Одною із пекучих проблем Галичини на переломі XX ст. було питання українського університету. Заснований у Львові 1784 р. цісарем Иосифом II університет з німецькою мовою викладання мав бути переданий українцям так швидко, як тільки вони розвинуть задовільно свою мову. У 1822 р. поляки домоглися кафедри польської мови й літератури, яка там існувала аж до 1848 p., коли ректор Тав-гер заявив, що "цей університет слід вважати українським", та що він ще через деякий час буде німецько-український. Того ж самого року відновлено там кафедру української мови й літератури, де викладачем був призначений Яків Головацький. Заходами А. Ґолуховського 4 липня 1871 р. цісар Франц Иосиф дозволив замінити німецьку мову польською і професори мали вільну руку, якою мовою викладати свої предмети, українською чи польською. А тому що більшість професорів були поляки, у Львівському університеті запанувала польська мова. У 1878 p., помимо цісарського декрету з 1781 p.,- новообраний ректор Лев Білінський заявив, що університет за своїм характером повинен 207
стати польським. Професори-українці і студенти запротестували проти того, але поляки вперто проводили в життя свою політику й антиукраїнський рух в університеті скріплювався. Так почалася боротьба за український університет у Львові, з одного боку, парламентарним шляхом за посередництвом численних виступів українських послів у Віденському парламенті, а з другого — шляхом незалежних акцій українського студентства, демонстрацій, страйків, а також т. з. "буч". У 1883 р. українські студенти на своїх вічах поставили категоричну вимогу запровадження української мови та відкриття кафедри історії України у Львівському університеті. У липні 1899 р. студенти-українці організували свій з'їзд, на якому обговорювано питання надання Львівському університетові українського характеру. Однак, стративши надію на відвоювання Львівського університету і взагалі на позитивне полагодження справи, вирішили домагатися окремого українського університету. Цю думку підхопило українське суспільство й українські посли на чолі з Костем Левицьким поставили це питання у віденському парламенті на денний порядок. Але позитивного висліду та вимога не дала, за винятком того, що в 1894 р. в існуючому університеті відкрито кафедру "Всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію Східної Європи" з українською мовою викладання. На викладача запрошено Михайла Грушевеького з Києва. Але боротьба за окремий український університет продовжувалася. На своєму вічі в 1901 р. студенти вимагали створення в міжчасі паралельних класів з українською мовою викладання в усіх трьох факультетах (права, медицини й філософії) та двомовних університетських формулярів, в українській і польській мовах. Тим часом українські делегації оббивали пороги у віденському парламенті з вимогою окремого українського університету. Дійшло до поважного конфлікту поміж студентами поляками, які стали в оборону "польського" університету, та українцями. Демонстрації ставали щорічним явищем і повторялися в 1903 p., 1906 p. і декілька разів у 1907 р. У січні 1907 р. студенти влаштували одну з найбільших "буч", внаслідок якої поліція арештувала 99 студентів, серед яких були Мирослав Січинський, Володимир Левицький, Іван Крип'якевич, Петро Карманський та багато інших, (відома тоді "Справа 100"). Обороняти безплатно заарештованих зголосилися найбільш відомі адвокати—Кость Левицький, Микола Шухсвич і Володимир Ста-росольський, але до суду справа не дійшла. Студенти 21 лютого оголосили голодовий страйк з вимогою, щоб їх випустили й на суді вони могли відповідати "з вільної стопи". Польський крайовий суд вирішив звільнити з тюрми тільки найбільш ослаблених, але студенти солідарно заявили, що вийдуть усі, або ані один, що во-
ни готові вмерти голодною смертю. І суд випустив усіх 27 лютого, а українська громадськість стрічала їх як героїв1. У 1907 р. міністр освіти обіцяв ту справу розглянути, і коли по трьох роках поляки стали вимагати, щоб парламент офіційно визнав Львівський університет як польську установу, українці організували численні віча, на яких схвалювано вимогу окремого українського університету. Тим часом поляки вирішили розв'язати те питання силою. Вони організували "боївки", які часто нападали на студентів-українців. Це викликало реакцію серед українського студентства й 1 липня 1910 р. дійшло до збройної сутички, в якій загинув студент Адам Коцко та було багато поранених з обох боків. У справу вмішалася поліція і заарештувала 127 студентів-українців, серед заарештованих не будо ні одного поляка. З них суд покарав 101 тюрмою і позбавив академічних прав. Справа пішла до Відня і цісар потвердив кару десятьом, а 91-го студента звільнив. Українські посли до віденського парламенту внесли негайну скаргу до прем'єра уряду з вимогою окремого українського університету. Справа знову затягалася, бо хоча австрійський уряд годився такий університет відкрити, проти цього виступив польський політик професор В. Грабський і контрольована поляками Львівська міська Рада. До польсько-українського антагонізму долучився ще й ректор Львівського університету Дембінський, який 14 грудня 1907 p., всупереч розпорядженню міністерства, щоб т. зв. імматрикуляцію відчитувати латинською мовою, відчитав польською мовою. Коли ж студенти-українці запротестували, тоді польські шовіністи кинулися на них і важко їх покалічили2. Це викликало протест українських послів у віденському парламенті. Справа українського університету у Львові не переставала бути актуальною. Після довгих торгів, цісар остаточно погодився, щоб для українців був збудований окремий університет не пізніше як до 1916 р. Прихильне ставлення австрійських властей у Відні було викликано напруженими міжнародними відносинами, а зокрема, між Австрією і Росією. Австрія хоч-не-хоч мусіла щось обіцяти для українців, щоби зберегти їхню лояльність. У 1914 р. Галичина відзначала століття народин Тараса Шевченка. Величаво був зорганізований шевченківський здвиг 28 червня 1914 р. у Львові, в якому взяли участь всі молодечі організації, близько 12 000 членів "Січей", "Сокола", "Пласту", "Українських Січових Стрільців" та спортових дружин. Були там також представ- 1 Замора М. Один із сорока мільйонів. Машинопис, на правах рукопису.— Львів, 1993.— С. 132-133. 2 Левицький К. Вказ. праця.— С. 462—463.
208
209
ники чеських, хорватських та словінських руханкових товариств. І, власне, на цьому здвизі наспіла вістка про вбивство австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда і його дружини в Сараєві, що стала приводом до вибуху першої світової війни.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Боротьба за український університет» з дисципліни «Нарис історії України»
