Розглядаючи кріпаччину в Південній Україні в першій чверті XІX ст., один із сучасників завважив, що "хоча деякі поміщики обтяжують селян важкими роботами й переслідують нестерпними вимогами, на загал можна сказати, що в Південній Україні застосовуються у відношенні до селян більш людяні права, ніж в інших російських губерніях, і через те тут утиски були менші, ніж деінде. Селяни навіть не питали у панів дозволу на одруження, вважаючи, що пан не 1 Рудковский А. Сведения о бугеких козаках //Киевская старина.- 1882.- Т. IV.- С. 390-391. 2 Там же.- С 389. 26
має права вмішуватися в родинне життя своїх підданих". А в Криму населення зовсім було свобідне, бо "згідно з магометанським законом мусульманин не може бути кріпаком". З уваги на те, після завоювання Криму Росією, уряд не відважився вводити там кріпацьку систему, щоб затримати населення, яке втікало до Туреччини. Унаслідок того у Криму не введено закону про закріплення селян до землі й залишено їм особисту свободу; татари не платили податків і не були зобов'язані служити у війську, бо те все противилося мусульманській релігії1. У Російсько-турецькій війні 1812 р. Росія захопила Басарабію, територію між ріками долішнім Дністром на сході, Прутом і гирлом Дунаю на заході та Чорним морем на полудні. Ці землі, заселені у Х-ХІІ ст. українськими племенами, уличами й тиверцями, належали до Київської держави, а в XII-XIV ст. — до Галицько-Волинської держави. Наприкінці XIV ст. Басарабію зайняли молдавські воєводи і з того часу туди почали напливати румуни, болгари, гагаузи та інші. Але навіть у 1812 р. Басарабія була дуже слабо заселена й нараховувала заледве 51 121 родину. Рахуючи пересічно п'ять осіб на родину, Басарабія мала близько 256 тисяч населення2. Однак найслабше була заселена південна степова частина Басарабії — Буджак (турецьке слово, що означає "кут", тобто територію на західному чорноморському побережжі, поміж гирлом Дунаю і долішнім Дністром аж до Троянських валів на південному заході). Малозалюднені землі Басарабії взагалі, а Буджака зокрема, стали новим притулком для всіх втікачів від кріпаччини, якої там зовсім не було. Хто переселився до Басарабії із Правобережної чи Лівобережної України, як також і з Росії — ставав вільною людиною. І це стверджувалося навіть у документах, що "поміщики російських губерній, які спроваджували своїх селян на землі, закуплені в Басарабській області, не можуть ними розпоряджатися за кріпацькими законами, бо тим людям надається тут такі громадянські й особисті права, якими користується корінне населення області"5. В Україну 1814 р. прибула частина німців із Варшавського князівства, які перейшли на територію Буджака й тут організували шість колоній. Протягом наступних років населення Басарабії більш чим подвоїлося і в 1824 р. зросло до 586 тисяч, з чого більшість становили переселенці з України, а крім того німці з Польщі, росіяни та болгари. У 1828-1832 роках колонізація Басарабії зросла за рахунок болгар, українців і росіян, а пізніше головно з Молдавії, з України й Росії. Населення Басарабії вже у 1858 р. становило 1 Дружинина Е.И. Вказ. праця.- С. 108-109. 2 КябузанВ. Народонаселение Бессарабии в первой половине XIX в. //Исторические записки.- Москва, 1969.- Т. 82.- С. 232. 3 Дружинина Е.И. Вказ. пращ.- С. 102. 27
