Реванш командно-адміністративної системи. Наростання кризи в Україні Посилення реакції в духовному житті
Після усунення від влади Хрущова розпочалася поступова зміна політичного курсу країни від лібералізації до консерватизму в усіх сферах суспільно-політичного, економічного і культурного життя. Водночас нове керівництво розуміло, що повернення до політики і практики сталінських часів неможливе. Тому було обрано курс, що забезпечував певний розвиток країни у соціально-економічній сфері зі збереженням існуючої системи. Критика новим керівництвом волюнтаризму та суб'єктивізму звелася до заперечення будь-якого оновлення суспільства. Звичайно, країна не стояла на місці, але темпи її розвитку не відповідали зростаючим потребам суспільства, а тим більше загальноцивілізаційним процесам. Згодом цей період у житті країни (від середини 60-х до середини 80-х років) назвуть «застоєм». Л. Брежнєв виражав інтереси партійного апарату. Тому після його приходу до влади передусім зміцніло ста- реванш командно-адміністративної системи... 389 новище номенклатури. Листопадовий (1964) пленум ЦК КПРС прийняв рішення про об'єднання промислових і сільських, обласних і крайових партійних організацій та радянських органів. Вони знову почали функціонувати за територіальним принципом. Партноменклатура добилася відміни положень партійного статуту, які передбачали періодичне оновлення складу партійних органів. Тоді ж було відновлено посаду Генерального секретаря ЦК КПРС, яким став Брежнєв. Розросталася бюрократизація партійно-державного апарату. Відхід від лібералізації та посилення консерватизму зумовили і відповідні кадрові перестановки на місцях. З 1963 по 1972 рік першим секретарем ЦК Компартії України був П. Шелест — висуванець М. Хрущова, який, однак, виявив неабияку активність у відстороненні його від влади. Шелест Петро Юхимович (1908—1996) — український партійний і радянський діяч. Народився в с. Андріївні на Харківщині. Працював на різних роботах у радгоспі, на залізниці. 3192 7 р. навчався в Ізюмській радянсько-партійній школі, перебував на комсомольській роботі. Згодом навчався в інженерно-технічному інституті Харкова. У 1932—1936 рр. працював на Маріупольському металургійному комбінаті, одночасно навчався в Маріупольському металургійному інституті. У 1937—1940 рр. працював на Харківському заводі "Серп і молот», де дослужився до головного інженера. Під час радянсько-німецької війни перебував на партійній роботі. Займався оборонною промисловістю. Протягом 1948— 1954 рр. очолював заводи в Ленінграді та Києві. У 1954 р. обраний другим секретарем, а в 1954 році — першим секретарем Київського міськкому КПУ. У 1962 році обраний головою Бюро ЦК КПУз промисловості й будівництва. З липня 1963 р. перший секретар ЦК КПУ. У квітні 1972 р. був знятий з посади першого секретаря ЦК КПУ. у 197',3р. виведений зі складу Політбюро ЦК і відправлений на пенсію. Йому було заборонено оселитися в Україні. Працював на господарській роботі в Москві. Помер 1996 р. у Підмосков'ї. У 1996 р. урна з прахом перезахоронена на Байковому кладовищі. Шелест був не зовсім типовим представником вищої партійної номенклатури. Він прихильно ставився до розширення сфери вживання української мови. Так, влітку 1965 р. на нараді ректорів вузів УРСР було прийнято рішення про переведення вищої школи на українську мову викладання: В офіційних виступах, зокрема і на партійних з'їздах, він послуговувався українською мовою. Ухилився він і від цькування письменника О. Гончара за роман «Собор», розпочате у 1968—1969 рр. першим секретарем Дніпропетровського обкому партії О. Ватченком. І/ + 13 1-126 390 Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність... Та арешти дисидентів у республіці в 1965—1972 рр. не могли відбуватися без його відома. Республіканською партійною організацією Шелест керував авторитарне, не вагаючись усував з посад керівників, які йому перечили. Незалежний стиль у керівництві республікою, несхильність виконувати всі вказівки із Москви, небажання