Неспровокований, але свідомо зорганізований Петроградом наступ на суверенну державу полчищ новочасних ординців змусив Україну звернутися з проханням про допомогу. Румунія, Мадярщина, інші сусіди відвернулися від її волань. Не підтримали історичної волі народу й деякі «західні демократії». Польща використала ситуацію для задоволення насамперед своїх (зокрема колонізаційних) інтересів. Підступно встромили ножа у серце внутрішні україножерні сили. Росія оголила свої імперські ікла. Знекровлена українська республіка впала. Ідеологи неоімперіалізму урочисто протрубили як про перемогу «інтернаціоналізму» над націоналізмом, так і про «остаточне» справедливе розв’язання національної проблеми. І не лише в СРСР, а й в межах планети, поставивши на поняття «національний» тавро відсталого, селянсько- патріархального, примітивного, а далі й ворожого «трудящим» усього світу. Декому здалося, що з поразкою національної революції довела свою неспроможність і національна ідея, тим більше, що її дискредитація велася усіма силами нової імперської системи та всіма ієзуїтськими засобами. Націоналізмом лякали й таврували. Навіть в системі освіти, в науці та культурі. При цьому він був ворогом апріорі, в наслідок чого ворожим мало сприйматися і все національне. У тому числі і в сферах національно- політичного руху. Як, до прикладу, у творі «Як гартувалася сталь», де петлюрівці зарані поставали носіями… контрреволюції, ворогами українського народу. І навпаки: героями – його опоненти чи й ідейні вороги. Масова свідомість отруювалася ще з колиски, сповнюючись з денаціоналізацією й мікробами деморалізації – психології антипатріотизму та самозневаги. А ким можуть бути індивіди без честі й самоповаги?! У майбутньому манкуртами і яничарами-самогубцями. Та двобій тільки розпочинався. Коли на краю могили опинилися нація і держава – ще з могутнішою і незнищеннішою силою заявила про себе й національна ідея. Як життєтворний світ – на противагу антисвітові смерті і 371 І навіть – у надрах антинаціональної імперії та ідеології: дбаючи про знищення націй, ідеологи «інтернаціоналізму» – із настирністю маніяків почали трубити про необхідність їх… розквіту! В один клубок сплелися брехня і правда, добро і зло, воля до життя й ідеологія самозаперечення та самовідчуження. Чи не найяскравішим доказом останнього стала ленінсько-сталінська концепція національної суверенізації у формі офіціозної політики українізації. Наголосимо: українізації як офіціозної політики в СРСР. Причина в тому, що українізація була феноменом неоднозначним: справжню її розпочала УНР як процес відродження української нації, держави, мови, культури, освіти, науки, як обов’язкових умов формування та розвитку громадянського суспільства, його найвищої цінності – української людини. Імперський «інтернаціоналізм» грубо й жорстоко, терористично обірвав той висхідний цивілізаційно-культурний, гуманістичний процес. Але й політичний та енкаведистський терор не зміг обірвати енергії самовідродження. Більшовики змушені були проголосити прихильність до ідеалів розвитку націй, підносячи тезу Леніна про право націй на самовизначення аж до відокремлення. Як виявиться, лицемірну тезу, бо йшлося про тактичний хід заспокоєння розбурханої енергії уярмлених царизмом народів, а не про стратегічну перспективу. Але те виявиться пізніше. СРСР створюватиметься під фанфарними деклараціями про союз рівноправних націй. На доказ на Україні Москві довелося підтримати могутній рух українізації: на VІІІ конференції РКП(б) штучно сконструйованій КП(б)У було милостиво дозволено розробити ряд заходів і та в резолюції Всеукраїнської наради в травні 1921 р. зазначила: «Національне питання. 