Національна ідея періоду національно-визвольної революції (перша чверть ХХ століття)
Аналіз матеріалів розвитку всіх сфер буття і свідомості народу та світового українства на початок ХХ ст. з достатньою аргументованістю переконує: національна ідея – нація – націоналізм стали визначальними феноменами загальнолюдської еволюції. Стосовно України – то їхнє коріння в минулих віках, вони є синтезом найрізнорідніших якостей і тенденцій державно-політичного, суспільно- економічного, мовно-культурного, церковно-релігійного, правового, оборонно- військового та міжнародного прямування українців як питомої спільноти в системі міжнаціональних зв’язків та взаємозалежності. Цілком природно, що й виявлялися та осмислювалися національна ідея – нація – націоналізм в категоріях як практики, так й історії та теорії. А в цьому 344 процесі поєдналися всі форми як еволюційно-революційної діяльності провідних сил суспільства, так і досвідно-інтелектуального осмислення та прогнозування характеру й наслідків дії певних життєтворчих чинників: сім’ї, роду, виробників матеріальних благ і еліти, держави і церкви, політичних освітньо-наукових та культурологічних центрів, міжнародних контактів на рівні і реальної практики, й пам’яті історії, Простору й Часу як категорій якісних модифікацій, змін та структуротворчих суспільно-політичних процесів. Закономірно, що на історичну арену вийшли головні сили всіх верств суспільства і всіх українських Земель – від Чернігівщини до Київщини, Слобожанщини, Полтавщини, Черкащини, Поділля, Волині, Галичини, Буковини, Закарпаття, Одещини, Причорномор’я: і тих українців, що лишалися в складі материзни, і тих, що ниділи в рамках російської, австро-угорської імперій чи інших держав. Як і в ХVІІ ст., Україна стала на порозі нової епохи – націє- державотворчої. Можливі заперечення: Україна, мовляв, і не втримала державності на початку ХХ ст., і не завершила формування націєтворчої теорії та практики; дискусії (достатньо загадати В. Липинського, Д. Донцова, В. Винниченка, С. Петлюру та ін.) щодо шляху розвитку та рушійних сил продовжувалися… Та відповідь інакомислячим очевидна: 1) ніщо і ніколи в світі не досягає завершеної форми; і цивілізаційно-культурні структури постійно зазнають змістовних модифікацій, бо світ безмежний і розвивається під дією різних своїх частин, а тому фрагментарно, за законами саморозвитку й саморегулювання; 2) природа тим і мудріша за окрему людину, що одразу не відкриває їй всіх своїх секретів і таємниць; нові грані буття з невідворотністю відкривають і нові грані інтелектуального пізнання. І так – довічно. Інакше людина (і людство), відкривши абсолюти, вичерпали б свою місію (отже, й доцільність свого існування). Мали б прийти інші форми світовираження. що виявиться ефективнішим для розбудови суверенної України – нація чи держава, а відтак і національні чи державницькі ідеї, структури, пріоритети. Пригадаймо, ще 1918 р. Іван Огієнко наголошував: любімо нашу українську церкву, бо й «вона перетворила нас у свідому українську націю» («Українська культура», р. VII). А Ольгерд Бочковський у «Вступі до націології» показав етапи того перетворення. Автор праць «Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономне прямування» ( 1916), «Націологія і націографія» (1927), «Боротьба народів за національне визволення» (1932), О. Бочковський сповідував наукові постулати: 1) Націологія є наукою про націю (ї); 2) «дослідчим об’єктом націології є модерна нація в процесі її утворювання в новітній добі»; 3) слід чітко розрізняти «націю» і «нарід», який є об’єктом етнології та етнографії. «Нарід – це етногенний розчин; нація – це 345 викристалізований суспільний агрегат»; 4) націологія є явищем світової суспільної думки. Стосовно України, то О. Бочковський звертав увагу на такі реалії: націологія закономірно розпочиналася з вивчення й показу еволюції та ролі української людини, роду, племені, природи, мови, культури, держави, міжнародних відносин, правової і військової культури. У цьому зв’язку цілком слушно висвітлювались проблеми «взаємин між територією та нацією, отже, й передовсім – геополітичне значення території, яке іноді міняється в процесі історії. З цього боку географічне положення України відіграло дуже вилику роль та мало безсумнівний вплив на історію українського народу. Україна була тією межовою країною інтерконтинентального типу, образно