Проблема титулу «Rex» у геополітиці Середньовіччя: нове бачення
Ми зважили за необхідне звернутися до вже заторкнутої нами вище проблеми титулу «Rex» ще раз, щоб висвітлити її з нами самими розроблених позицій і в цивілізаційному контексті. Ми вже деякі наші «ноу-хау» показали в попередніх розділах, ось – ще одне. Процеси етноґенези в часи Середньовіччя супроводжувалися появою теорій національного месіанства, які мали релігійну спрямованість і часто використовували ідеї тієї релігії, що була панівною серед етносу, який слугував основою для національної спільноти. І в даному сенсі думка К. Поппера, що дійовими особами історії є або Великі нації, Великі вожді, Великі класи, або Великі ідеї [1, c. 21], піднімає значення дослідження українським історіософом Ю. Вассіяном «ідеї Риму» для християнського Заходу й Сходу в часи Середньовіччя [2]. Але Вассіян усе ж таки звертає особливий погляд на Київську Русь – у ній було щось інше, не подібне ні до Заходу, ні до Сходу, проте Русь так і залишилася для нього загадковим Степовим Сфінксом. Корені ідеї Києва як «нового Єрусалиму» тяглися в часи Київської Руси [3]. Дійсно, в Іакова Мніха (70-рр. ХІ ст.) серед апостолів фігурує Андрій як першовчитель «Грецької землі» й вислів: «Оле чюдо! Яко новий Єрусалим на землі явися Київ» [4, с. 74]. Про Константинополь згадки немає. Не дивно, адже Андрій мав місію «Скіфія». І тут варто зіставити ту «Грецьку землю» з тим, що на терені Східної Римської імперії знаходився Скіфополь (у Палестині). Відтінки змісту дуже тонкі, але бачити їх необхідно. Руси швидко витіснили Константинополь з позиції «новий Єрусалим», на що слід зважати, бо Єрусалим у християнстві вважався центром світу. За свідченням середньовічного богослова Севульфа, «безпосередньо перед храмом Гробу Господнього, за зовнішньою стіною, неподалік від місця, що зветься Голгофою, існує місце під назвою Коло, яке сам наш Господь Ісус Христос позначив і власноруч виміряв, оголосивши центром світу» [Цит: 5, с. 131]. Ось на що претендував Київ – на ідеологію, яку не могли розробляти ні Рим, ні «новий Рим», бо в них уже була ідеологія – «священних монархій», а не сакрального центру світу – Єрусалима. Тож не випадковою була жорстка антиіудейська спрямованість «Слова про Закон і благодать» Митрополита Київського Іларіона, відмічена М. Тихомировим [6, с. 130 – 132]. І створення самої Київської держави, і її боротьба з зовнішніми ворогами мали чітку антиіудейську спрямованість. Вважається, що з розгромом іудео-Хозарії в 965 році великим князем Святославом Завойовником загроза з її боку перестала існувати, але ж М. Тихомиров подав, що й напади печенігів були з іудеями пов'язані, й один з них було відбито князем Ярославом у 1036 році, й саме на тому місці, де підніметься Св. Софія Київська. Лише так було ліквідоване хозарське панування в Причорномор’ї [6, с. 131; 7, с. 26 – 27]. Значить, боротьба йшла одночасно – за Київ і Тмутаракань. І Св. Софія Київська як символ Небесного Єрусалиму, поставала в піку іудеям, яким Русь відмовляла в праві «на Єрусалим». А чи мала сама право на те? Відповідь міститься у питанні, якому вчені приділяють увагу недостатню. Мова йде про рівень титулу Київських правителів. Для початку надамо зафіксований документально титул Гетьмана України Павла Скоропадського: Elus Illustrissimus Dominus Dux Totius Ucrainae (переклад: «Його Ясновельможність Пан Гетьман Всієї України» [8, с. 3] неточний /маємо на увазі термін «пан»/, адже «dux» – князь). Отже, обраний голова держави Україна є dux-ом. Тоді йдемо до тих, кого не обирали, а саме – до великих князів Київських. За титулятурою Римської курії правитель Руси Київської мав титул Rex, князі його звалися dux-ами, а удільні князьки – princeps-ами. Надаємо титули великих князів Київської Руси [9, с. 31; 10, с. 10 – 11, 86 – 87; 11, с. 15 – 16]: – Ольга – Regina Ruscia gentis, як також – Helenae regionae Rugorum; – Володимир – Russorum Magnus Regno; – Ярослав – Rex Sanctus Ruzzia Regnum, а також: Rex Magnificus Jarcellanus. Трактовки титулів є такими: – Ольга – «королева (на православному просторі не було королівств, значить, – цариця) руського народу» (ми трактуємо інакше: «цариця руського народу уроджена»). З другим титулом в літературі ясності немає (існує трактовка як «королева ругів», але ж «королева» = Regina, а в титулі – «regionae»). Велика княгиня Ольга, вважається, в охрещенні отримала ім’я Олена. Але, можливо ми маємо перед собою її церковний титул, і в такому разі Ольга отримала ім’я Олена після висвячення її Головою Руської церкви? Церква звалася Соборною (тобто Вселенською, що забезпечувалося культом св. Климента Римського), мала резиденцію Владики на місці майбутньої Софії Київської (аналогу якої ні в якому «новому Римі» немає [12, с. 42]). Темою невідомою науці є таке вірогідне становище жінки-правительниці в ранній Руській церкві. – Володимир – «Руський Великий (могутній) цар». Але термін «Magnus» свідчить про те, що був і Головою церкви також. Візантійський цезаропапізм, усе зрозуміло. – Ярослав – цесар Священної Руззійської імперії (наша трактовка, адже «Святий король королівства Руси», за трактовкою І. Кузича-Березовського, по-перше, не підходить до православ’я, а по-друге, не враховує поняття «Ruzzia», яке сполучає Russorum і Rugorum в одне). Другий титул сполучає Rex + Pontificus Magn і є, на нашу думку, церковним титулом князя Ярослава. Тепер – до титулу римських імператорів. Він був зафіксований Тацитом у «Анналах» (ХІІ. 3) щодо Клавдія І – останнього правителя з династії Юліїв-Клавдіїв (тобто – Цезарів) і є таким: «princeps» [13, с. 98]. І ніколи вони не були навіть dux-ами! Тож, дійсно-таки, рівня титулу великого князя Київської Руси не було в тогочасній Європі. «Ра’їс ра’їсів» («цар царів»), згідно з арабськими джерелами [Див.: 14]. Проблема відома, але їй досі так і не знайдене вичерпне пояснення. А пояснення й титулу «Rex», і назви «Священна Руззійська імперія» просто необхідне, зважаючи вже на існування приблизно в ті ж часи «Священної Римської імперії німецької нації». Конкурент проступає й дуже серйозний, щодо чого наука чомусь проявляє дивну глухонімоту. Титул імператора не випадково пропонували прийняти Петру І, який мало розбирався в тонкощах титулятури. Ось як говорить про це Юст Юль у записках (1709 – 1710 рр.): «Як у Росії, так і за кордоном знаходяться люди…, які шукають – сподобатися царському двору імперським титулом… Він [Петро] не без таємного задоволення споглядає на цей титул» [Цит.: 15, с. 95]. Але ж титул «імператор» був нижчим від титулу «Rex»! І те, що Римські папи дарували титул «rex» європейським королям, ні про що не говорить, бо папи робили те, на що не мали жодного права. Після 1169 року (від погрому суздальцями Софії Київської), як зазначає І. Кузич-Березовський, київських князів західноєвропейські історики титулують вже «дукс де Київ», а князівства – «Рутенорум Прінціпес» [10, с. 106]. Як бачимо, зниження рівня титулу Київського правителя автоматично потягло за собою зниження рівня титулу руських князів. І князям московським було вже дуже важко претендувати на той титул, якого вони прагнули, бо були не Рюриковичами (Rex-ами), а Мономаховичами (dux-ами), але знаходилися у приниженому стані princeps-ів. Подібне явище можна відстежити і в історії першої польської династії П’ястів (сер. ІХ – кінець ХІV ст.). Для нас це важливо, адже П’ясти були першими конкурентами князів Київської Руси не тільки за володіння тими чи іншими територіями, а й насамперед у титулярній боротьбі. Представники цієї династії в латинських документах ХІ – ХІІІ ст. позначалися титулом «dux». Це відповідало польському терміну «князь» – так звався некоронований володар, а ось коронований звався «król» – «король» (хоча все одно не титулувався rex-ом). Але коли Болеслав ІІІ Кривоустий (1102 – 1138 рр.) у 1138 році у своєму заповіті поділив землі між своїми синами, то титулом, який дістався «старшому князю», що мав утримувати землі навколо Кракова (тодішньої столиці) й стояти вище своїх братів, був уже не «dux», а «princeрs». Тож, як бачимо, дійсно, розділ влади в країні