Буковина — це край між середнім Дністром і головним хребтом Карпат у басейні ріки Прута й горішнього Серета на погра-ниччі української та румунської національних територій. Назва Буковина вперше стрічається у XIV ст. і походить від великих букових лісів. Спочатку вона означала простір на кордонах тодішньої Молдавії й Польщі; згодом, зокрема, після захоплення Буковини Австрією, вона поширилася на весь край1. Від X ст. територія сучасної Буковини становила частину Київської держави Руси-України. Буковина разом з іншими землями в долині між ріками Дністром і Прутом, що простягаються аж до Дунаю і Чорного моря, була заселена в основному українськими племенами і в XII ст. творила частину Галицько-Волинської держави. У тих часах Буковина була мостом між північним заходом Галицько-Волинської держави і Чорним морем, де простягалася тоді могутня Візантійська імперія. У 1241 р. Буковина потрапила під зверхність татарських ханів і була відділена від Галицько-Волинської держави. Пізніше молдавська колонізація посунулася далі на північ і Буковина стала частиною молдавського князівства. Молдавія не тільки не усунула автохтонного українського населення, але й сама потрапила під вплив української культури й політичного розвитку2. З упадком Візантійської імперії у XV ст. на південному сході Європи і на Близькому Сході виросла нова Оттоманська імперія, яка у XVI ст. поширила своє володіння і на Молдавію, у складі якої знаходилася Буковина. Наприкінці XVII ст. у середущій, як і в південній Молдавії, процес румунізації переміг і українська мова зникла з церкви й урядових установ. Одначе у північній частині Молдавського князівства, тобто сучасній Буковині, збереглося не тільки автохтонне українське населення, але також його мова, побут, культура. У часі російсько-турецької війни 1768—1774 pp. Молдавію й Волощину, що були під зверхністю турецького султана, захопили ро-
сійські війська. Від 1769 p. вони перебували на Буковині, а їхнє командування у Чернівцях. Але успіхи Росії у війні з Туреччиною, яка готувалася до наступу на Балкани, занепокоїли Австрію. Тому, коли Туреччина запропонувала Австрії посередництво між воюючими сторонами, Австрія радо на те погодилася. В остаточному ви-сліді, це коштувало Туреччині північної частини Молдавського воєводства — Буковини. Беручи до уваги стратегічне значення Буковини, яка єднала Галичину з Сємигородом, Австрія скористала зі скрутного положення Туреччини і в порозумінні з російським командуванням у 1774 р. ввела свої війська до північної частини молдавського воєводства, тобто сучасної Буковини. У переговорах з Туреччиною Австрія висунула свої історичні претензії на Буковину на підставі колишньої приналежності її до Покуття1. Австрійська цісарева Марія Терезія, окупувавши Галичину при першому розподілі Польщі 1772 p., вважала себе правним спадкоємцем також і окупованої частини Молдавії, як колишньої складової частини галицького королівства. Знеможена війною Туреччина погодилася на вимогу Габсбургів і 7 травня 1775 р. підписала у Константинополі договір, згідно з яким Австрія перебрала ту територію під своє панування. Цій трансакції спротивився молдавський воєвода Ґрігоре Ґіка, але його протести не принесли користі, і він за те наклав головою. Цій території, яка становила близько 10 500 квадратних кілометрів, австрійський уряд офіційно надав популярну тут ще з XIV ст. назву Буковина. А оскільки Буковина від півночі й заходу межувала з Галичиною, то у 1786 р. її як окрему округу з адміністративним центром у Чернівцях прилучено до Галичини. Буковина 1774 р. мала заледве 277 заселених пунктів, у тому три більших міста: Сучава, Серет і Чернівці. Перший перепис населення в 1774 р. виявив, що на терені Буковини проживало 14 650 родин, в тому числі 22 родини бояр, 175 родин дрібної шляхти, на загал 75 000 осіб. За національним складом населення Буковини становило 60% українців, 26% румунів та 5% інших національностей (цигани, жиди, вірмени тощо)2. Молдавське, тобто румунське населення розміщалося в основному в південних районах Буковини. З переходом Буковини під владу Габсбургів, австрійський уряд намагався збільшити населення за допомогою імміграції з інших своїх або й чужих теренів. З цього скористали найбільше молдавські румуни, а в деякій мірі й українці з Галичини. Почався також великий наплив німців, дещо поляків, зокрема на різні високі та се-
1 Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Львів, 1993.— Т. 1 (Переви дання в Україні).—С 187—188. 2 Nowosiwsky I.M. Bukovinian Ukrainians; a historical background and their selfdctermination in 1918. Translated from Ukrainian by Walter Dushnyk.—New York, 1970.— P. 14—15.
1 Onciul D., Polek Y. Landesgeschichte //Die ostterreichisch-ungarische Monarcltie in Wort und Bild.— Wien, 1899.— Band 20: Bukowina..— S. 123. 2 Nowosiwsky I. M. Op. cit.—P. 36.
