Це був час, коли всі верстви суспільства Російської імперії були незадоволені. Земські діячі заявляли, що революція може вибухнути кожної хвилини, бо навіть на військо не можна покладати надій. На початку жовтня найбільш активними виявилися поневолені народи і взагалі національні меншини імперії (поляки вимагали автономії, жиди — рівноправ'я), водночас селяни вимагали землі, урядовці справедливого трактування й усунення протекціонізму, а військо в невдачах на фронті обвинувачувало уряд. Щоб недопуетити до збройної революції, цар Микола II 17 жовтня (ЗО жовтня н.ст.) 1905 р. видав Маніфест, в якому дарував населенню непорушні основи громадянських свобід, базованих на засаді особистої недоторканості, свободу слова, сумління, зібрань і союзів. Одночасно заповів негайне встановлення Державної Думи як законодавчого тіла імперії. Але свобода сумління не відносилася до всіх віровизнань, а зокрема до Уніятської Церкви, яка на Холмщині й Підляшші нараховувала близько чверть мільйона вірних. Маніфест 17 Жовтня населення сприйняло по-різному. Частина раділа, висловлювала подяку цареві й відправляла благодарні молебні по церквах, сподіваючись, що прийде конституція і почнеться нова доба в історії Російської імперії, в тому числі й України. Натомість революційні групи вважали, що цей маніфест є тільки передишкою у боротьбі уряду з революцією, й вони поставилися до нього вороже. Але була ще і частина населення, скрайньо права, починаючи від людей близьких до царського дому, які вважали, що маніфест був проголошений внаслідок насильства над царем і вимагали збереження царського самодержавства у повній силі. Після проголошення маніфесту по всіх містах України почалися виступи революціонерів під червоними прапорами з мітингами, на яких промовці вимагали цілковитого знищення монархії. У відповідь на це почалися погроми революціонерів, головним чином жидів, дуже активних в революційних колах. Погроми відбувалися здебільша при нейтралітеті, а то й з допомогою поліції. Найстрашніші погроми були в Одесі, Києві, Катеринославі й Донбасі. Вони 333
тривали декілька днів і їх доводилося втихомирювати за допомогою війська. У Києві, за відомостями медичної "Швидкої допомоги", було 23 особи забиті, а 223 ранені1. Проголошення конституції розбурхало народні пристрасті й почали появлятися політичні партії. Оскільки Маніфест був написаний доволі неясно, крайні ліберали не були ним задоволені й оформили себе в нову політичну Конституційно-Демократичну Партію (скорочено— "кадети") й домагалися реорганізації Росії в консти-туційно-парламентару монархію з двопалатним парламентом. Одночасно кадети вимагали свобідного культурного розвитку для всіх національностей Російської імперії. Тому партія була привабливою і для лібералів в Україні. На чолі цієї партії став історик Павло Мілюков (1859-1943). В Україні вона була поширена головно серед інтелігенції, а зокрема серед професорів високих шкіл. Впливовими її членами були історики Іван Лучицький і Микола Василенко, барон Федір Штай-нгель, визначний український економіст Леонід Яснопольський, Антін Ржепецький та інші. Центральне місце серед політичних партій належало "Союзові 17 Октября" (назва походить від дати царського маніфесту), який очолював талановитий, але сварливий Олександер Гучков (1862— 1936). Ця партія визнавала за свій ідеал царський жовтневий маніфест й вимагала збереження царської влади та повної єдності й неподільносте імперії. Найбільш реакційною шовіністичною партією був "Союз Русского Народа", на чолі з А. Дубровіно, В. Пуришкевичем та М.Марковим. До нього належали консервативно-шовіністичні російські елементи, великі землевласники й поміщики, купці, а подекуди і представники вищого православного духовенства. "Союз Русского Народа" ставив собі за мету обороняти великодержавну політику Росії й тому провадив боротьбу з революційними рухами. Оскільки там жиди були найбільш акивним елементом, Союз виступав проти них і його члени брали активну участю у жидівських погромах. "Союз Русского Народа" не визнавав українців і білорусів за окремі народи й тому виступав проти національних рухів, вів боротьбу з поляками й інтелігенцією немонархічних політичних переконань. "Союз Русского Народа" називали "чорною сотнею", а її членів-"чорносотснцями". В Україні чорносотенці були досить сильні і спиралися на зросійщені українські кола, головно на несвідомі елемени міста і села.. Вони мали свої пресові органи "За царя и родину" у Києві, де головним діячем Союзу був М. Мищенко, "Волынская земля" у Почаєві, де діяльністю Союзу керував архімандрит Віталій Максименко, та інші.