автоматично тягнув за собою зниження рівня титулу правителів. І тільки з 1320 року, коли Владислав ІІ Локетек отримав згоду Римського папи на те, щоб його вважали монархом, у Польській державі – corona regni Poloniae – титули володарів rex Poloniae – стали постійними [15 а, с. 101]. Римський папа й наділив Локетека та його нащадків цим титулом. Однак… Ми не побачили в літературі, щоб хтось з учених звернув увагу на такі важливі факти й зіставив їх між собою: 1) з 1169 року в Київській Руси почалися династичні суперечки, які потягли за собою, природно, суперечки титулярні, й правителям земель Київської Руси тут же було знижено рівень їхніх титулів. «Місце Rex-а» руками самих же русів, можна так сказати, було звільнене. Але й поляки його автоматично не отримали, що свідчить про те, що Рим вичікував, щоб йому самому не втрапити в халепу, зв’язану з дуже високою геополітикою – на цей титул треба було мати неабияке право. І полякам цього права довести не вдалося; 2) починаючи від Казимира І, одруженого на Марії Добронезі, доньці великого князя Київського Володимира, не менш, ніж дев’ять із 16-ти претендентів на титул «старшого князя» польських П’ястів, були одружені з руськими князівнами (але знаковою була саме Марія Доброніга). І саме на засаді цих династичних союзів П’ясти й претендували на Червону Русь (вотчинні терени Галицько-Волинського князівства). Але не тільки на це; 3) з 1240 року, коли Київ був знищений військами Бату-хана, Київська Русь остаточно розвалилася. Законного Rex-а в ній у цей час уже не було; 4) Локетек отримав від папи титул «rex» у 1320 році, так. Але ж, по-перше, П’ясти вже від Марії Доброніги мали зв’язок з Рюриковичами по жіночій лінії, як також треба враховувати те, що на 1320-й рік польський князь Тройден Мазовецький уже був одружений з Марією – донькою галицько-волинського короля Юрія І, який титулував себе «королем Руси й князем Володимирії», сестрою королів галицько-волинських Андрія та Лева ІІ (а то ще були династи «дому Рюрика»). Дата смерті обох королів невідома, останній документ від них датовано 9 серпня 1316 р., повідомлення від Локетека про їхню смерть – травнем 1323 року. Зі смертю цих двох юних правителів Галицько-Волинська держава залишилася без династії; 5) у північно-східній частині колишньої Київської Руси син Олександра Невського Данило (правив у 1276 – 1303 рр.) став засновником династії московських князів. Син Данила Юрій отримав за заповітом Переяславський уділ (sic! Вийшов на терени Руси) і тут же розпочав боротьбу за титул великого князя (не забуваймо, що то – Rex). Але ярлик від хана на велике княжіння отримає тільки його син Іван на прізвисько «Калита» (1328 – 1359 рр.). Таким чином, якщо Владислав ІІ Локетек (бл. 1260 – 1333 рр.), який посів польський престол у 1306 році, бажав отримати від папи титул «rex» (а він явно дуже бажав), то йому слід було активно діяти в цьому напрямку починаючи відразу ж після посідання престолу, бо з 1303 року вже почала підніматись московська династія. Він і випередить її у 1320 році. І тут зв’язки папського престолу, зацікавленого в перемозі католика, з Ордою обов’язково враховувати треба. Але ж, до всього, Локетек був онуком Конрада Мазовецького! Він завзято боровся за краківський трон, не раз був битий, а навіть вигнаний і деякий час перебував у Римі, де зустрічався з папою й знов і знов перед ним обстоював свої владні претензії. Упертості цьому полякові було явно не займати. Але без зведення в роді Мазовецьких жіночих ліній Марії Доброніги й Марії Юріївни – принцес династії Рюриковичів, польським П’ястам досягти згоди пап на титул «rex» ніколи не вдалося б. Проте й військові здобутки теж обов’язково треба враховувати. І тут нашу увагу привертає насамперед польський князь Болеслав Хоробрий, який ще в 1018 році не тільки окупував західні землі Київської Руси, а й захопив Київ, надщербивши свого меча об його Золоті ворота. Він тоді посадив на трон свого зятя Святополка, так, і Рюриковичі вже між собою потім з’ясовували стосунки. Теж непросто, адже чому Болеслав