кажучи, вона була запіллям Європи на порозі Азії. Це мало і має для неї першорядне історичне значення. З цим бо є зв’язана її культурна дилема: Схід чи Захід? Євразія чи Європа?» А також, як наголошує і сучасний дослідник В. Сніжко: Орієнт чи Окцидент? І Україна – межова країна чи країна без меж? – отже, країна особливої долі та ролі, що зумовлюється і її географією та природою. Це осмислювалося та практично розв’язувалося Києм і києвичами та Аскольдом і Святославом; потім великими князями та королями Володимиром Великим, Ярославо Мудрим, Володимиром Мономахом та Романом і Данилом Галицькими. Якісно новою гранню стала епоха Козаччини та Гетьманщини. Тоді важило те, що Україна географічно з усіх боків була відкритою, «а оскільки сусідами її на Сході були азійські кочовики, то зовсім зрозуміло, що природно-географічно беззахисна саме з цього боку Україна стала улюбленим майданом для їх безнастанних наїздів, які впродовж майже тисячі років раз – тут – раз заливали її монголо-тюркською стихією, гальмуючи нормальний перебіг української етногенези та руйнуючи спроби українсько-державного будівництва. В зв’язку з цим стоїть міграція, як характерне явище української історії, виснажуючи її від XI до XVIII ст. та спричиняючи перевагу в неї динаміки над статикою, що, у свою чергу, дуже несприятливо відбилось на процесі кристалізації українського народу, затримавши… українську націогенезу» («Вступ до націології») ∗ . Визначальними чинниками української долі й стали Степ, Чорнозем та Козацтво. А разом з проблемою «географії» проблеми об’єднуючої народ ідеології та своєї держави, пізнання й самопізнання. Останнє особливо важливо ще й тому, що природа і територія «сприяли витворенню кращих об’єктивних, ніж суб’єктивних передумов для українського самостійництва – Україна має всі природні та господарські дані для свого великодержавного розвитку». І оскільки в «кожному національно- політичному питанні головною дієвою особою має бути нація– особливої ваги і набуває проблема її самосвідомості, а
∗ Бочковський О.І. Вступ до націології. – Мюнхен, 1991–1992. 346 це на гребінь суспільного самопізнання і виносить також проблеми «нація й мова» ( рідна й чужа мова), нація і культура, нація і держава, – кладучи в основу постулати: “мова – це весь нарід», «кожна чужа мова – це начебто вбрання, до якого людина не звикла», і цілком слушно Міжнародний конгрес у Люксембурзі (1928) «рішуче відкинув двомовність, висловившись за рідну мову навчання в школах». Відомо, що мистецький шедевр може бути створений лише рідною (народною) мовою, а «поети є великими будівничими нації» – і все ж гарантом реалізації нацією своїх можливостей, прав та обов’язків є держава. Тож цілком логічно на початку ХХ століття в Україні і набула проблема нації та держави як глобально-синтезуюча проблема. Різні інтереси – різні ідеології та плани розв’язки проблеми. Як зазначав у полеміці з Лесею Українкою І. Франко, ще в другій половині XIX ст. окреслилася одна з ліній суспільного думання – комуно-соціалістича. Її представниками були і українці, котрі, як радикали, «признавали себе в першій лінії соціалістами, а тільки в другій українцями» ∗ . Відповідно до цього вони служили: одні – Австро-угорській, інші – російській імперіям, і сумління їх не мучило від того, що вони обіймають інтересами не весь народ (націю), а лише одну (часом зовсім мізерну) часточку». Кожна доба переходова… Бували часи мертвіші й глухіші, та нинішній час тим власне сумний і скандальний, що в ньому переважну рухову силу виявляє стекле назадництво, погорда до власного народа і його думок та ідеалів, льокайське прислужництво, що без сорома пишається в масці політичного bon sens-a, політичної практичності, або бліда безхарактерність, що мов соняшник до сонця тягнеться до посад і авансів. Само собою все те було би не таке страшне, якби з усіх боків не роблено рівночасних заходів, щоб у народі здушити решту почуття морального, затруїти сумління підростаючих поколінь, зломати все, що б могло б бути на перешкоді темним силам, уґрунтувати – бачиться на віки вічні – панування облуди і кривди людської». Досі подібне чинили лише зовнішні сили. Тепер радикалістська реакція охопила і маси українства. Комуно-соціалістична пошесть сіє «зневір’я у власні сили і в силу рідного народа», що «захитало найкращі характери породило фантастичні бажання – дійти до чогось при помочі власне тих, котрих власне витичена і нераз із цинізмом висказувана мета, щоб ми не дійшли ні до чого путнього і були й надалі тим гноєм, на котрім міг би виростати й пишатися перед світом їх пишноцвіт. А з другого боку життя народне дійшло до того ступеня, де вже не вистарчають ані красномовні проповіді, ані голословне береження народних святощів, ані платонічна любов, – а треба важкої конкретної праці на різних полях, починаючи від економічної самопомочі і
