби життєдіяльності; ціннісна — на системах цінностей, вірувань і переконань, несумісних принципах суспільного устрою, вза-ємовиключних культурних стереотипах. Звідси постає класифікація конфліктів.
Конфлікти ресурсів. Причиною їх є обмеженість ресурсів (економічних, матеріальних та ін.), що існує практично завжди. Саме у зв'язку з розподілом ресурсів і виникають суперечності.
Конфлікти цілей. Як правило, це позиційні конфлікти. Вони виникають, коли сторони, що виконують одне й те саме завдання, займають різні позиції, переслідують свої цілі.
Конфлікти цінностей. Спричинюють їх певні цінності різних індивідів та соціальних груп щодо значущих аспектів соціального життя.
Конфлікти комунікацій. Передумовою їх є або недостатня передача інформації, або її викривлення.
Беручи за основу рівень конфліктуючих сторін, конфлікти класифікують на:
— міжіндивідуальні;
— міжгрупові (групи інтересів, етнонаціональні групи);
— конфлікти між асоціаціями (партіями);
— внутрі- та міжінституційні конфлікти;
— конфлікти між секторами суспільного розподілу праці;
— конфлікти між державними утвореннями;
— конфлікти між культурами або типами культур.
Ця схема домінує під час класифікації соціальних
конфліктів, позаяк в її основу покладено особливості сторін, що беруть участь у них: рольові (особистісні), міжособові, міжгрупові, позиційні, загальносоціальні.
Зростання конфліктності у суспільстві є природним наслідком загострення боротьби за панування тих чи інших цінностей, претензій на певний статус, владу, інші засоби висхідних соціальних і політичних угруповань. Від того, наскільки вдається збалансувати конфліктну ситуацію, досягти консенсусу, залежить роль соціального конфлікту в соціальному розвитку, який або стає джерелом прискореного розвитку суспільства, або породжує соціальний хаос. За сучасних умов важливими є пошуки компромісів у міждержавних, регіональних, міжнаціональних і міжрегіональних конфліктах. Найжорстокіша форма їх вирішення — збройне насильство, що часто призводить до тупикової ситуації.
Певні особливості мають соціальні конфлікти на етапі модернізації суспільства. Це пов'язано з дією двох груп чинників. Першу становлять інтереси основних соціальних груп й особливості політичної культури, що виражається у кризі політичної культури (криза ідентичності й легітимності). Друга обумовлюється рівнем інституціалізації політичних відносин та якостями політичних керівників, що відображається в кризі державного управління (криза розподілу, проникнення у владні структури тощо). Проміжне становище між ними посідає криза політичної участі, що виникає як наслідок нерозвинутої культури та ігнорування вимог рівності у процесі прийняття державних рішень. І хоча соціальний конфлікт є одним з рушіїв соціального прогресу, нерідко під час його вирішення вдаються до консенсусу (згоди, одностайності співучасті).
Система соціального контролю
Соціальні відносини між індивідами і суспільством формуються в умовах соціального контролю.
Соціальний контроль — засіб саморегуляції соціальної системи, що забезпечує упорядковану взаємодію її елементів шляхом нормативного (у тому числі й правового) регулювання.
Соціальний контроль охоплює контрольовану діяльність індивідів і контролюючу діяльність соціальних інститутів. Взаємодія індивіда і суспільства виявляє внутрішню суперечність соціального контролю, оскільки людина не може набути своєї індивідуальності, соціальних якостей поза суспільством. Водночас особистість не зможе набути, розвинути свою індивідуальність, сліпо, автоматично пристосовуючись до зразків культури.
Динамічна модель соціального контролю включає такі основні елементи: індивід, соціальна спільнота (група, клас, соціальна організація, суспільство), індивідуальна дія, соціальна (групова) дія. Відомо, що індивідуальна і соціальна дії співвідносяться як контрольоване і контролююче. Йдеться саме про взаємодію, а не про односпрямований контроль. Акт соціальної (групової) дії, виступаючи в системі соціального контролю у формі реакції на індивідуальну поведінку, виконує функцію соціального стимулу (позитивного або негативного), який визначає особливості подальших індивідуальних актів. Індивід (індивідуальна дія) і соціальна група (соціальна дія) є вхідними елементами системи соціального контролю. До неї також належать соціально-психологічні чинники, які, перебуваючи у структурі суб'єктів дії (індивіда і соціальної групи), безпосередньо впливають на характер і спрямування відповідно індивідуальної і соціальної дій. Це самооцінка суб'єкта (індивіда, соціальної групи); сприймання і оцінка суб'єктом соціальної ситуації (соціальна концепція), у межах якої діють відповідно як індивід, так і соціальна група.