усе ж таки посадив на трон Святополка? Чи не усвідомлював він, що його власний статус був нижчим від статусу його ж гнаного в Руси зятя? Ярослав Мудрий, посівши Київський трон, помстився Польщі, відібравши Червону Русь, розгромивши Польщу й посадивши на її трон Безприма. Правда, в 1069 році Болеслав ІІ Сміливий (1058 – 1080 рр.) знов на короткий час окупував Київ, але це вже було після поділу влади в країні нащадками Ярослава. Тому для нас зараз важливий саме Болеслав Хоробрий, який здобував Київ тоді, коли в Руси ще існував законний нащадок законного Rex-а. Поглянемо на акт коронації Локетка 20 січня 1320 р. Папу при цьому Локетек просто купив: той погодився на коронування тільки за умови, що «частка св. Петра» зросте з 3 динарів на родину до 1 динара на людину. І за це папа, вочевидь, Локетку дещо підказав – ну, щоб все було «як належить». Тож Локетка, вбраного в пурпурну мантію, таки помазали святим миром. Але Норман Дейвіс у своїй праці «Боже ігрище: історія Польщі» зафіксував: «Він узяв у руку київського «щербатого меча» й перехрестився у повітрі» [15 а, с. 117]. Локетек був сміливим войвником, йому доводилося весь час битися з німцями й чехами, та чи мало іноземних трофеїв було ним самим здобуто? Ні, диви ж ти, – під час власної коронації він бере в руки тільки київський «щербатий меч» 300-річної давності! Можливо, то була його власна примха? А чому ж тоді копію цього «надщербленого меча» – szczerbiec – поляки звідтоді використовували повсякчас у церемонії коронації володарів [15 а. с. 111]? Та претензія на титул Rex просто наявна! Але вона ніколи не могла б навіть винкинути, якби не руйнація законного престолонаслідування в середовищі самих Рюриковичів. Однак… Звернемо найпильнішу увагу на те, що ще й син Локетка Казимир ІІІ (1310 – 1370 рр.), єдиний польський правитель, якому судилося стати «Великим», у 1340 році вступив у тристоронній конфлікт з литовцями й угорцями за спадщину Червоної Руси й, як пише Н. Дейвіс, «за пожаданий титул Dux Russia» [15 а, с. 118]. Оце так! А як же папський титул «rex», який був пожалуваний ще його батькові?.. Значить, ми таки праві: папи, надаючи європейським правителям цей титул, робили те, на що не мали жодного права. І Казимир це знав. А тому вступив у боротьбу насамперед з литовцями хоча б за титул Dux Russia (литовські династи теж мали родинні зв’язки з Рюриковичами, не випадково ж величезні терени Руси їм удалося опанувати), розуміючи, що до титулу справжнього Rex-а йому дуже далеко. Втім, і щодо Dux-а з ним усе виглядає дуже непросто. Висновок один: Захід в обличчі польської династії П’ястів висунув після загибелі Київської Руси цілий пакет династичних претензій на її спадщину, насамперед титулярну. Однак навіть поляки, в руках яких були в цьому відношенні найкозирніші карти, не змогли досягти навіть титулу Dux Russia, не говорячи вже про титул Rex. А чому? Зустрічне питання: а вони володіли Києвом? Ну, колись було, й то – дуже недовго, «щербато» якось. А щербатих Rex-ів на планеті бути не може! Занепадом державності на українських землях скористалися й володимиро-суздальські, а згодом і московські князі. Вони виказали претензії не тільки на культурну, а й політичну й релігійну спадщину Київської Руси, хоча їхні володіння розташовувалися на землях, які, як відомо, ніколи в Русь не вводилися, для них існував спеціальний термін – «Залісся» . Ми зазначали вище, що претензії на титул великого князя висунув уже Юрій Данилович – онук Олександра Невського. Але тільки московський князь Симеон Гордий (1340 – 1353 рр.) наважився офіційно титулувати себе «великим князем всея Руси», хоча для цього в нього не було ніяких реальних підстав [15 б, с. 27]. Це добре розуміли в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. уживалися переважно назви «Москва», «Московія». Аналогічна термінологія застосовується також багатьма мандрівниками, які в ХVІ – ХVІІ ст. відвідували Московську державу (Сигізмунд Герберштейн, Адам Олеарій та інші). У той же час щодо України застосовувалась її стара назва – «Русь». Поряд