1) Історія національних рухів другої половини ХІХ і початку ХХ століття вчить нас того, що всякий національний рух при виявленні до нього ставлення революційної марксистської партії не треба розглядати поза тією конкретною історичною обставиною, в якій даний національний рух розвивається (дуже цінне визнання! – П. К.). З точки зору революційного марксизму національні рухи другої половини ХІV ст. спрямовані на знищення старих феодальних меж і створення національної держави як політичної оболонки зростаючого капіталізму, мали прогресивний характер (ще одне цінне визнання! – П. К.) і викликали до них позитивне ставлення з боку молодих робітничих партій Європи… (не менш цінне визнання й того, що національне питання зайняло поважне місце в лавах молодих партій Європи, але не російської імперії, – П. К.); 2) …на основі §9 Програми Російська партія більшовиків визнавала за пригнобленими націями право на самовизначення аж до повного відокремлення». Однак «Це не означало, звичайно, що українські комуністи повинні були прагнути до відокремлення від російських робітників і селян і складати зброю перед міщанським (?! – П. К.) націоналізмом у їх 372 власній країні». (У цьому й суть: лицемірне гасло права звелося до протиставлення не українського національного руху й російської імперії, а до права українців на самовизначення та російських робітників і селян й українським «міщанським націоналізмом» – П. К.). 3)… У цьому зв’язку «ЦКРКП («українські» комуністи російсько-європейського походження і тут показали, що є не національною силою народу, а слухняними сателітами реанімованої імперії, – П.К.) ставить в обов’язок всім членам партії, всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови й культури» ∗ . На перший погляд абсурдно, але в дусі фарисейської імперської політики РКП руками «українських» комуністів з усіх мислимих перешкод першою усунула… українську державу. Згодом – УКП (українську компартію), мову, освіту, культуру, еліту. А коли українізація почала розривати мури українофобської системи, то постановою РКП усунуто й саму українізацію. Свідоміша українська інтелігенція скоро розпізнала справжню мету «українізації» по російському «інтернаціоналізму». М. Хвильовий, М. Куліш, С. Єфремов відкрито наголошували: совіцькому режиму українізація потрібна з двох мотивів: 1) щоб постати перед світом, особливо Азією і Африкою, принциповим борцем за повну свободу і незалежність націй; 2) щоб виявити національно свідомі українські верстви та кадри. Щоб домогтися першого – була розгорнута шалена пропаганда на закордон. І своїми, і завербованими та купленими (як це свого часу робив і Петро І) зарубіжними агентами (знову-таки – з числа колаборантів-комуністів). Для досягнення другого було викорчувано найталановитіші кадри національної еліти та знищено цвіт села – материзни української державно- політичної й культурної духовності. На цих підставах є охочі повністю заперечувати позитивну роль українізації. Та нагадаємо: крім офіціозно-терористичної була українізація національно- державницького змісту і спрямування. В її основі лежала фундаментальна (теорією і практикою) національна ідея. Вона й стала запорукою того, що й за умов існування в «тюрмі народів» українське суспільство розвинуло усі сфери національного життя: соціально- економічну, правову, освітньо-наукову, культурно-мистецьку. Понад чверть ХХ століття стало періодом високого Відродження. Воно стало, як те нарекли Яр Славутич і Ю. Лавріненко, «Розстріляним Відродженням» ∗∗ , однак довело, що українська нація «має в серці те, що не вмирає». Не вмирало ні практичне національне життя, ні теоретичне націєзнавство.
∗ Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів. – Т. 1, 1918-1941. – К., 1976. – С. 146-150. ∗∗ Див.: Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження. – К.: Смолоскип, 2002. 373 Нагадаємо: на межі 20-30-х років ХХ ст.. партією було фактично паралізовано (чи розгромлено) й національні академії наук, численні культурно- освітні організації, церкву, а також найрізнорідніші культурно-мистецькі інституції (Постанова ЦК ВКП (б) 1932 р. «Про ліквідацію літературно- художніх організацій»). В СРСР почалася тотальна уніфікація: людей (їх почуттів, мислення, діяння), соціальних верств, націй, родинних (навіть інтимних) відносин, художніх смаків, досвідно-футурологічних уявлень. І, звичайно ж, мовних орієнтацій. Кожен повинен був стати «як всі»: всі люди – безособовими, всі нації – безнаціональними. Як і все людство – безликим монстром. Приреченим, за законами природи, на неминучий і біологічний, і цивілізаційно-культурний розпад. Відрадно, що апокаліпсичну загрозу відчули Європа й Америка, збунтувалося «втрачене покоління» людей, сторозтерзаних Першою світовою війною. У пошуках виходу з безпросвітної кризи політики і філософи перебрали десятки варіантів та рятівних сил, допоки не згодилися: імперіалізм (у тому числі й «соціалістичний») довів свою вичерпаність і