Помимо того, що закарпатські українці були позбавлені політичної самоуправи і провідної аристократичної верстви, вони зберегли свою народність завдяки релігійній окремішності. Мадяри були католики, а русини-українцІ православні аж до половини XVII ст. Але українська Православна Церква й духовенство не мати рівних прав з римо-католиками мадярами, їх тільки толерували, а тому не рідко й переслідували. Щоб піднести престиж української церкви і здобути для неї права подібні, як мала римо-католицька церква, єпископи розпочали заходи, щоб зробити унію з Римом, подібну до Берестейської Унії 1596 р. Ці заходи закінчилися т.зв. Ужгородською Унією 1646 р. у західній частині Закарпаття, згідно з якою Українська Церква мала гарантовані певні специфічні обрядові права. Крім того, церква і духовенство були зрівняні перед законом з римо-католицькою церквою. Першим уній-ним єпископом став василіанин Петро Партеній з осідком у Мукачеві. Але унійні заходи довели до затяжної боротьби у половині XVII ст. між прихильниками унії і православними, причому останні знайшли заступництво в Семигородського князя Ракоція, завзятого кальвініста й великого ворога латинства. Завдяки йому православ'я на Мармарощині вдержалося аж до 1720 р. Головними осто-ями православ'я виявилися монастирі, зокрема Свято-Миколаїв- 1 Мельникова И. Н. Закарпатская Украина в революции 1848 года // Ученые записки Института славяноведения.—Москва, 1949.—Т. 1.— С. 244.
226
227
ський у Мукачеві та Свято-Михайлівський у Грушові на Мармаро-щині, який від 1391 р. користувався правами ставропігії1. Великою перепоною у свободному розвитку релігійно-національного життя було узалежнення мукачівського єпископа від мадярського архієпископства в місті Ягері. Насправді, від прийняття церковної Ужгородської унії 1646 р. мукачівські єпископи були зведені до ролі генеральних вікаріїв мадярських римо-католицьких архієпископів в Ягері. Єпископ Михайло Мануїл Ольшавський (1743—1767) перший почав боротьбу за унезалежнення Мукачівської єпархії. Щоб виховати свідоме духовенство, він заснував богословську школу 1750 р. у Мукачеві, де виклади відбувалися в тодішній книжній українській мові. Він також організував народне шкільництво, щоб ширити освіту серед населення Закарпаття. Ягерський архієпископ Карло Естергазі, щоб ослабити українське католицьке духовенство і підкорити собі його, підбурював православних у боротьбі з уніатами. Це довело до відкритої боротьби за єпископа Івана Брадача й архідиякон Андрей Бачинський звернувся в імені українського духовенства за поміччю до цісаревої Марії Терези. На її домагання, незважаючи на протести мадярського єпископату, папа Климент XIV унезалеж-нив Мукачівську єпархію від Ягеру буллою від 19 вересня 1771 р. Ще того самого року Закарпаття виділено в окрему автономну єпархію з осідком в Мукачеві, а Іван Брадач був першим самостійним єпископом Мукачівської єпархії2. Це була територіяльно величезна єпархія, з якої пщ тиском мадярів у 1818 р. виділено на заході другу греко-ка-толицьку єпархію з осідком у місті Пряшеві, яку підпорядкували острогомському архієпископові, як свому митрополитові3. Найбільш заслуженим ієрархом Закарпаття був Андрей Бачинський (1732—1809), номінований мукачівським єпископом у 1772 р. Бачинський переніс осідок Мукачівської єпархії та богословської семінарії до Ужгорода, а в парі з тим і богословську школу, де вона дістала характер духовної семінарії. Там же була відкрита також і дяківська школа. Єпископ Бачинський намагався об'єднати Закарпаття з Галичиною в одну церковну провінцію — митрополію, але цьому противилися мадяри, які не хотіли допустити до об'єднання Закарпаття з Галичиною, щоб не скріплювати русинства-україн-ства. Для піднесення освіти він організував бібліотеки, а при церковних громадах закладав українські школи. У цей час Закарпаття мало найкраще зорганізоване шкільництво з усіх українських земель і в 1793 р. налічувало 300 шкіл. Одночасно єп. Бачинський закликав духовенство, щоб воно держалося свого обряду та плекало рідну мову. 1 Федорів Ю. Історія церкви в Україні.—Торонто, 1967.—С. 241. 2 Лужницькіїй Г. Українська церква між сходом і заходом: нарис історії української церкви.—Филадельфія, 1954.—С. 512. 3 Пекар А. В. Вказ.праця.—С. 97.
Справа церковного об'єднання з Галичиною стала знов актуальною 1843 p., коли папа Григорій XVI хотів греко-католикам надати, якщо не одного спільного примаса, то двох примасів, одного для Галичини, а другого для Закарпаття. Однак мадяри не погодилися з тим, щоб греко-католицькі єпархії були вилучені з-під мадярської церковної влади. Тому вони не дозволили створити в межах Мадярщини греко-католицьку митрополію1. Незважаючи на політичне відокремлення Закарпаття від решти українських земель, духовні зв'язки далі існували; у церкві вживали богослужебні книги київського чи львівського видання й розвивалася місцева релігійна література, що за своїм характером була частиною української барокової літератури. Уніатська, чи пак Греко-Католицька Церква на Закарпатті, була опорою русинства, тобто українства. Мукачівська греко-католицька єпархія стала за даних умов у проводі обнови й закріплення не тільки релігійного, але й народно-культурного життя2. Саме з рядів греко-католиць-кого духовенства на Закарпатті вийшли провідники українського національного відродження. Друга половина XVIII ст.— це доба інтелектуального піднесення Закарпаття. Перед у цьому русі вели єпископи Михайло Мануїл Ольшавський (єп. 1743—1767), Іван Брадач (єп. 1767—1772) та Андрій Бачинський (єп. 1772—1809). їх уважають за найкращих церковних і культурних діячів Закарпаття. Завдяки цим трудолюбним владикам половина XVIII ст. виявилася "золотою добою" в історії церкви Закарпаття. Зайво підкреслювати, що в цей час усе культурне і, очевидно, релігійне життя зосереджувалося коло церкви. З кінцем XVIII ст. Закарпаття дало цілу низку висококваліфікованих інтелектуальних сил, що позакінчували закордонні університети, одначе їх не використано тоді для культурного розвитку своєї землі, й вони у пошуках за працею опинилися деякі в Галичині, як видатний фізик і математик Іван Земанчик (помер після 1822 p.), професор, пізніше декан і ректор Львівського Університету; Петро Лодій (1764—1829), професор Львівського, Краківського, а також і Петербурзького університетів; Михайло Балудянський (1769—1847), економіст і правник, професор університету в Будапешті, у 1803 р. заходами Івана Орлая запрошений до Росії і брав участь у законодавчій роботі графа Михайла Сперанського, а в 1819—1821 pp. був першим ректором Петербурзького університету; Юрій Гуца—Венелін (1802—1839), який відіграв чималу роль у культурному відродженні нової Болгарії, поклавши початок болгарським етнографічним студіям, та інші.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Народ і церква» з дисципліни «Нарис історії України»