∗ Див. : Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. – Т. 1, Сучасність, 1983. 347 правової оборони, а кінчаючи найвищими вимогами наукової й літературної праці» (І. Франко). Великий мислитель і поет, І. Франко в епохальній праці «Що таке поступ» (2003) показав і те, що необхідно з мас зробити політичну силу (бо темні малі не прийдуть до мети: сліпі; «ані політична наука не оживить народа, ані безнаукова революція не підніме його); і те, що пропонований безрідними радикал-соціалістами безнаціональний лад призведе лише до ще більшого насильства, терору й свавілля (як те й сталося в імперському СРСР), бо будуть втрачені важелі як соціально-економічного, так і морального, ідейно- патріотичного ставлення до життя. Отож необхідні просвіта і праця, титанічна праця політичної еліти, бо «всяке вагання, всяке опізнення української інтелігенції в такому зближенню ( з народом. – П.К.) – велика небезпека для національного розвою, для всеї будущини України». Враховуючи конкурентну боротьбу з дійсно народними партіями та вдаючись до тактики лавірування, частина соціал-демократії вдається до загравання з національними силами; у свої програми включає вимоги забезпечення прав націй та етноменшин. В. Ульянов-Ленін навіть критикує російських держиморд за національний нігілізм і занадто запопадливих націоналів, котрі бували іще брутальнішими денаціоналізацорами. Більше того, зазначає, що в соціалістичному суспільстві нації матимуть усі права аж до права на відокремлення (повний суверенітет). Однак усе те виявилось лукавою облудою. Коли комісії України, Росії, Білорусі, вивчаючи питання кордонів, прийшли до висновку, що в основу розмежування має лягти етнічний принцип (і тоді до України повернуться землі від Холмщини до Берестейщини, багатьох районів Куртини і Вороніжчини, Кубані, де українське населення становило 84– 95%), – Політбюро РКП (б) відкинуло той міжнародний принцип і провело маскарад створення СРСР – країни, у якій «всі рівні» і «все наше». Після того в Конституції УРСР не було зазначено навіть положення про те, що українські землі є власністю українського народу! Дивуватися не доводиться: керівною силою в УРСР була не КП(б)У, а Компартія Росії, бо за статутом ленінська партія компартія України прирівнювалася до обласної організації РКП(б). Та й самою назвою Комуністична партія України засвідчувала, що, на відміну від РКП (б) – російської компартії, – вона є мовби наднаціональною. Вражав і кількісний склад: в ЦККП(б) У до середини 20-х років українців було в межах… 3%. Відоміша й благородніша частина націонал-комуністів (як М. Скрипник, В. Шумський, М. Хвильовий, М. Куліш) пробувала якщо не змінити кардинально, то хоча б покращити ситуацію, однак усе закінчилося їхнім поганьбленням та, як і сотень тисяч інших патріотів, фізичним знищенням (у тому числі й довірливих членів КПЗУ). Фінал відомий: в період розвитку «зрілого соціалізму» на рівні офіційної доктрини (закону) була впроваджена ідеологема: у СРСР сформувалася нова 348 історична спільність людей – радянський народ. Лицедії зважили за можливе навіть не маскуватися. Нації, а з ними й держави, мови, культури, були оголошені анахронізмами, а тому самоз’їденими… в ім’я світового прогресу. Продажна преса, наука, освіта, ідеологія вірнопіддано проголосила: так сталося, бо ні націй, ні національного питання не існує (й не існувало), бо воно… успішно вирішене КПРС. Як наука для всього людства. Та наука, що устами М. Хрущова на сходах Білоруського університету проголосила: замість білоруської мови має бути російська, бо «чим більше російської мови, тим більше соціалізму». Певне, і Лукашенкові навіть тепер більше імпонує російська мова та держава (як аналог соціалізму), ніж Білорусь і її нація, мова, культура. Здавалося, апокаліпсиса не уникнути. Та все те було фальсифікацією. Маркс, Енгельс, Ленін, а потім і більшовицька партія відстоювали ідеали або