Головні здобутки релігійної еліти середньовічної України: узагальнення та нові гіпотези
В Україні за княжої доби було вироблене власне розуміння православ’я. Протягом кількох століть Православна церква в Україні розвивалась як церква національна, зі своїми національними рисами внутрішнього життя й зовнішнього волевиявлення. Ознаками цього, як їх визначають автори «Історії релігій в Україні», є демократизм, народність, національність, побутовість і євангелістськість [1, с. 19]. Демократизм виявляється, перш за все, у принципі соборноправності. Ніхто з ієреїв в Українській православній церкві не повинен правити самовладно. Всі церковні посадові особи – від голови церкви до простого ієрея мають обиратися. В обранні з правом вирішального голосу беруть участь не лише духовні, а й світські особи. Так участь світського елементу в релігійно-церковному процесі ставала невід’ємним елементом суспільного життя. Поява ж світських людей у церковному житті призвела до створення в Україні таких інституцій, як церковні братства, які проводили широку культурну й освітню роботу, а також, якщо стояли на послідовно патріотичних позиціях, активно захищали церкву. Українському духовенству, особливо в особах кращих його представників, завжди була притаманною висока освіченість. Наше духовенство завжди визнавало більше дух, ніж букву Нового Заповіту. Народність українського православ’я засвідчує, перш за все, його мовна політика. В попередніх розділах ми зачіпали дану проблему, дали їй свої пояснення. Але тут уважаємо за необхідне навести слова видного українського історіософа Ю.Липи, який писав так: «Чужинці, опановані витонченою мовою українською, приписують їй божественний початок. "Все разом скажу, – пише сербський учений XIV ст. Костянтин Граматик, – всі божескі Писання українською мовою писані, всі українською мовою прикрашені". В чужинецькім рукопису з тих самих часів "Про смерть св. Кирила, учителя слов’янського язика" знайдемо й про те, що книги для Морави писані українською мовою, і про стародавність тих книг і ще перед св. Кирилом, і, врешті, як завершення, слова захопленого чужинця: "Грамота українська явлена тільки самим Богом"» [2, с. 184]. Так перед нами проступило джерельне підтвердження нашої думки, яку ми висловили вище в нашій роботі, щодо того, що в добу Середньовіччя українська релігійна еліта вела велику боротьбу за те, щоб за слов’янською мовою було визнано її божественне походження, що мало в ті часи величезне значення. Народність українського православ’я визначають також особливості монументального церковного будівництва. Проф. Федір Ернст, характеризуючи в «Історії українського мистецтва» (1931 р.) українське монументальне будівництво ХІ – ХШ ст. писав: «Церкви, як Софія, Лавра, колишні Кирилівська й Михайлівська церкви в Києві, Спас і Єльца в Чернігові, вважають тепер за пам’ятники світової ваги. Монументальні розписи цих будівель, і особливо мозаїки Київської Софії й колишнього Михайлівського монастиря, ставлять пам’ятники українського мистецтва цієї доби поруч із видатнішими пам’ятниками Константинополя, Венеції, Равенії, Палерма й Риму» [Цит.: 2, с. 186 – 187]. Ніякого перебільшення в таких словах серйозного й дуже порядного дослідника немає. Розглянемо докладніше те, яких ідейних і церковно-організаційних здобутків досягла протягом історії українська релігійна еліта. Так, в українському православ’ї велика шана протягом усього церковного року надається Богородиці. Україна взагалі належить до тих східноєвропейських країн, де вшанування Богоматері найсильніше розвинене, хоча й досі дослідження з нашої маріології є ще недостатніми, і не дають нам повного уявлення про розвиток традиції вшанування Богородиці в українському православ’ї. Але вже за часів Ярослава Мудрого (за титулятурою Римської Апостольської церкви: Rex Sanсtus Ruzzia Regnum, дослівний переклад: Імператор Священної Руззійської імперії [3, с. 86; 4, с. 31]) вшанування Богоматері мусило мати широке розповсюдження, якщо сам Rex Ярослав віддав свій народ під Покров Пречистої Богоматері. Хоча, на думку Г. Лужницького, тут ми маємо справу з культом набагато старішим, який, як культ Матері, злучався з культом Матері-Землі [5, с. 439]. Силою історичних обставин постать Богоматері відбиває всі найсуттєвіші сторони почуттів українських матерів. Їхні діти «щоб не посоромити Землі Руської» і в обороні найвищих ідеалів православ’я йшли на смерть, а Богоматір їх захищала своїм Покровом. І саме така чуттєва сторона, скоріш за все, найсильніше сприяла поширенню вшанування Марії в Україні й своєю силою притягала особливу ласку Богоматері, яка обдарувала відданий під Її Покров народ чудотворними іконами в такій великій кількості. Без Богородичної ікони українське життя є немислимим. Ікон в українських хатах завжди було багато, але одна – Ісуса Христа або частіше саме Богоматері, поміщалася в окремому куті, була окремо прикрашена і творила немов престол в українській сім’ї, при якому відбувалися всі важливі сімейні події. Такий священний кут в українській хаті з іконою Богоматері називався «покуття» або «покуть». Тут перед нами – дуже стара традиція, натяк на неї знаходимо в «Ізборнику Святослава» (1076 р.) – своєрідному підручнику духовного життя на цілі століття в Україні. Його автор наполягає, щоб іконам Христа, Богоматері й святих з вірою віддавали честь: «Іконі Христовій і Пречистої Його Матері і всіх Святих його з вірою честь воздавай і якби до них самих з любов’ю в молитві говори» [Цит.: 6, с. 4]. А в 1038 році Митрополит Іларіон у своєму «Слові про Закон і Благодать» сказав, що Київ був буквально освячений іконами [7, с. 180]. Не випадково український історик І. Крип’якевич відзначив, що «в культі Пресвятої Діви Марії Русь зростала духовно і ставала дійсно «Святою Руссю» [Цит.: 6, с. 4]. Марія Оранта зв’язує Київську Русь також і з її попередницею – Антською державою, що простежується в імені Богоматері, за нашим припущенням, – Марія Ора-Анта. А, відповідно, і з прадавньою релігійною системою антів, оскільки в імені простежується: Mariya Oro (Orare) Anta – «Марія, Яка молиться за антів» . Ярослав Мудрий, віддаючи свій народ під Її Покров, діяв за Традицією. Крім того, треба враховувати ще й положення щодо Матері-Землі, яку «орють». І тут також – стародавня традиція нашої предківщини. На думку російського джерелознавця О. Асова, «сама стародавня віра слов’ян і русів здавна, задовго до Хрещення Руси, іменувалася Православ’ям» [8, с. 5]. Проблема нетотожності русів і слов’ян науці відома, й ми про неї говорили в нашій книзі вище. У самого Асова також простежується відокремлення слов’ян і русів, крім того дослідник зазначає, що власне православними звалися руси (адже славили Правь, слідували Стезею Прави); у слов’ян же релігія звалася Праведною вірою [8, с. 5 – 6]. Можна у зв’язку з цим припустити, що слов’яни були, так би мовити, «ведистами» (бо вшановували Священні пра-Веди). У такому разі релігійна система русів мала бути принципово іншою. І якраз про неї нам достеменно нічого не відомо. Можна припустити, що руси були не «ведистами», як слов’яни, а «правистами», бо вшановували Прав, і до слов’янської релігійної моделі не мали прямого відношення. Якщо трохи попрацювати над інформацією з розвідок О. Асова, то можна зрозуміти, що у предків у давнину існувала єдина релігійна система, яка потім розпалася (коли саме, треба ще досліджувати, але ясно, що задовго до н.е.). Майбутні слов’яни зберегли Священні Веди (але для їхньої релігійної системи був характерним політеїзм), а майбутні руси – Священний Закон (Право). Правистична релігійна модель русів, схоже, була зовсім оригінальною і характерною її рисою був монотеїзм (можливо, не дуже жорсткий). Прикметно, що такий погляд на проблему виводить нас на стародавні основи такої релігійної моделі. Так, у Авесті згадується давньоарійське божество Рашна – сподвижник сонцебога Мітри. Авестійською мовою ім’я Рашна означає «правду» чи «справедливість». І дійсно, в його особі ми маємо справжнього арійського бога праведного суда, який якраз і відповідає давньоруському Прове (або Прави). Й архаїчна лексема «Рашна» могла набути в процесі історичного розвитку будь-яку можливу й несподівану вокалізацію (раш – рас – рос – рус). Зазначене нами залишається поки що гіпотезою, але й обминути цю проблему