Хмельниччина в історіографії. Польська Річ Посполита напередодні повстання Хмельницького
Весною 1648 року вибухло на Україні під проводом Богдана Хмельницького грізне повстання, яке в своїх наслідках основно змінило політичні відносини на сході Европи і в діях українського народу зробилося моментом переломового значіння. Доба, звязана з діяльністю Хмельницького й охрещена його іменем «Хмельниччина», порівнюючи з іншими моментами української історії, дуже багата на історичні джерела і має значну наукову літературу. Зробивши переворот у політичних відносинах на сході Европи і залишивши глибокий слід у житті України, Польщі й Москви, вона вже в XVII столітті викликала появу численної літератури історичних записок, мемуарів, політичних памфлетів і навіть віршованих творів, — особливо багато було написано того всього у Польщі. Українські козацькі літописці: «Самовидець», Величко, Грабянка, а за ними й автори пізніших хронік та компіляцій XVIII в. аж до «Исторіи Русовъ» і далі, вважали Хмельниччину за основний момент нової української історії, а самого Богдана Хмельницького за її центральну постать. Відповідно до того вони присвятили їй особливу увагу і старалися змалювати з як найбільшою докладністю. В кінці XVIII ст. почалися й спроби наукового дослідження Хмельниччини: за першу таку спробу вважають працю німецького історика Йогана Енґеля „Geschichte der Ukraine" (1796), який використав майже всі друковані польські та інші джерела і мав також один український літопис. Та проте дійсне наукове дослідження історичної діяльности Богдана Хмельницького було переведено лише протягом XIX ст., в міру того, як опубліковувались або взагалі робилися доступними документальні джерела: дипльоматичні й взагалі урядові акти, офіційне та приватне листування. В 1822 р. Бантиш-Каменський видав свою «Исторію Малой Россіи», оперту головно на актах із московських і українських архівів. В ній добі Б. Хмельницького присвячено велику увагу, хоч викладено її доволі сухо й освітлено в надто офіціозному дусі. З далеко живіше написаної й зогрітої українським патріотизмом історії Ол. Мартоса опубліковано було всього два уривки, саме з історії Хмельниччини (1822-23). «Исторія Малороссіи» Мик. Марковича (1842), основана головно на «Исторіи Русовъ» і теж у патріотичному українському дусі складена, не принесла в порівнянні з Енґелем і Бантишем-Каменським нічого нового з фактичного погляду. В 1857 році появилася монографія Мик. Костомарова «Богданъ Хмельницкій», написана переважно на основі польських друкованих джерел і народніх українських пісень, які автор уважав за джерело не меншої ваги, ніж літописи й документи, бо вони показували, як сам народ дивився на історичні події і як їх оцінював. Книга Костомарова, дуже талановито й мистецьки написана, припала до смаку української публіки, відповідаючи її народньо-романтичним настроям, і здобула собі велику популярність. Одначе наукова критика в особі М. Максимовича («Письма о Б. Хмельницкомъ», 1859-60) вже тоді зазначила багато фактичних неточностей і не досить критичне відношення автора до своїх джерел. Костомарів пізніше переробив свою монографію, значно очистивши її від лєґендарних прикрас і використавши новий актовий матеріял, але все ж таки й останнє авторове видання (в 3 томах, 1884 р.) залишилося скоріше епічним оповіданням про великий народній рух половини XVII століття та про його героя, ніж строго науковим твором. Дехто з новіших українських істориків уважає монографію Костомарова просто за історичний роман. Трохи пізніше від Костомарова виступив із працями про Хмельниччину П. Куліш, який підійшов до неї з зовсім іншими поглядами, ніж Костомаров: стоячи під впливом польських джерел і польської історіографії і сам уважаючи козаччину взагалі за негативне явище, за «пустоцвіт» у нашій історії, Куліш старався представити Б. Хмельницького, як руїнника, який даремно залив Україну кровю й знищив у ній «діло європейської цивілізації». Спочатку в окремих статтях і популярних нарисах, а пізніше в тритомовій «Исторіи отпаденія Малороссіи отъ Польши» (1888-89) Куліш виклав свій різко негативний погляд на Хмельниччину, погляд, що був опертий не стільки на широкому вивченні джерел, як на однобічному й тенденційному розумінні нашого минулого. Одначе «Исторія отпаденія» не зробила того вражіння, як, наприклад, Кулішева ж таки «Исторія возсоединенія Руси» (1873-77), й українська історіоґрафія прийняла її лише як історичний памфлет. Розвиток опозиційних настроїв серед свідомої національно частини українського громадянства в останніх десятиліттях XIX віку, в зв'язку з постійним підкреслюванням з боку офіційних і русофільських кругів ролі Богдана Хмельницького як «возсоединителя» Руси (саме в 1888 році поставлено Хмельницькому памятник у Київі в імені «єдиної-неділимої Росії») — не міг сприяти популярності Хмельницького й заохочувати до студій над його добою. М. Грушевський справедливо зазначив факт, що, наприклад, одинокий український історичний журнал «Кіевская Старина» за всі 25 років свого існування приніс мінімальне число статтей і матеріялів про Хмельниччину. До цього можна додати, що й те, що було надруковане, належало здебільшого не українським авторам. Лише в самім кінці XIX століття, з нагоди 250 ліття повстання Хмельницького (в 1898 році), оживилися студії над Хмельниччиною, й історики звернули увагу на позитивні сторони діяльности «козацького батька». Початок поклав нарис М. Грушевського «Хмельницький і Хмельниччина» (1898), потім пішли розвідки Ст. Томашівського про народні рухи в Галичині в 1648 році (1898), М. Кордуби: «Венецьке посольство до Хмельницького 1650 р.» (1907), «Проба австрійського посередництва між Хмельницьким і Польщею» (1908), «Боротьба за польський престол по смерті Володислава IV» (1911) та інші праці. В 1912 році появилися монографії молодого тоді історика Вячеслава Липинського про Станислава-Михайла Кричевського й про участь української шляхти в повстанні Хмельницького, видані разом з меншими його працями у великій збірці „Z dziejуv Ukrainy". Вони зробили справжню епоху в студіях над Хмельниччиною. Липинський дав загальний огляд політики Хмельницького, зясував послідовні її етапи від козацького автономізму до будови самостійної української держави, яскраво підкреслюючи її державницькі змагання. На основі величезного дослідженого ним архівного матеріялу він зясував визначну участь у державному будівництві Хмельницького української шляхти, з якої вийшли майже всі його важніші співробітники. Звертаючи увагу на творчі, конструктивні моменти в діяльності Хмельницького, Липинський вияснив увесь розмах його міжнародньої політики й широту політичних плянів. У студіях Липинського сама постать гетьмана явилася в зовсім новому світлі: замість творця нещасливої унії з Москвою Липинський дав образ могутнього орґанізатора української держави, великого політика й патріота. Пізніше свою загальну оцінку Хмельниччини та її головних діячів розвинув Липинський у монографії «Україна на переломі. 