космополітичні, або легко замасковані імперські. А це не сприймали навіть інші компартії, бо комуністи Китаю, Франції, Італії, Польщі, Угорщини, Чехії, Японії ніколи не зрікалися своєї національності, а відтак і своїх обов’язків щодо рідного народу. Не зрікалися і російські, вони тільки ототожнювали російське із загальнолюдським, керуючись ще царистськими правилами: «Росія – третій і останній Рим»; «де я, там і Росія»… Українські горе-комуністи і на своїй землі почувалися чужими опричниками, прикажчиками чужих панів (щось на зразок монголо-татарських ординців або турецьких яничар). Тож не дивно, що саме вони були в надрах українського народу найбільш руйнівною силою, носіями отруйного національно-державного, а від того й гуманістичного, патріотичного, мовного, культурного, морально-етичного нігілізму. То були шершні, що їли поїдом медоносних бджіл. То були антитіла з породи антиприроди, тому саме з ними точилася найнепримиренніша боротьба і в теорії, і в практиці історичного поступу. Національно-державницькі нігілісти більше руйнували, аніж творили, бо йшли не від життя, а від умоглядних догматів, згідно з якими й конструювали свій ілюзорний, безплотний світ. Закономірно, що ще в трагедії-феєрії «Прометей» (1917–1923) П. Тичини на питання, чи щасливі люди в тому бездуховно сконструйованому «місті сонця», будівник тієї химери Прометеєві, якого відкидали як ворога, відповідав: …щасливі ми, це так, але те щастя в нас казенне, і мова рабства. Скільки, скільки мук. Коли б ти знав! В нас мерзость і покора, Панує сила в нас і деспотизм, – бо практично ми вже й не люди, лиш числа! ∗
∗ Тичина П. Зібр. тв. у 12 томах. –Т. 1.– К., 1983. – С. 478. 349 І це було помічено, нагадаємо, у творі 1917–1923 років, абсолютно у відповідності з прогнозом І. Франка. П. Тичина, ціле його покоління були готові до національно-патріотичного й гуманістичного типу мислення, бо пошук істини не переривався. Однією з тих істин і стало усвідомлення схоластичної порожнечі теорій національних нігілістів. Не лише в Росії, а й у Галичині, писав І. Франко Лесі Українці, «бачимо поперед усього розвій думок у теоретичнім, абстрактнім напрямі. Інтереси до абстрактних питань переважають над інтересами до конкретних справ. Чи то питання загальнолюдські, чи спеціально-українські підкопуються поперед усього з абстрактно-теоретичного боку: соціалізм з боку матеріалістичного світогляду, зовсім ненерозривно з ним зв’язаного; політична реформа з боку федералізму, що в усякім разі може бути тільки дахом великого будинка, в котрому основою є особиста воля і громадська самоуправа; питаннє української національності з боку висшості українського типу над московським або з боку спеціальної інтервенції, що всякому народові надає окремий характер, та тільки на лихо покищо лишається в сфері гіпотез. Правда, в сій сфері легко й свобідно буяти, там безпечно, і аргументація pro і contra ні до чого практичного не зобов’язує. Та тільки ж до дійсного життя ті гіпотези й теорії нічим не доторкаються, з насущними його потребами не зв’язані, бо ані теоретичним федералізмом ніхто ситий не буде, ані теоретично аргументоване українство нікого до себе не потягне і нікого не загріє». Це – глибока криза розриву інтелігенції з народом, теорії і практики, еволюційної і революційної дії, а на порі – «прикладання поступових думок до роботи серед народа як організування того народа до боротьби за політичні ідеали свободи й справедливості». Проблема національна – проблема єдності теорії й практики, реальної боротьби за ідеали; проблема не лише України, а й усієї Європи! І щастя що революції 1905–1907 років українці йшли не тільки з ілюзорним теоретизуванням, а й з фундаментальними набутками і в теорії, і в практиці, бо розуміли: «Одно з найповажніших питань – як зробити Україну вже тепер політичною силою» (Леся Українка). Отже: і що потрібно робити, і – як?! Символічно, що якраз на зламы XIX і XX століть – 1900 року – Микола Міхновський відповів: «Самостійна Україна»! Як? – шляхом справедливого розв’язання національного питання! Від просвітницького народництва до політичної боротьби. Надзвичайно важливо і те, що праця «Самостійна Україна» стала політичним credo Революційної Української Партії, оформленої в Харкові «Радою чотирьох» – Д. Антоновича, Камінського, Левка Мацієвича, Михайла Русова. І те, що РУП розпочала діяльність саме в Харкові, продовживши традиції слобожанської інтелігенції, – у тому Харкові, який пізніше буде використаний вождями «пролетаріату» якраз проти української самостійності. 