1 018 775 осіб, з них молдавани 51,4%, українці — 21,32%, болгари — 10%, жиди — 7,25%, інші — 10%. Українці становили переважну більшість у Хотинському повіті. В Акерманському повіті вони становили най численнішу національну групу населення — 28%, на другому місці були молдавани — 27,5% населення1. З Басарабії російський уряд створив окрему область із центром у місті Кишине-ві з окремим правлінням. У 1828 р. Басарабію включено в Новоросійське генерал-губернаторство та підпорядковано "новоросійському" генерал-губернаторові, яким від 1823 до 1844 р. був князь Михайло Воронцов. У 1816-1817 pp. німецька еміграція в Україну посилилася, зокрема з південної Німеччини, яка здебільшого транспортувалася водами Дунаю, від Ульму до Ізмаїла. Так створилися великі колонії в Буджаку, Приазов'ї на річці Молочні Води. У Маріупольській окрузі, де вже раніше поселилися греки, прибуло також багато вихідців із Західної Прусії, Чехії та Польщі. У 1823 р. в районі Маріуполя було вже 17 нових колоній, в тому числі шість католицьких. Майже одночасно на річці Берда появилися три колонії, які дали початок Бердянській окрузі. Наприкінці декілька німецьких колоній створилися також у Криму коло Сімферополя. Заселення Південної України з її запорізькими степами та наближення до Чорного моря мали величезне значення для України, незважаючи на те, що робилося все це "во славу Росії та її величі",— писала Полонська-Василенко. — Прагнення Росії заволодіти чорноморським узбережжям збігалося з прагненнями України, яка весь час свого історичного існування, починаючи з походів Ас-кольда і закінчуючи проектами Мазепи, домагалася панування на Чорному морі... Україна дістала вихід до Чорного моря і перед нею відкрився шлях до небувалого економічного розвитку"2. * * * Наприкінці XVIII ст. до Південної України іммігрувало багато німців з Німеччини. Чимало з них поселилося біля Одеси. Іммігрантам з-за кордону, які заселяли причорноморські степи, уряд створював сприятливі умови, надавав матеріальну допомогу, щоб вони могли закріпитися на нових землях. Були це здебільша люди, які не знали місцевої мови, ані культурно, ані релігійно не могли пристосовуватися до свого українського оточення й тому вони так і залишилися в розмовній мові населення — "колоністами". Під релігійним оглядом вони були лютеранського, католицького, а то й жидівського віровизнання, що різко відрізняло колоністів від довколишнього населення. 1 КабузанВ. Вказ. праця.- С. 233. 2 Полонська-Василенко Н. Історія України.- Т. 2.- С. 277. 28
Україна й Білорусь разом з Прибалтикою входили в т.зв. "смугу осілости" для жидів. До Південної України й Білорусі переїхало багато жидів1. Наприклад, під кінець XIX ст., в місті Бердичеві, що лежить за 150 кілометрів на південний захід від Києва, жиди становили 80% населення. То було єдине місто в Російській імперії, де навіть поліція говорила по жидівськи (ідіш)2. Але жиди, які хотіли займатися хліборобством, могли творити свої колонії на півдні України і їм створювали такі ж самі умови, як і іншим чужинецьким колоністам. У 1807-1812 pp. російський уряд почав переселяти росіян зі Смоленської губернії, які отримували по 15 десятин землі на особу чоловічої статі, тобто в середньому на родину припадало коло 40 десятин землі3. У 1812 p., коли вже назрівала війна з Наполеоном, російський уряд у лютому дав розпорядження, щоб населення білоруського Бобилецького староства, до речі вірних Уніатської Церкви, що знаходилося близько західних кордонів Російської імперії, до двох місяців перенеслося також в Україну, в Єлисаветградський район. Через погану погоду їх багато погинуло з голоду й холоду — до Єлисаветграду прибуло бл. 4,5 тис. осіб, які остаточно поселилися між річками Інгулом та Інгульцем. Вони також дістали пересічно по 12 десятин на особу чоловічої статі і більше 170 000 рублів допомоги готівкою, а за 5 500 рублів їм куплено сільськогосподарський інвентар4. Коли ж у 1807 р. Наполеон створив Варшавське Князівство, російський уряд закликав німців, які проживали в Варшаві, переселятися до південної України і навіть платив їм кошти переїзду, й оселяв поблизу менонітських колоній, заснованих ще за Катерини II, тобто понад Дніпром, і в районі Молочних Вод. Кожна німецька