Так, у час поховання Тараса Шевченка Пантелеймон Куліш назвав великого поета «нашим найбільшим і найправдивішим істориком». Документально підтверджується, що Тарас Шевченко був фундатором і української наукової археології. У повному розумінні етнографом та істориком був сам поет Пантелеймон Куліш. Біолог за освітою, фундатор наукового українознавства Михайло Максимович був славетним біологом, фольклористом, мовознавцем, соціологом, поетом. А видатний історик Микола Костомаров був і широко знаним драматургом. Великий історик Михайло Грушевський розпочинав свою творчість як талановитий прозаїк. Геніальні поети Іван Франко і Леся Українка величезну увагу приділяли проблемам історії загалом й історії українського народу зокрема. Синтез історії (історіософії), наукового українознавства та художньої творчості органічно проникає і у сфери мислення Михайла Старицького, Володимира Винниченка та Богдана Лепкого, Павла Тичини й Олександра Довженка, Максима Рильського, Івана Кочерги й Семена Скляренка, Олега Ольжича і Євгена Маланюка, Олеся Гончара, Павла Загребельного, Валерія Шевчука і Юрія Мушкетика, Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча, Бориса Олійника, Романа Іваничука, Миколи Карпенка, Миколи Вінграновського… І цілком правомірним є інтерес: що визначає появу того синтезу? У найгеніальнішій формі дав відповідь і на це питання великий Кобзар, який змушував ставити питання: «Нащо нас мати привела: чи для добра, чи то для зла? Нащо живем? Чого жадаєм?..»; «хто ми, чиї, яких батьків діти? Ким, за що закуті?», – а щоб відповісти на ті основоположні для розвитку людини, нації,
∗ Цей параграф підготовлено у співавторстві з кандидатом філософських наук, завідувачем відділу філософсько-психологічних проблем НДІУ Т.П. Кононенком. 578 держави, мови, культури питання, настійливо радив прочитати усю нашу історію (славу) «від титла до коми»… Бо без самопізнання й пізнання світу неможливі і творення його та самотворення в світлі ідеалу. Це принаймні інтуїтивно осягали прапредки ще в найдавніші епохи, тому роздуми про роль і місію Слова віднаходимо в нашій історії ще із сивої давнини. На доказ достатньо нагадати і «Велесову книгу» та «Літопис Аскольда», і ще два факти: як свідчить запис в «Повісті минулих літ», великий князь Ярослав Мудрий любив книги, читав їх удень і вночі, вважаючи, що книга – не лише джерело знань, а й основа мудрості та благочестя, добрий порадник на життєвій дорозі, вихователь почуттів, друг і захисник; а «ізборники Святослава» підносили могутню й чарівну силу слова, його багатство (називалося 27 художніх тропів) та деміургічну енергію, завдяки якій, як наголошувалося в народному прислів’ї, «слово може врятувати людину, слово може і вбити». Бо саме Слово може найповніше розкрити історію й сенс життя людини, минуле, сучасне й грядуще народу. Саме так! Бо слово, і особливо – слово художнє, ще із сивої давнини постає і найуніверсальнішою формою вираження людського буття, і деміургом не тільки окремих людей та народів, а й цілих цивілізацій та культур. А головне: коли гинули навіть могутні цивілізації та культури, то на їх попелищах зводились нові. Коли ж гинуло Слово – покоління, народи гинули під мороком віків назавжди. Світ ставав розірваним, дисгармонійним і збідненим духовно. Причина відома: Слово ототожнювали з Богом, бо воно породжене самою Природою і відбиває всі грані її сутності: земної, небесної, видимої і прихованої, однак вічно живої і життєтворчої. Не випадково автори праці «Історія української культури», редагованої І. Крип’якевичем, розпочинали її розділом «природа і людина», зазначаючи: «Входимо у давній, давно померклий світ. Тисяча (точніше – тисячі. – П.К.) літ відділяє нас від тієї доби, коли перші князі починали організовувати Київську державу… Які ж величезні зміни пройшли за цей довгий ряд століть! Всієї нашої уяви мусимо добути, щоб зобразити собі, як виглядала наша земля й наші люди (і ми – «чиї, яких батьків діти»? – Т. Шевченко) перед тими довгими століттями. Нелегко уявити собі первісні пущі й степи (але мусимо, бо саме вони зумовлювали тогочасні буття і свідомість наших прапредків, «прадідів великих». – П.К.), що через них пробивалася давня людина, нелегко відтворити красу природи тоді, як ще її не порушила людська рука… Як же таємниче виглядали серед непрохідних пралісів невеличкі оселі первісних людей, що по недоступних гущавинах і нетрях шукали собі захисту. І як відмінно виглядав цей давній чоловік: сильний, кремезний, гарантований у боротьбі з усякими небезпеками, що йшли з лісових глушин…» 579 Сьогодні вже багато знаємо ∗ , як жила, яку мала матеріальну культуру, міжродові та міжплемінні зносини та людина. Але що і як вона відчувала, про що думала? Що зумовлювало її радощі, а що – страждання? Як вона уявляла світ і в що вірила, а чого боялась? Чого жадала?! І що з того виходило?! Печери, стоянки, поховання свідчать про побут і працю давньої людини. Кургани й фортеці – про її битви, а малюнки на скелях, у пещерах про її життєві турботи і божества. Ось чому величезну роль відіграють і найдавніші архітектура та живопис, скульптура, однак вони дають лише зовнішні образи та риси буття. Сфінкси (єгипетські чи українські «баби») таємничо мовчать. Тому мовчать і віки й покоління. Тільки настійливо нагадують, що вони були. Чомусь з’являлися, розцвітали чи руйнувалися і зникали. Але – чому?!. Вульгарний матеріалізм і догматичний марксизм-ленінізм пояснювали просто й легко: все визначають матеріальне виробництво, приватний інтерес і класова ідеологія та боротьба… І ті чинники й насправді відігравали помітну роль. А все ж: як і чому з’явились культури майя й ацтеків? Китайців і єгиптян? Відкрита на Чернігівщині мезенська культура, якій понад 30 тисяч років, пам’ятки Трипільської культури (від Чернігівщини до Закарпаття) і Кам’яна Могила під Мелітополем, якій щонайменше 12 тисяч років? Як були звершені не лише Велика китайська стіна, а й тисячокілометрові українські Змієві Вали? Величні Софійські Собори та храми Чернігова й Києва, Переяслава, Галича, Львова і Луцька, славнозвісні пам’ятки античних цивілізацій на Чорноморському