з латинським варіантом назви Руси – «Ruthenia» у Західній Європі для позначення Київської Руси та України у Х – ХVІ ст. уживалась також назва «Росія» (Russia). Останній термін має грецьке походження. В Україні ця модифікація давнього терміну «Русь» широко застосовувалась у ХV – ХVІ ст. під час поширення грецької книжності. Зокрема, в передмові до Часослова, надрукованого в Києво-Печерській лаврі в 1617 р., відомий український культурний діяч ієродиякон Захарія Копистенський зазначає: «Се правоврний христіянине и всякъ благоврний читателю, от нарочитых мст въ Россіи Кійовскихъ лавры Печерскіа…» [Цит: 15 б, с. 28]. Відомо також, що Київський митрополит Іов Борецький іменував себе архієпископом Київським і Галицьким «и всея Росіи, всм посполито Россійського рода, так в короне Полской, яко и у великом князеств Литовском». У вітчизняній історичній літературі вже досить докладно висвітлена боротьба Московської держави за назву «Русь», як також і приділена увага боротьбі митрополитів Київських після перенесення митрополичого осередку спочатку до Владимира на Клязьмі, а потім до Москви за елемент «всея Руси» в їхньому титулі. Але майже не приділено належної уваги боротьбі політичних володарів Московії за титул Rex, яку розпочав, як ми зазначили, ще Симеон Гордий, а саме це й було, на наш погляд, головним. Московським же правителям ще належало закріпити за собою хоча б титул «dux», хоча Симеон одразу назвав себе не просто князем (тобто «dux»-ом), а «великим князем», що й було, власне, претензією саме на титул Rex. Боротьба за титул простежується в часи Івана ІІІ, і ведеться обережніше, адже Іван ІІІ робить кроки до переобрання на себе хоча б титулу «dux». Ось як він говорив М. Поппелю, послу імператора Фрідріха 31 січня 1489 р.: «І ми – Божою милістю государі на своїй землі від початків, від перших своїх прабатьків, а настанову маємо від Бога, як наші прабатьки, так і ми» [15, с. 92]. І ось – його титул, який фігурує в договорі з датським королем Іоганном (8.ХІ.1493 р.): «cum illustrissimo et potenti domino, Johanne, tocius Rutzie imperatore, magno duce Wolodimerie… ect» [15, с. 86] (виділено нами. – О.Б.). Але формула, вжита ним самим (тобто шляхом самопроголошення), ще нічого не означала. Напруга й з’ясування стосунків з імператором і могли виникнути через уживання Іваном ІІІ у своєму титулі отого «duce». А ось як зверталися на початку. ХVI ст. до Василія ІІІ європейські правителі [15, с. 44, 47, 86, 87]: 1) 1505 р. – король датський Іоганн: «Excelentissimo et potentissimo principi et domino, d[omi]no Basilio totius Russye imperatori». І тут же слідує блискавична реакція Василія ІІІ в посланні до короля 1507 р.: «Basilius Dei gracia Imperator ac Dominus tocius Rutziae et Magnus Dux Volodemirie…ect.» (виділено нами. – О.Б.); 2) 1514 р. – імператор Максимін: «Imperator et Dominator universorum Rhutenorum et Magnus Princeps Volodomerorum…»; 3) в 1519 р. аналогічно збирався звертатися до Василія ІІІ імператор Карл V. Тільки в останньому виразі: «Прінцепс Володимирський» «Volodomerorum» мало бути замінено на «Volodomeriae» – схоже, що прибирали оте «-rum» з титулу. Цікаво, бо німецькою «слава», «славний» (цікаво, що росіяни кажуть не «словяне», а саме «славяне», й довести їм, що це «неправильно», абсолютно неможливо) – ruhm, ruhmreih [16, с. 348], та й арабською «ар-Рум» означає «Візантія» (хоча існує ще й термін «Бузантіййа»). Дуже прикметно. Боротьба «за Рим» іде, як бачимо, й ведеться підспудно, обережно, але вперто, і не тільки в геополітиці, а й у філології. Гадаємо, що це вже помітно досить добре. Титул «dux» і мав бути зареєстрований у Римі щодо князів московських (хоча їх метою, звичайно, був титул Rex), але боротьба Івана ІІІ нічого не дала. Василій ІІІ реагує й, як зазначається в джерелі, «титул великої держави собі склав і так у посольських грамотах і в літописних історіях писати себе повелів..: Божою милістю цар і великий князь… і всієї Русії государ і володар» [Цит.: 15, с. 89] (звертаємо увагу на термін «Русія» /майже Руззія, чи не так?