У XVIII ст. Україна ще певний час існувала як відокремлена частина Російської імперії. Водночас у процесі зміцнення абсолютної влади монархії, продовження попередньої політики «збирання руських земель», активізації експансії в Балтію, Центральну Європу, Чорноморський басейн українська територія розглядалася як економічна стратегічна база для реалізації цієї мети. Намір вийти до Чорного й Азовського морів передбачав нові дипломатичні маневри царського уряду стосовно козацтва. Погодившись з проханням старшини щодо відновлення посади гетьмана, Москва сподівалася на допомогу козацтва в боротьбі з Кримським ханством і Отто-манською Портою. У 1744 р. було санкціоновано «вибори» нового гетьмана, які відбулися наприкінці лютого 1750 р. Новим гетьманом став Кирило Розумовський. З часом імперська влада поступово звужувала його повноваження, заборонивши самостійно призначати полковників, мати стосунки з іншими державами, взяла під контроль бюджет. У своїй діяльності К. Розумовський схилявся до республікансько-аристократичного правління в Гетьманщині. У прийнятому старшинською радою документі «Про-шения малороссийского шляхетства й старшин, вместе с гетманом о возстановлении разньїх старинннх прав Ма-лороссии» з 23 пунктів (грудень 1763 р.) містилася програма відродження державної автономії Гетьманщини. У цьому документі передбачалося відновлення статусу козацької держави Б. Хмельницького. Однак Катерина II, прихильниця освіченого абсолютизму, вважала: будь-які автономні формування в країні заважають раціоналізації управління, прийняттю універсальних законів, ефектив- | ній колонізації територій і ліквідації економічних бар'є- | рів. Тому в лютому 1764 р. цариця вирішила ліквідува- : ти посаду гетьмана. К. Розумовський майже 9 місяців І опирався цьому. У листопаді було видано маніфест «Ма-лороссийскому народу», в якому йшлося про ліквідацію посади гетьмана і створення Малоросійської колегії. Президентом її та генерал-губернатором краю став граф Петро Румянцев. Козаків було зараховано до кавалерійських частин, іншим надано статус державних селян і названо «військовими обивателями». Ліквідація царизмом автономії України 149 Зруйнування Запорозької Січі, за словами І. Нагаєв-ського, стало символом занепаду державницьких традицій в Україні. У таємній інструкції П. Румянцеву Катерина II зобов'язувала його навести в Гетьманщині належний «порядок», розділити військову й адміністративна владу, контролювати надходження податків до російської казни, вносити розкол у стосунки старшини і народу, неухильно проводити «обрусіння краю», маючи на увазі уподібнення українського суспільно-політичного ладу, політико-адміністративних механізмів до загальноімпер-ських вимог. У жовтні 1781 р. старшині було надано дворянський стан, а через 4 роки в «Жалуваній грамоті дворянству» цей статус було узаконено — як нагороду за зраду національних інтересів. Із запровадженням у 1783 р. кріпосного права, знищенням Запорозької Січі, до 30-х років XIX ст. елементом автономії залишалися тільки станові суди. Унаслідок цього наприкінці XVIII ст. українців було перетворено на селянську націю з партикулярною (політичне розколотою) атмосферою соціального буття, духом малоросійського провінціалізму. Царський уряд неухильно руйнував колишній політи-ко-адміністративний устрій України, порядки козацького самоуправління, не дозволяючи хоча б мінімальних прав самостійності. Утвердження великоросійського законодавства і державної практики (посилення кріпацтва) погіршило становище українського народу, зміцнило позиції української старшини, за якою було визнано дворянські права і земельні наділи. Старшина в основному була задоволена своїми правами. Змирившись із втратою автономії, вона стала підтримувати політику царського уряду. Безумовно, «продажність» української еліти та «підступність» російської влади зіграли помітну роль у перетворенні України на звичайну російську провінцію. Та більш суттєвим було те, що Українська держава з її демократичною формою правління ніяк не вписувалась у рамки абсолютистської монархічної Росії. Її демократич-н! Державні інституції рано чи пізно повинні були зникнути під натиском загальноімперських органів управління. Цьому сприяла і міжнародна ситуація, бо жодна з ^сідніх держав не бажала мати справу з сильною і незалежною Україною. Ліквідації української державності також сприяли: ~- відірваність українських суспільних верств від військового устрою держави; — відсутність природних кордонів української тери-'^'ОР1Ї, її відкритість з усіх боків; 150 Ліквідація української державності наприкінці XVII — у XVIII ст.
— незначний розвиток урбанізації, а через це — слабкість міщанства, інтелігенції; — психічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом). Нове дворянство України відірвалося не лише від народу, але й від влади і, бувши мислячою елітою, потрапило у суспільний вакуум. Наслідками цього стали необгрунтована мрійливість, бурхлива радикалізація або поривання в містицизм. Національна верхівка українського суспільства перетворилася на інертну політичну силу, ї"ї становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Ліквідація царизмом автономії України» з дисципліни «Політична історія України»