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII століттю» (1920). Писання Липинського мали великий вплив на українську історіографію Хмельниччини. В дусі його поглядів були написані нові студії Ст. Томашівського «Один момент під Зборовом 1649 р.» (1913) і «Перший похід Хмельницького в Галичину» (1914), «До історії перелому Хмельниччини» (1927). З інших нових праць про Хмельниччину треба назвати розвідки І. Каманіна : «Походження Б. Хмельницького» (1913), «Участіе южно-русскаго населенія въ возстаніи Хмельницкаго» (1914) і «Договоры Хмельницкаго съ Польшей, Швеціей и Россіей» (1916). Новознайдені й опубліковані протягом останніх двох десятків років матеріяли з архівів Відня, Берліна, Риму та інших міст дали змогу дослідникам зясувати такі сторони міжнародньої політики Хмельницького, які до цього часу були дуже мало, а то і зовсім невідомі. Синтезою всіх дотеперішніх дослідів і наукових оброблень Хмельниччини явилися VIII. і IX. томи «Історії України-Руси» М. Грушевського (1916—1931), цілком присвячені добі Хмельницького. По широті обхопленого джерельного матеріялу (в тім і зовсім нового з московських архівів) та використаної наукової літератури праця Грушевського далеко залишає за собою все, що досі було писане про Хмельниччину, хоч автор у своїх остаточних висновках і оцінках доби та її діячів значно відійшов від своїх попередніх поглядів (наприклад — у нарисі «Хмельницький і Хмельниччина»), поставившися з більшим скептицизмом і критицизмом до козацького батька» та його політики; та проте праця Грушевського має велике наукове значіння і на довгі часи залишиться багатющим джерелом відомостей про Хмельницького та його добу. В порівнянні з українською історіографією російська уділила Хмельниччині дуже небагато уваги. Окрім уступів у загальних працях або курсах, наприклад, у С. Соловйова (т. X. «Исторіи Россіи», 1860), В. Ключевського («Курсъ русской исторіи» т. III, 1905), Д. Іловайського («Исторія Россіи», т. V, 1905), М. Покровського («Русская исторія», т. III, 1911 або пізніша «Русская исторія съ древнЂйшихъ временъ» т. II, 1923, розділ «Борьба за Украину»), — можна згадати хіба праці Г. Карпова («Переговоры о соединеніи Малороссіи съ Великорсссіей», 1871, «Начало историческихъ дЂяній Б. Хмельницкаго», 1873, «Въ защиту Б. Хмельницкаго», 1889), в яких він виступав, між іншим, проти поглядів Куліша й обстоював традиційну в російських наукових кругах оцінку Хмельницького, як діяча «возсоединенія» Руси. Спробою розвінчати Хмельницького як супроти поглядів російських учених, так і українських (головно Костомарова) була розвідка П. Буцінського «О БогданЂ Хмельницкомъ» (1882), не стільки наукова, як претенціозна. Автор силкувався виставити Хмельницького людиною безідейною, яка в своїх учинках кермувалася виключно особистими й клясовими егоїстичними мотивами. Далеко більше значіння для наукового дослідження Хмельниччини має історіографія польска, хоч і в ній панує велика розбіжність у поглядах і оцінках доби та її головного героя. Польські історики минулого століття здебільшого дивилися на Хмельниччину очима учасників боротьби XVII віку, і рідко хто з них спромігся підійти до неї з спокійною, безсторонньою оцінкою, незалежно від своїх національно-політичних переконань та симпатій. Глибші наукові студії над добою Хмельниччини розпочав К. Шайноха своєю монографією „Dwa lata dziejуw naszych. 1646 -1648" (1862 - 63). Його праця, оперта на багатому джерельному матеріялі, написана дуже живо, представляла повстання Хмельницького, як природну реакцію лицарської козацької верстви проти поневолення її шляхтою й магнатами. Шляхта не хотіла зрозуміти широких плянів короля Володислава і за свій егоїзм та політичну короткозорість понесла заслужену кару Божу в формі кривавого козацького повстання. Пізніші польські історики, які писали спеціяльно про Хмельниччину (Й. Роллє, А. Яблоновський, Т. Корзон) здебільшого неґативно оцінювали особу й діяльність Богдана Хмельницького й цілому козацькому рухові відмовляли якоїсь національно-політичної мети й навіть якоїсь ідейности взагалі. З цього погляду особливо характеристичні своєю примітивно-ворожою оцінкою руху Хмельницького писання Фр. Равіти-Ґавронського „Bohdan Chmielnicki" (1905-1909), „Sprawy і rzeczy ukraiсskie" (1913) та інші Зате зовсім інакший характер носять праці львівського історика Л.Кубалі: „Szkice historyczne" (1873 - 1907), „Wojna Moskiewska" (1910), „Wojna szwedzka" (1913) та інші. Бувши результатом надзвичайно пильних архівних студій і вивчення величезної літератури багаті змістом і талановито написані, праці Кубалі визначаються строгою науковою обєктивністю і, поруч писань Грушевського та Липинського, являються найціннішим із усього, що дала про Хмельниччину історична наука взагалі. * Історики не раз підкреслювали надзвичайно вигідне становище польської Річи Посполитої — назовні і всередині — саме напередодні фатального для неї 1648 року, коли вибухло козацьке повстання під проводом Хмельницького. Всі сусіди Польщі були ослаблені й переживали в тій чи іншій формі кризу. Німеччина була розбита й знесилена внаслідок 30-літньої війни; Угорщина гнулася в турецькому ярмі; Швеція була виснажена своєю участю в 30-літній війні; Московщина ще не загоїла своїх ран із «Смутного часу» й тямила добре лекцію під Смоленськом із 1632 року; нарешті Туреччина була ослаблена частими династичними переворотами й також ще не позбулася вражінь від Хотинської кампанії 1621 року. Козаччина була приборкана й, здавалось, на цей раз уже остаточно. Глибокий мир назовні сприяв блискучому економічному добробутові всередині. Джерелом цього добробуту були головно українські провінції Річи Посполитої. За короткий, розмірно, час були