ми не могли, оскільки треба було показати принципову різницю у світосприйнятті й розумінні Єдності Божественної сутності слов’янами й русами. Ми б сказали, що в слов’ян щодо того простежується тенденція до номіналізму (розбиття «єдиної сутності»), а в русів – до реалізму (збереження її єдності). Цікава обставина, яка свідчить про різну ментальність слов’ян і русів, а відповідно, й про їх різне етнічне походження. Оскільки ж релігія тісно пов’язана з етнічним розвитком, то саме тут, як ніде, чітко проявилася та обставина, що в слов’ян і русів рід міг бути одним, а ось видове походження все ж таки відрізнялося. Можемо послатися навіть на сьогоднішню різноконфесійність українства. Не заперечуючи історичних і політичних причин, не можемо не показати й етнічної: таке становище не випадкове і має більш глибокі корені, ніж ми звикли вважати. І стосунки між русами й слов’янами протягом історії були далеко не ідилічними, найперше – через указану різницю. Видно з традиції поклоніння Матері, що подібна релігійна система була притаманна й антам. Не випадково, вочевидь, Польща й Суздальщина (пізніша Московія) намагалися підірвати насамперед цю національно-релігійну твердиню в Україні, вивозячи чудотворні українські ікони, щоб разом з релігійним центром перенести на іншу землю тяжіння до іноземного, ворожого політичного центру. Маємо на увазі незаперечний факт викрадення з Києва Андрієм Боголюбським чудотворної Вишгородської ікони Богоматері, яка дуже скоро стала на новому місці «Владимирською» (її росіяни ще називають «Дєржавніца», не усвідомлюючи, що при цьому промовляють українською мовою). Як також і вивезення польським князем Владиславом Опольським Белзької чудотворної ікони до Ченстохови (її зараз і звуть Ченстоховською Богоматір’ю, ще й «королевою Польщі», «основою-основ» католицизму). Це робилося з метою, щоб серце українця «тягнуло туди, де його чудотворна Богородиця» [5, с. 441]. І такі випадки були не поодинокими. Маємо в цьому одну з форм політичної й ідеологічної боротьби, і ряд дослідників (Г. Лужницький, В. Щурат та інші) стверджують, що довгі часи Марійський культ в Україні був одним з проявів важкої боротьби України з Польщею й Московією за своє духовне й політичне незалежне життя. Марійський культ був проявом одного з найглибших почуттів українського народу – болю за долю Богоматері. В українському обряді особлива увага приділяється Богоматеринству Діви Марії як Її причетності до Боговтілення. Відтак й іменується Марія не інакше, як Богородиця, Матір Божа (в католицькому обряді – Діва Марія). А такі дискусії, як звати Її – Богородиця чи Христородиця, що були характерними для несторіанства , а потім від нього ще не дослідженим шляхом проявилися в московському дониконіанському християнстві, в Україні були просто неможливими. Поклоніння Богоматері Марії в Україні стало основою культу жінки, культу матері зокрема, в найшляхетнішому понятті цього слова. Від великої княгині Ольги, княжни Єфросинії Ярославни – до козацьких гетьманш і полковниць веде прямий шлях за прямою історичною послідовністю. Дана тема висвітлюється о. Атанасієм Григорієм Великим [9, с. 20 – 21] й зазначається, що повага до жінки-матері зберігалася українським народом протягом усієї його історії. Ще однією особливістю українського православ’я було вшанування у ранній період історії Української церкви особистості св. Климента Римського. Причому, навіть дуже скупі вістки з джерел дають підстави стверджувати, що, як зазначив Т. Коструба, «культ цього святого в початках християнського життя наших предків був досить оживлений» [10, с. 54] (не можемо не зазначити, що в літературі існує певний спротив особі св. Климента. Ясно вже, що не випадково). Водночас маємо виразний літературний слід ушанування св. Климента на наших землях – «Слово», виголошене на честь Климента в Києві, хоча й не відомий точно час його виголошення (ХІ чи ХІІ ст.). Автор звертається до святого так: «Тем же й мы… славим и хвалим и кланяемся в Тройце поемому Божеству, благодаряще и того верного раба, иже умножи своего господина талант не токмо в Риме, но в Херсоне и в Руси, рекуще к нему: мучеником похвала, и