улещуватися перед Генеральним секретарем, суперечки з М. Сусловим спричинили усунення його з посади. Замінив його у травні 1972 р. виходець з Дніпропетровщини В. • Щербицький — особисто віддана Брежнєву особа. В. Щербицький народився 1918 року на Дніпропетровщині. У повоєнні роки зробив партійну кар'єру в Дніпропетровській обласній партійній організації. З 1972 по 1986 рік обіймав посаду Першого секретаря ЦК Компартії України. Шелеста перевели до Москви, але у квітні 1973 р. у журналі «Комуніст України» з'явилася різко негативна рецензія на його книгу «Україно наша радянська». Її автора було розкритиковано за «серйозні недоліки», «помилкові оцінки» важливих історичних явищ, «відсутність чітких партійно-класових критеріїв» при аналізі окремих історичних явищ та фактів, висвітлення економіки Радянської України із «шкідливих позицій економічного автаркізму» тощо. Рецензія не була об'єктивною, оскільки книга Шелеста фактично нічим не відрізнялася від подібних їй публікацій тих часів. Та Брежнєву, Суслову, Щербицькому потрібно було дискредитувати Шелеста і мати привід для його усунення з політичної арени. Навесні 1973 р. Шелеста вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС і відправили на пенсію. В. Щербицький, на відміну від свого попередника, міцно тримався курсу, визначеного в Москві. В Україні різко посилилася русифікація, активізувалася боротьба з інакомисленням. Економічні інтереси республіки повністю були підпорядковані інтересам центру. Новий секретар ЦК Компартії України з ідеології В. Маланчук розгорнув ганебну кампанію цькування української інтелігенції. Протягом кількох років було усунуто з посад прибічників та висуванців Шелеста. Так, до 1976 р. із 10 членів Політбюро ЦК Компартії України, обраних в 1971 р., залишилося тільки п'ятеро, а з п'яти кандидатів у члени Політбюро тільки один. Те ж саме відбулося з секретарями обкомів партії, міністрами. Те, що діялося під керівництвом Брежнєва в масштабах Союзу, відбувалося в межах УРСР. Необмеженими господа-реванш командно-адміністративної системи... 391 рями на своїх територіях були секретарі райкомів, міськкомів та обкомів партії, запопадливо виконуючи вказівки Києва, нещадно розправляючись з неугодними, тими, хто мав свою точку зору. У середині 60-х років стало зрозуміло, що настала криза комуністичної ідеології, а суспільство вразила духовна ерозія. За цих обставин партійне керівництво висунуло концепцію так званого «зрілого», «розвинутого» соціалізму. Вперше про це заявив Брежнєв у листопаді 1967 р., трактуючи його як закономірний, відносно тривалий етап на шляху до комунізму. «Розвинутому» соціалізму поступово приписали: розвинені виробничі сили, передову науку і культуру, постійно зростаючий життєвий рівень народу, всебічний розвиток особи, зрілі суспільні відносини, високу організованість, ідейність і свідомість трудящих, зближення всіх класів та суспільних груп, юридичну й фактичну рівність, братерське співробітництво націй і народностей, створення нової історичної спільності — радянського народу. Настирливо пропагувалося, що радянські люди живуть у суспільстві, метою якого є неухильне підвищення матеріального і духовного рівня життя народу, небачених вершин досягли народне господарство, культура тощо. При цьому правда про життя за межами СРСР ретельно приховувалася і більшості громадян була невідома. Комуністична партія не шкодувала ні сил, ні коштів для ідеологічної роботи в масах. Цій меті були підпорядковані зусилля мільйонів пропагандистів, політінформа-торів, лекторів, гуртки і школи марксистсько-ленінської освіти, телевізійні програми та радіопередачі, клуби, бібліотеки, кінотеатри. І все ж практика свідчила, що комунізм — це утопія, а «розвинутий» соціалізм — пропагандистська вигадка. Правлячий режим всіляко посилював тотальний контроль партійних органів за радами, громадськими організаціями й об'єднаннями, всіма сферами громадсько-політичного, економічного і культурного життя країни. Тому чисельність КПРС, в тому числі й Компартії