узбережжі?.. «Сфінкси» і «баби», багатовікові кургани відповідають, але хто розуміє їхню таємничу мову мовчання?!. І все ж віки й покоління говорять, і їхня мова розкриває секрети як буття, так і свідомості, відбиває особливості як досвіду, мислення, так і душі – незбагненної в глибинах та гранях, але від того ще більш притягальної та прекрасної, бо пов’язаної як із незглибимими обріями Космосу, так і з неоглядними багатствами Землі, ядром якої для кожного є його Батьківщина. [Саме в момент написання цих рядків українське радіо почало заклик відвідати красоти світу і піти маршрутами, що їх рекомендує Екскурс- туристичне бюро. Куди тільки не кличе «високоосвічений» диктор: і до морів, з хвиль яких виходили прекрасні богині, і до чужих гір, які, як виявляється, найвищі і найпрекрасніші; і до морських просторів, якими плавали славетні аргонавти! – не кличе лише до рідних святинь. Але звідки «хутору» знати, що його земля – серединна у світі, тут сходилися загальнолюдські освітні, наукові, релігійні, воєнно-торгові магістралі, і тисячі іноземців віками плавали по Дніпру із Варяг у Греки, а задовго до того – Шовковим шляхом до
∗ Див.: Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Український етнос: ґенеза і перспективи. – К., 2002. 580 «піднебесного» Китаю, шукали дороги до харизматичного Києва – Єрусалима – Рима та легендарної Атлантиди – Трипілля – Русі?.. Їхня душа німа, а очі сліпі, та й те відомо, що ще здавна хутірські хлопці керувалися правилом: наречена хай хоч би й дурна та крива була, аби із чужого села. Воістину – «Галопом по Європам», як те прокламує українське телебачення.] Далі культурологи говорять: «Дуже важко уявити собі духовне життя давніх наших предків. Які були їхні міркування, почування, погляди, змагання? Що примушувало первісну людину прикрашати мистецьким орнаментом знаряддя, вироблене з кістки, або оздоблювати вбогий глиняний посуд. Які душевні переживання наказували їй змальовувати у піснях свої радість і горе? Як творилися різні звичаї, обряди, вірування?». Зрештою, як творилася й стала гуманоїдом сама Людина?! А пізнати, одержати відповіді на таємниці буття, про сутність життя і смерті, добра і зла, краси і потворності, прогресу й занепаду вкрай необхідно, інакше законсервуємося у своєму розвитку, бажатимемо доброго грядущого, однак, не маючи критеріїв, ітимемо у вже пережите, але неосмислене минуле. Отже, в нікуди. Минуле… Яке воно? «Вони живуть на кінці світу в країні тінистій і багатій лісом, і сонце мало доходить туди через глибину й гущавину лісів», – писали давні дослідники й мандрівники про слов’ян та германців, котрі до початку нашої ери заселяли нашу прабатьківщину. «Наші давні літописи не раз згадують ці великі пущі у різних сторонах України». У пущах жили деревляни. «Так само радимичі, в’ятичі й сіверяни жили в лісах над Дніпром і Десною. Північна Чернігівщина мала назву «лісної землі». Пуща підходила під самий Київ… І три засновники Києва – Кий, Щек і Хорив – «сиділи на горах у лісах». А вниз по Дніпру – пороги, Дикий степ (поле) і море, всі країни і всі Землі та народи світу, зв’язані шляхами із Варяг в Греки з одного боку та з Європи до Індії – з другого. Усе те зумовлює і назви племен, і спосіб життя та свідомість – як хліборобів, так і скотарів, і як представників рівнин, так і володарів гір: чи то карпатських, чи то кримських – Говерли й Ай-Петрі… Усе те, і найперше – Природа як мати зумовлює й усі види творчості, а найперше – художню словесність, деміургом якої є душа – душа людини (роду, племені, нації) як глибинне й багатогранне відбиття (дзеркало) душі Природи. Хто познайомиться з працею відомого сходознавця С.І. Наливайка «Санскрит розкриває секрети», той відкриє для себе досі майже незвідані історичні таємниці: між Праукраїною та Праіндією існували органічні зв’язки. Як засвідчують епоси «Махабхарата» і «Рамаяна», одне з провідних індійських племен мігрувало до теперішньої своєї батьківщини з української землі – з Полісся (у книзі В. Цимбалюка ті краї іменуються Пороссям). Звідти взяло воно в душу емоції й роздуми, весь спектр світосприйняття; до сьогоднішніх днів усе те відлунює в душі кожного народу – у його мові, мові – як універсальній формі 581 самовираження людини (народу) й тому чи не найперше – в мові художньо- літературній. Багатовікове буття українського народу також зберегло свій образ та дух найповніше, а часом то й лише у мистецтві Слова ∗ . Причина зрозуміла: архітектурні пам’ятки , навіть такі, як Кам’яна Могила, величні споруди типу Змієвих Валів фіксують певні явища й витвори певного часу, але у застиглій статиці. Може хвилювати багатством барв живописна творчість, але й вона, вражаючи красою образів, неповторністю колориту, яскравістю барв (секретів яких не віднайдено й досі), як на фресках і настінних малюнках храмів, – однак і вона не передає життя в динаміці простору й часу, а головне – внутрішнього руху людини. Символами доби постають скіфські баби, але також символами тільки минулого. Навіть лікували людей музикою – голосом Всесвіту, але й вона осягається лише особливо обдарованими. Від того цінність тих мистецтв не менша від багатьох «відкрить» сучасності. І не випадково на звернені до однієї з «баб» слова: «бо то літак, а не якась дараба. Прогрес, модерн, а ти стара, як світ», – «сміється баба, клята скіфська баба, сміється, ухопившись за живіт» (Ліна Костенко). Не всякий «модерн» є відкриттям сутності, а часто й просто мистецтвом. Колишні знаки доби – шедеври людського поступу. І все ж говоримо про те, що з усіх мистецтв у самопізнанні та пізнанні буття народу наймогутнішим є мистецтво словесне, бо мова може містити елементи всіх інших видів та граней творчості, передавати об’єкти оповіді чи зображення в усій їхній типовості та неповторності, універсальній повноті, в адекватній синкретичності художнього вираження: речової конкретності, кольорової барвистості, музичної гармонійності (чи дисгармонії) і глибини, скульптурної мініатюрності чи монументальності, театрального дійства, реальності і мрії. А головне – об’єктивувати риси усіх сутностей людини, природи, суспільного буття в їх неспинній змінюваності, взаємозумовленості та спрямованості до свідомої мети, в усій суголосності з Вічністю, Космосом і Землею. Відома дослідниця О.М. Таланчук у своїй праці «Українознавство: Усна народна творчість» (К., 1998) переконливо показує: «віднайти коріння народних уявлень про навколишній світ означає заволодіння великою таємницею особливостей народного характеру, його світовідчуття. Таким чином «відкриються найкоштовніші скарби прекрасного – світу мистецтва» (с. 8). Але прекрасне не існує без правди як синтезу знання і досвіду, філософії й віри, уявлення й мрії, пам’яті й передбачення та пророцтва, існуючих в потоці історії та в історичній свідомості, мудрості і моралі. Українська народна творчість, зокрема казка, додає й автор багатотомного дослідження «Українські народні казки» (2003) Микола Зінчук, несе й масу