350 Але то – потім. Тепер же вогненно горіли рядки: стає «очевидним, що всесвітове національне питання вже зовсім достигло, хоч і далеко стоїть від необхідного, дійсного та справедливого розв’язання». Справедливо – це як? «Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває у становищі зарабованої нації. Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на межинародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плеканнє індивідуальності є метою і тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність її національним ідеалом у сфері межи національних відносин» (Львів, 1900). Маємо визнати, заявляв автор, що ми перебуваємо в становищі нації поневоленої, бо коли патріотів оголошують зрадниками (як героїв 1709 року), а в школах «наших дітей готують заклятими ворогами і ненависниками нашого народу», «навіть у церкві панує мова наших гнобителів; коли українські гроші використовуються головним чином на користь російської нації (підтримуючи не нашу, а їхню культуру, мистецтво, промисловість); і коли закони для нас видає уряд іншої нації, – то ми є не народом, а рабами. Це почалося ще 1654 року, коли московський уряд грубо порушив як двосторонні домовленості, так і принципи міжнародного права: тоді вільний народ було обдурено й поневолено головним чином позбавленням державності. Ганебно, що український народ уярмлено та ще й на його глум пропагується, мовби він сам того хотів. Але ми тоді прагнули державності і свободи і тепер маємо «обов’язок розбити пута рабства, щоб – спадкоємці Богдана Хмельницького – ми по праву могли користуватися нашою спадщиною». Постає ще одна непростима кривда. «Наші суперечники кажуть, що логіка подій, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання, до повного винародовлення нашої нації. Над нами висить чорний стовп, а на ньому написано: «Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації». Та подібне уже було! А головне, що смерть української нації означала б, що мають умерти і всі «поодинокі члени колишньої республіки», як і всі соціальні верстви, еліта України, бо позбудуться усіх елементарних політичних прав людини». Але це був би смертельний удар, удар і по всій загальнолюдській цивілізації! Цього допустити не можемо, тому й висуваємо план-принцип: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі». 351 Ми недостатньо культурні? Так мусимо виправити цю несправедливість щодо мас, а «сю останню задачу мусить узяти на себе національна інтелігенція. Се її право і її обов’язок». Наша інтелігенція грала й ганебну роль. Та годі посипати голову попелом! Пора діяти! І Т. Шевченка розуміло не все покоління, та прокинулося ж з летаргійного сну. «Третя Українська інтелігенція (від Полтави, Берестечка й Шевченка) стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної», виходимо на історину арену, і або поборемо, або вмремо…» Це було виразом і вершиною прогресивної не лише всенародно- української, а й всеєвропейської суспільної думки. І народ піднявся та пішов у революцію 1905 року. Кривава розправа над повсталими не оначала краху. В Україні – лише передишку. Настав час доучуватись і переучуватись, у тому числі й у власному всенародному організмі, бо він був і складним, і диференційованим інтересами. Отож, лукаво гримасничають і деякі сучасні ідеологи, виходить, народ не був політичною нацією, та й в революцію 1905 р. йшов не з національними, а соціально-економічними гаслами. Та й це вже було. Засліпленим ідеологією лише якоїсь партії чи групи важко побачити весь народ та пригадати досвід історії: і національно-визвольна українська революція ХVІІ ст. та Гайдамаччина, і французька демократична революція та Жакерія, та й у більшості випадків світові революції проходили під релігійно-економічними гаслами, бо вони дохідливіші масам, а проникливіші дослідники завжди вміли розрізняти привід та причину і в Європі, і в Азії та Америці, до того ж коли йшлося як про визвольну боротьбу у США, так і про І світову війну. Французька революція починалася з повстання… жінок, які змусили чоловіків піти на штурм Бастилії… Соціальною революцією починався новий Китай. Не тільки громадівці, тарасівці (Українки й І. Стешенка) народники, революціонери Слобожанщини, а й Молода Україна