/), і пише папі Клименту VII (1525, 1526 р.): «Magnus Dux Basilius, Dei gratia Imperator et Dominator totius Russiae, nec non Magnus Dux Woldomeriae [або: et Magnus Dux Wolodimerski]…ect.» (а вже в листах до європейських королів так само собою), і в Римі титул «Dux» за ним усе ж таки було визнано [15, с. 88 – 89]. Однак згодом у підпису до портрету Василія ІІІ з’являється: «Russorum Rex et Dominus sum…», і вже Іван ІV, як зазначає Герберштейн у «Записках» (1556 р.), висуває претензію саме на титул «Rex» [15, с. 90 – 92]. Тож, як бачимо, московські правителі вживали самі про себе цілу батарею титулів, але в Європі за ними їх все одно не визнавали. Згідно з прийнятим у Європі протоколом їх ставили серед італійських герцогів, нижче від імперських курфюрстів, але вище від залежних князів і республік. Особливо нахабними здавалися московські претензії полякам, які самі претендували на «Київську спадщину». Московські посли, живучи під загрозою гніву своїх суверенів, здебільшого зачитували вголос усі царські титули як вступ до кожної офіційної промови й гучно протестували повсякчас, коли чули давні польські титули, й насамперед – «Dux Russiae». І мали до цих протестів підстави, прямо скажемо, адже ми вище подали, що права поляків на цей титул були дуже сумнівними. Для Москви дане питання лишається відкритим і в ХVII ст. (значить, можливе визнання Константинопольським патріархом Іоасафом за Іваном ІV титулу «цар», не мало значення. Метою для Москви було визнання титулу «Rex» за своїм великим князем саме в Римі). Тому, обстоюючи титул «цар» (czar) щодо Олексія Михайловича в Римі, його посланник майор Павло Менезіус хитрував, намагаючись примусити папу визнати титул, апелюючи до етнічних коренів: «Як зветься папа, цесар римський, султан турецький, шах перський, хан кримський… так точно слов’янською мовою зветься: цар російський». Його запитали, як перекласти, на що він відповів: «Перекласти не можна, але ж ви без перекладу пишете ж латинськими літерами всі перелічені мною назви правителів» [Цит.:15, с. 47]. Результату не було, залишилися «dux-ами», якщо й за часів Петра І точаться суперечки навколо титулу московського царя (природно: династія помінялася, й Романови – не Рюриковичі, щоб на щось претендувати). І Петро надзвичайно легко отримує титул «імператор», відновлюючи тим першопочатковий статус московських правителів – princeps, звівши тим нанівець всю їхню боротьбу за вивищення титулу правителя Російської держави, що розпочалася з першої половини ХІV ст. ще в стані залежності від влади Орди! Не випадково прийняття Петром І імператорського титулу викликало в суспільстві Московії рішучий протест, пояснення якого є різними, але ми тепер можемо говорити про його найглибшу причину. Петро І же, об’явивши себе «імператором-самодержцем всеросійським», тут же наставляв своїх послів, що його новий стиль дипломатії надає їм, як слугам «Третього Риму», право першості над Священною Римською імперією. Але в Європі це серйозно не сприймалось, у чому важливу роль відігравала дипломатія Речі Посполитої – вона послідовно опиралася цим російським претензіям, не допускаючи їх у документи й договори. Правда, в 1677 році папський нунцій, намагаючись здобути підтримку Москви в боротьбі проти турків, попросив Яна Собеського визнати титул «цар». То, пояснював він, «варварське ім’я, як-от шериф серед арабів або суфі в Персії» [Цит.: 15 а, с. 333]. Але це все одно нічого не дало. Урядовці Речі Посполитої і в середині ХVІІІ ст. продовжували й надалі дотримуватись формули «Trçs Puissante Souveraine Tsarine, Grande Duchesse de Moscou» (виділено нами. Як бачимо, навіть титул «Dux Russiae» за московськими правителями не визнавався. – О.