Організування релігійної громади східного обряду зустріло великі перепони з боку американської римо-католицької ієрархії, яка нічого не знала, або не хотіла знати про інший обряд, крім латинського. Зокрема дуже неприхильно поставився римо-католицький архієпископ Джон Айрленд з Сейнт Пол (Міннесота) до греко-католицького священика Олександра Товта, який щойно прибув із Пряшівщини
366
367
на посаду першого пароха церкви Пресвятої Богородиці Діви Марії. Він заборонив О. Товтові виконувати душпастиські обов'язки й наказав покинути межі його дієцезії. Це викликало негативну реакцію парохіян, шкідливу для української громади. Парохіяни на чолі зі своїм священиком знайшли дорогу до представника Російської Православної Церкви в Америці і попросили взяти їх під свою опіку. Внаслідок цього 25 березня 1891 р. емігранти із Закарпаття 361 чол. стали членами Російської Православної Церкви. Оскільки вони насправді хотіли належати до Греко-католицької Церкви, для задоволення вірних їхню церкву названо Греко-католицька Російська Православна Церква Пресвятої Богородиці Діви Марії. Слід підкреслити, що всі священики, які приїжджали з Галичини чи із Закарпаття, підпадали під юрисдикцію римо-католицьких єпископів даного терену, які не знали й не розуміли східного обряду. Крім того, у висліді постійних польських доносів, які й тут не могли залишити українців у спокої, українським одруженим священикам заборонено виконувати душпастирські функції. У 1890 р. Рим також заборонив одруженим священикам в Америці виконувати душпа-стирську функцію. Це викликало незадоволення серед священиків і деякі з них повернулися на батьківщину, а інші, разом зі своїми па-рохіянами, стали переходити на православ'я, як це зробив священик О. Товт у Міннеаполісі. Завдяки такій політиці римо-католицького кліру і самого Ватикану за 10 років православна місія у США мала вже 13 церковних громад та бл. 7 000 вірних з колишніх греко-католиків. Цей рух був щедро фінансований Синодом з Петербурга, що мав на меті поширення русофільства серед української еміграції. Промотором цього руху були священики — малороси з Наддніпрянщини або галицькі й закарпатські москвофіли1. Розвиток Греко-католицької Церкви супроводила гостра внутрішня боротьба між священиками із Закарпаття, яких було 26, та з Галичини, яких було заледве чотири. Галицькі священики були вже під сильним впливом українського відродження. Вони спілкувались вже літературною мовою, нею виголошували свої проповіді, тому очолили рух українського національного освідомлення й намагалися створити свідому національно і сильну економічно українську спільноту. Закарпатські священики були мадярофілами, далекі, ба навіть ворожі до українського національного руху, між собою говорили по-мадярськи, а подекуди навіть свої проповіді виголошували по-мадярськи або по-словацьки. Для них духовним центром не був Львів чи Київ, а Будапешт. Працю на національній ниві вони вважали небезпечною політикою2. Це призвело до швидкого процесу оформлення української національної спільноти в США, але 1 Енциклопедія українознавства (словникова частина).—Т. 3.— С 813. 2 Козак М. Вказ. праця. 368
одночасно й віддалення, а то й ворожого наставления до українського національного руху частини українських емігрантів, які опинилися в чужих таборах. Таке явище в житті української громади в США мало важкі наслідки в церковному, організаційному та й політичному розвитку громади. Але внутрішня боротьба між окремими священиками та вірними на територіальній, національній, ба навіть і персональній базі, відходила на другий план, коли йшлося про унезалежнення Гре-ко-католицької Церкви. Основну енергію спрямовано на боротьбу за незалежність від римо-католицьких єпископів, за скасування декрету про заборону одруженим священикам обслуговувати емігрантів та проти втручання римо-католицьких єпископів у внутрішні організаційні та обрядові справи греко-католицьких парохій. Спочатку ця боротьба не мала успіху, щойно перехід на православ'я деяких церковних громад заставив церковну ієрархію частково задовольнити висунені вимоги. Важливим етапом у боротьбі за унезалежнення греко-католиць-ких священиків від латинських єпископів був церковний з'їзд у Гар-рісбургу 1902 р., на якому схвалено домагатися самостійного гре-ко-католицького єпископства в Америці. У відповідь на те церковна влада ще того самого року призначила пряшівського крилошани-на А. Годобая апостольським візитаторам Греко-католицької Церкви в Америці. Але його як мадярофіла вірні Греко-католицької Церкви галичани і закарпатці не прийняли, і в 1905 р. він сам уступив1. Помимо