Большевики керувались у той час теорією Леніна, що "пролетаріат є керівник народної революції, яка має довести до диктатури пролетаріату", а меншевики й надалі стояли за широку організацію робітників типу німецької соціал-демократичної партії1. В Україні большевики творили на фабриках ради робітничих депутатів. Серед них із українців на перше місце вибився Григорій Пет-ровський, перший секретар Виконавчого комітету ради Робітничих Депутатів у Катеринославі. Відкрито почала діяти й Партія Соціалістів-революціонерів (скорочено — есери), яка мала свої гуртки також і в Україні. У Києві її очолював А. Козачок, родом з Чернігівщини. Для виконування терог ристичних актів створена "Бойова організація". Були також й українські гуртки есерівців в Одесі, Радомишлі, Борисполі, Сімферополі й Києві. Одним із перших соціал-революціонерів був Микола Залізняк, що був переслідуваний і тому мусів утікати до Галичини. Провідну роль у київській організації російських соціал-революціонерів відігравав київський лікар жид Фрумкін. Представники жидівської інтелігенції виступали послідовно проти українського національно-визвольного руху й підтримували концепцію "єдиної неділимої Росії" і були ворогами відділення України від Росії із фінансово-економічних міркувань. Найбільш лівим угрупуванням була Партія Анархістів, організована наприкінці XIX ст. серед робітників Одеси. Вона виникла під впливом російського анархіста князя Петра Кропоткіна (1842— 1921), відомого теоретика анархізму. Партія заперечувала приватну власність, право, зовнішній примус і державну владу взагалі. Серед анархістів було декілька течій з організаціями, крім Одеси, в Києві, Харкові, Катеринославі. Ні одна з тих течій не мала українського характеру, будучи явищем, імпортованим з Росії. Анархі-стичні організації ліквідовані поліцією в 1902 р. З проголошенням Маніфесту 17 Жовтня вони відновили свою діяльність й займалися головно терористичними акціями проти фабрикантів і капіталістів, називаючи цей терор "економічним". Жиди створили свої власні організації й одною з них був — "Бунд", повна назва якого звучала "Загальний Жидівський Робітничий Союз у Литві, Польщі і Росії". Заснований у Вільні 1897 p., Бунд був автономною частиною Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії й об'єднував частину жидівських робітників. За своєю політичною ідеологією Бунд стояв на антиукраїнських позиціях. Найбільш активним діячем Бунду був Мойсей Рафес, родом з Білорусі. Другою жидівською організацією був Поалей-Ціон, який "стояв на становищі, що визволення України ... у формі самостійної
1 Полонська-Василснко Н. Історія України.— Т. 2.— С 417. 334
1 Там же.
335
держави є цілком логічним завершенням українського революційного процесу" і тому підтримував український визвольний рух. Визначним діячем цієї партії був Соломон Ґольдельман1. Третю групу становили консервативні й ліберальні елементи жи-дівства, об'єднані в Сіоністичній організації. Сіоністи займали на загал нейтральне становище в російсько-українському спорі, хоча їх провідник Сиркін відрізнявся радикально від Рафеса, провідника Бунду, що обороняв російські імперіалістичні інтереси в Україні. Незважаючи на проголошену конституцію, переслідування жидів продовжувалося. У печері на окраїнах Києва 20 березня 1911 р. знайдено труп дванадцятилітнього хлопця Андрія Ющинсь-кого, що дало підставу чорносотенній пресі розгорнути протижи-дівську кампанію. Слідство кримінальної поліції мало матеріали, які доказували, що вбивства доконала одна із київських кримінальних банд, але міністр юстиції Щегловітов під тиском антисемітських організацій наказав повести справу як ритуальне вбивство. Внаслідок того головний прокурор Київської губернії знехтував матеріалами поліції й дозволив 22 липня 1911 р. арештувати прикажчика цегельного заводу Менделя Бейліса, якого чорносотенці обвинувачували в ритуальному вбивстві хлопчика-християнина. Слідство тривало понад два роки й викликало протести передових діячів культури всієї імперії. У Петербурзі був створений комітет на чолі з відомим російським письменником Максимом Горьким та Володимиром Короленком для боротьби проти антисемітської політики уряду. Комітет випустив відозву до громадянства, яку підписало 83 діячів культури, й організував оборону для Бейліса. Справа набрала широкого розголосу далеко поза межами Російської імперії. Суд над Бейлісом відбувся 28 вересня 1913 р. в Києві. На суді виявилося, що деякі свідки, застрашені поліцією, свідчили фальшиво. В обороні підсудного стали не тільки цивільні люди, але також і високі церковні достойники різних віровизнань. Остаточно 28 жовтня 1913 р. суд присяжних після кількагодинних дискусій виніс одноголосно рішення, що М. Бейліс невинний2. Революція в Петербурзі знайшла належний відгук і серед української інтелігенції в Україні, де, крім соціального чинника, був ще і політичний —- русифікація. Революційні події дали змогу свідомим українцям широко розгорнути культурну й політичну працю. У деяких містах засновано за галицьким зразком товариство "Просвіта". Почала з'являтися українська преса: "Хлібороб" — 12 листопада 1905 р. у Лубнах, під редакцією Володимира Шемета; 24 грудня — "Рідний Край" у Полтаві, під редакцією Миколи Дмит-рієва та Григорія Коваленка; щоденник "Громадська Думка"— у 1 Ковалевсьюгй М. При джерелах боротьби.—Інсбрук, I960.— С. 304—305. 2 БроЙтман Е. Знаменитые евреи.— Москва, 1992.— С. 52—53.