Б.). Вони капітулюють тільки в 1764 році внаслідок поєднаного тиску Катерини ІІ і пруського короля Фрідріха, які накинуть свої титули безпорадному сейму як символ політичної поразки [15 а, с. 333]. Але таке приниження поляків ніяким чином не додасть прав на ті титули, якими себе титулували російські й пруські монархи. Що ж до ромейських імператорів, то тут достатньо такої констатації Б. Успенського: «Питання про те, коли саме і за яких обставин обряд помазання на царство з’являється у Візантії, залишається відкритим. Більшість дослідників схиляється до думки, що це сталося у ХІІ – ХІІІ ст.» [15, с. 42]. А ми уточнимо: не раніше розгрому Київської Руси навалою Орди й переїзду Київського Митрополита до Владимира. Підкреслимо: титул «Rex Sanctus Ruzzia Regnum», дійсно, неможливо перекласти жодною мовою світу, тому що ніхто в ньому не мав на нього права, крім Київського государя роду Рюрика. Причини такого явища, безумовно, існували, й дуже глибокі, але їм треба присвячувати окреме й детальне дослідження. Зараз же ми можемо особливо виділити такі два принципових положення: – по-перше, політична влада в часи Середньовіччя мала глибокий сакральний зміст; – а по-друге, владу в православній державі світового рівня міг посідати тільки Богом даний імператор, посідаючи її по праву роду. Рід Рюрика мав якесь відоме в давнину й зовсім забуте нині право на посідання престолу на терені місії апостола Андрія «Скіфія». І тут же подамо головне: «Титул імператора безпосередньо не співвідносився з Христом і, отже, в принципі не мав відношення до помазання. Христос, так же як і вітхозаповітні царі, як правило, іменується латиною rex, а не imperator, і тільки цей титул міг асоціюватися з помазанням та ідеєю «царственого священства» (regale sacerdotium)» [15, с. 18]. Ось – корінь винятково шанованого ставлення русів до великого князя (а пізніше московітів до своїх царів). Отож, називатися можна було як завгодно, але ніякі самоназви не наближували до титулу Rex, на який треба було мати якесь право Божественного порядку. Петро І відмовився від титулу «Rex» у ХVIII ст., але й ніхто інший у світі на той час уже на нього права не мав. Звідки ж узявся в київських володарів такий титул? Які могли існувати давні традиції нашої історії, що дозволяли представнику, в принципі, зовсім юної династії Рюриковичів одразу офіційно титулуватися за рангом «царя царів»? Економічна чи політична вигода в таких речах має значення, але права на титул не дає. Першою державницькою концепцією Руси був Каганат. Апофеозом її ідеологічного розвитку було «Слово про Закон і благодать» Митрополита Іларіона (ХІ ст.), в якому церковний владика Руси висловив похвалу Кагану Володимиру. «Володимир, – як зазначив О.Пріцак, – був Каган – це так само як імператор» [17, с. 6]. Наука визначає Каганат як військово-демократичний ель, характерний для скотарських народів. Але для еля існує інший титул правителя – ельтебер. Хто такий тоді Каган? І питання зависає. А звідки в Київській Руси, переважно землеробській країні, взявся степовий державний устрій, який проявляється навіть у період її найвищого розквіту? Спроби відшукати паралелі державної системи Руси з такими кочових народів (Л.Гумільов [18]) безперспективні, хоча й проясняють низку питань, на які не дають відповіді західноєвропейські джерела, бо в європейців не було каганатів (ось чому титули європейських правителів і не могли бути вище princeps-ів). Проте нам нічого шукати його в іноземних й іновірних народів – у нас у самих був каганат, адже ще з початку VІІІ ст. в регіоні Руського степу існував Руський каганат, що виломився з Хазарії в час, коли в ній розпочалась іудаїзація правлячої династії й аристократії. Руси в такий спосіб виводили з-під цього процесу частину населення Хазарського каганату, як також, очевидно, й якийсь рід. Саме останній тут же, вже в Руському каганаті висунув претензію на титул «Каган», вочевидь, протиставляючи його хакану Хазарії, династія якого взяла чіткий курс на прийняття іудаїзму. Геополітичний вибір русів у світовому протистоянні «християнство / іудаїзм» тут просто не підлягає сумніву. І всі його корені й прояви ще належить виявити й вивчити.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Проблема титулу «Rex» у геополітиці Середньовіччя: нове бачення» з дисципліни «Релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт України в добу Середньовіччя»