∗ Див.: Кононенко П., Кононенко Т. Феномен української мови. – К., 2000. 582 загальнолюдської енергії та інформації, – однак вона є генератором не лише загального, а й одинично-своєрідного, зокрема є й надбанням колективного творчого генія української нації, тому є «справжньою книгою буття українського народу», бо фольклорні твори «містять багатий матеріал для вивчення матеріальної і духовної історії українського народу» (с.10). Доказом тому є тисячі творів найрізноманітніших жанрів фольклору, їх філософія і поетика, мистецтвом-матір’ю яких є народна космогонія. На жаль, «слов’янська міфологія не зберегла до нашого часу повних текстів, у яких була б послідовно викладена цілісна система створення світу. Але й тепер у різних фольклорних жанрах (піснях, казках, колядках, замовляннях, переказах, загадках та ін.) ми виявляємо відгомони давніх космогонічних уявлень наших предків і знаходимо паралелі до них у міфології інших народів» (О.Таланчук). По-своєму інтегруючий серед них – образ Світового Древа. Як наголошував у 6-томній «Історії української літератури» Михайло Грушевський, є зарубіжні літератури, котрі в своєму розвитку не мали великих фольклорних традицій. Українська до писемних першопочатків мала багатовікову усно-поетичну спадщину. Дехто трактував її лише як початкову і тому нижчої якості стадію. Але то була хибна думка. Бо саме народна творчість наснажувала писемну літературу не лише образами і мотивами, а й найвищого рівня філософією та поетикою. І не лише в минулому, у доісторичні часи, а й у час Київської Русі, коли були створені епохальні билини Київського циклу (про образ князя Володимира – Ясне Сонечко), та в час національно-визвольної революції ХVІІ ст., коли було створено знамениті історичні пісні та народні думи – шедеври світової поезії, у наступні епохи аж до наших днів. Твори про Світове Древо були інтегральними: вони визначали код не лише словесної творчості, а й мистецтва інших родів і видів. Причина зрозуміла: поетика Світового Древа наснажена філософією світотворення й світорозуміння, у яких домінуючими є гуманістичні морально-етичні ідеали. Орел або сокіл (іноді Сатанаїл за велінням Бога) дістає з дна моря пісок і з нього твориться земна твердь. Так Світове Древо являє триєдину будову: небесне царство – землю – підземне царство, – об’єднуючим началом якої є людина (живі і померлі предки). І не лише своїм фізичним існуванням, а й волею: вона бо творить той світ! Вона, до речі, визначає і символи нашого світорозуміння: блакитне небо і сонячне поле, отже: і кольори прапора, і триглав – Тризуб ∗ . Уявлення про світ та дорогу до щастя виявляє й поезія, казка про образ Святого яйця (предтечі мистецької писанки), про обряди жертвоприношення, ініціації, рукотворення; про боротьбу богів, правди і кривди, носіїв прекрасного і потворного; оповіді про Змієві Вали, Кирила Кожум’яку, інших героїв. Отже:
∗ Див.: Кононенко П.П. Українознавство. Підручник. – К., 1996, розділ «Культура». 583 про міфічне й реальне, дійсність і вимисел, а в цілому – про життя реальних людей і народів у неспинному плині історії. Тому плині, що породжує родинні і племенні зв’язки, побут і працю, календарні й обрядові традиції, пісні про кохання й розлуки, переможні бої і печальні втрати. І особливо важливо, що Слово в тій творчості, як ми бачимо, не обмежується фіксацією, означенням екзистенції явищ реального світу та життя людей. Слово усьому тому дає життя! Бо тільки названі речі і явища набирають виразу і плоті, і духу. Слово і відображує, й творить реальність, бо кожен у слово вкладає і свій досвід, свої чуття, а тим самим одновимірне бачення метафізичного світу заміняє багатовимірним. Однокольоровий промінь сонця чи місяця багатобарвною веселкою. Слово творить людську душу як генератора багатоманітних проявів тепер уже живої природи та свідомої волі, жаги воління і діяння, прагнення до все вищих і глибших категорій почуттів та мислення. До ідеалу. Як зазначав великий мовознавець Олександр Потебня, акумулюючи багатство переживань та усвідомлень, слово стає мовби сферичним: набуває внутрішнього (прихованого, асоціативного) і видимого змісту та внутрішньої і зовнішньої форми. «Ідея – основа ідеалізму, який визнає ідею, дух і свідомість первинними. Природа, матерія, буття – вторинними. Світ – втілення «абсолютної ідеї» всесвітнього духу», «свідомості». Матеріалізм, зокрема ж, вважає ідею продуктом лише людського мислення; матеріальний світ існує незалежно від свідомості – немає вічних і незмінних ідей. Грецьке ornamenti означує світотворення (космос), – зазначає автор праці «Ідеологія Терену» Валерій Сніжко. – Зокрема красу у інших давніх народів, процес естетизації довкілля присутній у всьому. І значно раніше за біблійні мотиви (вони узагальнили погляди давніх) у творенні Всесвіту і земного довкілля є одвічною сакральною ідеологією виникнення людства в складі довкілля. Сучасність характеризує «брак розуміння тієї самоочевидної істини, що достеменно поезія взагалі (зауважу, мистецтво взагалі. – В.С.) не прагне щось означати, вона прагне лише бути (О. Хоменко)» (с. 5). Але це не може заперечити істини: Природа визначає не лише фундамент Буття, а й сутність та категорії прекрасного». Природа є творцем і Мови загалом, і художньої словесності зокрема. Тому не випадковим був афоризм: Слово – Бог, і «знать од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люди» (Т.