скольонізовані широкі задніпрянські простори — теперішня Полтавщина, якої прилучилася ще й багата на лісові промисли Сіверщина теперішня Чернігівщина, повернута від Москви. На лівому березі Дніпра, так само, як перед тим на правому, виростали сотні міст і містечок тисячі сел і хуторів, де було осаджене хліборобське населення яке працювало на безмежних магнатських лятифундіях і своєю працею приносило власникам цих лятифундій величезні прибутки. Безконечні маси пшениці та іншого збіжжя, гурти волів та іншої худоби табуни коней, продукти лісового господарства: смола, поташ, ліс, звірячі шкіри й футра, усе це йшло через Ґданськ та інші балтійські порти за кордон, а натомість, як еквівалент, плило в кишені власників українських лятифундій чужоземне золото, привозилися вироби тодішньої європейської індустрії й предмети люксусу. В звязку з експлуатацією природких багатств і накопиченням капіталу розвивалися торговля й промисел, зосереджені головно по великих містах, таких як Варшава, Краків, Вільно, Львів, Камянець, Київ. Покажчиком зросту багатства держави міг служити розвиток будівництва в тодішній Польщі: ціла Річ Посполита вкрилася величезними будинками костелів, кляшторів, замків, панських палаців. На далекій Полтавщині в глибині степів, виростали пишні ґотицькі будівлі костелів і манастирів, не кажучи про розкішні палати, які ставили по своїх резиденціях Вишневецькі, Потоцькі, Калиновські, Пісочинські та інші земельні магнати. Реліґійні суперечки, які ще так недавно потрясали цілим життям Річи Посполитої, особливо на її українських та білоруських землях, тепер майже затихли після компромісу 1632 року. Над усім цим принадним образом спокійного й забезпеченого життя панувала золота шляхетська свобода й цвіло буйне політичне життя. Але цей, здавалось, такий блискучий стан держави ховав у собі внутрішні укриті хвороби, які непомітно, але безупинно підточували державний організм. Спостережливі чужинці, які придивлялись уважно до життя в Польщі, помічали, що ця величезна й така назверх сильна держава мала в собі багато небезпечних внутрішніх болячок. Вони помічали, наприклад, що золота шляхетська свобода, яка створила для Польщі славу одної з найвільніших у світі держав, спиралася на повному безправстві й пониженні робочих мас; що поруч із необмеженою свободою шляхти — міщанство ниділо, позбавлене участи в політичному житті й обмежене в своєму економічному розвитку. В державі процвітав парляментаризм, але поруч із ним впадала в очі повна безсилість виконавчої влади; фактично панувало право сильного. Королівська влада була зовсім обмежена, і все в державі вирішувала правляча й пануюча шляхетська верства. Але ця верства явно вже хилилася до упадку. Вона позбулася помалу колишнього лицарського войовничого духа, переймалася пацифізмом, тратила свою колишню активність, виявляючи її хіба що в обороні своїх привілеїв від дійсних або уявлених зазіхань з боку королівської влади. В сфері освіти і взагалі духового життя все більший вплив здобували єзуїти й виховували по своїх численних школах молоде покоління шляхти в дусі релігійної виключности й нетолеранції. Не зважаючи на проголошений в 1632 році мир, підготовлявся новий наступ проти протестантів і православних і наростав новий вибух релігійних пристрастей. В цей час на польському престолі сидів король Володислав IV, син короля Жиґимонта III Вази. Особисто це була дуже симпатична постать. Володислав був щирий польський патріот, хоч і не міг ніяк забути свого втраченого шведського престолу. Він був гуманний і толерантний, любив військове діло і любив воювати. Свою молодість він провів у бурхливих пригодах шведської та московської війни. Володислав був прихильний до козаків, яких цінив за хоробрість і відвагу, відомі йому на ділі. Войовничий король носився з плянами війни проти турків у коаліції з іншими христіянськими державами. В цих плянах піддержувало Володислава правительство Венеційської республіки, для якої боротьба з турками була насущним питанням життя. На стороні короля був і державний канцлер Юрій Оссолінський. Знаючи, що шляхта не хоче ніякої війни і що сойм не згодиться ухвалити коштів на військо, король рішив провадити справу потай і, спровокувавши самих турків на військову акцію, поставити сойм перед довершеним фактом. У 1646 році в довірочному гуртку біля короля виник проект ужити для викликання війни козаків. Вони мали б виступити на морі і своїм походом примусити турків почати війну. Весною 1646 року прибула до Варшави козацька делегація: військові осаули Іван Барабаш і Іляш Караїмович та сотники Нестеренко й Богдан Хмельницький. Вони мали таємні наради з відпоручниками короля. Сам король прийняв козаків потай уночі, дав їм грошей, прапор, грамоту на побільшення реєстру до 12.000 й велів бути готовими до морського походу. Покищо цілу справу козаки мали тримати в як найбільшій таємниці. В той самий час король на свої власні кошти почав вербувати наємне військо, і вже влітку 1646 року того війська було зібрано коло Львова 16.000 людей. Але вся справа розбилася через рішучий опір сойму. Дехто з панів, викривши участь канцлера в королівських проектах, зробив на нього натиск, і Оссолінський зрадив королівські пляни. Сойм, який зібрався в жовтні 1646 року, зажадав негайного розпусту навербованого війська. Всі королівські пляни й проекти розлетілися як дим. У 1647 році король стратив свого одинокого малого сина, і це було для нього остаточним ударом. Він утратив інтерес до своїх войовничих плянів, скорився перед домаганням сойму, і небезпека турецької війни була зліквідована. Як каже один із новіших польських істориків, «брак зрозуміння й почуття сильної монархічної влади у шляхетського загалу й вельмож-оліґархів, перебільшене поняття про громадські свободи, самолюбство й самоволя магнатів, надмірна прихильність до миру, брак політичної виробленосте й ширшого погляду на справи Річи Посполитої, а також короткозорість не могли жадним способом бути підложжям для зреалізувати плянів, які вимагали скоординованого зусилля цілого шляхетського загалу». * Але цей епізод із турецькими плянами Володислава мав інші наслідки. Він знайшов глибокий відгук серед української козаччини. Вже й раніше, виступаючи проти уряду та проти панів, козаки заховували глибоку льояльність супроти королівської особи. Тепер ця прихильність до короля ще побільшилась: короля в козацьких кругах стали вважати немов за спільника проти магнатів і шляхти. Одержані від Володислава грамоти й клейноди зберігала козацька старшина в великій таємниці, немов запоруку королівських симпатій до козаччини, симпатій, які надавали козацьким змаганням неначебто легальну санкцію. Конспірації короля з козаками, замість викликати турецьку війну, прискорили вибух козацького повстання проти маґнатсько-шляхетського режіму в Річі Посполитій. Новий козацький рух, який наростав непомітно, серед загального, здавалося, спокою, мав свої коріння насамперед у незадоволенні козацької маси з режиму, заведеного після погрому козаччини в 1638 році. Призначені для реєстрових козаків замісць виборної старшини полковники зпоміж шляхти держали козаків в залізних руках. За порядком доглядала залога Кодака, складена з німецьких жовнірів, котрих, як каже один польський історик, усі зненавиділи за їх здирства. На самій Січі стояла залога з реєстровців і жовнірів. Ні одна козацька чайка не могла просмикнутися в Чорне море. Козаків, невзятих до реєстру (т. зв. «випищиків»), обертали в хлопів. Кругом виростали фільварки й замки магнатів і «королевят» Вишневецьких, Потоцьких, Конецпольських, Каліновських, а поруч із цим старости й державці королівщин відбирали в козаків, що мешкали по тих маєтках, хутори, левади, луки, млини й стави, вимагали чиншів, десятин, усяких данин і податків, відбирали в козаків польову здобич, гнали козаків та їх жінок до роботизни. Це ширило серед козаків глибоке незадоволення. Хоч селянська людність на козацькій Україні жила в більших достатках, як деінде на українських землях Річи Посполитої, й сама панщина була тут не така важка, але власне саме тут, серед багатих степових просторів, у сусідстві з козаччиною, селяни були особливо вражливі на всякі, навіть дрібні утиски й причепки. Особливо дошкуляла й дратувала експлуатація з боку жидів, які стали невідмінними посередниками й помічниками в панському господарстві. Як орендарі маєтків, млинів, винокурень, шинків, річних перевозів, вони вигадували все нові податки й оплати, все нові способи визиску селянського майна й праці. Не малою причиною незадоволення народніх мас були й ріжні насильства з боку жовнірів коронного війська, розміщеного на Україні. Коли взагалі в тих часах розбещена солдатеска була справжньою карою Божою для мирного населення власної ж країни, то тим більше давали себе в знаки ексцеси жовнірів, які перебували на далекому пограниччі держави, серед тільки що приборканого й втихомиреного населення, в атмосфері самоволі й безкарности. Довший час у старій українській історіографії за одну з головних причин козацького повстання вважався мотив релігійний: мовляв, козаки «боролися за віру». Ближчі досліди над справою виявили, що в дійсності було не зовсім так. Православне українське духовенство дуже цінило ті придбання, які вдалося осягнути при вступі на престол короля Володислава і які були закріплені в добу митрополита Петра Могили. Через те воно, особливо на своїх верхах, ставилося зовсім льояльно до польської влади й не тільки не спочувало козацьким розрухам, але навпаки — осуджувало їх. Так, наприклад, ректор київської колєґії Ігнатій Старушич публично вихваляв переможців під Кумейками і під Куруковим за те, що вони вгамували «козацьку ребеллію» й «на милю услали поле бездушним трупом козацьким». Але нижче, сільське духовенство, зазнаючи разом із народом ріжних кривд і зневаги до «хлопської віри», було настроєне, безумовно, більш опозиційно. Гасло боротьби «за віру» було дуже зручно використане від початків повстання, як дуже популярний клич, і домагання більших прав для православної церкви було вставлене, як побачимо, до козацької політичної праґрами. Незадоволення, яке жевріло серед козаччини, побільшене розчаруванням у військових плянах короля, дуже легко могло перейти в отвертий рух, а кожен рух серед козаччини так само легко міг знайти відгук серед селянської маси, яка готова була піддержати козацьке повстання навіть незалежно від того, чи хотіли цього провідники повстання, чи ні. І так воно справді й сталось. Для організації повстання бракувало лише відважного й енергійного провідника. І ось такий провідник знайшовся в особі чигиринського сотника Богдана Хмельницького, того самого, що брав участь у таємних зносинах із королем. Хоча він і був звісний у своїх козацьких кругах, але в широких колах суспільства Річи Посполитої був до того часу майже невідомий. Через те й біографічні відомості про нього аж до того часу, як він відразу здобув собі широкий розголос, дуже скупі. Зіновій-Богдан Хмельницький походив із дрібної української шляхти; народився він, як думають, у 1595 році. Батько його, Михайло Хмельницький, служив підстаростою в Чигирині і дістав від старости Даниловича маєток — хутір Суботів біля Чигирина. Будучий козацький гетьман учився в єзуїтській колєґії у Львові в Галичині. Разом із своїм батьком Хмельницький узяв участь у знаменитому поході Станіслава Жолкєвського на турків у 1620 році. Тут, під Цецорою, де було знищене польське військо, старий Хмельницький наложив головою, а Богдан попав у турецький полон. Визволившися з полону, Хмельницький служив у козацькому реєстровому війську. В 1637 році він займав уряд військового писаря. Хоча він і брав участь у козацьких повстаннях 1637- 38 років, але, видко, не дуже був скомпромітований перед урядом, бо після приборкання повстання 1638 року був призначений чигиринським сотником і залишився на цій посаді десять років. Був це заможний, хазяйновитий козак, який завів дуже значне господарство в своїм Суботові. Він був жонатий із Ганною Сомківною, сестрою пізнішого наказного гетьмана Якима Сомка. Мав кілька синів і дочок. Перед повстанням уже повдовів, і в його домі жила на правах жінки й господині якась шляхтянка Єлена. Здавалося, що цього солідного й немолодого вже сотника трудно було підбити на якусь непевну авантюру. Одначе в умовах шляхетської самоволі сталася подія, яка й цього статечного та льояльного козака прилучила до гурту найбільш покривджених і незадоволених, примусила поставити на карту саме життя й зробитися ватажком повстання. Справа виникла через сварку з новим чигиринським підстаростою, на імя Чаплінським. У 1646 році цей Чаплінський у відсутності Хмельницького напав на його хутір, спалив млин, забрав готове збіжжя й