у «Відкритому листі…» до Міністра внутрішніх справ Сіп’ягіна рішуче заявляла: «Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації» – але визволення національне та політичне вони не мислять поза визволенням соціальним. То – двоєдиний процес. На певному етапі все сильніше натискають на свідомість народу ті, що проголошують національну проблему неактуальною й замінюють її ідеєю «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Мотив – «економія сил» в ім’я немовбито всезагального блага. Переважно соціальну програму відстоюють есери як партія селян. Не лише монархісти, а й кадети рішуче засуджують революцію 1905 р. загалом. Розповзається інфекція ренегатства, потрясаюче викрита В. Винниченком в романі «Записки кирпатого Мефістофеля» та в оповіданнях М. Коцюбинського. 352 Та хід історії нікому не вдавалося зупинити. Та історія, наголошує І. Франко в «Одвертому листі до галицької української молодіжі», «захоплює нас самих, ставить нашу націю майже в центрі подій». Чи ми добре осмислили той рух? Те, що «всесвітня історія – не історія героїв, а історія масових рухів і перемін», а ми ж є органічною частиною народних мас, а ті події мають значення для долі кожного з нас. Ми завжди адекватно реагуємо на події, бо в Росії панує теоретичне доктринерство великоімперського ґатунку, фундаменталізм месійного типу, одначе «найменше опору знаходив собі автократичний доктринеризм на Україні, бо й ми виховувалися в тому російському дусі, забуваючи про своє найдієвіше завдання – «витворити з величезної етнічної маси українського народу – українську націю, суцільний культурний організм», спроможний до відпорності й засвоєння загально-людських культурних здобутків ∗ . На жаль, ту відпорність довелося виявляти в поборюванні не лише старих, а й новоімперських сил в особі ленінського лицемірного більшовизму. І не всі були до цього готовили та спроможними. «…Ми не признаємо ні можливим, ні бажаним, – говорилося в Програмі Української трудової громади в другій Державній Думі, – порушення цілості і єдності Російської держави, а навпаки бачимо в тій цілості і єдності конечну умову сили для збагачення будучини всіх народів Росії». Інша справа – певні економічні поступки робітництву та певна лібералізація парламентського життя. Опортунізм виявляв себе у всі віки. Одначе українство не сповідувало опортунізму також віками. Рішучий протест 1907 р. заявляють українські (галицько-буковинські) посли у Віденському парламенті: знову бачимо, говорять вони, шахраювання українськими інтересами. «Отсі події наказують нам, заступникам галицьких і буковинських русинів, як частини руської нації, що ніколи не зрікалася своєї самостійності, – прилюдно заявити, що ми, змагаючи до національно- територіальної автономії в австрійській державі, застерігаємося проти неприродного, на ніяких історичних правах неосновуючого ся лучення, зглядно розпучування нашого народа дорогою кураєвої автономії, та протестуємо проти виїмкових законів для Галичини», – автономія має бути національно- територіальною (К. Левицький, Петрушевич та ін.). Не менш напруженою виявилася реакція Лева Юркевича на взаємовідносини української соціал-демократії з російською. «До нас, українських марксистів, – пише Л. Юркевич, – російські товариші ставилися з презирством, а то і з ворожістю вже через одне те, що ми надавали великого значення національному питанню і провадили нашу діяльність в
∗ Див.: Літературно-науковий вісник, рік VІІІ, т.ХХХ, кн. ІC, 1905. 353 національних формах ∗∗ . Останніми часами мало що змінилося, хоча більшовики й меншовики мають деякі розходження і між собою. «Ми твердо стоїмо на тім, що безперечно: право України на (самостійну) державу». Але держава не є фетишем без нації та без розуміння: «самостійницькі завдання можуть конкретно постати перед певною нацією лише тоді, як вона означилася культурно і політично». Українці визначилися. Однак знову потрапляють в шулерську гру: коли раніше їх самочинно зараховували в «єдину східно-слов’янську народність», то нині по-єзуітському занурюють в каламутну парадигму: право на самостійність аж до відокремлення ви, мовляв, маєте. Але це шкодить загальнопролетарським інтересам… Виходить, що той же Ільїн (Ульянов), проголошуючи ідею самостійництва, ніби дає дуже широкий вихід змаганням поневолених націй до волі», однак печально те, «що вихід сей є чистісінькою ілюзією, а ще