Шевченко). Словесність виявляє етапи розвитку і буття, і свідомості, і тіла, й інтелекту, й душі народу (людини). Єдністю картини буття, віри, філософії, мистецтва, «корисного і прекрасного, троянд і винограду» (М. Рильський) й стала уснопоетична народна творчість – непідкупне дзеркало правди життя, могутній шукач й інтегратор історичних істин. Контамінуючи вітчизняні уснопоетичні та міжнародні, зокрема міфологічні та біблійні, традиції, розвивається й писемна література. Яскравими 584 прикладами синтезу історичності та художності постають ще найдавніші праукраїнські шедеври – «Велесова книга» та «Літопис Аскольда». У підручнику «Українознавство» (1996) нами зазначалося: досі точаться дискусії стосовно автентичності «Велесової книги», але для нас той твір поставав органічним для вітчизняної історії й художньої творчості з інших міркувань: «Новим етапом (в житті народу) стала епоха, на матеріалі (досвіді) якої було створено «Велесову книгу» (тобто, VІ–ІХ ст. н.е.)». Та, наголосимо, епоха, яку досліджували і арабські, візантійські, грецькі, римські історики та політичні діячі й практично всі бачили її суголосно з автором «Велесової книги». Деякі літератори, зокрема Г. Грабович, ігнорують ту історичну реальність, тому й не бачать того, що «До цього етапу (до VІ ст.) релігія, філософія, мистецтво формувалися й структурувалися в своїх частинах (ідеях, уявленнях, переконаннях). «Велесова книга» стала цілісною системою – міфом етносу (нації), що вийшов з маси етногруп, усвідомив себе (поділив світ на «я» і «вони»), став на шлях здійснення власної історичної місії. Релігія там, де починається віра; філософія там, де цілісно постають досвід, логіка, сумнів, отже – пошук істини; мистецтво – де синтезується й символізується душевно- інтелектуальні сили людини і етносу. Окремі його форми виявляють більше релігійну чи філософську силу творчості. Міф об’єднує зусилля. Його сутність – формування волі, історичної самосвідомості, ідеї повної (і зокрема державної) самореалізації етносу. Ідеї й програми розвитку. Тому: в основі міфа – осмислення Буття; мета – кристалізація світовідчуття, державотворчої Концепції, волі до життя; засоби її досягнення і відображення, й конструювання ідеалу, утвердження його за допомогою релігії, філософії, мистецтва – з одного боку, і людино-, суспільство-, державотворчої діяльності – з другого. Міф – це синтез енергії як Буття, так і Свідомості, тому з ним і пов’язано формування ядра нації (її характеру, волі, ментальності, історичної місії» («Українознавство», с. 251–252). А досягнути мети можна лише за умови контамінації історичної й художньої свідомості. «Велесова книга» – це і синтез нашої правіри, і пролог фіксованої історіографії та історіософії, не меншою мірою – філософії та мистецтва» (с. 252). Цілком очевидно, що перед нами не документована історична праця. Але прочитаймо твори Геродота («Історія в дев’яти книгах») і Гіппократа («Про повітря, води й місцевості»), Діодора Сицілійського («Бібліотека») й Помпея Тригора («Філіппінські історії»), Страбона («Географія») і Гая Плінія Секунда («Природнича історія»), Пріска Палійського («Готська війна»), Стефана Візантійського («Етніка. Опис племен»), Феофілакта Самокатта («Історія»), Константина Багрянородного («Про управління імперією»), Євстафія 585 («Коментарі до «Землепису «Діонісія»») ∗ і легко переконаємося: у «Велесовій книзі» відбита велика правда історії. Та правда, до речі, яку може виявити – як внутрішній зміст! – лише мистецтво. Лише мистецтво, і особливо – словесне, бо це випливає із самої його природи, оскільки, як писав у своїй геніальній праці «Із секретів поетичної творчості» Іван Франко, «естетика, від грец., – чуття, значить властиво наука про чуття в найширшім значенні свого слова (Empfindungs lehre). Отже, про роль наших змислів у прийнятті вражень зверхнього світу і в репродукуванні образів того світу назверх. Правда, все те тепер є доменою (галуззю) властивою психології, а для естетики лишилася тільки та спеціальна частина, що відноситься до краси чи то в природі, чи то в штуці» (мистецтві), – але саме з урахуванням усіх тих «секретів» раз і назавжди «ми мусимо сказати собі: для поета, для артиста нема нічого гарного ані бридкого, прикрого ані приємного, доброго ані злого, характеристичного, ані безхарактерного. Все доступно для його творчості, все має право доступу до штуки. Не в тім річ, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси. Грецькі фавни і сатири можуть собі бути які хочуть бридкі, а проте ми любуємося ними в скульптурі. Терзіт і Калібан погані, брудні і безхарактерні, а проте ми говоримо: ах, як же чудово змальовані ті постаті! Гоголівські фігури (як і образи Котляревського, Т. Шевченка, самого І. Франка, Лесі Українки. – П.К.), такий Хлестаков, Сквозняк- Дмухановський, Ноздрьов, Плюшкін і т. ін., певно не взірці ані фізичної, ані моральної краси, а проте вони безсмертні, безсмертно гарні артистичною красою» (р. 6). Дуже важливі для розуміння природи синтезу історії та «краси» в змісті «Велесової книги» й такі міркування І. Франка: «…духовно Ахілл також є чим собі хочете, а певно не жодним ідеалом. І се саме можна сказати про кожного героя і кожну героїню всіх справді безсмертних творів (князя Ігоря, трьох братів, що втікають з Азова, Зевса й Енея, Гонту, що вбиває дітей, Чіпку, Франкового Каїна, донну Анну чи дон Жуана Лесі Українки… – авт.). Чи грецькі різьбярі, творячи статуї Бельведерського Аполлона, Мілоської Венери, Капітолійського Зевса, творили їх на те, щоб показати нам ідеали красоти? Зовсім ні, вони, творячи богів, символізували той комплекс релігійних понять і почувань, який у душі кожного грека лучився з іменем даного божества». У цьому суть. Як наголошував І. Кант, краса (міра, характер) не в картині, а в душі глядача, тому кожен твір сприймає, розуміє і оцінює по-своєму. Але картина (образ, мотив, твір) відбиває реальні речі і явища і тим самим підводить особу (чи групу) до якихось бажаних для митця почуттів, інтерпретацій, ідеалів.