пасіку, а малого синка Богданового так немилосердно побив канчуками, що той помер. Мало того — Чаплінський забрав із собою ще й Богданову жінку Єлену. Цей ґвалт сам по собі був ділом доволі звичайним за тих часів, коли не тільки люди світські, але й духовні особи на чолі узброєних ватаг робили наїзди на своїх сусідів. Та тільки, коли Хмельницький кинувся шукати суду на свого кривдника, то ніде його не знайшов, навіть у Варшаві. Тимчасом Чаплінський і зовсім заволодів хутором на тій підставі, що Хмельницький у свій час не виправив документів на право володіння Суботовом і тримав його з формального боку ніби безправно. Енергійні заходи Хмельницького в обороні своїх прав тільки роздратували місцеву адміністрацію, яка почала косо дивитися на нього, як на людину неспокійну! Не обійшлося без доносів з боку неприхильників Хмельницького зпоміж своїх таки козаків у тім, що він бунтує козаків та агітує проти уряду. Кінець-кінцем Хмельницькому й справді не залишалося нічого іншого, як іти за порадою, яку йому начебто дав король Володислав: як каже історична легенда, король нібито сказав Хмельницькому, що він, як вояк, носить шаблю і цією шаблею може сам себе оборонити. Чи дав король таку пораду, чи ні, але Хмельницький зробив так, ніби таку пораду дійсно від короля дістав. Можна думати, що він повернувся з Варшави вже з пляном козацького повстання. Та в очах місцевої адміністрації на Україні він уже був підозрілою особою і з наказу Чигиринського старости Ол. Конецьпольського був арештований і посаджений у Черкасах у тюрму. Сталося це в кінці 1647 року. Але звідси випустив його черкаський полковник Станислав Кричевський, якому було доручено пильнувати вязня. Хмельницький доводився Кричевському кумом, і цей поміг йому втекти. Втік Хмельницький на Запоріжжя, й не один, а з цілим гуртом своїх однодумців. Він прибув туди в самому початку 1648 року, укріпився на малім Дніпровім острові Буцьку й почав купчити біля себе незадоволені козацькі елементи, агітуючи за повстанням. Збереглися відомості, що при тім він покликався на бажання самого короля приборкати за допомогою козацького повстання шляхту й панів. Спочатку біля нього було всього 250-300 козаків. В кінці січня він опанував Січ, де залога з реєстрових козаків корсунського полку перейшла на його бік. Після цього справа пішла легше. Хмельницький вислав посольство до Криму просити допомоги й дістав звідти обіцянку, що поміч буде прислана. Козацька рада на Запоріжжі проголосила Хмельницького гетьманом. Звістка про втечу Хмельницького на Запоріжжя викликала зрозумілу тривогу серед польських властей на Україні. Коли начальники коронного війська, що стояло на Київщині, між Корсунем і Черкасами, гетьмани Микола Потоцький і Мартин Калиновський упевнилися про повстанчі замисли Хмельницького, то вирішили зразу ж, як тільки почнеться весна, йти на Запоріжжя й там здавити бунт у самому зародку, не допускаючи, щоб він перекинувся на Україну. Хоча король, повідомлений про втечу Хмельницького, й радив полагодити справу переговорами, «без проливу крови», але Потоцький твердо вирішив приборкати рух силою й в квітні місяці розпочав військову акцію. Частину реєстрових козаків під проводом полковників Кричевського, Вадовського й Рурського та військових осавулів Іляша й Барабаша і відділ німецької піхоти, вислано на байдаках Дніпром: вони мали злучитися коло Кодака з відділом, який рушив 21 квітня н. ст. «полем» під проводом гетьманового сина Стефана Потоцького. В цьому відділі була решта реєстровців — коло 2500 людей під проводом комісара Шемберґа, й коло 1500 жовнірів із кварцяного (королівського) війська. Це був аванґард, слідом за яким рушило за кілька день зпід Корсуня й головне військо, в якому було одначе не більше 5.000—6.000 людей. Відділ Стефана Потоцького пройшов степом тиждень і вже наближався до порогів, коли 29 квітня напав на нього коло балки Жовті Води Хмельницький з запорожцями. Потоцький заложив табор і боронився два тижні, дожидаючи, що надійде головне військо та реєстрові козаки. Але реєстровці, які плили Дніпром, збунтувалися коло Камяного Затону, замордували свою старшину (крім Кричевського), побили німців і перейшли на бік повстання. Коли звістка про це дійшла до табору під Жовтими Водами, то й ті козаки, що були з Стефаном Потоцьким, передалися на бік Хмельницького. Горстка польського війська не могла боронитися і почала 16 травня відступати, але на неї вдарили козаки разом із татарською ордою під проводом Тугай-бея, і за кілька годин цілий відділ був знищений. Тяжко поранений Потоцький із кількома іншими офіцерами попав у полон, де скоро й помер. З цілого відділу врятувався лиш один челядник, який добіг до обозу гетьманів і сповістив про катастрофу, що сталася в степу. Гетьмани дійшли були аж до Чигирина, але тут зупинились. Простоявши якийсь час і не маючи звісток від передового війська, а натомість почувши про зраду реєстровців, які плили Дніпром, гетьмани почали 13 травня помалу відступати назад. Дійшовши до Черкас, довідалися про загибіль авангарду й тоді вже стали поспішно відступати до Білої Церкви. Але по дорозі під Корсунем наздогнав їх Хмельницький і 26 травня цілком розгромив коронне військо. Обидва гетьмани попали в полон. Їх віддано було татарам, і ті повезли їх у Крим. Саме в часі боїв під Корсунем помер король Володислав IV. Не можна описати, каже Шайноха, тої тривоги, страху й загального переполоху, які обхопили цілу Польщу на звістку про Жовті Води та Корсунь. Бачили, що Річ Посполита опинилася відразу без короля, без війська, без гетьманів перед лицем потужного ворога, всі думали, що вже настала загибіль для держави. Та ще страшнішим для шляхти й для панів був ефект, який справили перші успіхи Хмельницького на населення наддніпрянської України. Ціла Київщина спалахнула, як суха солома від вогню. Селяни кинулися бити панів, їх прислужників і жидів. Повстання перекинулося за Дніпро й обхопило теперішню Полтавщину. По смерті короля влада, згідно з конституцією, перейшла тимчасово до примаса, архієпископа ґнєзненського, старенького Мартина Лубенського. Фактично справами кермував канцлер Юрій Оссолінський, хоча по конституції він мусів би зразу податися до димісії. Були вжиті надзвичайні заходи для оборони держави. В поле вислано королівську ґвардію, скликано шляхетські соймики, які цим разом виявили велику жертволюбність і