родина, що іммігрувала до України, дістала від Російського уряду 60 десятин у вічне володіння. У 1814 р. "варшавських переселенців" налічувалося 1 743 родини, або бл. 8 000 осіб. Всі вони прийшли в Україну майже голі. Разом з німцями іммігрували також і деякі поляки"5. У районі Молочних Вод поселилися на початку XIX ст. також і ногайці, кочове плем'я, що провадило ще кочове життя і зберігало родово-племінний устрій. їх Туреччина вживала як основну ударну силу проти Росії під час російсько-турецьких воєн. У часі війни 1768-1774 частина ногайців, під впливом російської агітації в Буджаку і Очаківській області, вступила в союз з Росією й переселилася на територію між Доном і Кубанню. Після захоплення Ро- 1 Дружинина ЕЖ Вказ. праця.- С.150. 2 Шалант М. Промолчавши жизнь...- Иерусалим, 1983.- С. 7. 3 Дружинина Е.И. Вказ. праця.- С. 158. 4 Там же.-С. 159-160. 5 Там же.- С. 144. 29
сією Криму російський уряд забув про свої обіцянки ногайцям і намагався силою переселити їх у Приуральські степи, щоб вони не могли контактувати з турками. Ногайці протестували і масово втікали за ріку Кубань. Російський уряд намагався затримати їх і дійшло до сутички, в якій багато ногайців загинуло. Урешті всіх тих, яких затримано, уряд переселив частину над Каспійське море, а частину числом коло 5 000 над Азовське море, поміж устями рік Молочні Води і Берда аж до р. Токмак на північному заході. Катерина II наділила ногайців усіма привілеями колоністів, намагаючись зробити з них осілих хліборобів. Але цар Павло І зачислив ногайців до державних селян й обложив їх звичайними податками1. На початку XIX ст. на запорізькі землі почали напливати іммігранти з Балкан, які на основі указу з 29 грудня 1819 р. мали всі права і привілеї, надані чужинцям, званих колоністами, замешка-лих у Новоросійських губерніях і в Басарабії. "Крім того, що кожний колоніст діставав на родину 60 десятин державної землі, він мав право купувати землі у поміщиків й володіти ними, як своєю власністю, заводити на них фабрики, торгувати, вступати в різні цехи. Задунайські колоністи були звільнені від військової служби так як і всі інші чужинці колоністи"2. Колонізація півдня України протягом всього XIX ст. у великій мірі відбувалася стихійно. Але поруч з тим, уряд спроваджував переселенців, яким у 60-х роках в одній лише Херсонській губернії відведено для переселенців 26 233 десятини державної землі, а з 1881 по 1893 р. по всіх трьох південних українських губерніях — 157 946 десятин роздано переселенцям з центральних російських губерній, або німецьким колоністам. В тому ж самому часі селянство Київської, Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній терпіло на брак землі. Починаючи з 1795 р. по 1897 р. питома вага українського населення в шістьох губерніях України скоротилася приблизно на 13%. В Катеринославській та Херсонській губерніях, які були посиленими районами колонізації, наприкінці XVIII ст. проживало 83-90% українського населення, а через сто років — українці становили уже тільки половину населення. Уряд переселював на українські території також і росіян різних релігійних сект, старовірів, духоборів і молокан, а на державні підприємства спроваджував кваліфікованих робітників. Зокрема поміщики, щоб заселити набуті землі, переводили своїх кріпаків на південь України. Крім того, приходили ще й т.зв. "безпаспортні бродяги". На нових поселеннях, куди прибували росіяни — там вони переносили, згідно зі своєю хліборобською традицією, т. зв. общини, тобто спільне користування наділеною їм землею цілою громадою, 1 Там же.- С 120-121. г Там же.- С. Ш-114. 3 Лугова О. Вказ. праця.- С 19. ЗО