сумніше, що сам Ільїн, ми переконані, се дуже добре розуміє». Насправді розумів. Тому лідер більшовиків і обрушився на Л. Юркевича з брутальною критикою. І можна було б на це не зважати чи «подивитися як на забавку легковажних людей, коли би справа не ускладнювалася тим, що Ільїн і його товариші з-під самотійницького прапора з «глибоким обуренням» показують нагая автономічним робітничим рухом поневолених націй. Бо нагай той свідчить, що самостійницький прапор вони піднесли тільки для того, щоб ілюзорним кличем відвернути робітництво поневолених націй від боротьби за ті національні права, які давно здобули собі західноєвропейські народи». Їхній словесний інтернаціоналізм є лише тактикою в інтересах фракційно- шовіністичних. Хід подій 1917–1920 рр. повністю підтвердив ці висновки. Зі згоди чи й за ініціативою Ільїна-Леніна Україну почали членувати територіально (роблячи особливий наголос на відокремлення Донецько-Криворізької «республіки» та інших східних і південних областей України), насичувати УНР «пролетарськими» елементами, а далі й організовувати військові походи. Великою драмою з часу Першої світової війни стало «роздертя нашого національного організму між Росією та Австро-Угорщиною» (С. Петлюра). За цих умов українці тим більше повинні проявити єдність та усвідомлювати: серед багатьох інших, «національна проблема, зокрема українська, вимагає свого невідкладного розв’язання» (1914). І знову різнорідні концепції розв’язання проблеми. Одна із них пропонувалася «Маніфестом Головної Української Ради» (у Львові): «Надходить важка історична хвиля, важить ся доля держав і народів. Нічого не вдіяли всі зусилля дипломатії, щоб удержати в Європі мир…» Не вдіяли й різного роду інтернаціонали: вони хай і з лукавими обмовками, однак однозначно підтримали патріотично-шовіністичний чад і розійшлися по
∗∗ Юркевич Л. Про національну політику більшовиків. – Дзвін, 1914, ч.5. 354 позиціях своїх держав. Було обдурено і робітництво: мільйони клали голови за світове панування… своєї буржуазії та аристократії. По ганьблення націй обернулося втратою морально-етичних та гуманістичних принципів. Однак у трагедії світу почали звинувачувати природу людини – «порочну за своєю сутністю», не що інше, як «хижу тварюку» (Гейдеггер). Націоналізм ставив на одну площину права і обов’язки, відповідальність націй; інтернаціоналісти ігнорували категорії совісті, честі, культури й все підпорядковували одному – завоюванню влади. Будь-якою ціною! «Буря війни суне на Європу і ніщо її не спинить. Суне отся буря передовсім на держави, в склад яких входить український нарід. Український нарід належить до тих народів, на які війна і її наслідки належать найбільше. В таку хвилю нарід, що хоче жити, мусить мати одну думку і одну волю і ту свою волю перемінити в діло, яке заважило би історії держав і народів», – наголошувалося в «Політичних засадах Головної Української Ради» ∗ . Мати одну думку і волю та здатність втілити їх в діло могла тільки нація. А серед заходів (діла) передбачалося і розгортання діяльності Союзу Визволення України й участь в оборонній роботі Українських Січових Стрільців: у день нашого воскресіння український народ «кличе синів своїх до бою за волю України», і немає жертви, яка була б за здійснення мети завеликою. «Об’єктивна історична конечність вимагає, аби між західною Європою і Московщиною, – доповнювалося в заяві СВУ, – постала самостійна українська держава. Потрібне се для осягнення утривалення європейської рівноваги…, а для українського народу було б се здійснення вікових його мрій і зусиль». Так проблема української нації постала як проблема і внутрішньонародна, і загальноєвропейська; та як проблема і високої теорії, і загальнонаціональної практики. Природно, що й позиція підавстрійських земель України суттєво вплинула на загальноукраїнський державотворчий процес: на історичну арену виходить УНР з її лідерами – Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою та ін. У науковій літературі наближено до істинного висвітлено становище й основні напрямки діяльності УРН ∗∗ . Тому зазначимо лише найголовніші контури історичного процесу. Найперше і найголовніше: найвищою метою роздумів та організаційно- політичних діянь для УНР було двоєдине завдання: в ім’я народу (нації) – створення української держави; а в ім’я держави – відродження, консолідація й одержавлення української нації.