ухвалили значні кредити на вербування нового сімдесяттисячного війська, настановлено нових начальників війська: князя Домініка Заславського, Миколу Остророга й Олександра Конєцпольського. Рівночасно розвинуто дипльоматичну акцію: вислано послів до Туреччини, щоб та стримала татар, до Москви — щоб звідти було зроблено диверзію проти Криму, а популярному оборонцеві православної віри Адамові Кисілеві доручено ввійти в безпосередні зносини з Хмельницьким, щоб стримати його від дальших ворожих кроків. Хмельницький тимчасом дійшов до Білої Церкви й не поспішав розвивати дальшої воєнної акції. Він і так зразу досягнув значно більше, ніж можна було сподіватися. Як дотепно каже Грушевський, козацький гетьман опинився в ролі того казкового їздця, що молився до всіх святих, щоб допомогли йому сісти на коня, й ті помогли так, що він аж на другий бік через коня перескочив. Можна думати, що народне повстання в таких широких розмірах і в такій страшній формі поголовного вирізування шляхти й жидів зовсім не входило в його пляни. Знов же таки й татарська поміч, на яку він оперся, зразу ж дала себе відчути негативними сторонами: татари розпустили свої загони аж до північної Київщини й грабували та брали в полон не тільки шляхту, але й українських селян. Це все утворювало дуже складну ситуацію. Ми не знаємо докладно, які пляни мав Хмельницький на початку свого повстання, але до нас збереглися чутки, які поширилися серед польського суспільства під вражінням перших успіхів Хмельницького. Вже в кінці травня 1648 року, себто того самого місяця, як сталися Жовтоводський і Корсунський погроми, Адам Кисіль писав до примаса Лубенського, що Хмельницький формує нове князівство, проголошує, що вся Україна здобута його шаблею і що Київ має бути столицею того нового князівства. Якийсь невідомий нам польський шляхтич писав із України до Львова, ніби Хмельницький титулує себе «князем Руси». А викуплений із татарського полону слуга Потоцького Яскульський приніс до Польщі вістку, ніби татарський мурза Тугай-бей (начальник допомогового татарського відділу) заявив у розмові з полоненим польським гетьманом Потоцьким, що козаки хотять мати свою незалежну державу аж до Білої Церкви. І таких звісток збереглося чимало. Вони цікаві для нас із того погляду, що свідчать, як міцно ще держалася стара традиція про колишню незалежну українську державу князівських часів. Але в дійсності, можна думати, сам Хмельницький виставляв далеко скромніші побажання, принаймні, в своїх офіціяльних заявах. У той час перших своїх успіхів він далеко ще не був принципіяльним ворогом польської держави, не хотів її руйнувати й назавжди сепарувати від неї Україну. Зпід Білої Церкви він висилає посольство до короля, ще не знаючи або, може, удаючи, що не знає про його смерть, і дає своїм послам інструкцію, яка зводиться до вимоги 12.000-го козацького реєстру, вимоги охоронити прав православної віри й повороту православним віднятих у них церков на Західній Україні, Білорусі й Литві та заплати реєстровим козакам невиплаченої їм за останні пять років платні. До інструкції був долучений спис кривд, яких зазнавали козаки від польської влади, а також і окремий лист Хмельницького до короля, де він скаржився на самоволю й кривди з боку адміністрації та дідичів, козацьке повстання малював як акт вимушеної самооборони й запевняв короля.в своїй вірности і льояльности до його особи, при чім натякав на спільний інтерес короля й козаків: увільнитися від панської тиранії. Тимчасом Кисіль вступив у зносини з козацьким гетьманом, і його інтервенція мала успіх. Хмельницький і старшина рішили припинити покищо військові дії, дожидаючи висліду свого посольства з Варшави. Татари повернулися до Криму, ведучи з собою 200.000 ясиру, здебільшого українських селян. При Хмельницькому залишився тільки невеликий татарський відділ, і сам він з усім козацьким військом відступив до Чигирина. Це було в кінці червня 1648 року. Невимовна радість запанувала в шляхетських кругах на вість про таку миролюбність Хмельницького. Тепер можна було спокійніше занятися вибором короля. Воєнний запал значно прохолонув. Конвокаційний сойм прийняв козацьких послів, і їм було заявлено, що козаки дістануть амнестію, якщо розірвуть свій союз із татарами, повернуть узятих у полон і усмирять своєвільні купи бунтівників. До козаків мають бути вислані високі комісари, які й полагодять справу. З тим козацьких послів і відправлено. Тимчасом ухвалено продовжувати воєнні приготовання, а покищо вислати комісарів із Кисілем на чолі з інструкцією: полагодити справу на умовах десяти або дванадцятитисячного козацького реєстру й можливого заспокоєння спеціяльно козацьких жадань. Стихійний розвиток народнього повстання на Україні помішав усі карти як польської, так і козацької дипльоматії. Поки йшли оці переговори, народній рух прибирав щораз грізніші форми й обхоплював щораз ширші простори. Селяни палили панські маєтки, грабували панське майно, вбивали дідичів, їх службу, орендаторів, при чім із особливою злобою мордували жидів. Останні, як уже було сказано, викликали до себе ненависть народу, як шинкарі, орендарі панських маєтків і відкупці деяких натуральних повинностей і податків, особливо докучливих своїм дрібязковим характером. Жертвами народнього гніву падало також і римо-католицьке та уніятське духовенство. Повстанці сходилися в окремі купи, вибірали собі ватажків і під їх проводом виконували своє криваве діло. Ріжні категорії бродячого, неосілого люду творили головні кадри повстанських куп: сільські наймити, пастухи, робітники по броварах та винокурнях та інший неспокійний люд — були першими учасниками руху, який потягав за собою й спокійних та домовитих селян-господарів. Повстання обхопило насамперед Київщину. Вже в перших місяцях руху на просторі від Чигирина до Чорнобиля, себто від степової гряниці до поліських лісів, не залишилося ні одного коронного жовніра, ні одного пана, ні одного орендаря. З Київщини рух перейшов на Поділля. Вже в червні один за другим переходять до рук повстанців Немирів, Тульчин, Брацлав, Винниця, Красне, при чім здобуття цих міст супроводилося страшною різнею жидів, які тисячами збігалися з сел та містечок до цих.