тоді коли українці розділяли землю поміж родинами й брали її у вічне користування. На Лівобережній Україні (Гетьманщина й Слобожанщина), помимо заведених царицею Катериною II новігх порядків на російський зразок, задержалося ще багато із старовини. Хоча селянство було закріпачене, козаки залишилися і надалі вільним козацьким станом, завдяки чому майже третина сільського населення була вільною. Хоча старі суди були скасовані й заступлені новими —- російськими, але закони залишено старі, українські. Запроваджено новий адміністративний устрій, але посади, починаючи від губернатора й кінчаючи останнім канцеляристом, заповнялися місцевими людьми. Отже, на Лівобережжі збереглася як найвищий стан у суспільстві своя власна провідна верства, колишня козацька старшина, а тепер шляхетство або дворянство1. Під кінець XIX ст. в європейській частині Російської імперії проживало 654 мільйони населення, з того 533 691 особа належали до шляхти-дворянства, отже, навіть не один відсоток усього населення імперії. З того більша частина знаходилася в західних і південно-західних губерніях, що колись належали до Польщі. В українських дев'ятьох губерніях налічувалося 128 596 осіб, приналежних до шляхти-дворянства, з того величезна більшість чужинців. На початку XIX ст. величезна більшість земель Правобережжя була власністю польських панів. Наприклад, на просторі поміж Васильковом та Уманню, тобто понад 60 кілометрів, простягалися землі графів Браніцьких, на яких було 30 000 селян-кріпаків чоловічої статі, отже, разом з жінками, ще раз стільки. Крім того, до них належали ще й містечка, так що вся територія із населенням перевищувала деякі німецькі державки. Подібні маєтки мали графи Потоцькі та ін.2. Користаючи із такого вигідного становища, польська аристократія далі мріяла як відбудувати Польщу в межах з перед 1772 року й тому намагалася зберегти і закріпити свої культурні впливи в межах своїх посілостей. З початку XIX ст. ціле Правобережжя приєднано до Віденської шкільної округи, де польські аристократи втішалися великими впливами. Князь Адам Чарторийський, близький приятель царя Олександра І, будучи куратором Віденської шкільної округи, свої добрі зв'язки з царем використовував для польської справи. Зокрема, близький співробітник кн. Чарторийського — Тадеуш Чацький, дідич з Київщини й великий польський патріот, розбудовував на Правобережжі польське шкільництво, а для вищої освіти у Крем'янці на Волині засновано ліцей із прекрасною бібліотекою, "щоб підготовити молоде покоління нести тягар відбудови Польщі". Всі ці школи були розсадниками польської культури і просвіти на Пра- 1 Дорошенко Д. Нарис історії України.- Мюнхен, 1966. - Т. II.- С. 270. 2 Pamietlnik kijowski.- Londyn, 1962.- Т. 2. - S. 35. 31
вобережжі. У цьому допомагали їм також і польські науковці, як наприклад історик Иоахим Лелевель, які доводили, що українці, це тільки інша відміна поляків. На це звернули увагу українці — міністри освіти в російському уряді й намагалися протидіяти тому. Один іх них, вихованець Київської Могилянської академії, граф Петро Завадовський (1738-1812), будучи 1805 р. в Києві "проектував відчинити там університет для боротьби з полонізацією краю"1, але Чарториський своїми впливами знівечив той план. Другий міністр освіти, Андрій Розу-мовський (1752-1838), хотів відкрити університет на Волині й навіть волинські польські пани підтримували його в тому, але з тих заходів також нічого не вийшло. Так обезправнений і принижений український народ зустрічав XIX століття. Здавалося, України вже немає, а є тільки офіційна назва Малоросія зі своїм малоросійським народом. Але це було тільки так назовні. На ділі ж, внутрі народу, а зокрема серед його провідної верстви, пробуджувалася тута за вільним життям, бажання бути собою.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Заселення Південної України» з дисципліни «Нарис історії України»