опору латинських єпископів, заходом митрополита Андрея Шептицького, Рим 1907 р. погодився створити окреме греко-католицьке єпископство в США. Першим єпископом був іменований василіянин Сотер Ортинський (1866—1916) з Галичини. Але він не дістав повної юрисдикції над греко-католицькими священиками і був тільки генеральним вікарієм кожного латинського єпископа, в якого єпархії жили греко-католики. Цей стан, очевидно, не задовольняв українців, які домагалися створення незалежної єпархії, скасування булли про целібат і про заборону тайни миропомазання безпосередньо по охрещенні дітей. Проти єп. Ортинського в скорому часі виступили закарпатські священики, які завзято його поборювали й домагалися "угро-русь-кого" єпископа, бо їм не подобалася національно-виховна праця галицьких священиків. У 1910 р. з нагоди Євхаристійного Конгресу в Монтрсалі Америку відвідав митрополит Андрей Шептицький і мав окрему зустріч із "угро-руськими" священиками, однак вона не мала успіху. В серпні митрополит посвятив катедру Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці у Филадельфії, відвідав разом з єпископом 1 Федорів Ю. Вказ. праця.— С 327. 369
Ортинським парафію св. Івана Хрестителя в Нью-Йорку і посвятив угро-руську церкву Пречистої Діви Марії у Трснтоні1. На Євхаристійний Конгрес, що відбувся в першій половині вересня 1910 p., митрополит Шептицький поїхав разом з єп. Ортинським, де вони репрезентували українську Греко-католицьку Церкву. Після конгресу митрополит Шептицький ще раз повернувся до Америки і відвідав греко-католицьку церкву св. Івана Хрестителя в Піт-сбургу та угро-руську церкву Успення Пресвятої Богородиці у Гвай-тійнгу (Індіяна), де його надзвичайно щиро вітали. Остаточно на постійні домагання духовенства й вірних папа Пій X вилучив греко-католицького єпископа з-під юрисдикції латинських єпископів у 1913 p., однак не підпорядкував його львівському митрополитові, але безпосередньо Східній Конгрегації у Римі. В міжчасі єп. Ортинеький дійшов до порозуміння із закарпатськими священиками та установами на культурно-політичному полі. На жаль, його несподівана смерть у 1916 р. припинила короткий період консолідованої співпраці всіх греко-католиків під єдиним церковним проводом. Серед першої української еміграції було мало православних, а ті, що були з Наддніпрянщини чи Буковини, вливалися до Російської Православної Церкви, що підлягала Священому Синодові у Петербурзі і стояла повністю на послугах російського уряду. Згодом однак більшість членів Православної Церкви в США становили українці, колишні греко-католики із Закарпаття, Лсмківщи-ни й Галичини, що перейшли на православ'я в 1891—1905 pp. Російська Православна Церква, незважаючи на те, що більшість її вірних складалася з українців, була очолена єпископами росіянами, або українцями-москвофілами. Навіть священиків Святіший Синод Російської Православної Церкви присилав також з Росії, які дуже ворожо ставилися до українства як такого, а зокрема до українців греко-католиків. У 1911 р. між вірними Російської Православної Церкви було 11 800 емігрантів з Галичини і 6 400 із Закарпаття. Деякі українці не були задоволені російським духом, що панував у тій церкві й почали повертатися до української Греко-католицької Церкви. Щоб протидіяти цьому, російська ієрархія висвятила в 1916 р. на єпископа колишнього греко-католиць-кого священика С. Дзюбая, але він скоро відійшов від православ'я і на цьому поступки українцям закінчилися. * * * Під кінець XIX ст. кількість українських іммігрантів у СІЛА зросла до півмільйона, а в 1914 р. їх налічувано 800 тис. Еміграція до США від самого початку мала переважно робітничий характер, і по- Понятишті П. Митрополит Андрей Шептицький в Америці // Українці у вільному світі...- Джерзі Сіті, 1954.-С. 19-20. 370
важна частина після кількарічного побуту, заробивши трохи грошей для підтримки господарства, поверталася додому. Ті, що залишалися, розсипалися по широких просторах, поміж чужі національні групи, що мало негативні висліди, коли йшлося про збереження української мови і традиції1. Це негативно відбивалося і на організаційному житті поселенців, бо взаємна комунікація була дуже утруднена. Перед вибухом першої світової війни в Європі українська спільнота в Америці мала ще тільки одну українську Греко-католицьку Церкву, хоча не бракувало вже серед української громади і визнавців різних релігійних сект, і три братські забезпеченеві, суспільно-громадські інституції, кожна із власним пресовим органом.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Релігійне життя в США» з дисципліни «Нарис історії України»