міст, шукаючи захисту й порятунку. Жидівський мемуарист Натан Ганновер, свідок цієї руїни, залишив нам потрясаючі картини страшного погрому жидівського населення в ці трагічні літні місяці 1648 року. Майже одночасно спалахнула й Задніпрянщина — теперішня Полтавщина й Чернігівщина. Вже в кінці травня вона вся палала повстанням. Князь Ярема Вишневецький опинився в своїх Лубнях, як на острові серед океану розбурханої революційної стихії. З своїм кільтисячним військом він мусів збройною рукою пробиватися через повстанські купи, і вже не прямою дорогою, а далеким обхідним pyхом через Сіверщину й Полісся. В кінці літа ціла Сіверщина була очищена від усього, що тільки нагадувало пансько-шляхетський режим. Серед населення переводилася козацька організація, формувалися полки, які поспішали на скріплення армії Хмельницького. В половині літа Вишневецький вийшов із поліських лісів на Волинь. Скорим маршем поспішив він на Поділля й кинувся усмиряти повстанчий рух серед народу. На прояви селянської жакерії він відповідав кривавими репресіями. Повстанські ватажки кинулися йому на відсіч, і один із них, відомий своєю жорстокістю Кривоніс (сам шотляндець родом), після впертих боїв примусив його до відступу. Слідом за ним повстанський рух перекинувся на Волинь. Виступи Вишневецького та його безпощадна розправа страшенно роздратувала козаків і народ. Розвиток повстанчого руху й страх перед утратою своєї провідної ролі примусили Хмельницького перервати миролюбну політику й знову взятися до збройних виступів. Уже в перших днях липня він переводить мобілізацію й стягає до себе лівобережні полки. Він знову закликає на поміч татар. 20-го липня Хмельницький з своїм штабом стояв уже в Паволічі на північній Київщині. Він вислав листа до князя Заславського, де мотивував зірвання перемиря провокуючими вчинками Яреми Вишневецького, які, мовляв, обурили й роздратували ввесь український народ. Так розпочалася нова кампанія. * Властиво кажучи, обидві сторони, і українська, і польська, підчас своїх мирових переговорів не перепиняли воєнних приготовань. Можна думати, що Хмельницький за два місяці мирового стану (від половини травня до половини липня 1648 року) не змарнував часу: перед ним лежало дійсно дуже поважне завдання — перетворити своє, з різних елементів складене, повстанське військо в правильно орґанізовану й дисципліновану армію, забезпечену зброєю, амуніцією й запасами. Своїм організаційним і стратегічним ґеніем він розумів, що сповнення навіть скромних козацьких домагань у дорозі мирових пертрактацій можливе лише тоді, коли він опиратиметься на реальну силу, якою завжди можна буде в разі потреби свої домагання підкріпити. Найближча осіння кампанія показала, що Хмельницький дійсно майстерно перевів своє воєнно-орґанізаційне завдання. Польський уряд теж використав час, але польська армія не була ще зовсім укомплетована, коли Хмельницький почав наступати на Волинь. І тільки в вересні, коли всі польські сили злучилися докупи, польські вожді вирушили з Галичини назустріч українській армії. Число польського війська означують різно: від 40 до 100 тисяч при ста гарматах. Ця армія мала величезний обоз аж на сто тисяч возів: пани, як завважає один сучасник вибиралися на війну, неначе на весілля, й забрали з собою масу річей: шатра, дорогоцінний посуд, силу одежі й запаси всякої живности. Козацького війська рахують на 118.000 людей, але серед них було тільки 70.000 регулярного війська, решта були легко узброєні повстанські відділи. Ворожі армії зустрілися коло села Пиляви на межі сучасної Волині й Поділля. Після кількох днів легких дрібних сутичок Хмельницький заатакував 13 вересня н. ст. поляків із головними своїми силами. В той самий час Кривоніс обійшов польський табор і вдарив на нього ззаду. Польська армія понесла великі втрати, особливо в своїй кінноті. Вночі розійшлася чутка, що на поміч козакам наближаються татари. Ввесь польський табор обхопила паніка. Розійшлася чутка, ніби вожді покинули військо напризволяще й утекли. Тоді всі кинулися тікати. На ранок табор із усім обозом був порожній і дістався в добичу козакам. За кілька годин блискуча сильна армія перестала існувати, обернувшися в безладні купи утікачів. Хмельницькому дісталося 80 гармат і десятки тисяч возів, повних усякого добра. Його здобич оцінювано на десять міліонів золотих, сума кольосальна для тих часів. Козаки й татари, які дійсно надійшли за три дні після Пилявецького погрому, кинулися доганяти утікачів. Татари спершу не брали в полон, а рубали всіх, хто попадав їм у руки. Під Костянтиновим королівська ґвардія спробувала боронитися й стримати ворожий наступ, але була майже вся знищена. Шлях у глибину Польщі лежав тепер відкритий. Що мав тепер чинити Хмельницький? Скоро після битви, в його штабі відбулася нарада, на якій, як переказують документи, думки поділилися. Одні радили заняти лінію річки Случі, укріпити її, а татар відпустити, оплативши здобиччю, захопленою під Пилявою. Більшість козацьких полковників була за цим пляном. Другі, в тім і татарський мурза Тугай-бей, радили йти просто на Львів. Хмельницький послухався цеї останньої поради. Звичайно в історичній науці панує погляд, що Хмельницький рушив далі під натиском стихійного народнього руху. Навіть Грушевський уважає, що «Хмельницький під натиском цього стихійного руху мусів плисти все далі й далі, обережно керуючи своїм кораблем на розбурханих хвилях повстання». Але, здається, більше рації має Томашівський, котрий пояснює дальший наступ Хмельницького причинами тактичного й практичного характеру: цим наступом Хмельницький хотів спаралізувати діяльність тих польських відділів, які не брали участи в пилявецькій кампанії, й не допустити до загальної мобілізації шляхти в ближчих до терену війни воєвідствах; він хотів своїм дальшим походом налякати шляхту й зробити її уступливішою на козацькі домагання, а також здобути вплив на вибір нового короля, маючи на увазі брата покійного Boлодислава, королевича Яна-Казимира. Та головний мотив дальшого походу лежав у огляді на татар, які прибули в великій масі вже після пилявецького бою й мало могли поживитися добичею. Союзна умова з козаками забороняла їм брати в полон українську людність, польської ж та жидівської в занятих козаками областях уже майже не було. Тому Тугай-бей і домагався дальшого походу, щоб його люди могли захопити якнайбільше ясиру в місцях, ще незачеплених війною. Хмельницький, не хотячи зраджувати собі своїх союзників та виставляти власні землі на татарський грабіж, мусів вести їх далі в