Поруч з економічним визиском, практикованим дідичами та їхніми довіреними, продовжався і культурний утиск. Румунська верхів- 1 Там же.-С. 88. 215
ка на Буковині, так само як і польська в Галичині, не бажала освічених селянських мас, зокрема українських, і тому не допускала до шкіл української мови. У 1780 р. на Буковині не було жодної публічної школи, в 1788 р. їх було вже 12 (дві нормальні взірцеві й 10 повітових), а в 1792 р. — 32 школи і запланованих було ще 28. Влада це оправдувала браком українських книжок, хоча такі книжки були в сусідній Галичині. Зате вона протегувала румунську мову в школі й давала гроші на видавання шкільних підручників румунською мовою. У 1805 р. буковинські школи підпорядковано під нагляд львівської польської римо-католицької консисторії, яка так повела справу, що в короткому часі залишилось тільки 15 шкіл, причому не було ані одної української, крім приватних т.зв. дяківок, у яких дяки вчили читати кирилицю і гражданку1. Надалі цей стан дещо поправився, однак в 1843 р. на Буковині було лише 25 шкіл, та й то здебільшого так звані тривіальні школи, в яких учили лише читати, писати й лічити. Навчання велося німецькою, румунською або польською мовами2. Отже, село залишалося без належної освіти, бо єдиними установами там були — церква і корчма. Підпорядкування буковинських шкіл римо-католицькій консисторії стрінуло великий протест, оскільки Буковина була в основному православного віровизнання. Коли нагляд над школами в 1850 р. перебрала православна буковинська консисторія на чолі з єпископом Євгеном Гакманом (1793—1873), цей стан поправився, але рішучий перелом в розвитку шкільництва зробив аж державний закон з 1868 р. Прилучення Буковини до Галичини на початку не було корисним, бо до румунізації прилучилася ще й полонізація українського населення, насаджувався римо-католицизм. Але в другій половині того періоду, коли зросла національна свідомість українців Галичини й Буковини, таке прилучення виявилося корисним. Буковина в Австрійській імперії до 1848 р. вважалася політичним закутком. "Спокійно і мирно було в нашому краю,— писав сучасник революційних подій Л. Ставфе-Сімігіновіч у своїх спогадах.— В політичному житті брали участь лише окремі одиниці. Про національний рух мало було чути ... Для тих небагатьох одиниць, що порушували суспільний спокій тільки тоді, як дозволяли собі в корчмі забагато, вистачало тих кількох поліцейських, що були на послугах громадських урядів ... Буковина була далеко віддалена від усього, що означало великий світ, і тому губилася вона поміж іншими краями австрійської монархії"3.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Школа й освіта в XIX ст.» з дисципліни «Нарис історії України»