України, невпинно зростала. У 1985 р. система рад народних депутатів УРСР складалася з 477 районних, 403 міських, 118 районних у містах, 793 селищних і 8525 сільських рад. До них було обрано понад півмільйона депутатів. Формально ради були політичною основою Радянської держави, вищими органами державної влади і місцевого самоврядування. Вибори декларувалися як справжній вияв народовладдя. На них з'являлася абсолютна більшість виборців, але це не 392 Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність... свідчило про політичну активність мас, оскільки вибори були безальтернативними — один кандидат на одне місце. Формально представництво у радах відповідало соціальній структурі й національному складу населення республіки. Так, у 1980 р. до рад всіх рівнів в УРСР було обрано 72,7% робітників і колгоспників, 46,3% жінок, 44,7% комуністів, 20,1% молодих людей віком до ЗО років, 20,1% комсомольців від загальної кількості депутатів. До рад були обрані представники більш ніж 60 національностей, що проживали в Україні. Формалізм влади виявлявся у тому, що її діяльність відбувалася під безпосереднім контролем партійних органів, а секретарі відповідних партійних комітетів обиралися до виконкомів рад. Керівниками рад всіх рівнів були тільки члени Комуністичної партії. Завдяки цьому радянський апарат перебував під повним контролем партії, а партія здійснювала опосередковане управління державним життям через органи радянської влади. Це давало змогу партії втручатися в усі сфери життя, не беручи на себе безпосередньої відповідальності за поточні справи. Про якусь опозицію в Радах не могло бути й мови. У жовтні 1977 р. було прийнято нову Конституцію СРСР. На її політико-правовій основі була розроблена Конституція УРСР (прийнята у квітні 1978 р.). Оголошувалося, що УРСР — соціалістична загальнонародна держава, де вся влада належить народові. Зазначалося, що народ здійснює владу через ради народних депутатів, а самі ради становлять політичну основу УРСР. Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи була оголошена КПРС (ст. 6). Йшлося також, що економічну систему УРСР становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) та колгоспно-кооперативної власності, а економіка УРСР є частиною єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Повністю відображалися в Конституції УРСР положення Основного Закону СРСР про права та обв'язки громадян. Декларативні гасла, зафіксовані в Конституції, значно розходилися з реальним повсякденням. Так, проголошене право на житло залишалося лише на папері, оскільки мільйони сімей десятками років перебували в чергах на його отримання. Закон гарантував право на безплатну освіту, медичне обслуговування, а держава фінансувала освітні, оздоровчі заклади за залишковим принципом. Конституційне право на свободу слова не дотримувалося, інакомислення та дисидентство нещадно переслідувалося. Тому прийняття нової Конституції вилилося в черго- реванш командно-адміністративної системи... 393 ву ідеологічну кампанію, що мало вплинула на суспільно-політичне життя в країні. У червні 1977 р. Головою Президії Верховної Ради СРСР було обрано Л. Брежнєва, який залишився і на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС. В останні роки свого життя він важко хворів і фактично не брав участі в керівництві країною, надавши його важелі партапаратові. У цей час набули поширення безгосподарність, безвідповідальність, уседозволеність, практика приписок, показуха, парадна метушня, розростались корупція, зловживання владою, розкрадання державної та колгоспно-кооперативної власності. Економічна і політична криза доповнювалися моральною деградацією суспільства. Повсюдними ставали соціальна апатія, небажання і невміння добре працювати, ширилося пияцтво, розходження між словом і ділом. У такій гнітючій соціально-політичній, економічній ситуації в суспільстві та навіть серед окремих представників найвищого ешелону влади визрівало усвідомлення необхідності змін. У листопаді 1982 р. Л. Брежнєв помер. Його