∗ Див.: Українознавство. Хрестоматія у 2-х книгах. Підручник проф. В.С.Крисаченко. Передмова П. Кононенка. – Кн. 1. – К.: Либідь, 1996. 586 Тут і доторкаємося до проблеми правдоподібного і правдивого, прекрасного в житті і в мистецтві, а тим самим – співвіднесення історизму в науці і в творчому методі. Наука – це шукання істини на основі аналізу джерельної бази, максимальної повноти фактів і явищ, узагальнюючого синтезу та добре мотивованого прогнозу і передбачення. Головне у науці – досвід і дослід, вичерпний аналіз всіх фактів та аспектів існування предмета аналізу. Рух від окремого («речового») до загального. Домінанта мистецтва – стихія чуттєвих сфер, рух від загального до конкретно образного; вибух «душі» як при радості чи болю, маніфест передчуття, а то й пророцтво. Чи не означає це, що для мистецтва не посідають вагомого місця наукові методи? Навпаки... Історія всіх літератур свідчить, – зазначає І.Франко в статті «Література, її завдання і найважніші ціхи», – повинна бути образом життя, праці, бесіди і думок» певного часу. Чи достатньо для досягнення такої мети лише почуттів (навіть найглибших!) та натхнення? Ні: поетичного образа людини, природи, суспільства як відбитка лише емоційної сугестії, спроможної викликати певні переживання, надто замало. Бо література (мистецтво) «має безперечно ще й другі, важніші завдання для свого часу і того народу, серед котрого постає. Вона повинна при всім реалізмі в описуванні також аналізувати описувані факти, виказувати їх причини і їх конечні наслідки, їх повільний зріст і упадок». А це означає, що лише емоційного натхнення, гуманістичного чи патріотичного пафосу мистцеві замало. «До такої роботи не досить уже вправного ока, котре підгледить і опише найменшу дрібницю, – тут вже треба знання і науки, щоб уміти доглянути саму суть факту, щоб уміти порядкувати і складати дрібниці в цілість не так, як кому злюбиться. Але по яснім і твердім науковім методі…» Чи не означає зазначене, що й мистецтво має послуговуватися… науковим методом, а естетичні канони є йому адекватними? Звичайно ж і так, і ні, бо усе в творчому процесі не є арифметично простим! Так, зазначає І. Франко, сучасність тим «ціхує найкраще всю нову реальну літературну школу», що втягує «в літературу і психологію, і медицину та патологію, педагогію, і другі науки», оскільки тепер (а так було не завжди, все проходить процес ускладнення, поглиблення й вдосконалення) мета мистецтва така: «вказувати в самім корені добрі і злі боки існуючого порядку і витворювати з-поміж інтелігенції людей, готових служити всею силою для піддержання добрих і усунення злих боків життя, – значить, зближувати інтелігенцію з народом і загрівати її до служби його добру». 587 Як і в інші періоди зниження рівня інтелектуально-морального змісту життя, коли місце гуманізації та естетизації людини й культури заступає люмпенізація, нині набуває популярності лозунг «очищення» мистецтва (творчості) від високих громадських ідеалів та принципів, а водночас ведеться масований наступ на геніїв, синтезу художності та ідейності (гуманістичної філософічності). Піддаються атакам й Г. Сковорода та Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка й О. Кобилянська як такі, що ідентифікували естетичні явища із соціологічними. Але то – свідома чи наївна лжа. Проблема творчості й імітації та глибокого й спрощеного тлумачення мистецтва, а відтак митця і юрби існує з найглибших віків. В українському житті цю проблему розкривав ще Т. Шевченко в «Перебенді»: його герой (за зовнішньою «формою» – «старий та химерний, заспіває веселої, а на сльози зверне») після задоволення настроїв «юрби», хоча й близької йому життєвими інтересами та духом громади, однак громади, охопленої пристрастями головним чином соціально-матеріального життя, – ішов у поле, сходив на курган (символ боротьби, слави чи трагедії) і починав розмову з вітром і місяцем, небом і зорями, полем та лісом, і то вже – іншою мовою, бо його піднесена душа осягла: мистецька мова – неадекватна побутово-суспільній, бо є життя, охоплене стихією матеріальних інтересів, а є життя, сповнене і високими ідеалами, принципами та поривами, наснажене ідеалізмом романтичного серця. Тому відповідною певній душі є мова: або предметно-конкретна, як засіб спілкування, а є мова піднесена, деміургійна, волелюбно-пророча, тому рівнозначна «божому слову». Отож ця мова потрясає усе єство людини (громади), підносить до висот осяйної душі, породжує захоплення: Ну що б, здавалося, слова – Слова та голос, більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує. Знать, од Бога І голос той, і ті слова ідуть між люди… І для того Божого слова недостатньо не тільки натхнення, красот стилю, а й відкрить науки, наголошує І.Франко. «Красоти» враження, погоджується він із І. Кантом, «се тільки форма». Аналогічно й осягнення краси – синтезу поетики внутрішнього змісту – неможливе тільки науковим пізнанням, аналогічним методам. То твір і дійсність – не є тотожностями, як те пробував довести М. Добролюбов, і мета науки та мистецтва – при повній тотожності – у глибокій сутності своїй є не тотожною. Наука прагне істини як дослідженої відповіді на інтегральні питання Буття і Свідомості, а мистецтво, «поет розширює зміст нашого внутрішнього я, зворушуючи його до більшої або меншої глибини». А оскільки внутрішнє я не в усьому осягається досвідним шляхом, воно таємниче й індивідуально неповторне, свавільне у формах самовираження, то й пізнати 588 його лише науковим методом неможливо. А відповідно до цього необхідно зрозуміти, що мистецтво («краса, що є, як говорив Шлегель, – приємною появою добра») є специфічним виразом духу-душі людини-народу, а відповідно до цього ми «розрізнюємо кілька головних об’явів душевного життя: пам’ять, тобто можливість переховування і репродукування давніх вражень або взагалі давніх імпульсів та змін у нашім організмі, далі є свідомість, тобто можність відчувати враження, імпульси і зміни як щось окреме від нашого я; чуття, тобто можність реагувати на зверхні або внутрішні імпульси; фантазію, тобто можність комбінування і перетворювання образів, достарчуваних пам’яттю; і, вкінці, волю, тобто можність звернення наших фізичних чи духовних сил в якімсь однім напрямі. Коли вдумаємося в кожну з цих функцій душі (як і функції комбінування свідомого та підсвідомого, уявлення, мрії, видіння, пророцтва. – Авт.), то переконаємося, що всі вони оперують матеріалом, якого їм достарчують наші змисли. А що поезія являється також результатом тих самих душевних функцій, то не дивно, що в ній змисловий матеріал мусить бути основою» («Із секретів поетичної творчості»). З усього цього з незаперечністю випливає, що, по-перше, поетичні змисли не є аналогом висновків лише наукового досліду, але породжені й органічно пов’язані з історичним буттям людей («У нас єдиний