тій надії, що там знайдеться заплата татарам за їх службу. Такий грізний характер мала ця спілка з татарами. Оттак із Волині Хмельницький переніс кампанію до Галичини. Вже як тільки розійшлася перша чутка про погром коронного війська під Пилявою, українське населення в Галичині почало ворушитися. Не тільки селяни, які вважали, що настає пора увільнитися зпід панщини, але заворушилася й дрібна українська шляхта, й міщани, невдоволені своїм національно-реліґійним упослідженням. Як і на Україні, почали збіратися тут повстанчі купи й нападати на панські маєтки й замки, вбиваючи представників адміністрації, панів та їх службу. Особливо сильний рух виявився на Покутті, де під проводом якогось Семена Височана зібралося ціле військо з повстанців-селян, до якого вступали також і місцеві шляхтичі-українці. Було в тому війську 15 000 людей. Одначе, як показалося, Хмельницький дуже мало використав цей народній рух: він іще не мав тоді наміру включати західньо- українські землі в сферу своїх безпосередніх впливів, і його дохід до Галичини носив скоріше характер військової демонстрації. Першим обєктом операцій був Львів, надзвичайно важний пункт із погляду політичного та економічного. Це місто, лежачи на перехресті торговельних шляхів, мало велике значіння в економічному житті цілої тодішньої Польщі і було дуже багате. Його населення було мішане: тут жили поляки, українці, жиди, вірмени, німці. Ще в кінці XVI віку Львів з його заможним і патріотичним українським міщанством, з його братствами, школами, друкарнями, був осередком українського культурного життя. Але перехід на латинство й спольщення українських панів і шляхти, скріплення церковної унії й католицької реакції взагалі, значно ослабило культурний рух серед львівського міщанства. Підупало воно й економічно, хоча все-таки ще грало значну ролю в торговельному житті міста. Польське правительство розуміло значіння Львова й небезпеку від його втрати. Вже влітку 1648 року один із польських головнокомандувачів, Остророг, занявся укріпленням Львова. Після пилявецького погрому польські начальники, в тім і Ярема Вишневецький, утекли до Львова й спішно почали збирати сили для його оборони. Але на вістку про наближення козаків вони покинули місто, щоб провадити далі організацію оборони самої столиці держави, і Львів був залишений на його власні сили Незабаром появилися козаки й татари й почалася облога Львова, яка тяглася 6 тижнів. Облога ця провадилася дуже мляво. Є певні підстави думати, що Хмельницький не хотів здобувати Львова й віддавати це багате, напівукраїнське місто на руїну своїм диким союзникам. Він задоволився контрибуцією в 200.000 червінців і крамом на півміліона. Частину татарської орди він відіслав назад і в половині жовтня вирушив із головними своїми силами далі на північ, у напрямку до Варшави. Але він зупинився під Замостям і тут припинивши військову акцію, вдовольнився контрибуцією та вступив у переговори з польським урядом. Він, видко, рішив кінчити війну й головну увагу присвятив справі вибору нового короля, піддержуючи кандидатуру королевича Яна-Казимира. Польща лежала перед ним майже безборонна, але він не хотів її руйнувати, бо ще не мав думки відділятися від неї: він хотів тільки закріпити за козацькою верствою як найбільше здобутків від успішного повстання, а це він надіявся досягти тільки від новообраного короля. Трудно сказати, чому Хмельницький настоював саме на кандидатурі Яна-Казимира, людини дуже невисокої інтелігенції (Грушевський називає його просто психопатом), а не на кандидатурі другого брата покійного короля — королевича Карла; не піддержав він і кандидатури семигородського князя Юрія Ракочія, котрий завів із ним про це переговори. З цілим натиском підпирав він через своїх послів зпід Замостя кандидатуру Яна-Казимира, і це рішило долю виборів: Ян-Казимир справді був вибраний на елекційному соймі в Варшаві в початку листопада 1648 року. Хмельницький поставив новому королеві умови, на яких він згоджувався припинити війну: загальну амнестію для усіх учасників повстання, привернення давніх вольностей козацького війська, безпосередню залежність козацького гетьмана тільки від самого короля і скасування церковної унії. Щодо козацьких вольностей, то це поняття вияснялося тим способом, що козаки мали одержати свого роду територіяльну автономію, число реєстрових козаків значно побільшувалося й вони діставали право вільного виходу в Чорне море. Король обіцяв, що постарається по змозі задовольнити козацькі домагання, що визначить спеціяльну комісію, яка має на місці виробити порозуміння з козаками, й прохав тільки скоріше ліквідувати воєнний стан та відвести козацьку армію на Україну. Хмельницький виконав королівське бажання й почав відворот. Питання, чому Хмельницький у зеніті своїх успіхів раптом зупинився й, здаючи цілу свою справу на ласку короля, обмежився такими скромними вимогами, здавна вже цікавило істориків, і вони не находили іншої відповіді, як те, що Хмельницький у тому часі ще не думав зовсім розривати з Польщею. До цього ще треба додати теж немаловажний мотив: труднощі зимової кампанії й перенесення її на терен етнографічної Польщі, де ціле населення інакше могло поставитися до козацько-татарської інвазії, ніж це було на українських землях Річи-Посполитої. Здається, що в сполуці цих двох мотивів і лежить розгадка дійсної причини політики Хмельницького восени 1648 року. Але ця політика дуже швидко радикально перемінилась. Хмельницький вїхав до Київа напередодні Різдвяного свята і був надзвичайно врочисто зустрінутий цілим населенням столиці як тріюмфатор, «новий Мойсей», як визволитель України «з лядської єгипетської неволі як говорено йому в часі зустрічі. Його вітало православне духовенство з митрополитом Сильвестром Косовим на чолі, студенти київської Академії вітали його співами й панеґіричною деклямацією. Блиск зустрічі збільшувався ще присутністю єрусалимського патріярха Паїсія, що саме перед тим прибув зі Сходу на Україну й тепер вітав козацького гетьмана на чолі православного духовенства. В Київі ж дожидали Хмельницького й посли від молдавського та волоського господарів, від турецького султана й від семигородського князя.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Хмельниччина в історіографії. Польська Річ Посполита напередодні повстання Хмельницького» з дисципліни «Нарис історії України»