замінив Ю. Андропов (листопад 1982 — лютий 1984 р.), який з 1967 р. очолював КДБ СРСР. Він знав про кризу режиму більше, ніж інші, але хотів подолати її тоталітарними методами, взявши за основу своєї політики зміцнення дисципліни, порядку, організованості. Намагання у такий спосіб поліпшити становище в державі могли тільки на деякий час законсервувати розпад системи, але не врятувати її. У лютому 1984 р., після смерті Ю. Андропова, новим Генеральним секретарем ЦК КПРС і Головою Президії Верховної Ради СРСР було обрано К. Черненка (лютий 1984 — березень 1985 р.). Будучи вже немічною, а до того ж малоосвіченою і малокультурною людиною, він виявив абсолютну нездатність до реформ. Його прихід до влади став вершиною маразматичності режиму, визнанням повної відсутності у партійно-державної верхівки позитивної програми, симптомом неминучого і близького краху тоталітарної системи. За Ю. Андропова та К. Черненка українське керівництво на чолі з В. Щербицьким майже не зазнало змін. УРСР залишалася заповідником політичної, ідеологічної та економічної стагнації. Всеохоплююча криза в СРСР вимагала відповідальних, справді історичних рішень. Можливості тоталітарної системи, що базувалася на диктатурі, насиллі, всевладді партапарату були вичерпані. Країна стояла на порозі кардинальних суспільно-політичних змін. 394 Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність... Нові тенденції в діяльності українського опозиційного руху Відсутність демократичних свобод, всевладдя парт-апарату, русифікація, низький матеріальний рівень життя населення, соціальна несправедливість спричинили опозиційні настрої в Україні, які охопили різні верстви суспільства. Однак на боротьбу з режимом зважилась відносно невелика група громадян, переважно з національне свідомої інтелігенції. Саме інтелігенція виробила концептуальні ідеї опозиційного руху, першою виступила проти порушення демократичних прав і свобод, русифікації тощо. Робітничий клас в Україні був зросійщений, здебільшого байдуже ставився до боротьби за національні права, переймаючись соціально-економічними проблемами. Глухо ремствувало проти соціальної несправедливості село, але на адекватний соціальний спротив воно не було здатне, оскільки в попередні десятиліття знесиліло через розкур-кулення, примусову колективізацію, голодомори тощо. Опозиційний рух поширився по всій території України, але найактивніше заявив про себе в її західному регіоні та Києві. У другій половині 60-х — першій половині 80-х років у ньому виявилося кілька течій. Шістдесятники, яких інколи називають націонал-культурниками, передусім ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту рідної мови, виступали за збереження звичаїв, культурно-історичних пам'яток українського народу тощо. Їх діяльність не виходила за межі радянської законності й соціалістичних цінностей. Та вперте небажання тоталітарної держави йти на найменші поступки українському культурно-просвітницькому руху, відверта політика русифікації, нехтування елементарними національними правами українського народу штовхало багатьох шістдесятників на відкриту конфронтацію з правлячим режимом. Національно-культурний рух став для багатьох його учасників своєріднім етапом на шляху свідомої боротьби за самовизначення України. У відповідь на це тоталітарний режим застосував репресії. Перша хвиля масових арештів розпочалася наприкінці серпня — на початку вересня 1965 р., коли в різних містах України були заарештовані літературний критик І. Світличний, психолог М. Горинь, мистецтвознавець Б. Горинь, викладачі М. Осадчий, М. Косів, В. Мороз, художник П. Заливаха — загалом понад 20 осіб. реванш командно-адміністративної системи... 