приреченість; надію дає головним чином національно-державницька суверенізація. В руслі європейських шукань розвивається й українська суспільно- політична думка. І символічно, знаково, що й на цьому етапі лідером всенародних устремлінь виступає культурно-мистецька та наукова еліта, зокрема – літературно-лінгвістична. Дивуватися не доводиться: найпослідовнішим і найуніверсальнішим носієм української ідеї Слово поставало упродовж тисячоліть. Слово та його поборники виступили на передні лінії окопів і з початку ХХ ст. І цілком логічно: представники лінгвістичної сфери в науці з непоступливою послідовністю мислили ідею Слова в цілісній концепції національної справи: такими були праці М.Грушевського («Історія України- Руси», «Ганебній пам’яті»), І. Огієнка, І. Стешенка, К. Ушинського, С. Русової, Б. Грінченка, Г. Ващенка. Переконливим доказом постало й видання збірника статей академіків О. Шахматова та А. Кримського ∗ . «Малоруською мовою зветься сукупність тих говірок, що їх уживають малоруси, – писав російський вчений, одразу ж ставлячи мовну проблему на етно-історичну основу. – Етнографічно малоруси визначаються передовсім мовою: геть на всьому просторі, який займає малоруське плем’я, чути мову, що в істотних своїх рисах являє одну цілість» (говори галицькі, угро-руські, підляські, поліські, і, звичайно ж, подніпровські). І це – наслідок «історичної долі малоруської мови». А саме: «Малоруська мова виділилась за дуже давньої доби із спільно- руської прамови» («з якої пішли… й північно-руська, південно-великоруська та
∗ Див.: Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та Хрестоматія з пам’ятників письменської старо-українщини ХІ – ХVІІІ вв. – К.: УАН, 1924. 374 білоруська»). Тому «на малоруську мову слід дивитись як на щось окреме від інших руських мов». Що ж до «однієї спільної мови», то вона не дійшла до нас у пам’ятках», – писав російський академік. «Перші звістки про слов’ян односяться до кінця V, початку VІ віку після Р.Х.» (нагадаємо, Кий ходив на Константинополь 433 року, – П. К.), тоді ж є підстави шукати й джерела праукраїнської мови. Щодо мов української і російської, то перша формувалася в одній прабатьківщині (подніпровській і подністрянській), а друга – на іншій (угро-фінській і волзько-татарській). Прапредками подніпровців були анти; для антів починається окрема доба, як слов’яни з’явилися над Дунаєм. Суспільно-політичний розвиток впливає й на мовний: оскільки в басейні середнього бігу Дніпра одірвалися дві великі групи племен – «східно-руська та північно-руська» через географічні умовини … оці групи … почали жити самостійним діалектним життям». На час розквіту Києво-руської держави, отже, на Х-ХІ ст.., припадає й постання української мови як цілком самостійної. При цьому «Утворення Київської держави (як наслідку союзу Києва і Новгорода, – П. К.) було викликане не примхою завойовника та не випадковими причинами, які лежали поза народним життям; воно відповідало життєвим інтересам більшості східно- слов’янських племен» (консолідованих полянами). З того часу помічаємо в говорах окремих племен певні відмінності, однак з кожним століттям, незважаючи на драматичні зигзаги долі українців, мовний розвиток іде у відповідності з етно-національним. Говорити про спільну східно-слов’янську мову можна лише з урахуванням того, що то була не народна, а церковно- слов’янська мова. В Україні ж неминучими стали як народні думи та історичні пісні, так й І. Котляревський та Т. Шевченко. Особливо важлива роль у цьому належить інтелігенції (еліті): вона не тільки репрезентує, а й інтеґрує, породжує та спрямовує загально-суспільні мовно-культурні орієнтири й потенції, очолює інтелектуальний рух. Саме з цієї причини як у Києві, Володимирі-Волинському, так і в Тмутаракані «говорили приблизно однаковою мовою», – наголошує О. Шахматов. І так само: напади печенігів і половців, а згодом – монголо-татар спричинили те, що «культура Києва пропала… Разом з Києвом загинула його «інтелігенція»; пануючі класи: князівство, боярство, духівнитство, купецтво було перебите або втекло почасти на схід, почасти на північний схід». Щоб піднестися, народові необхідно було виростити нові шари еліти. «Українська мова – це термін, – зауважує і акад. А. Кримський, – який протягом останніх 30-40 років мало не зовсім витіснив собою