Важливими атрибутами та елементами соціального контролю є цінності, норми, звички, звичаї, санкції, які виникають та існують внаслідок дії соціальних інститутів.
Культура кожного суспільства та спільноти має свої цінності. Поряд з ними існують загальнолюдські, котрі забезпечують цілісність соціальних систем, здатність їх до виживання у перехідні періоди.
Соціальна норма — загальновизнане правило, зразок поведінки, дій індивідів, соціальних груп.
Загалом соціальні цінності й норми є інструментами соціального регулювання в суспільстві, проміжною ланкою, що пов'язує поведінку індивіда і найважливіші соціальні інститути. Тому соціальна норма визначає межу допустимої поведінки індивіда, соціальної групи або організації, що історично склалася у конкретному суспільстві. Як немає суспільства без вільної та доцільної поведінки людини, так немає і суспільства без загальних правил, які забезпечують координацію цих вільних дій. Найважливішою характеристикою будь-якої норми є її корисність, обов'язковість і фактична реалізація в поведінці людей.
Соціальні норми класифікують за різними критеріями:
— за походженням — аутогенні й гетерогенні, спонтанні та декретивні;
— за характером зміни структури — інтенсивні та екстенсивні, прогресивні та регресивні;
— залежно від періоду існування — ті, що народжуються, розвиваються, сформувалися;
— за схильністю — елементарні й складні, динамічні й статичні;
— за функціональною та інформаційною природою;
— за механізмом детермінації — збуджуючі, стимулюючі, захоплюючі тощо;
— з точки зору організації та управління системни ми процесами — інституційні й неінституційні;
— за умовами функціонування — норми інтеграції та дезінтеграції;
— за масовістю — масові, групові, індивідуальні.
Соціальні норми також класифікують за кореспондентом — державні, адміністративні тощо; ступенем спільності на соціологічному рівні за часовою координатою — загальноісторичні, формаційні, міжформа-ційні, перехідні та ін.; за просторовою координатою — регіональні, глобальні тощо.
Найчастіше соціальні норми поділяють на соціальні приписи і технічні правила (регулюють взаємодію людини і природи).
Соціальні приписи — норми, що визначають соціальне становище індивіда.
Вони служать реалізації загальної мети, яка відповідає інтересам широкої спільноти, навіть усупереч інтересам окремих її членів. Поважне ставлення до них у суспільстві забезпечують різні чинники — від виховання до санкцій. Соціальний припис має дві частини: диспозицію і санкцію. Важливим є й опосередкований вплив санкції на поведінку людей. Адже, знаючи про певні санкції, люди, як правило, утримуються від порушення приписів.
Серед соціальних приписів фігурують: право, звичай, правила пристойності, мода, мораль.
Для правових норм характерні: текстуальне закріплення, офіційне опублікування або відміна органом держави, чіткий і однозначний опис варіанту поведінки або її меж, наявність чітко сформульованої санкції, забезпечення їх дотримання силою держави.
Норми моралі діють передусім через внутрішні психологічні механізми. їх характеризують: відсутність текстуального закріплення; вагоме значення при оцінюванні вчинку внутрішніх мотивів, забезпечення їх дотримання авторитетом громадськості; санкція за порушення у формі громадського осуду. Норми моралі формуються з розвитком суспільства, висувають до особистості вищі вимоги, ніж правові. Сфера моралі ширша, ніж сфера права, а тривалість моральних санкцій довша, ніж правових. Мораль відіграє визначну роль у забезпеченні соціальної солідарності.
Іншим великим класом соціальних норм є технічні правила.
Технічні правила — норми, що регулюють відношення людини і природи.
До них належать технічні інструкції, правила безпеки життєдіяльності тощо.
Важливу роль у механізмі соціального контролю виконують звички.
Звичка — встановлений спосіб поведінки у певних ситуаціях, який не викликає негативної реакції соціальної групи.
Вони виникають на основі навичок, закріплюються традиціями, в одних випадках визнаються як терпимі, в інших — як шановані.
У кожної людини є свої визначені звички, позитивні з них приймаються, схвалюються всією соціальною групою. На основі звичок формуються певні звичаї.
Звичай — встановлений спосіб поведінки, з яким пов'язані певні моральні цінності, порушення яких викликає негативні санкції групи чи суспільства.
Термін «звичай» пов'язаний з поняттями «традиція» та «обряд» («ритуал»). Однак традиція — це ширше поняття, ніж «звичай», охоплює різноманітні об'єкти соціальної спадщини (матеріальні й моральні цінності). Обряд є різновидом звичаю, символом певних соціальних відносин, а звичай може бути і засобом практичного перетворення.
Одним з важливих елементів соціальних норм є санкція, за допомогою якої забезпечується реалізація правил поведінки.
