Українська територія Галичини охоплювала 59 повітів із 3759 місцевостями, серед яких 352 місцевості, в тому числі й Львів, мали абсолютну польську більшість. Німці становили більшість у 77 місцевостях, а жиди у 43. Крім того, у 114 місцевостях проживали жиди, українці й поляки, але ніхто з них не мав абсолютної більшості. В 77 місцевостях українці мали релятивну більшість. Згідно з офіційними даними 1900 р., на підставі віровизнання у Східній Галичині українці мали абсолютну більшість у 3173 місцевостях. Отже, Гали-
184
185
чина, за винятком Львова й околиці та галицького Поділля, становила суцільну українську етнографічну територію'1. На підставі перепису населення в 1900 р. у коронному краю Галичина, тобто включно із західною польською частиною, жило 7185 000 людей, з того 3 982 633, або 54,5% користувалось польською мовою, 3 088 443 (або 42,3%) — українською та 212 427 (не цілих 3%) — німецькою. Польський історик твердить, що в засаді "процентове відношення поляків до українців навіть у 1900 р. не змінилося в Галичині." Тільки кількість жидів зросла до 11,1%, а тому що вони здебільшого послуговувались польською мовою, то зросло процентове відношення польської розмовної мови до >чсраїнської2. Крім того, велику різницю у статистиці населення Галичини, а зокрема її національному складі між 1846 та 1910 pp., слід пояснити й тим, що в 1846 р. перепис населення проводили державні урядники — німці, які записували поляками тих, що себе так називали. У 1910 р. перепис провели поляки, які записували поляками всіх тих, що не заявляли себе приналежними до іншої національ-ности. А оскільки в Австрійській імперії жидів не визнавали за окрему національність, то їх вписувано як поляків, бо вони послуговувалися польською мовою. На тій підставі перепис засвідчив, що нібито поляки становили більшість населення Галичини5. Перша каденція сойму, як і Державної Ради — парламенту, закінчилася 31 грудня 1866 р., а у виборах до наступного сойму, при зміненій виборчій ординації, як і через різні польські махінації, українці зуміли вибрати вже заледве 30 послів, а з того ще чотирьох — вибір уневажнено. Знову ж до віденського парламенту на 38 галицьких послів обрано тільки 11 українців. Віденська Державна Рада, а ще більш Крайовий сойм, були свого роду збором станової репрезентації. До 1896 р. послів вибиралося у чотирьох куріях: а) великих землевласників, які голосували безпосередньо на свого кандидата; б) купців і фабрикантів, які голосували через своїх представників в поодиноких своїх палатах. Вони також голосували прямо в міській курії і в курії великих землевласників; в) міська курія, до якої належали всі міщани, і г) курія сільських громад, в якій право голосу мали тільки дві третіх самостійних господарів, що платили значніші податки. Отже, вибори не були прямі та безпосередні. Жінки могли голосувати тільки тоді, коли вони були власниками нерухомостей, капіталу або мали університетський диплом, але тільки за посередництвом чоловіка або уповноваженого. У курії великих землевласників могли голосувати також і малолітні, якщо вони вже мали право на власність. Не мали права голосу ро- 1 Dnistrianskyi S. Ukraina and the Peace Conference. — Paris, 1919. — P.89. 2 Wwiatski I. Op. cit. - S. 7. 3 TaylorA.J.P. The Habbsburg monarchy, 1809—1918. New ed.— London, 1957.— P. 150. 186
бітники, бідні селяни та сільська молодь, що не володіла власним господарством, а перебувала при батьках1. У курії сільських громад голосування було двоступневим: т.зв. 45 виборців обирали одного виборця, які вже голосували за посла. Іншими словами, голос одного великого землевласника дорівнював 45 селянським голосам. Внаслідок того 2400 дідичів—землевласників обирало до віденського парламенту 20 послів, а до галицького — 44, 45—49 тис. міщан — обирало 13 послів до Відня та 28 до галицького сойму, а поверх пів мільйона селян обирало 27 послів до Державної Ради у Відні і 74 до галицького сойму. Отже, якщо панська курія обирала одного посла до Державної Ради кількома десятками голосів, то міській курії треба було 35 разів більше голосів, а в селянській курії — 206 разів більше2. Новий виборчий закон від 26 січня 1907 р. про вибори загальні, рівні, безпосередні й таємні надавав право голосування всім повнолітнім громадянам чоловічого роду і тим самим куріальну систему зліквідовано. У Державній Раді Галичина дістала 106 мандатів і була поділена на 36 селянських і 34 міські виборчі округи. В кожній селянській окрузі обиралося по два посли, а з міських — по одному послові. Для сільських виборчих округ були оформлені спеціальні приписи, які заповнювали в Державній Раді репрезентацію й польському римо-католицько-му населенню, розсіяному по східних повітах Галичини3. З тих 36 виборчих округ — 17 припадало на західну польську, а 19 на Східну українську Галичину. З тих 19 — у дев'яти округах майже все населення було українське, а в останніх десяти округах римо-католицьке населення становило від 26,9 до 41,4%, серед якого були й українці-латинники. Тому що в західних виборчих округах Галичини українців не