Створення партійно-державної кадрової номенклатури
Одним з методів регулювання діяльності місцевих парторганізацій були чистки (виключення з КП(б)У). у середині 1921 р. в Компартії України нараховувалось 97869 комуністів, 18% з яких були вихідцями з інших партій. Під час чистки було виключено 21260 осіб (22%). Кількість вихідців з інших партій зменшилася до 5%. У 1926 р. була проведена часткова перевірка й «чистка» сільських осередків, а в 1927 р. — всесоюзний перепис (перереєстрація) членів та кандидатів в члени партії. Ще одну «чистку» здійснили в 1929—1930 рр., під час якої було виключено з партії майже кожного десятого. Водночас організовувалися масові партійно-політичні кампанії з метою збільшення чисельності партії. Після смерті В. Леніна в 1924 р. було проведено масовий прийом у партію робітників, так званий «ленінський призов». В Україні чисельність партії збільшилася на ЗО тис. Нова хвиля призову в партію відбулася з нагоди 10-річчя Жовтневої революції у листопаді 1927 — січні 1928 р. і дала 108 тис. новобранців. Усі ці заходи спричинили корінні зміни не тільки кількісного, але й якісного складу партії. Нові партійці були більш керованими, ними легше було маніпулювати за допомогою партійного апарату. Цьому також сприяли їх низький освітній рівень та ігнорування тих незначних демократичних елементів, які існували на початку 20-х років. Фактично партія складалася з двох нерівних за значенням частин: апаратної меншості й рядової більшості. Протягом 20-х років її апарат виріс в могутню силу, намагався безконтрольно керувати партійними справами, виявляючи при цьому достатню гнучкість й адаптованість. Партійна еліта України формувалася під активним впливом Москви. У зв'язку з недовірою до України ЦК РКП(б) виявляв особливо обережну кадрову політику в республіці. Тому протягом тривалого часу основним джерелом формування партійно-державної номенклатури в Україні були кадри, прислані з Москви або узгоджені з нею. Тільки з грудня 1920 по листопад 1921 року в розпорядження ЦК КП(б)У було направлено з Росії понад 5 тис. комуністів. Українців серед членів партії, особливо серед керівного складу, була незначна кількість. Навіть наприкінці 20-х років їх представництво в ЦК не перевищувало 25%. Політична система України в 20-ті роки... 279 Контроль над партапаратом дав змогу Сталіну розставити на відповідальних постах у республіці своїх людей. У 1923 р. звільнено з посади Голови Раднаркому України X. Раковського, який часто опонував Сталіну, до того ж був особистим другом Троцького. Після Раковського головною фігурою в керівництві стає вже не голова уряду, а керівник партійного республіканського органу. У 1925— 1928 рр. на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У перебував один з найближчих клевретів Сталіна — Л. Кага-нович, який забезпечив підтримку політики свого патрона в Україні, зміцнив владу партапарату. Каганович Лазар Мойсейович (1893—1991) — радянський партійний та державний діяч. Народився в с. Кабани на Київщині в бідній єврейській сім'ї. З 1911 р. — член більшовицької партії. У 1919 р. — голова губкому в Нижньому Новгороді, голова виконкому у Воронежі, в 1920—1922 рр. — працює в Туркестані, з 1922 р. — завідувач організаційно-інструкторським відділом ЦК РКП(б), з 1924 р. — секретар ЦК РКП(б). У 1925—1928 рр. — генеральний секретар ЦК КП(б)У. Надалі працює на посадах секретаря ЦК ВКП(б), наркома шляхів сполучення, важкої, паливної промисловості. Брав активну участь у масових репресіях 1937— 1938 рр. Під час Другої світової війни — членДКО. У 1947 р. знову очолив ЦК КП(б)У. З 1953 р. — перший заступник голови Ради Міністрів СРСР. У 1957 р. за опір реформам М. Хрущова позбавлений усіх посад. З початком політики українізації питома вага керівних працівників українського походження почала зростати, однак на ключові посади українців висували дуже рідко. Якщо в уряді республіки вони ще працювали, то керівна верхівка КП(б)У та головного карального органу — ДПУ УСРР — складалася з осіб некорінної національності. В основу кадрової політики комуністичної партії було покладено теоретичні настанови В. Леніна. Визначаючи критерії добору кадрів, він вказував на необхідність оцінювати їх «...