кодекс естетичний – життя». – І. Франко); і, по-друге, що «Велесова книга» є твором мистецьким, із роду етно-національних міфів, і саме тому «змислами» своїми має як «душевний», так й історичний зміст та характер. Справді, «Велесова книга» – енциклопедія глибоких переживань і роздумів. З одного боку – окремої людини, а в кінцевому рахунку цілої «маси» – спочатку рабів («п’ятнадцять віків ниділи в рабстві»), а згодом – повсталого народу, що погромив поневолювачів, відвоював землю, встановив свій лад, усвідомив: доля – справа серця, розуму, досвіду, волі і дії кожного. За щасливу долю потрібно боротися! Характерно: автор не оперує документованими фактами й доказами. Про все говорить його душа. І тому ми відчуваємо атмосферу, мотиви, наслідки відновлюваного пам’яттю рабства, прозріння, самоідентифікації (перемігши, сказавши «то є земля наша, ми стали собою»; і ми «не греки й не варяги, а русичі»), а головне – внутрішній рух почуття і думки, які відтворюють і релігійні, і світоглядні, і родові та племінні, виробничі, політичні, державотворчі – особливості буття народу, схоплені й виражені гарячим серцем. У творі не календаризуються і не завжди персоніфікуються події та битви, не прив’язуються до географічних реалій умови життя. Проте – і це є вирішальною умовою естетичної правди! – ми «бачимо» і нашу праземлю, і нашу праісторію, у тому числі й співвідносно з взаємодією з персами та германцями, греками і варягами, – пережиті «душею» автора. Ті, 589 наголосимо, праземлю і праісторію, які бачимо й у творах іноземних дослідників, і в працях вітчизняних вчених ∗ . Так постає Книга Буття, в якій на основі мистецької сугестії розкриваються аналізовані І. Франком «змисли» – як синтез віри та світорозуміння, органічними протосимволами яких постають Світове Дерево і священне Яйце, триглав світів (Нава, Ява і Права), Небо й Земля, поєднані долею поколінь батьків, Мати-Слава, Білобог і Чорнобог, Київ і Дніпро, героїчні юнаки і дівчата, Ор і Перун, Велес. Архиважливо: «Велесова книга» – твір винятково аналітичний та чесний і щодо добра (відродження племені і народження народу), і щодо зла (наші прапредки полюбляли бенкетувати до такого стану, що їх без бою перемагали вороги, і загалом бували цілі періоди, коли у нас не було єдності; коли напасники забирали вождів і ми – лише споглядали ганьбу; були «мужі», які більше говорили про добро і свободу, ніж діяли та дбали про них; нерідко праотці не стільки шанували, скільки зневажали рідні святині…). Там він не тільки винятково естетичний, а й ідейний, а його історизм лягає в основу й наступних творів. Аналогічну – літературно-історіософську – роль відіграє й «Літопис Аскольда», реставрований видатним істориком Михайлом Брайчевським майже через півтори тисячі років (див. «Коротку хрестоматію до курсу»). «Се починаємо повість оцю. По потопі три сини Ноєві поділили Землю – Сим, Хам та Іафет… А Іафетові дісталася…і частина Азійської сторони, названої Іонією, ріку Тигр, що тече між Лідією та Вавілоном, – до Понтійського моря. На північну сторону: Дунай, Дністер і Карпатські гори, а звідти, сказати б, аж по Дніпро та інші ріки: Десну, Прип’ять, Двіну, Волгу, що пролягла на схід, в Частину Симову…» Так починається «Літопис Аскольда», створений про події 860–867 років, коли Київською державою правили брати Аскольд і Дір – особи історичні. І одразу впадає в око як контамінація міфології та історіографії, так і художній та ідейний синкретизм. На цей раз і біблійна версія розвитку людства документально подається як історична, однак неважко помітити, що той історизм міфологічного, тобто художньо-літературного типу. Це не може не відлякувати, бо й праці Геродота, Плутарха, інших істориків були відповідними типові тогочасного мислення. Нерідко вони були ще міфологічніші, ніж «Велесова книга», але це не завадило іудеям, арабам, грекам чи римлянам створити не лише Біблію чи Коран як канони історичної правди (подібними канонами стали й «Рамаяна» та «Махабрата», «Авеста», «Шах-наме», ін.), а й «Іліаду» та «Одіссею», драматургію Софокла, Есхіла, Евріпіда, «Енеїду»…
∗ Див.: Баран В.Д., Баран Я.В. Походження українського народу. – К., 2002. 590 Та цього часу нас приваблює те, що міфологізована історія у цьому випадку не перекриває реальної. А саме: що 860 року похід війська Аскольда і Дира на Константинополь відбувся насправді. Відповідними істині були й повідомлення літописця про те, що: воїни Київської держави оволоділи столицею наймогутнішої тоді імперії; була укладена угода між язичницькою Руссю і християнською Візантією, при цьому: кожна сторона клялася своїми богами, Візантія зобов’язувалася платити данину, зокрема Києву, Чернігову, Переяславу та на ключ кожному воїну з кораблів (а їх було 380!), діставали всі привілеї руські купці, договори були писані києво-руською і візантійською (грецькою) мовами; тоді ж, 860 року, Аскольд у Херсонесі прийняв християнство й згодом хрестив киян… Увесь текст, а не лише початок, насичений літературно-міфологічними емблемами, але наголосимо на визначальному: і за цієї обставини белетризований твір постає своєрідною енциклопедією реального прабуття історичної України. З-під попелу віків прозирає фундамент великої істини, і насамперед про те, що ще 860 року Київ був столицею могутньої держави – суперниці Візантії, була та держава у межах Київського, Чернігівського, Переяславського князівств, що охоплювали простори від Чернігівщини до Передкавказзя, Чорномор’я й Карпатських гір. А це, як розуміють сучасники, виявляє істини всесвітнього значення. А саме: що державі Аскольда і Діра передувала могутня держава Кия та києвичів; попередні суспільні формації розвивалися на фундаменті Трипільської, Черняхівської, Празько-корчацької, Київської культур, що охоплювали людські масиви від Адріатики до Чорномор‘я і до Тмутаракані; терени Київської держави у різні періоди заселяли слов’янські та германські племена, але ніколи не зафіксоване існування єдиного східнослов’янського племені, та ще й уособлюваного росіянами, українцями і білорусами, бо перших тоді не існувало в природі, – московці були поіменовані росіянами Петром І лише в 1721 році, а на теренах майбутньої московської держави в ІХ столітті жили угро-фінські й татарські племена, отже, тоді і не могло бути спільної віри, мови, культури; у середині ІХ ст. Праукраїна була язичницькою, але ще тоді прилучилася до християнства; Київська держава мала щонайширші міжнародні контакти (як і говориться у Велесовій книзі – з хазарами і греками, германцями, персами, римлянами, варягами); через землі Київської держави мігрували численні племена, але племена-автохтони ніколи не полишали свого терена; ті племена мали спільну віру і одну мову, багату й красиву, про що в «Літописі Аскольда» говориться:»…Морава охрещена, і король їхній Ростислав, і Святополк, і Коцел посилали до