давніший, ширший термін «мова малоруська». Історично виправдано брати до уваги обидва терміни. Бо «малоруси» жили віками, хоча історія знає, що термін «Україна» появився у літописі ще за 1187 рік, а «Геть усі національно-свідомі малоруси, чи то російські піддані, чи австрійські від Кавказу до Карпат поволі позвикали звати себе «українцями» й не люблять, коли їх за звичкою взивають 375 «малорусами». І це свідчить, що «життєва практика перемагає філологічну точність». Тобто, що раніше поширенішим було «малоруське» і означало воно співвідносно з «великоруським» те ж, що Греція (антична) співвідносно з римською імперією; а «українське» перемогло внаслідок історично зумовленого піднесення національної свідомості. Є аспект і часо-просторовий: українське нині охоплює межі ядра Київської Русі; малоруське з діалектного погляду охоплює дві ширші гілки: «Область наріччя східно-малоруського займає величезну просторість од Дніпрового Правобережжя (Київщини тощо) до Дону та Кавказу; а так само включає в себе українські колонії на Далекому Сході («Зелений Клин»). Область наріччя західно-малоруського політично почасти одірвана від решти малоруських областей. Сюди відносяться землі Галичини, Буковини та Угорська Україна. З цих областей чимало малоруських колоністів попереселялося й до Америки». Але це, по-перше, – наслідок загально-політичних світових процесів; а по- друге, не означає, що українці втратили мовну ідентичність. Навпаки, вимушена віддаленість ще загострює почуття національної спільноти. Тому-то необхідний науковий підхід до сучасних релігій; бо й він підказує: «для історика-лінгвіста виучувати архаїчні говірки – це аж надто корисна й цікава річ, бо говірки тії – це живий, наочний зразок того, чим була всенька малоруська мова років 600 тому назад», а то ще й раніше. І це важливо не тільки (а то й не стільки) для лінгвістів, а й для соціологів і економістів, природо і релігієзнавців, етнологів і економістів та антропологів, і біо-психологів і мистецтвознавців, бо мова – то найуніверсальніше дзеркало і буття, й пам’яті минулого народів. Дзеркало – пам’ять українська – фіксує: щонайпізніше з ХІ ст. східнослов’янські племена йшли кожне своїм життєвим шляхом і «вже й тоді мали дуже характерні риси». Щодо України, то ще «варязькі ватажки… повинні були почувати від Новгорода ген аж до Чорного моря безперечно… одну- однісіньку мову», а «чимало малоруських і великоруських ознак готові були ще в ІХ віці». Ті ознаки в українців визначалися своїм слов’янським буттям, а в майбутніх великоросів – релігіями колонізованих фінських і татарських земель. Відповідно в часі та просторі формувалися й усні та писемні народні мови; зокрема те, що всі писемні пам’ятки ХІ та пізніших століть несуть не собі живі знаки української та староболгарської (згодом церковнослов’янської) мов. Разом з тим бачимо, як кореневу київську мовну систему «втрачувала мова північної Русі» і «так воно все було ще в ХІ віці». Староукраїнська ж мова все очевидніше набирала близьких до сучасних форм (і в дієсловах, і в іменниках та прикметниках, і в стилістичному ладі). Висновки А. Кримського: 1) «мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільше вже всі сучасні 376 малоруські особливості». 2) «Усією сукупністю своїх познак жива мова півдня ХІ віку стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена». А це – лакмусовий папір і того, ким був та яким шляхом розвивався і український етнос: ще в ХІ ст. він усвідомлював себе як самодостатній та окремий народ зі своєю долею, ментальністю, історичною місією. То ж навіть монголо-татарщина не могла убити живої душі народу й затримати його рух до національної революції й відновлення своєї державності. Аналогічно тому й польська, російська, австро-угорська, румунська, чеська колонізаторська політика не могла розщепити душу народу та вбити його етно- національні й державницькі устремління: і реально-буттєві, і трансцендентні. Харизматичний етнос періодами руйнували і присипляли, та він вулканно вибухав на теренах Європи й владно вторгався у світову історію зі своїми вимогами та правами. Для 20-х років ХХ ст.. такі висновки і пророцтва були рівновеликими відкриттям, – і цілком зрозуміло, що репресивний режим сприйняв їх як антидержавні. І якщо смерть О. Шахматова врятувала його від катівні, то український «буржуазний націоналіст» татарського етнічного походження, знавець понад 100 мов, фундатор української орієнталістики, поет Агатангел Євтимович Кримський був підло знищений. Фактично були знищені й інститути орієнталістики та української мови, численні кадри відданих істинній науці мовознавців та педагогів, оголошених, звичайно ж, ворогами. Та лінгвістика як українознавство не капітулювала. І в особі таких письменників та вчених, як П. Тичина, М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, Д. Загул, М. Хвильовий, М. Куліш, Є. Маланюк, Ю. Бойко-Блохин, І. Багряний, і дослідників. При тому, не лише українського етнічного походження. Приклад – творчість видатного вченого Юрія Шевельова. Представник Слобожанщини, він щасливо уник більшовицької тюрми. Як росіянин міг би завдяки величезному обдарованню забезпечити собі успішний спосіб життя. Та це був представник еліти, для якої понад усе – поняття професійної і людської честі. А до всього – Ю. Шевельова заполонила краса і сила української мови як відсвіт універсально-багатої сутності української нації. І він став незрадливим борцем за її будучину. Повчально й те, що відданість науковій методології неодмінно приводила більшість її представників до визнання домінуючої ролів у долі народів національної ідеї. До наукового тріумфу привела українська національна ідея й росіянина Ю. Шевельова: володіючи багатьма мовами, він переконливо показав силу та відтінив багатогранність української мови (а також і художньої словесності) як світового феномена, що ґарантує незнищенність української нації навіть за катастрофічних умов ХХ ст.. Нині надбанням світової науки стали праці Ю. Шевельова «Die ukrainisсhe Schriftspraphe 1798-1965» (1966 року видання), «Українська мова в першій 377 половині двадцятого століття (1900-1941)» – (1987 р. видання) та видана на початку ХХІ ст. широкомасштабна праця англійською мовою. Праці Ю. Шевельова вражають і лінгвістичною проникливістю та фундаментальною глибиною. Але для нас зараз особливо важливим є те, що вчений широко розглядає мовне питання і в, умовно кажучи, «одномовних», і в дво- чи багатомовних суспільствах, а тому через призми і соціології та політики, культурології й психіки, і природознавства та етнології, інформатики та футурології. А це дає йому право робити висновки: і до ХХ ст. українська мова розвивалася за винятково несприятливих умов. У ХХ ст. на цій Землі, хоч як це абсурдно, «більшість (українці) перебуває під владою меншості чи меншостей (наприклад, між двома світовими війнами: росіян, поляків, румунів і чехів та словаків), мовне питання неминуче перестає бути тільки лінгвістичним питанням, чи, краще сказати, безпосередньо лінгвістичним, а стає також – і то часто насамперед – питанням політичним, соціальним і культурним» ∗ . Цілком закономірно, що й розглядатися та розв’язуватися мовні проблеми можуть тільки в комплексі всіх суспільних проблем. І тут незаперечною істиною є те, що в Україні нарочито й свідомо глушився саме комплексно-системний підхід до питання мови, а також що мовне питання скрізь є органічною часткою національної ідеї і входить питомою клітиною в історію наукового націоналізму. На жаль, в Україні недостатньо засвоєно уроки історії, зокрема й того, що «на радянській Україні конфлікт між українською й російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину мови. Боротьба відбувалася на тільки в людській психіці, а й у самій мові». Наслідок: руйнувалася людська психіка, зазнавала руйнівних деформацій і сама мова. А також – неминуче і національно-державна система. Надзвичайно повчальний досвід мовно-державного будівництва часу УНР, Гетьманату, Директорії та українізації, однак і він не належно засвоєний, гибіє під попелом ідеологічних містифікацій та душевної зашмореності зомбованих українських політиків. Порятунок – у з’єднанні діяльності влади, мовознавців, філософів, правознавців на ґрунті української національної ідеї. Зокрема й розуміння: меншини не можуть нав’язувати своєї волі більшості, як гілля не визначає життя стовбура дерева, а живиться ним. А притоки поповнюють ріки, однак домінантами Природи є самі ріки. Природно і тому, що так було в усіх самодостатніх суспільствах; і тому, що проблема патріотичної еліти посідала особливе місце і в поглядах лідерів та ідеологів українського руху – від Володимира Великого до Б. Хмельницького, І. Мазепи, М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри, В. Вернадського, С.