210
211
редні урядові посади. Згідно з військовим переписом у 1840 р. було вже 339 669 мешканців, які проживали у трьох містах, двох передмістях, чотирьох містечках та 278 селах. Серед них було 449 духовних осіб, 1840 шляхти-боярів, 454 урядовців і пенсіонерів, 375 мистців і ремісників та 26 ПО господарів. Молоді від 1 року до 18 літ налічувалося 85 517 осіб, а всіх жінок 168 548і. Буковина творила окрему округу, якою завідував окружний староста, відповідальний перед галицьким губернатором. Окружними старостами були звичайно німці, або румуни, які, за малими виїмками, послушно виконували розпорядження галицької адміністрації, що знаходилася в руках поляків. За час перебування Буковини під австрійським пануванням й завдяки австрійській імміграційній політиці, населення її зросло в 1900 р. до 723 000 чол., а в 1910 до майже 795 тис. осіб. Отже, воно зросло більше як у десять разів і стало багатонаціональним. Незважаючи на те, українці все таки залишилися найбільш чисельною групою, понад 305 тис. або 38,4% усього населення, і в Північній Буковині становили переважну більшість. На другому місці були румуни — 273 250 або 34,4%, і становили більшість у Південній Буковині. Не цілих 168 850 (21,1%) становила німецька група, яка проживала здебільшого в містах, як державні урядники, а головно в Чернівцях; поляки начисляли поверх 36 тисяч (4,6%) та понад 11500 (1,5%) інших національностей, а в тому найбільше жидів2. У гірських околицях Буковини, тобто на Буковинській Гуцуль-щині, за молдавського періоду не було панщини, бо не було панських маєтків та інших господарських споруд, ані панської орної землі, на якій селяни мали б відробляти панщину. Однак більшість селян "на долах", тобто на буковинських низинах, була підданими різних панів-бояр, але їхні взаємовідносини нормувалися "Золотою Грамотою" воєводи Олександра Пки від 1 січня 1766 р. На підставі цієї грамоти піддані селяни мали відробляти 12 днів панщини на рік (4 дні навесні, 4 — влітку і 4 восени) та платили панові десятину з урожаю. Самі ж пани-бояри всю свою землю віддавали в користування селян і самі рідко мали своє власне господарство. Крім того, було ще й багато інших зобов'язань супроти панів, як також супроти держави, якій платили податки. Подібно як і в Галичині пани-бояри на Буковині надуживали своїми правами і вимагали від селян далеко більше, як на це дозволяв закон. Однак панщина на Буковині не була така жахлива, як у Галичині. Але все ж таки Буковина перебувала у занедбаному стані й новий австрійський володар почав запроваджувати деякі реформи, щоб піднести добробут новозайнятого краю.
Цісар Иосиф II 1781 p. окремим декретом замінив кріпаччину, в якій селяни, чи пак "душі", вважалися власністю пана-поміщи-ка, на панщину, в якій пани були власниками не селян, але землі, яку селяни "діставали" від панів для власного користування. У цей час землевласники почали закладати на Верховині, тобто на Гуцульщині, господарські споруди (корчми, млини тощо) і притягати до роботи підлеглих їм селян, але це відбувалося тільки на основі договорів, бо "Золота Грамота" не передбачувала примусової праці-панщини1. Згідно з декретом цісаря, селяни мали самі складати умови зі своїми панами-боярами, щоб визначити, скільки кожний з них мусів працювати на пана за одержану від нього землю. Так повільно заходила панщина й на Буковинську Гуцуль-щину. Але згідно з законом, селяни завжди мали право вносити скарги на своїх панів-дідичів, коли вони надуживали зі своїх прав. У 1788 р. уряд затвердив для селян право на власність тих грунтів, які були в їхньому користуванні. У Чернівцях 1782 р. створено окрему буковинську православну митрополію і засновано духовну семінарію для кандидатів на православних священиків, спершу у Сучаві, а в 1789 р. ЇЇ перенесено також до Чсрнівець. Австрійський уряд 1786 р. відібрав від монастирів і церковних парафій землю та створив з них Релігійний Фонд Буковини. Унаслідок того, що через кілька століть Буковина перебувала у складі Молдавського воєводства, її аристократія складалася здебільшого з молдавських бояр — румунів, хоча населення її було в основному українським, чи як тоді називали — руським. Молдавські аристократи, подібно як і польські в Галичині, швидко зуміли знайти шлях до двору Габсбургів у Відні й були визнані речниками Буковини. Своє впливове становище вони вживали не тільки для власних вигод, але також і для румунізації краю. Від 1785 р. на Буковині засновано цілий ряд шкіл. Але знову ж таки завдяки впливам румунських бояр, у цих школах мовою навчання була німецька або румунська. Оскільки вчителями були румуни, то школи стали засобом румунізації українських дітей.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «БУКОВИНА» з дисципліни «Нарис історії України»