Санкція (лат. sanctio — непорушна постанова) — стимулювання бажаної поведінки і припинення небажаної для забезпечення внутрішньої згуртованості й безперервності суспільного життя. Хоча зазвичай санкція сприймається негативно, існують негативні і позитивні санкції. Відповідно до норм, покладених в основу санкцій, та соціальних інститутів, що їх виробляють, санкції можуть бути неформальними, що реалізуються безпосередньо соціальною групою через певні форми її поведінки, і формальними (юридичними, політичними, економічними та ін.), що реалізуються через діяльність соціальних інститутів. За змістом тиску санкції поділяються на правові (покарання та заохочення за певні дії, передбачені законом); етичні (покарання та заохочення згідно з моральними принципами), сатиричні (насмішки, глузування, презирство), релігійні (анафема). Якщо санкції взаємодоповнюють одна одну, їх дія ефективніша, ніж коли між ними виникають суперечності.
Соціальні санкції встановлюються і застосовуються суспільством або окремою соціальною групою як засіб захисту соціальної організації, забезпечення дотримання норм поведінки.
Система санкцій, відображаючи розвиток соціальної реальності, не є законсервованою схемою жорстко фіксованих заходів і засобів соціальної регуляції. Навпаки, санкції забезпечують конкретизацію поведінки на певному етапі історичного розвитку суспільства. Від них залежить соціальний порядок. Якщо за порушення соціальних норм санкції не застосовуються, виникають правовий нігілізм, різноманітні види девіант-ної поведінки.
Девіація як соціальне явище буває різноманітною, присутня в суспільстві будь-якого типу і притаманна кожній соціальній спільноті. Особливо вона виявляється на етапі трансформації соціальної системи, під час зміни ціннісних орієнтацій. Оскільки функціонування кожної соціальної системи пов'язане з людською життєдіяльністю, соціальні девіації реалізуються через девіантну поведінку.
Девіантна (лат. deviatio — ухилення) поведінка — вчинок, дія людини, групи людей, які не відповідають офіційно встановленим уданому суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).
Соціальні відхилення мають для суспільства різне значення. Позитивні є засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних, реакційних стандартів поведінки. Це соціальна творчість — наукова, технічна, художня, суспільно-політична. Негативні відхилення дезорганізують систему, підриваючи іноді її основи. До них належать соціальна патологія — злочинність, наркоманія, проституція, алкоголізм. Межі між позитивною і негативною девіантною поведінкою рухомі в часі й просторі. Водночас співіснують різноманітні «нормативні субкультури».
Девіантну поведінку вдало класифікував, на думку соціологів, Р. Мертон, який виділив кілька типів пристосування до аномії (патологічного стану суспільства):
— конформізм — пасивне прийняття стандартів поведінки, безумовне визнання існуючих порядків, норм, правил, схиляння перед авторитетами. Чим стабільніше суспільство, тим поширеніша аномія;
— інновація — допускає згоду з певною культурною метою, але заперечує засоби її досягнення, які схвалюються соціально;
— ритуалізм — заперечує мету певної культури, але згодна використати засоби, що схвалюються соціально;
— ретретизм (втеча від дійсності) — спостерігається, коли людина одночасно заперечує цілі й соціально схвалені засоби їх досягнення. Особи, які вдаються до цього засобу, перебувають у суспільстві, але не належать йому;
— заколот — виявляється у неприйнятті актів громадської непокори.
Деформація соціальних норм є основним чинником формування різноманітних форм девіантної поведінки і відповідних їм поведінкових настанов. Ця деформація може виявлятися у:
— відриві соціальної норми від конкретних умовжиттєдіяльності;
— застарілості або незбігу їх з реаліями суспільного життя;
— викривленому або неповному відображенні у свідомості людей об'єктивних закономірностей функціонування суспільства;
— нестабільності, нестійкості й невизначеності норми, яка внаслідок цього не може виконувати функцію соціального регулятора;
— руйнуванні взаємозв'язку її структурних компонентів;
— послабленні або незастосуванні санкцій, функціональній неефективності соціальних норм.
Соціальні норми деформуються під тиском трансформаційних процесів у суспільстві, у зв'язку з викривленням ціннісних орієнтацій у різноманітних верств населення.

Ви переглядаєте статтю (реферат): «Соціальна взаємодія, соціальні відносини та соціальний контроль» з дисципліни «Соціологія»

Реферати та публікації на інші теми:

СУТНІСТЬ, ПРИЗНАЧЕННЯ ТА ВИДИ ФІНАНСОВОГО ПОСЕРЕДНИЦТВА Задача о двух яйцах Аудит адміністративних витрат і витрат на збут та інших операційн... Інструменти забезпечення повернення банківських кредитів ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ В ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД У СВІТЛІ МО...