∗ Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941) // Сучасність. – 1987. – С. 5- 6. 378 Єфремова, Д. Донцова, В. Липинського, М. Хвильового, Є. Коновальця, С. Бандери, Ю. Шухевича. У найбільш зібраному вигляді це було показано ще Дмитром Донцовим у книзі «Дух нашої давнини» ∗∗ . «Плоть нічтоже, дух животворить…» (Г. Сковорода) ставить в епіграф своєї праці автор, а далі робить центральний наголос та цитує ще одного автора – літописця С. Величка: «Із яких причин і через кого спустошена земля наша?». Спустошена! – «з градами і замками безлюдними», «полями запустілими», – такою бачив рідну Землю в ХІІІ віці Серапіон після поработіння її іноплемінниками. – Як могла дійти до Руїни героїчна Земля Козацька? – ставив питання Величко; і як могло статися, що зреклася Божих заповідей, збилася на манівці церковна верхівка? – дошукувався правди І. Вишенський. Суголосні питання ставив й Т. Шевченко, І. Франко та Леся Українка, П. Тичина і М. Хвильовий, О. Довженко і Є. Маланюк, І. Багряний і О. Гончар… Різні умови, різний досвід – не лише співзвучними, а різними були і відповіді. Як гадав Вершницький, – причиною нещасть України було географічне розташування: на перехресті світових магістралей, при надзвичайному багатстві природних ресурсів з відкритими кордонами на всі на чотири сторони. «Другі бачили причину спустошень не в Землі, а в народі» – несвідомому своєї єдності, сили і волі до захисту власних багатств, що замінялося до того ж захопленням матеріальними інтересами, – пише Д. Донцов. Ще інші звинувачували неконсеквентність чужинців. Та насправді, наголошував Д.Донцов, «Суть нашої проблеми лежить у питанні формотворчої будівничої правлячої касти». Була та каста мудра, відважна й сильна морально, була й держава. Була вона слабка або вироджувалася, розкладалася й гинула, слабла й держава, хоча й не була «чайкою при битій дорозі». І далі писав Д. Донцов (як відомо, автор ще й праці «Націоналізм», 1926) ніби про наш час: «Кожна сильна суспільність міцна твердим моральним законом, що над нею панує, якого живим символом і прикладом є її правляча еліта. Мусить вона насамперед бути тверда і невблаганна щодо себе самої, не піддаватися матеріальним спокусам вигідництва чи оспалості, ставити над усе поняття честі й обов’язку, безоглядно вірити в свою справу і в своє право провадити загалом». Бо як може бути чистим прапор у брудних руках? І як можуть торжествувати нація й національна ідея, коли їх топчуть в багно лицемірства й баришництва, лукавства і зради?! Коли голова стає нижче шлунка?..
∗∗ Див.: Донцов Д. Дух нашої давнини. – Мюнхен-Монреаль, 1951 (друге видання). 379 А це, на жаль, було і в Гетьманщині ХVІІ-ХVІІІ ст., і в нових часах, в межах України і зарубіжжя. Тому й таврував носіїв зради національних інтересів народ у своїх думах та історичних піснях; І. Котляревський в «Енеїді», Т. Шевченко в усіх творах, – ставлячи питання: чому свої ж – учорашні козаки, борці за рівність і свободу, а нині сотники і полковники – почали закабалювати свій люд посполитий, ішли служити хоч москалеві, хоч ляхові, хоч туркові, чи жидові, аби з вигодою для себе? Чому вони, як і свої церковники, «чужим богам пожерли жертви, омерзились?», чому зрадили справу батьків і стали байдужими до чеснот, слави й інтересів Вітчизни? Чому згодились на роль рабів та лакеїв і «не соромляться в ярмі конати»? Чому стали вовками з овечою натурою, готовими й прапори продати «за шмат гнилої ковбаси»? Чому не протестують, а «добре ходять у ярмі», позбувшись орлиного зору, сміливого й мудрого серця, твердої волі і дозволяючи сміятися з себе, мати за слухняних волів?!.. «За моральним упадком еліти слідує, як його тінь, заслужена кара нації», – писав Д. Донцов. На нього гнівалися, його звинувачували в антипатріотизмі, надмірній вимогливості та згущенні чорних фарб. Та проблема еліти як проблема сили і чистоти національної ідеї існувала насправді. І не лише в минулі віки. Аналізуючи стан і України, й української діаспори після поразки революції, С. Петлюра у праці «Сучасна українська еміґрація та її завдання» (1923) зазначав: український народ не зломлений; він сповнений волі до боротьби; при цьому ті, що