а) з точки зору добросовісності; б) з політичної позиції; в) знання справи; г) адміністративних здібностей...». Внаслідок такого підходу до формування Державного апарату відбувалося відчуження від нього найосвіченішої та найкультурнішої верстви населення і залучення до керівництва не підготовлених для цього верств — робітників та селян, які не мали ні спеціальних звань, ні управлінських навичок. Уся робота з добору та розстановки керівних кадрів зосереджувалася у вищих партійних інстанціях. Для Формування партійно-державного апарату в 1919 р. 280 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст. ЦК КП(б)У створив обліково-розподільчий відділ, який займався обліком, мобілізацією, переміщенням та призначенням членів партії. Працівників, які перебували на обліку, було поділено на чотири категорії. До першої, основної, належали комуністи, які працювали на посадах голів губвиконкомів, секретарів губернських комітетів, інші вищі керівники партійних і державних органів губернського та республіканського рівнів; до другої категорії — комуністи, які працювали в апаратах губернських установ; третьої — працівники повітового рівня, четвертої — рядові партійці. Таку ж роботу проводили обліково-розподільчі підвідділи губернських комітетів КП(б)У, які виконували функції обліку деяких категорій відповідальних працівників місцевого рівня, займалися «реєстрацією штрафних», вели облік резерву кадрів на висування, а також виявляли «кандидатів» на зняття з високих апаратних посад за партійно-адміністративні провини, переводили їх до «верстата й плуга». Якщо на початку свого існування відділи обліку-розподілу займалися переважно мобілізацією комуністів, то з розростанням адміністративного апарату й у зв'язку з важливістю завдань господарського будівництва з'явилася необхідність, за словами Сталіна, «кожного працівника вивчати до кісточок». Так реалізовувалась одна зі стрижневих засад тоталітарного режиму — утримання під контролем основних ланок державного, партійного, господарського, профспілкового та інших апаратів. Вперше перелік основних посад, що підлягали заміщен-: ню за вказівкою ЦК КП(б)У (номенклатуру), було визначе- І но у 1921 р. До нього увійшли такі категорії відповідаль- . них працівників: а) члени, кандидати у члени та завідувачі відділів ЦК КП(б)У; б) народні комісари, члени колегії наркоматів і завідувачі їх відділів; в) члени й кандидати у чле- '| ни ВУЦВК; г) завідувачі відділів та інших важливих під-1 розділів ВУЦВК... Сюди ж входили керівники й відпові-1 дальні працівники ДПУ, профспілок, редактори українсь- | ких газет тощо. Так у 20-ті роки було створено специфічну і адміністрацію, яка поєднувала господарські, судові, полі- ; тичні, військові, ідеологічні та репресивні функції. Вищі партійні інстанції здійснювали керівні функції (у політич- ' ній та ідеологічній сферах) самі або ж через кадрові призначення на всі ключові пости представників «номенклатурної касти». Отже, на початку 20-х років в Україні утворився своєрідний прошарок номенклатурних працівників, який сконцентрував у своїх руках владу в республіці у межах, Політична система України в 20-ті роки... 281 дозволених Москвою. Коло це було досить вузьким і потрапити до нього, як і вибути з нього, було нелегко. Система безжалісно розправлялася з усіма, хто виявляв самостійність, непослух, ішов проти встановлених нею правил і норм. Партійно-державна еліта формувалася за кастовим принципом. Наслідком цього стало виникнення могутніх апаратних угруповань, що боролися між собою за владу. Так, у ЦК КП(б)У довго домінувала катеринославська група, до якої входили Е. Квірінг (перший секретар ЦК КП(б)У в 1923—1925 рр.), Д. Лебедь (другий секретар ЦК КП(б)У в 1921—1923 рр„ голова ЦКК КП(б)У у 1924—1925 рр.), І. Клименко (другий секретар ЦК КП(б)У в 1925—1927 рр.). Вони, у свою чергу, спиралися на «вірних» людей на місцях. Навіть періодичні кадрові «перетруси» не могли зруйнувати цих угруповань. Переходячи з однієї номенклатурної посади на іншу, керівники груп перетягували за собою і своїх людей. Недемократичні умови діяльності, відсутність критики та підлабузництво призводили до зловживань владою, створення місцевих мікрокультів. У 1925 р. були викриті протизаконні дії керівної верхівки Херсонського округу, у 1927 р. — за зловживання знято з роботи секретаря Сталінського (Донецького) окружкому К. Мойсеєнка. Найтиповішими рисами так званої «Херсонщини» були беззаконня, адміністративні утиски, хабарництво, казнокрадство, пияцтво. Встановивши диктатуру, номенклатура поширювала свій вплив на всі сфери життя суспільства, в тому числі й на виробничу. Партійний апарат перетворювався у власника засобів виробництва, оскільки контролював через посадові призначення виробничу сферу, черпаючи у ній свою силу і владу. Від волі парторгану ставали матеріально залежними трудящі маси. Так формувався економічно-примусовий механізм, який забезпечував підтримку значною частиною народу політики правлячої партії. Внаслідок перетворення держави (фактично партапарату) У власника основних засобів виробництва фізичне існування більшості трудящих, незважаючи на неп, було поставлене в залежність від головного працедавця, що значною мірою обмежувало матеріальні основи особистої свободи, в тому числі у питаннях політичного вибору. Матеріальний достаток владної верхівки забезпечувався не лише порівняно високою зарплатою, а й напів-прихованими привілеями і доступом до закритих спецро-зподільників, можливістю одержувати додаткові, соціально-культурні послуги, мати кращі умови відпочинку. 282 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст Відсутність демократичного механізму зміни керівних курсів, призначенство, надмірний централізм сприяли формуванню нового типу керівника, який прийшов на зміну попередній більшовицькій еліті. Становище керівника, його доля залежали не від рядових партійців, які формально його обирали, а від ставлення до нього вищого начальства. Така система формувала психологію «людини-гвинтика», створювала сприятливі умови для безкарної сваволі та зловживання владою як у центрі, так і на місцях. У партійному апараті зосереджувались люди, головним критерієм роботи яких була особиста лояльність до Сталіна, що нерідко передбачало безпринципність, суб'єктивізм. Прихід у партію кар'єристів прискорював процес її переродження. Переважаючий у партії класовий підхід спричинив суттєві деформації в її політиці та практиці, ігнорування загальнолюдських цінностей. Одні верстви, класи розглядалися як союзники пролетаріату, інших примусово залучали до соціалістичного будівництва, а тих, хто, як вважалося, заважав цьому, усували з історичної арени. Класовий підхід давав змогу агресивним силам партії, не рахуючись із законністю, ставити себе на позицію особливої «революційної моралі», згідно з якою моральним вважалося все, що сприяло революційним перетворенням. Теоретичним підґрунтям такої політики була висунута Сталіним у 1928 р. теза про загострення класової боротьби в країні з просуванням її по шляху до соціалізму. Отже, глибокі кількісні та якісні зміни в середині РКП(б) та її складовій — КП(б)У, процес та наслідки ідейно-політичної боротьби всередині партії, трансформація принципів і методів керівництва призвели до переродження партії, перетворення її на покірне й активне знаряддя виконання сталінської волі. Партія стала важливою складовою тоталітарної системи.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Створення партійно-державної кадрової номенклатури» з дисципліни «Політична історія України»