святителем удобрение и недвижимое основание Церкви Христове, ей же врата адова не одолеют, присный заступниче Земли Рускые, венче прекрасный граду нашему… О апостолом сопрестольниче, ангелом равночестне!» [Цит.: 10, с. 55]. Автор «Слова» вважає св. Климента основою церкви Христової і заступником Руської Землі. Проставимо поруч відомий факт завзятої боротьби проти вшанування особи і самих мощів святого, яку вела в часи Середньовіччя в Руси Грецька церква. Папою був, як прийнято трактувати його статус? Ну, й що? Папа в ранній церкві й патріархом звався, а Климент був саме з ранньої церкви. Важливою в даному сенсі була також і та обставина, що св. Климент сприймався не одне століття в якості символу Вселенськості. Як зазначив Іван Франко, «особа Климента в тих часах заколоту та церковних свар між Сходом і Заходом якийсь час служила сполучником, символом первісної церковної єдності» [11. с. 301]. Вшанування особи св. Климента спочатку виникло в Корсуні. Після його захоплення Володимиром Великим, як оповідає Літопис, князь забрав його мощі й переніс до Києва, в Десятинну церкву, де й сам після смерті був похований. Про розповсюдженість культу св. Климента в Руси свідчить, зокрема, те, що в фольклорі навіть далекої російської Півночі знаходимо його відголоски. Прикметною в даному відношенні є така фраза: «Всім Церквам мати – Церква св. Климента» [12, с. 68]. А оце вже – повноцінна інформація: якщо сполучити символ Вселенськості і його церкву як таку, що «всім Церквам мати», то й вийде Вселенська церква. Вшанування особи Климента Римського було присутнє в Руси з самих початків розвитку християнства на наших землях і тривало аж до вивезення після 1115 року його мощів ставлеником «Нового Риму» митрополитом Костянтином [3, с. 161 – 162]. Уже з другої половини ХІІ ст. вшанування вселенського патрона Руси Климента Римського витісняється культом Миколи «Мокрого» [11, с. 308], й поступово затухає, що, власне, й потрібно було «Новому Римові». Безсумнівним досягненням українського православ’я в часи Середньовіччя було й оформлення ним ідеалу руської людини. Так, для князя Володимира, крім усенародно визнаного епітету «Великий», існує й усенародно проголошена Похвала авторства Митрополита Київського Іларіона, яка є суцільним гімном його духовного служіння великій ідеї могутності й слави Великої Держави. А в житті й стражданнях Бориса і Гліба досягає геройства поняття непохитності власних, глибоко православних, духовно-політичних поглядів. В Руси формується вшанування Бориса і Гліба, причому – одразу саме всенародно, як показує поява їх численних «житій» і «страждань», перенесення їхніх мощів у 1072 році за участі правлячої еліти і всієї ієрархії та духовенства, що «обідали всі вкупі, кожен із боярами своїми, і в любові великій» [13, с. 112]. Про Ярослава Мудрого записано в Літопису Руському так: «А Ярослав любив церковні служіння і цінував духовенство високо, а ченців то таки над міру, і приляг до книг та зачитувався в них днями і ночами» [13, с. 89]. А про Ізяслава І літописець подає таку характеристику: «Хитрощів же в нім не було, ні лукавства, а був він прямий умом, не воздаючи злом за зло» [13, с. 123]. Безперечним здобутком давнього українського православ’я була також його церковно-релігійна ідеологія Х – ХІV ст. Русь не сприйняла духу ідеології фотіївсько-керуларіївських кіл, хоч як її нав’язували ієрархи-греки, яких після смерті великого князя Ярослава Мудрого почали запрошувати деякі київські князі. З іншого боку, Русь немов не помічала еволюції, якої зазнала Римо-католицька церква того ж часу. Можна сказати, що Русь узагалі звертала мало уваги на те, що робилося в Римі й «Новому Римі». Доки її не чіпали. А коли починали зачіпати, то відповідала різко, активно, збройно. Можна сказати, що Київська Русь в царині релігійної ідеології плекала якусь своєрідну, давню, рідну, дуже дорогу їй традицію й завзято боронила її. Навіть канонічної інформації достатньо, щоб зрозуміти, що Русь займала в християнському світі в часи Середньовіччя особливе становище. Сказане означає, що в давній Руси мала існувати якась стара теологічна школа, яка могла тягтися до