під ярмом більшовиків, і ті, що в різних країнах як еміґранти (а це понад 100 тисяч українців), є однодумними. І джерелом їхньої віри є національно-державницька ідея. Боротьба не закінчилась! ∗ 94 Однак наслідки боротьби залежать не тільки від мільйонів нації, а й від волі та ролі провідників мас. А вони проявляють себе по-різному: одні – борються і під дулами револьверів, у застінках кривавих тюрем в СРСР, інші там же пішли на службу злочинному режиму, стали «вождями» й в антинародній системі; маємо печальні приклади не лицарської поведінки і в еміґрації: тут є талановиті працівники (професори університетів, ліцеїв, семінарій, літератори. Адвокати, артисти, інженери, професійні кваліфіковані робітники…), яких високо цінують і в Польщі, Румунії, Чехії, і в Німеччині, Бельгії, Англії. Однак є й ті, зокрема державці й політики УНР і Директорії, для яких честь та ідея – лише красиві слова, якими можна й торгувати. Тож переконуємось: «Не кожний, хто претендує на роль державного діяча, справді може без шкоди для державної справи братись за неї. Чи наближатись навіть до стерна її». Є еліта щонайвищої проби професіоналів, патріотів, носіїв моралі й культури, а є кар’єристи, представники антиеліти – поборники накопичення, шкурництва, «вільної» моралі та свободи від патріотичних обов’язків.
∗ Петлюра С. Вибрані твори та документи. – К.: Довіра, 1994. 380 Вони улесливі й аґресивні в досягненні мети, їм навіть влада – лише мета і засіб самоутвердження, а симпатії чи ненависть народу – лише малозначущі фішки. Тому-то «Було б самогубством для наших національних інтересів підживлювати оскомину таких кандидатів до дальших їхніх претензій на верховенство державними справами. Громадянство, що безкритично потурає таким амбіціям, часто є хворобливим і смішним, а для нашої гідності державної образливим, показало б тільки, що воно не доросло до власної держави… Не кожний письменник чи вчений, хоч би в своїй галузі перед усім народом нашим і мав аж он які заслуги, хоч би силу силенну книжок понаписував та слави великої собі за це зажив і може бути добрим міністром…, а тим паче на чолі уряду стояти…». Що вже тоді казати про людей, котрі не мають і художніх творів та наукових праць, ні знання, ні уміння, – хіба що бундючаться від амбіцій та чину. Вони – не так користь, як загроза державі. Належність до еліти, зокрема урядової, «вимагає від державного діяча великого знання техніки будівництва держави, прозорливості майбутнього, уміння орієнтуватись у складних обставинах сучасного життя – як українського, так і міжнародного, почуття міри і такту, найпаче систематичної невтомної, так званої «чорної», праці», культури й великої ідеї, – наголошував С. Петлюра, кореспондуючись до тогочасних, але не менш актуально і до сьогочасних політиків. І особливо тих, що й на початку ХХІ століття встигли забути ідеї й уроки становлення України в ХХ столітті, стали рабами фінансового Ваала, переступили межу моральності й не доросли до рівня своєї нації і держави. Для них навіть тепер ідеалом є не громадянське суспільство, а люмпенізоване населення; і не високопрофесійна, високопатріотична, високоморальна урядуюча еліта (до чого закликає Президент В.Ющенко), а «команда» як клан, що говорить про народ, а відстоює інтереси «своєї команди» – партії чи конфесії, фірми чи секти, корумпованої, мафіозної зажерливої «сім’ї»… Їм невигідні еліти влада і нація, бо в них вони не плаватимуть на поверхні, не будуть вершити долі мільйонів. Їм вигідно королівство «кривих дзеркал», «корабель дурнів» і наймитів, стерилізоване, законсервоване суспільство. Природно, що зачаєний від загрози ленінсько-сталінських опричників народ не міг не трансформувати свої ідеї і волю у помисли керманичів – виразників національно-державницької філософії. На цьому ґрунті (за умов боротьби за відродження національної держави, мови, культури, еліти, перспективи) й виникає праця Д. Донцова «Націоналізм». «Наш час є часом сумерку божків, до яких молився ХІХ вік. Катастрофа 1914 р. не даремно перелетіла через наші голови: всі «незрушимі» засади і «вічні» закони суспільної еволюції розсипалися в порох, отвираючи безконечні перспективи перед людською волею. Лише один закон вийшов неткнутим з катастрофи. Се – закон боротьби, яку Геракліт називав початком всіх річей, закон вічного суперництва