395 Проти арештів і неправедних судів почала протестувати громадськість. Так, 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з протестами проти арештів виступили літературний критик І. Дзюба, поет В. Стус, журналіст В. Чорновіл. У листопаді 1965 р. на захист заарештованих була розгорнута підписна кампанія: 78 діячів української культури і науки звернулися з листом у ЦК КПРС. У квітні 1968 р. 138 діячів науки, літератури, мистецтва знову звернулися з листом-протестом проти незаконних політичних процесів 1966—1967 рр. Та відповіді вони не дочекалися, а невдовзі на підписантів почалися гоніння: звільнення з роботи, виключення з партії, заборона друкуватися, знімати фільми тощо. Проте це не зупинило боротьби за демократичні та національні права. У середині 60-х років зусиллями шістдесятників у Києві 22 травня, у День пам'яті Т. Шевченка, збиралися його шанувальники: грали бандуристи, співали пісень, читали поезії тощо. Це дратувало компартійних ідеологів, і вони вирішили покласти цьому край. У 1967 р., під час чергового зібрання на відзначення пам'яті поета, влада спробувала силою розігнати його учасників. Сталися сутички з міліцією, співробітниками КДБ. Було затримано чотирьох осіб. На заклик лікаря М. Плахотнюка рушити до будинку ЦК Компартії України з протестом проти брутальних дій міліції та КДБ відгукнулося кількасот осіб. Розійшлися вони лише після звільнення заарештованих. Згодом М. Плахотнюк був заарештований і запроторений на багато років до спецпсихлікарні, а проти учасників зібрання були застосовані різні адміністративні та кримінальні покарання. Такі дії влади проти українського національно-культурного руху тільки радикалізували його активних учасників. У 1968—1969 рр. компартійні ідеологи розгорнули ганебну кампанію проти О. Гончара за його роман «Собор». У Дніпропетровську поети І. Сокульський та М. Кульчицький, асистент металургійного інституту В. Савченко підготували на ім'я ЦК Компартії України «Листа творчої молоді Дніпропетровська» на захист роману та його автора. Лист підписали 300 осіб. Цього було достатньо, щоб ініціатори отримали по кілька років таборів суворого режиму. У 1971 р. в Одесі заарештували та засудили учителя і поета О. Резніка, який свої звинувачення на адресу режиму висловив такими рядками: «Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя». 396 Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність... Дії тоталітарного режиму викликали спалах самви-давної літератури. Найвідомішими у самвидаві стали праці І. Дзюби, В. Чорновола, М. Осадчого, Є. Сверстю-ка, В. Мороза. І. Дзюба наприкінці 1965 р. у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» викрив згубну національну політику Компартії в Україні, показав порушення прав українського народу в усіх сферах суспільно-політичного, культурного й економічного життя, зробивши висновок, що фактичне становище УРСР не відповідає її задекларованому визначенню як рівноправної та суверенної радянської республіки у складі СРСР. Автор показав злочинність практики переслідування людей, які стали на захист української мови та культури. При цьому І. Дзюба сподівався добитися вирішення наболілих національних проблем в межах радянської системи. Великого розголосу, особливо на Заході, набула книга В. Чорновола «Лихо з розуму (портрети двадцяти злочинців)», присвячена діяльності патріотів України, які щиро вболівали за долю її народу, не мирилися з утисками української мови та культури. Засобами самвидаву поширювалися окремі літературні твори, публіцистичні праці, документи правозахисно-го руху тощо, але назріла потреба у періодичному поза-цензурному органі. Так 1 січня 1970 р. постав «Український вісник», який об'єднав навколо інакодумців. Ініціатором і головним його редактором був В.Чорновіл, який після першого ув'язнення в 1967—1969 рр. поселився у Львові; до редакції входили також М. Косів та Я. Кендзьор. У розповсюдженні видання брали участь О. Антоніва, Л. Шереметьєва, С. Гулик, Я. Дашкевич, 3. Франко, В. Лісовий, І. Світличний, М. Плахотнюк, 3. Антонюк та ін. Вісник містив інформацію про утиски в СРСР демократичних свобод, судові й позасудові переслідування, про становище українських політв'язнів, різні вияви протесту тощо. Протягом 1970—1971 рр. побачили світ п'ять його номерів, що свідчило про вихід опозиційного руху на якісно новий організаційний рівень. Вісник потрапив і на Захід, що наполохало владу. 