часів, давніших за часи св. Кирила і Мефодія (позначаємо: до св. Климента), яка була знаною, але не визнаною світовим християнством. На це були свої причини, які ще треба ретельно й неупереджено досліджувати. Одночасно зазначимо, що поглиблення дослідження даного аспекту проблеми знову виводить нас на проблему мови. Київське християнство, плекаючи свої давні традиції, названі в науці кирило-мефодіївськими, вживало народну мову в церкві. Світове ж християнство терпіти того не могло. А руські богослови діяли правильно. Ось як зазначено в роботі В. Іванишина, Я. Радевича-Виницького «Мова і нація (Тези про місце і роль мови в національному відродженні України)»: «Мова – це генетичний код нації, яка поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності» [14, с. 50]. На теологічну школу Руси княжої доби мали впливи, з одного боку, життя з його практикою та ідеологією, а з іншого – книжний літературний матеріал. Обидва чинники мали гармоніювати між собою, взаємно доповнювати одне одного. Життя, як учитель найкращий, диктувало: колись була єдина Вселенська церква, нероз’єднана, тому наші предки прекрасно сприймали погляди про одну велику християнську родину, Святу церкву, яка по всьому світу возносила хвалу Єдиному Богові, про скарби освячення, про св. Таїни, Святих тощо. Ніхто не звертав особливої уваги на якісь різниці, відомі тільки тісному колу богословів. У такому дусі така християнська наука передавалася з покоління в покоління, будучи протиставленою «жидам козарським», мусульманам, але ніколи – проти християн між собою. Саме життя виховувало русів у дусі Вселенськості церкви І не тільки саме життя. Як стає все більш зрозумілим: Русь таку церкву мала. Виховання доповнювали численні літературні джерела [10, с. 130]. Ніякі полеміки, спори, очорнювання не порушували душевної рівноваги руса-священика, як також і світського віруючого. Русь ставилася до таких речей спокійно. Самі Київські володарі (Борис і Гліб, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах) глибоко поринали, і цілком успішно, у богословські твори. І – нічого, нормально, ніяких проблем, до всіх християн ставилися досить поблажливо, навіть якщо в когось були інші підходи до Голови апостолів (Вірменія). Проблеми теології Риму й «Нового Риму» русів не цікавили. «Круті», «самостійні», кат/ф/олічні? Ну, й сидіть, накопичуйте купу фактів, що протирічать один одному. Що на сьогодні й накопичилося. Французький науковець Р. Шарру назвав розділ однієї з своїх книги «Таємниці Ватикану». Напевне, є там такі. Не розкривають? Ну, й не треба. Самі розберемося. Отже, можна стверджувати, що церковно-релігійна ідеологія Руси княжої доби являла собою догматично й систематично науку Вселенської церкви перед добою полеміки і взаємних оскаржень, цілість, якої не порушив навіть Великий Розкол 1054 року, незважаючи на те, що Київська Русь належала до православного Сходу. Сильний удар по даній ідеології та психології вселенскості буде нанесений під час знищення Руси навалою Орди в середині ХІІІ ст. Це була катастрофа. І тут ми не можемо обійти мовчанкою один прикметний погляд одного давнього російського історика. М. Карамзін писав про це так: «Давній Київ щез й навіки: ібо сія, колись знаменита столиця мати міст Російських, у XIV і у XV столітті являла собою ще руїни». Успенський собор Печерського монастиря був майже повністю зруйнований, оскільки завойовники «розламали церкву по самі вікна» [15, с. 11, 12]. Тим не менш, оцінюючи в цілому монгольську навалу як негативне явище, Карамзін водночас висуває таку тезу про її користь для Московської держави: «Навала Батия, купи попелу й трупів, неволя, рабство настільки довготривале складають, звичайно, одне з найбільших лихоліть, відомих нам з літописів держав, проте й благотворні наслідки оного безсумнівні» [16, с. 426]. Та в чому ж полягала «благотворність» страшної трагедії Матері-Руси? Виявляється, що саме «знаменитість» Москви й Твері виникла за Орди (утім, все правильно. Так і було. – О.