царя» (грецького), Михайла, говорячи: «Земля наша хрещена, але немає в нас учителів, які б учили по нашому, і наставляли, і тлумачили святі книги: не розуміємо-бо грецьку мову, ані латинську…Тому й неприступні для нас книжний розум і сила книжок. Пошліть до нас учителів, які можуть нам розтлумачити книжні слова і зміст їх. Це почувши, цар Михайло покликав 591 (Кирила й Мефодія), і прийшли вони до царя. І сказав їм цар: «Ото звернулася до мене моравська земля…», і переконав їх цар, і послав до Моравської землі… Розміркувавши, добрі ці і дивні мужі обрали найтоншу і найпрекраснішу руську мову, добравши до неї трохи від болгарської і сербської, боснійської, і словінської мов…» ∗ . Так слово-мова вводило Київську державу в загальносвітовий процес (у тому числі – й у систему біблійно-міфологічних уявлень про розвиток людства), але найголовніше, що розвивало дійсно історичні реалії та параметри часо- просторового буття українського народу, відповідаючи тим самим на головніші питання еволюції й сучасним шукачам істини. Враховуючи при цьому: незнання правдивої історії минулого дало підстави деформувати її й фальсифікувати на догоду українофобам та антидержавникам. Ще в прадавні часи обов’язковою умовою поступу було шукання правди. Тож не випадково, що третя редакція «Літописа Аскольда», поіменована «Повістю минулих літ», і в ХІІ столітті розпочиналася сакраментальним: звідки пішла українсько-руська земля, хто в ній почав першим княжити, як руська держава постала, є? І знову відповіді приходили щонайменше із чотирьох джерел: усної народно-поетичної творчості (вершиною якої на цьому етапі були билини); літературної історіграфічної літератури, художніх писемних творів, зарубіжних досліджень. Маємо взяти до уваги, що з кожним новим етапом етнонаціонального та державного розвитку масштаби художньої словесності незмірно розширюються, тож давати повну характеристику творів, тенденцій, процесів стає неможливим. Головним постає метод: сприйняття, аналізу, інтерпретації з домінантою принципу історизму. З огляду на це зауважимо: правління Аскольда і Діра вивело Київську державу на гребінь міжнародних подій. Були перемоги й поразки в змаганні із сусідами, зокрема з Візантією, – але був очевидним рух уперед, з одного боку, і наступала ера внутрішніх випробувань та потрясінь – з другого. Першим актом історичних видозмін стала загибель Аскольда, а з ним і зміна правлячої династії: за змовою із лідерами язичницької групи варязький воєвода Олег підступно убив Київського князя (кагана) і зайняв його трон. Наголосимо: не розпочав творення державного організму, як те з ХІІ ст. здійснюватимуть Київські князі на угро-фінських й татарських землях, закладаючи тим самим підмурівок Суздальського й Володимирського князівств та Московської держави, а захопив трон могутньої країни, що, до речі, було правилом для всієї Європи і що суттєво вплинуло на характер розвитку нашого народу. І наголосимо з принципових міркувань: тривалий період прихильники то германської, то варязької версій нашого народу прагнули припустити псевдо
∗ Див.: Українознавство. – 2003. – №4(9). – С. 16. 592 версію, згідно з якою кияни зверталися до варягів прийти і правити, оскільки «земля наша багата й щедра, та немає в ній ладу». «Літопис Аскольда» спростовує ту версію. Але біда в тому, що вона не лишилась єдиною. Ще в ХV– ХVІ ст. в Московії утверджується версія Москви як третього і останнього Рима, місією якого (отже, московських князів) є «собирание всех русских земель» під скіпетром правителів Московського князівства, оскільки, немовбито, вони є прямими нащадками князів Київських, представлених великим князем Юрієм Довгоруким; а тим самим – й імператорів… римських. Коли ця ідеологема луснула, але Росія знищила український суверенітет, Москва в особі академіка Погодіна висунула нову: до ХІХ ст. у Києві жили великороси і лише коли вони відійшли з монголо-татарами на схід, тоді до Києва прийшли білі хорвати. Отже: Київська держава об’єднувалася однією династією, вірою, мовою і культурою. А відповідно до цього й має бути реанімованим самодержавство, православ’я й народність під гегемонією «старшого брата» в одній-єдиній державі. Ця версія виявилася скандальною, адже коли «великороси» були ще до існування Росії, але в ХІV ст. відійшли з Києва, а туди лише в ХІV ст. прийшли білі хорвати, – то українці і росіяни ніколи одним народом не були!.. Та в ім’я «единой и неделимой» було винайдено низку нових версій, у тому числі про Переяславську Раду як угоду про возз’єднання України й Росії «на віки» за ініціативою всього українського народу. Тому цілком природно, що питання, «звідки пішла руська земля…», практично ніколи не знімалося з порядку денного. І ще на етапі розвитку Київської великокняжої держави це знайшло відображення в усіх формах художньої творчості. Найперше, зрозуміло, в уснопоетичній, але тепер уже найвиразніше – епічній, найповніше представленій праукраїнськими билинами. Відомо, що ця літературно-мистецька форма до ХХІ ст. вивчалася в курсі… російської літератури. Вважалося це абсолютно правильним, адже всі курси історії базувалися на версії про Київську Русь як спільну колиску, а відтак і спадщину трьох «братніх» народів, з яких один – московський – був «старшим і, отже, найголовнішим спадкоємцем. Навіть російські історики Татищев, Карамзін, Соловйов, Ключевський переконливо розкривали іншу ретроспективу: була Київська держава в особі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств. До Х ст. вона стала імперією і з ХІІст. розпочала колонізацію земель угро-фінських і татарських племен. Одними із перших на цю стезю стали син Володимира Мономаха Юрій Довгорукий та згодом його син Андрій Боголюбський, котрий, за визначенням істориків, був не просто дитиною татарки, а «справжнім» татарином – норовом, та який, як і батько, прагнув князювати у Києві, бо ж «хто володіє Києвом, той володіє всім». Але не був прийнятий киянами як чужий і тому чи не першим зруйнував Київ дощенту й пустив попелом по вітру. Тоді ж почалась християнізація підмосковних племен, а довершувала державотворення Московщини – Золота Орда (яка, до того ж, була й «засновником» Москви). 593 Отже: навіть коли великоросами були угро-фіни й татари, то й тоді їм ніяк було виходити з Києва, бо вони там ніколи не були. Згадуємо ці реалії не заради простої реанімації давно зужитих версій, а тому, що вони мали далекосяжні наслідки як у царині історіософії, так і в інтерпретаціях літератури (починаючи з билин київського циклу) та літературознавства, а відтак і українознавства. Один з переконливих доказів: 1993 р. видавництвом «Веселка» було випущено упорядкований П.