націй, 381 який панує над світом тепер так само, як панував у початках історії народів і держав… Розум, еволюція і космополітизм – ось були цінності ХІХ віку» ∗ 95 – так розчинав свою працю Д. Донцов. Нагадаємо: С. Петлюра категорично наголошував: «Справа здобуття Української Держави – це справа цілої нації української, а не якоїсь кляси чи партії… Отже, пріоритет державності над партійністю, загальнонаціональних інтересів над класовими та груповими, партійними мусимо ми… зрозуміти і відчувати як категоричний імператив, як одну з головних умовин нашого державного будівництва!.. Наша сила в єдності… Належимо до нації, що не тільки виборює з тяжкими жертвами і серед надзвичайно несприятливих обставин міжнародного характеру власну для себе державу…». Ми позбавлені навіть території, однак даємо «наочний доказ чужоземцям організованості нашої нації і підготовленості її до самостійного порядкування власною державною» («Сучасна українська еміграція та її завдання»). Багато в чому суголосні мотиви зумовили й появу праці Д.Донцова, лейтмотивом якої прозвучало: знову вирішальною силою всезагального цивілізаційно-культурного розвитку стали нації, а панівною ідеологією – націоналізм. Націоналізм не як ідеологія, а як наукова історія й теорія розвитку націй, їх ролі в державному будівництві. А водночас – «Революція 1917 року поставила національну проблему в Росії як проблему практичного характеру» (З наради КП(б)У 2.04.05.1921). «Яка ціль сеї книги? – писав Д. Донцов. – Вплинути на формування української національної ідеології, яка, я в се вірю, вийде переможно з умового розбрату наших днів, – і тим самим вплинути на біг будучих подій». З урахуванням того, що «всяка революція була спершу думкою в мозку однієї людини» (Емірсон). Важливе посилання! Адже для багатьох революція – передусім те, що виявляється в діяльності (як правило – бойовій) мас. Для Д. Донцова принципово важливим є й процес зародження зерняти в якомусь органічному ґрунті. «В сій книзі хочу усталити, – пише він, – поняття українського націоналізму як я його розумію. А розумію його не як ту чи іншу програму, не як відповідь на завдання нинішнього дня (і тому най не розгортає сеї книги той, хто шукатиме в ній арґументів за тою чи іншою «орієнтацією», партійною «програмою» чи формою правління), – лише як світогляд. Як певний світогляд протиставляю своє поняття націоналізму дотеперішньому нашому націоналізмові ХІХ віку – націоналізмові упадку або провансалізму. До сього типового провансальства я зачисляю (виймаючи з нього те, що треба вийняти (?! – П. К.) дивну мішанину з Кирило-Методійства і Драгоманівщини, легалістичного українофільства і народництва з їх крайніми течіями, марксизму
∗ Див.: Донцов Д. Націоналізм // Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті // Сучасність. – 1983. – Том ІІ. 382 й комунізму з одної сторони, «есерійства» і радикалізму – з другої, нарешті – з правих ідеологій, починаючи від Куліша і кінчаючи монархізмом» («Замість передмови»). Шлях до мети Д. Донцов бачить в «перекладі наших підсвідомих хотінь на ясну мову понять» – як шляху кристалізації ідеї (про який говорив Фіхте). Хотіння й поняття – «з цих двох частин складається українська ідея» (ч.3, р.І). А все починається з «хотіння» – феномену емотивності в українській свідомості (та душі). З огляду на це Д.Донцов еволюцію націоналізму розглядає з найдавніших часів і в процесі кристалізації поняття, відштовхуючись від переконання: «Те, що бракує українській ідеї, се «цілком новий дух». Наша мандрівка по пустелі (як те було за єврейського царя Мойсея, що водив співвітчизників по пустелі, аж доки вивітриться з них дух рабства, – П. К.) ще не скінчилася, тому, що було в нас тисячі воль замість одної, і сотки туманних замість одної яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілість. Бо що є нація, як не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщину по батьках і яку, може поширену, залишить своїм дітям» (ч.3, р.І). Від батьків до дітей – таке коло кристалізації ідеї через тисячоліття. І для українства та дорога пам’яті (як дорога самоусвідомлення) не втратила актуальності й досі, тим більше, що вона – загальнонаціональна.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Національна ідея в умовах розвитку СРСР» з дисципліни «Українознавство»