Б.); адже під їхнім впливом народжувалося московське самодержавство – «найбільше благодіяння долі для Росії» [16, с. 426]. Заради Мономаховичів, значить, нехай згине Київ, Русь Київська і погинуть усі Рюриковичі? Але ж саме нащадки Мономаховичів і боролися з Ордою. А тому, можливо, хоч і вважали самих себе дійсним «благодіянням долі для Росії», проте, можна заприсягтися, не вважали наслідки навали Орди «благотворними». А слова Карамзіна були непрості й темою самодержавства тільки прикриті. Дійсний сенс їх полягає в тому, що Карамзін уважав, що характер всієї російської народності складався під впливом ординського іга. Пише так: «Властивості народу пояснюються завжди обставинами… (та невже? А як же народ як Боже творіння? Де ж тоді Божий промисел у розумінні зовсім не атеїста Карамзіна? – О.Б.) Самий теперішній характер росіян ще являє плями, що покладені на нього варварством монголів» [16, с. 436]. Ось у чому справа. Народ не «такий». «Плямистий»… Спростовувати зараз нічого не будемо, у нас є інше завдання: показати напрям розвитку ідеології дослідження Карамзіна, який уважається патріархом російської історії, й підкреслити, що основа російського національного характеру була закладена все ж таки русами, а не монголами, й саме московити, власне, й знищили Орду. «Варварами» були, як явно хоче їх подати знаменитий російський історик? Ну, й що з того? Ідеологічну ж позицію Карамзіна вважаємо просто негідною. Однак… Відносно Карамзіна ми все ж таки не будемо займати однозначно негативну позицію. Працю свою він писав на замовлення самодержавства, що науці давно відомо, але сам Карамзін, потомок тюрків, був дуже непростим. Він неначе повторює долю іншого історика, про якого вже йшлося раніше в нашій роботі, – Йордана. Справа в тому, що примітки Карамзіна до його «Історії держави Російської» – теж неначе писані для «допитливих розумом». Почасти вони входять просто в цілковите протиріччя з основним текстом, який, власне, й був написаний за замовленням царату. І ці примітки ще читати й читати, щоб розібратися з тим, що ж на ділі хотів сказати про Росію класик її історіографії пан Карамзін. Адже зовсім не випадково один з «допитливих» дослідників – маркіз Астольф де Кюстін написав про його працю так: «Якби росіяни знали все, що може уважний читач винести з книги цього пестливого історика, якого вони так прославляють, вони повинні були б зненавидіти його й умовити царя заборонити читання всіх російських істориків з Карамзіним на чолі, аби минуле заради спокою деспота і щастя народу… залишилося у благосному для них обох мороці забуття» [Цит.: 16 а, с. 329]. Гарна порада росіянам – насамперед щодо того, щоб навчитися читати власних же класиків. Але ж… Кому з них це треба? Їхнє суспільство гниє від того, що вірить словам, позбавленим змісту. Так уже було – напередодні 1917 року, загодя про що той же де Кюстін писав, що протиріччя вб’ють російське суспільство, «щоб живитися його трупом». Як у воду дивився цей «допитливий» француз! Як неначе й до дня сьогоднішнього відносяться ці його слова! Не випадково. Ох, не випадково, бо в Росії нинішній як неначе все пішло во Великому історичному колу, й усе повторюється – досить згадати тут лише про ренесанс візантинізму в її нинішньому релігійно-суспільному житті. Греки ж дуже вправно вміли вбивати знесилені протиріччями суспільства, що потрапили на їхній «гачок». Й про це ніколи не варто забувати. А, схоже, що забули… Повертаючись же до проблем, що нами тут досліджуються. зазначимо, що Орда сильно понищила Русь Київську, як також і її церкву. Але саме українці й зберегли принаймні основи давнього руського православ’я, притаманну йому оригінальність. І така їхня особливість (за винятком уже сформованої й на той час серед них московської агентури) проявиться під час їх боротьби за встановлення Київського патріархату в добу Митрополита Петра Могили, який убачав найголовніші завдання Української православної церкви у зростанні внутрішньої духовної місії та поширенні впливів українського православ’я у Східній Європі [Докл.: 17, с. 9 – 13].
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Головні здобутки релігійної еліти середньовічної України: узагальнення та нові гіпотези» з дисципліни «Релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт України в добу Середньовіччя»