Києві під редакцією Федора Матушевського. Перші два пресові органи фінансували місцеві громади, а "Громадську Думку" — Євген Чикаленко та Василь Симиренко. У 1906 р. поліція заарештувала кількох співробітників "Громадської Думки" на чолі з С. Єфремо-вим, і видання часопису заборонили. За перші три місяці існування газети її притягали до судової відповідальності не менше десяти разів1. Але дещо пізніше того самого року дозволено було відновити видання часопису під новою назвою "Рада", видавцем якої був Є. Чикаленко, а редактором Методій Павловський2. Найбільшого розмаху українська преса досягла в межах Російської імперії в 1906 p., протягом якого українською мовою друкувалося 16 газет і журналів3. Російська адміністрація в Україні, не забороняючи друкувати українські пресові органи, почала переслідувати її передплатників. Учителям заборонено передплачувати "Раду" й інспектори заявляли: "Або "Рада", або посада". Коли хтось уперто продовжував передплачувати український часопис, то його звільняли з праці. Одним із перших адміністративних розпоряджень була заборона пропускати на села часопис "Хлібороб". А коли він якимось чудом таки дістався на село, то його стражники відбирали читачам з рук4. У 1906 р. з'явилася українська преса також і в Росії, в Петербурзі — журнал "Вільна Україна", газети "Наша дума", "Рідна справа" та "Вісті з Думи", а в Москві появився перший у Росії український ілюстрований журнал "Зоря"5. Услід за тим на публічній арені появилися також українські політичні партії. Деякі вийшли з підпілля, як Українська Народна Партії (НУП), чи зорганізувалися нові, як Українська Соціал-Демок-ратична Робітнича Партія (УСДРП), на чолі якої стояв талановитий молодий український письменник Володимир Винниченко. Після революції 1905 р. настали кращі можливості для зв'язків з Галичиною, з одного боку, та організації просвітянського життя на взір галицького товариства "Просвіта", з другого. Але в Україні під російською займанщиною завдання "Просвіти" мусіли відповідати місцевим потребам. Якщо в Галичині головним завданням культурних організацій була позашкільна освіта, то в царській Росії перед українськими просвітителями стояли безмежні завдання. Необхідно було пробудити й розкрити очі українському народові, на 80 відсотків неписьменному, який проживав на 750 тис. квадратних кіломет- 1 Воробей П. І. З історії української преси // Український історичний журнал.—1971.— № 10.- С. 51. 2 Дорошенко Д Мої спомини про давнє минуле, 1901-1914.— Вінніпег, 1949.— С. 88-89. 3 Воробей П. І. Вказ. праця.— С. 53. 4 Животко А. Історія української преси.— Регенсбург* 1946.— С 124. 5 Воробей П. І. Вказ. праця.— С 50.
336
337
pax у складі Російської імперії1. На цю роботу найкраще надавалася випробувана вже просвітянськя робота в Галичині. І тому вже в жовтні 1905 р. у Катеринославі засновано Літературно-артистичне українське товариство "Просвіта", яке в скорому часі налічувало 400 членів. Тут робота проводилася в чотирьох секціях: драматичній, вокально-музичній, літературній та бібліотечній. Згодом відкрили й читальню. В 1906 р. почало діяти товариство "Просвіта" в Одесі, яке мало власну бібліотеку й історичний музей. Заходами "Просвіти" від 1906 р. в Одеському університеті професор Олександер Грушевський читав лекції з українознавства. Ця "Просвіта" створила окремий фонд ім. Леоніда Смоленського (1844—1905), педагога й учителя історії, одного з керівників Української Одеської Громади, для видавання книжок. Але з появою книжки доцента Одеського університету Івана Бондаренка "Про Ґарібальді" влада незабаром закрила "Просвіту" як небажану установу. Більше щастя мала "Просвіта" у Кам'янці-Подільському, якій удалося домогтися права ввести українську мову в початкових та парафіяльних школах. Вона зуміла також відкрити свою філію в Могилеві-Подільському. Того ж самого року появилося товариство "Просвіта" і в Києві, статут якого підписали видатні діячі української культури Борис Грінчскко, Микола Лисенко, Григорій Коваленко та ін. Завдяки старанням Іллі Шрага та Михайла Коцюбинського відкрилася "Просвіта" у Чернігові, де влада зустріла її дуже ворожо і закрила вже в 1911 р. За старанням історика Миколи Аркаса організовано товариство "Просвіта" також у Миколаєві, а О. Ертасов (чи Степан Ерас-тов?) зорганізував "Просвіту" в Катеринодарі, яка на терені Кубані у скорому часі мала по різних станицях 15 філій2. Організувати товариства "Просвіти" не було легко, бо кожне товариство в місті чи селі повинно було затверджувати власний статут і діяти як самостійна організація, а не як у Галичині, де діяло матірне товариство у Львові. У зв'язку з тим життя кожної організації повністю залежало від місцевого губернатора\ Це вказує на те, як царський режим боявся організованого суспільства. Так існували земства без загально крайового центру, те саме застосовано і стосовно до товариства "Просвіта", не допускаючи навіть до губерніальних об'єднань.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Маніфест 17 жовтня 1905 р.» з дисципліни «Нарис історії України»