28 червня 1971 р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про заходи щодо протидії нелегальному розповсюдженню антира-дянських та інших політичне шкідливих листівок». У липні 1971 р. ЦК Компартії України прийняв аналогічну постанову. Тоталітарна система налаштувалася до нового удару проти своїх противників. У січні 1972 р. розпочалася нова хвиля масових арештів дисидентів. Усього того року було заарештовано реванш командно-адміністративної системи... 397 приблизно 100 осіб, 89 з них віддано під суд. Під час обшуків було вилучено до тисячі примірників самвидавних творів. Серед заарештованих були В. Чорновіл, І. Гель, І. Стасів-Калинець, С. Шабатура, М. Осадчий, І. Світличний, Є. Сверстюк, 3. Франко, Л. Плющ, В. Стус, І. Дзюба та інші. Опозиційному руху опору було завдано відчутного удару, але боротьба тривала. Репресії привели до того, що більшість націонал-культурників, які донедавна намагалися вирішити національні проблеми у межах системи, стала її відвертими противниками. У 1974 р. лікар-стоматолог із Червонограда Львівської області С. Хмара спільно з киянами — інженером В. Шевченком та науковцем О. Шевченком — поновили випуск «Українського вісника», але в 1980 р. вони були заарештовані й засуджені. У 1974 р. письменник Г. Снє-гірьов із Харкова написав книгу «Набої для розстрілу», де документально довів: політичний процес 1930 р. над «Спілкою визволення України» був побудований на вигаданих даних і задуманий більшовиками для розправи з українською інтелігенцією. Г. Снєгірьов був заарештований і невдовзі помер у в'язниці. У серпні 1975 р. СРСР, підписавши текст Заключного Акта Гельсінської Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, взяв на себе зобов'язання дотримуватися прав людини, не переслідувати громадян за їх політичні переконання. Спираючись на ці зобов'язання, дисиденти в СРСР спробували відкрито відстояти своє право на інакомислення. У травні 1976 р. в Москві була створена Московська Гельсінська група, яка звернулася до громадськості союзних республік із закликом створювати подібні групи на місцях. Першими відгукнулися українські дисиденти. 9 листопада 1976 р. у Києві було створено Українську Гельсінську групу (УГГ). Група ставила за мету активно сприяти виконанню гуманітарних статей Заключного Акта Гельсінської Наради; добиватися, щоб в основу взаємин особи та держави було покладено Декларацію прав людини; вимагати, щоб на всіх міжнародних форумах, де обговорюватимуться підсумки виконання Гельсінських угод, Україна була представлена окремою делегацією; домагатися акредитації в Україні представників зарубіжної преси для налагодження вільного обміну інформацією. УГГ вважала своїм головним завданням ознайомлення урядів країн-учасниць наради і західної громадськості з фактами порушень прав людини в Україні. В декларації УГГ зазначалося, що вона керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами. 398 Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність... Очолив УГГ письменник І. Руденко, виключений з компартії та Спілки письменників України за самвидавні твори, зокрема за «Економічні монологи». Серед засновників УГГ були: письменник-фантаст, колишній політв'язень О. Бердник, генерал П. Григоренко, юристи, колишні політв'язні Л. Лук'яненко та І. Кандиба, історик М. Матусевич, інженер М. Маринович, колишні політв'язні — О. Мешко, О. Тихий, Н. Строката-Караванська. У меморандумі УГГ, підготовленому в листопаді-грудні 1976 р., наголошувалося, що після Гельсінської наради становище з правами людини в Україні не поліпшилося. Західній громадськості були передані списки політв'язнів та концтаборів, де утримувалися українці. Уже на початку 1977 р. проти УГГ розпочалися репресії. Із 41 учасника групи протягом 1977—1985 рр. 27 були засуджені, 6 позбавлені радянського громадянства, троє — В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин — загинули в таборах. Розгром легальної правозахисної організації