П. Кононенком збірник українських оповідань ІХ– ХХ століть «Від коріння до крони». У передньому слові до збірника «У пошуках щастя й краси» говорилося: «Кожен, хто буде знайомитися з цим збірником, зверне увагу на те, що він є значно повнішим за два попередні, котрі вийшли у 1977 та 1984 роках під назвою «Оповідання українських письменників дожовтневого періоду». Отже, пропонований нині збірник не є простим повторенням попередніх книг, а має співвідносно з тими виданнями принципові відмінності. І не тільки стосовно структури (починається матеріалами не XIX століття, як два передуючі, а IX) та кількості творів і авторів (представлено багато нових), а й – головне! – щодо концепції зародження, розвитку та особливостей українського оповідання, що означає – і концепції та особливостей всієї національної художньої словесності. Щоб повніше усвідомити суть означеної новизни принципового плану, звернемося до уміщуваних матеріалів та зробимо зіставний аналіз текстів. У передмові до попередніх видань говорилося: «Тут уміщено тематично різноманітні, багаті художньо й ідейно оповідання найвидатніших представників «малої прози» в українській літературі XIX – початку XX століття. Від простого співчуття пригнобленим до утвердження ідей революційного демократизму, класової солідарності трудящих – такі контури еволюції ідейно-тематичних зацікавлень цих письменників». Зазначеним виявлялося кілька моментів концептуального значення. По- перше, що історія українського оповідання починалася з XIX ст.; по-друге, що у світлі цього визначалися й домінантні тенденції (співчуття пригнобленим, утвердження ідей революційного демократизму) та риси, естетичні орієнтації. «Література, – зазначалося далі, – одна з форм вираження суспільної свідомості, тобто духовного життя народу, його поглядів, ідеалів. Вона відображає реальний світ, що визначає проблематику творів, образну систему, соціально-гуманістичні ідеали. Разом з тим соціальні орієнтації митця впливають і на його естетичні уподобання, принципи та засоби типізації. Зокрема творчість аристократичних верств відзначалася зневагою до юрби та культивуванням «чистої краси», що не повинна була навіть найменшою мірою нагадувати «грубу» реальність буття людей праці. Поборники ж інтересів трудящих рішуче заперечували твердження, що почуття прекрасного притаманне лише «аристократам духу». Вони аргументовано переконували: краса не може існувати поза справедливістю, рівністю, свободою, а втілення 594 прекрасного – це передусім людина-трудівник, творець матеріальних і духовних цінностей. Представлені у збірці оповідання різні і за змістом, і за формою; вони становлять ланки єдиного процесу розвитку літератури. Серед уміщених тут творів дев’ятнадцяти письменників першим стоїть оповідання «Купований розум» Квітки-Основ’яненка – першого прозаїка нової української літератури. Це оповідання виявляє органічні риси прози, що народжувалася на ґрунті народних переказів. І змістом, і формою воно знаменувало перехід української прози від бурлескно-травестійної до реалістичної, виявляло її яскраву оригінальність та своєрідність. Далі йдуть твори Марка Вовчка, звертаючись до якої «Пророче наш! Моя ти доне!» Великий Кобзар наче передав своїй наступниці знамено правдивої, волелюбної музи" (с. 5-6), а також твори Нечуя-Левицького й Панаса Мирного, що писали про село, та твори І. Франка, М. Коцюбинського, А. Тесленка, читаючи які помічаємо: «Класовий антагонізм, історична місія робітничого класу, криза буржуазної культури, антинародний характер імперіалістичної війни – ось ті великі проблеми, що були предметом осмислення творців української оповідної прози» (с. 7)... Неважко переконатися, що в наведеному тексті і в наші дні не викликає серйозних заперечень, а то й має слушність більшість зроблених акцентів. Проте сьогодні не можемо не помічати й однобічності підходу до явищ художньої літератури – переважно соціологічного (зокрема класово-партійного, відстоюваного упродовж десятиліть поборниками ленінсько-сталінської концепції літератури), а в цьому зв’язку не ставити перед собою і багатьох питань. Бодай таких: чому все-таки історію українського оповідання ми починаємо з XIX століття (як зазначено, з нової, а не з усієї нашої прози)? Чи й справді його домінанта – соціально-класова, а не гуманістична проблематика? Коли його основа – народна творчість та естетика, то чому ж ми відтинаємо те коріння і починаємо лише з писемної літератури XIX ст.? І так само: чому не знайшлося місця для творчості частини письменників не лише того ж XIX ст. (П. Куліша, М. Грушевського), а й XX (В. Винниченка, представників «Молодої музи»), які відображали найхарактерніші тенденції розвитку не тільки української, а й усієї європейської літератури XIX–XX століть? Не можна не поставити і таких питань: чи справді теорія «мистецтва для мистецтва» схвалювалася лише «адептами аристократичних кіл», а вимога свободи творчості виражалася тільки представниками буржуазного табору? А також: чи й справді українські прозаїки тяжіли тільки до реалізму, а тому їхня творчість відповідно до цього – одноманітна й бідна жанрово-стилістично, формами та манерами, джерелами творчості і поетикою?.. І – не менш важливого, а по суті, то й ключового питання: чому і при визначенні періодизації, і при аналізі еволюції українського оповідання так мало приділялося уваги специфічно-художнім джерелам, властивостям та рисам творів, а також – 595 «секретам поетичної творчості» (І. Франко), ролі не лише досвіду, інтелекту, світогляду, а й таких іманентних чинників творчого процесу, як натхнення й фантазія, уява і домисел, передчуття й передбачення, «голос» підсвідомості та інтуїція, настрої, не контрольовані свідомістю, їх синтез? Матиме рацію той, хто зверне усі ці питання до автора передмов попередніх збірників, тим більше, що і тоді, й тепер він – одна особа. Тому зауважу: наголошуємо на тих питаннях, щоб показати масштаби і якість воістину грандіозних змін, які упродовж останніх років відбулися в житті і кожного з нас, і народу в цілому та без осмислення яких не зможемо глибоко осягнути й сутності еволюції як українського оповідання, так і науки про художню словесність. Найперше – це зміни у сфері державно-політичній. Щоб якомога повніше збагнути їх суть, нагадаємо: Центральна Рада, очолювана першим президентом України М. Грушевським, поставила питання всебічного розвитку духовної культури віками гнобленої нації на одне з чільних місць у комплексі проблем державної політики. Розгорнувся новий етап культурного відродження. Та після того, як з благословіння Леніна російські війська знищили не лише УНР, а й основи української державності, наш народ цілеспрямовано й наполегливо перетворювався в населення, як і самостійна республіка – в окраїну оновлюваної (тепер уже більшовицької) імперії. Це мало згубні наслідки й стосовно розвитку національної культури, мистецтва, літератури, науки.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «УКРАЇНА – ХУДОЖНЯ СЛОВЕСНІСТЬ» з дисципліни «Українознавство»