було зовсім, або було дуже мало, а в містах українці були в меншості, отже могли числити на перемогу в виборах тільки у східних селянських округах Галичини. Одночасно для українського населення було згори визначено тільки 28 мандатів із усіх 106 призначених у Державній Раді, а для поляків — 78 мандатів. Отже, більше половини українського населення коронного краю Галичина дістало згори призначених заледве одну четвертину мандатів. Крім того, у галицьких міських (виборчих) округах один посольський мандат припадав на 28300, а в селянських округах на 87 000 мешканців4. Галицький сойм складався із 150 послів, а буковинський — із 30. У перших виборах, що були відносно свобідні, українці обрали 49 послів до галицького сойму та 12 до віденського парламенту. 1 Najdus W. Op. cit. - S. 341. 2 Ibid. — S. 342. 3 Winiarski I. Op. cit. — S. 6—7. 4 Ibid. 187
Уже на першій сесії Галицького сойму у Львові між українцями й поляками почалася боротьба за права українського населення Галичини. "Згідно з офіційними даними (з 1900 р.), спрепарованими на некористь українців (навіть якщо не робити жодних, хоча й необхідних виправлень),— пише польський історик,— то виходить, що на 6240 громад коронного краю Галичина, у 3108 громадах (тобто в 49,5%) говорили українською мовою, при тому в 3094 громадах українське населення становило абсолютну більшість"1; 50,5% становили польські, жидівські, німецькі та інші громади. Тому що при переписі населення австрійська статистика брала до уваги тільки розмовну мову, а не матірну, це дозволяло дідичам-полякам записувати, що вся двірська служба послуговувалась польською мовою, хоча її матірною була українська2. Скандальні вибори до Державної Ради 1879 р. виявили, що для поляків не існують жодні конституційні закони, і вони готові всіма засобами воювати проти українців. У тих виборах вони користувалися різними незаконними махінаціями й терором і проголосили, що українці обрали тільки трьох послів. Вибори заставили провідників народовецького руху поширити свою діяльність також і на державно-політичну ділянку, а не тільки культурно-освітню й поборювання москвофільства. В 1895 р. на посаду прем'єра віденського уряду прийшов поляк граф Казимир Бадені й зараз після того відбулися вибори до галицького сойму. У виборах поляки застосували випробувані вже методи терору і зловживання, внаслідок яких на 150 послів до сойму ввійшло тільки 14 українців. Українці запротестували проти польської адміністрації й до Відня виїхала велика депутація (221 особа), серед них 24 священики та 22 світські інтелігенти. Але заходами Бадені цісар їх усіх не прийняв, а тільки делегацію із кількох осіб. Вислухавши промову священика Івана Озаркевича, прийняв меморандум про виборчі зловживання й відпустив делегацію, не сказавши ані слова про справу виборів. Галицька депутація вернулася з Відня з нічим. У березні 1897 р. відбулися нові вибори до Державної Ради, в яких у селі Черневі під Станіславом загинув від жандармських багнетів господар Петро Стасюк, а п'ять інших господарів поранено. Вибори проведено при помочі війська й жандармерії коштом 8 убитих, 29 поранених і понад 800 громадян ув'язнених. До парламенту увійшло 63 поляки, 6 жидів і 9 українців5. Тимчасом боротьба за права українського народу в Галичині захоплювала щораз то більші кола населення, вона виявилася се- 1 Najdus W. Op. cit. — Т. 1. — S. 67. 2 Ibid.- S. 65-67. 3 Левицькігй К. Вказ. праця.— С. 292.
ред студентства, яке вимагало окремого украшського університету у Львові. Українські посли в парламенті і в галицькому соймі продовжували боротьбу на парламентарному рівні, вимагаючи рівноправності, як також ще одної української гімназії в Станіславові. Одночасно загал населення страйками вимагав поліпшення своєї долі. * * * На початку XX ст. на арені польсько-українських взаємин з'явився новий чинник, польський націоналістичний рух, який мріяв про велику Польщу "від Одри до Дніпра, від Балтики до Карпат, а може навіть до Чорного моря"1. Головним ідеологом цього руху став польський політик Роман Дмовський (1864—1939), що пропагував силу й насильство супроти українців, для яких він не бачив місця під сонцем. Дмовський, як і антиукраїнські твори польського письменника Генрика Сєнкєвіча, а зокрема його історична трилогія "Огнем і мєчем", захопили польську гімназійну і студентську молодь. Характеристичною рисою пропагованого Дмовським т.зв. всепольсь-кого руху було "висміювати жида й ненавидіти русина". Цей рух засвоїв тезу свого першого ідеолога Й. Поплавського, який твердив, що "нема Руси (тобто України), є тільки Польща і Москва"2. "Русини повинні знати, що польська суспільність буде рішуче поборювати всякі їхні сепаратистичні забаганки ... Наша політика повинна бути послідовна і тверда, мусить наочно переконати русинів, що ані відійти, ані від нас відділитися не можуть",— писало "Слово Польське"3. Отже, було ясно, що про ніяку співпрацю з тим політичним середовищем не могло бути мови.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Виборча система у Галичині» з дисципліни «Нарис історії України»