свідчив про засліпленість прибічників тоталітарної системи, їх нездатність і небажання йти на будь-які поступки громадськості. У другій половині 60-х — першій половині 80-х років серед опозиційного руху в Україні певне місце займали прибічники соціалістичних, соціал-демократичних ідей. Вони, залишаючись на марксистських позиціях, гостро критикували соціалізм радянського зразка, пропагуючи свої погляди в підпільних гуртках та самвидаві. Їх світогляд формувався під впливом критики культу особи Сталіна, чехо-словацьких подій 1968 р., ідей «демократичного соціалізму», «єврокомунізму» тощо. Активної діяльності ці групи не встигали розгорнути, тому що органи КДБ розкривали і ліквідовували їх при організаційному оформленні. Серед цих груп були «Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей» у Луганську. Її було розкрито в 1969 р., а організаторів — А. Чехівського, Г. Толстоу-сова було засуджено. У Миколаєві діяла група «Боротьби за соціальну справедливість», розкрита в 1969 р., а керівник М. Богач був засуджений. «Київський демократичний клуб» у складі С. Набоки, І. Чернявської, Л. Лохви-цької, Л. Мілявської був розгромлений у 1981 р. «Інтернаціональний революційний фронт» у 1984 р. був розкритий у Львові. На позиціях «демократичного соціалізму» перебував Ю. Бадзьо, автор праці «Право жити». У 1979 р. органи КДБ конфіскували рукопис, а його автор на багато років потрапив у табори суворого режиму. Реванш командно-адміністративної системи... 399 Найрішучішими противниками радянської політичної системи були українські націоналісти. Ядро їх становили колишні учасники ОУН—УПА, які вийшли на волю під час хрущовської «відлиги» і відновили боротьбу проти режиму. Підпільні націоналістичні гуртки та групи діяли переважно в західноукраїнських областях. У другій половині 60-х — першій половині 80-х років вони в основному зосереджувалися на агітації та пропаганді: поширювали літературу, вивішували національні прапори, розкидали листівки тощо. У програмних матеріалах не відмовлялися і від збройної боротьби за самостійну Україну, але за відповідних умов. Найвідомішою підпільною організацією серед них у 60-ті роки був «Український національний фронт», який очолював учитель з Івано-Франківської області Д. Квецько. До неї належали представники різних професій з багатьох областей України. Організація налагодила видавництво нелегального журналу «Воля і Батьківщина», брошури і листівки, поширювала й колишню оунівську літературу. Головна мета — згуртування сил для майбутнього визволення України і досягнення нею самостійності. Учасників організації засудили до максимальних термінів ув'язнення. Навесні 1973 р. у Коломиї Івано-Франківської області КДБ розкрило групу «Союз української молоді Галичини», яка, сповідуючи ідеологію ОУН, виступала за вихід України зі складу СРСР. Більшість з тих, хто належав до неї, була засуджена до тривалих термінів ув'язнення. У березні 1973 р. КДБ заарештувало 14 студентів Львівського університету, звинувативши їх в «українському буржуазному націоналізмі», поширенні антира-дянських листівок і виданні позацензурного журналу «Поступ». У 1979 р. в Івано-Франківській області КДБ розкрило ще один «Український національний фронт» у складі 40 осіб, який поширював самвидавну літературу націоналістичного змісту, почав видавати «Український вісник» та літературний альманах «Прозріння». У політичній публіцистиці українського самвидаву другої половини 60-х — початку 70-х років помітними були праці В. Мороза («Репортаж із заповідника імені Берії», «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Да-тан»), який перебував на позиціях українського націоналізму, а його твори перегукувалися з творчістю одного з ідеологів інтегрального націоналізму Д. Донцова. Згодом він надовго став в'язнем радянських концтаборів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Реванш командно-адміністративної системи. Наростання кризи в Україні Посилення реакції в духовному житті» з дисципліни «Політична історія України»