∗ Вісник Союза визволення України. – 1914, №1, ч.2 ∗∗ Див.: праці М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри, С. Єфремова, П. Скоропадського, – а також: Солдатенка В.М., В. Винниченко. – К., 2005. 355 Особливу роль у цьому відіграло те, що керманичами УНР стали люди, для яких досі головною справою життя була політична й суспільно-економічна історія та перспектива народу, його мова й культура, освіта, наука, міжнаціональні відносини, мистецтво (особливо література), в загальному – «українознавства». І ще в XIX ст.. Михайло Грушевський – Голова УНР та перший Президент України, автор 10-ти томної «Історії України-Руси» – став загальновизнаним інтегратором не лише української, а й, за визнанням вчених Амстердама і Бєлграда, Парижа і Лондона, Кембриджа і Оксфорда, Нью-Йорка й Пекіна, Берліна й Торонто, Москви і Рима ∗ , – світової історичної думки. А його концепція української історії базувалася на ідеї визначальної ролі народів (націй), оскільки держави могли підноситися й занепадати та гинути, а народи (як рушії історії) залишались завжди. Саме М.Грушевський прослідкував багатотисячну ґенезу людини й народу на теренах української землі, до рівня наукової теорії розвинув гіпотезу М. Максимовича про період княжої Київської Русі як період української історії та ввів у науковий обіг поняття «неповної» нації і необхідності відродження держави. Досі М. Грушевському закидають помилковість ідей автономного та федеративного статусу України. І такі поняття він уводив у політичні документи, вони фігурували і в реаліях взаємовідносин з Росією (Тимчасовим урядом, Державною Думою, урядом більшовиків). Однак зразу ж нагадаємо: як і в усіх видатних політиків (Б. Хмельницького, І. Мазепи), у М. Грушевського обов’язково мали спрацьовувати конгредієнти як стратегії, так і тактики (бо, як говорив М. Горький, – кто всегда ясен – тот просто глуп. Особливо у сфері політики, свідчення тому – ситуація: коли Наполеона запитали, як писати закон, він відповів: «якомога більше і неясно»). Намагаючись максимально використати всеросійську і міжнародну кон’юнктуру, лідер України змушений був присипляти агресію сусідів, а тому наголошувати на вигідних і Росії автономістських або федеративних намірах своєї держави. І – вражаючий дипломатичний підсумок: «І тепер, народе Український, нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю» Шлях? Як говорилося в заяві Генерального Секретаріату, – це націоналізація, українізація освіти і війська, всіх форм народного життя. А головне – здійснення волі народної революції. Наляканий переможним ходом всенаціональної української революції, Тимчасовий Уряд Росії вдається до тактичних маскувальних заходів: обіцяє позитивно поставитися до українських вимог Учредитэльном Собрании. Довірливі з безвиході українські державці і закликають «громадян землі
∗ Див.: Ювілейний збірник на пошану М.С. Грушевського. – К., 1928. 356 української» до розробки й виконання «законів про автономний устрій України». При цьому привертає увагу розв’язання проблеми «нація і нац (етно) меншини»: до Центральної Ради пропонується добрати «на справедливих основах представників інших народів», що має сприяти забезпеченню прав кожної людини (квітень, 1917). А також наголос Генерального Секретаріату ЦР на тому, що в плані політичних реформ має стати «зміцнення нового республіканського ладу в Україні». Старому режиму «має настати кінець». Сотні літ “народ український поневірявся у національному безправстві, в утисках, у знущаннях. Тепер, відроджений, оновлений, хазяїном ввіходить він у рідний край до вільного життя». Увіходить, як наголошує В. Винниченко, з сердечною ніжністю до своєї революції (вересень 1917). І саме тому – з рішучим наміром покінчити з національним гнітом, з анархією, із зовнішньою загрозою, вирішуючи питання Установчих зборів, селянського пролетаріату, земельного питання, економічної стабілізації, фінансів, робітничої політики, народної освіти, адміністративного апарату, судової системи, військових справ, демократії і національного питання. Уряд, наголошувалося Генеральним Секретаріатом ЦР, «оборонятиме, забезпечуватиме нац. меншини від юридичних і фактичних обмежень в громадських і політичних відносинах, сприятиме задоволенню потреб їх національного життя» (12.Х.1917). Це була абсолютно нова концепція національно-державного розвитку в усьому Європейському світі і, зрозуміло, неприйнятним викликом для автократичної російської імперії. На грань непримиренного двобою стали два світи – як дві цивілізації і культури. Як засвідчує «Промова Михайла Грушевського на з’їзді народів у Києві» (8–14 вересня 1917), той двобій визначався характером ставлення до мети, ідеалів, перспектив соціальної й національної революції народів. Характерним був наголос М. Грушевського: «Я промовляю від української демократії, але поняття української демократії і українського народу є тотожні. Тотожні, бо до соціально-національної української революції панівні верстви поставились, м’яко кажучи, «стримано». З огляду на історичні обставини, (які) вам відомі, структура національного життя українського народу склалася так, що хоча на українській землі розвинулась велика землевласність і різні форми капіталістичних підприємств, вони все одно є чужі українському народові – вони не зв'язані з ним». Вони орієнтуються на інші держави. Зате до Києва потекли каламутні хвилі російських монархічних сил: тут вони відновили проповідь етнонаціональної та державної єдності з українцями в минулому, особливої місії слов’янства (ототожнюваного з Росією) в історії; навіть – священної місії Києва у відродженні «общерусской» культури, мови, військової могутності, неперехідної ролі «воссоединения» в Переяславі 1654 року. 357 А найперше денікінці чи лідери різних фракцій «Союза русского народа», як зазначав навіть А. Денікін, зосередили увагу на вже відомій цинічній агітації: щастя України можливе тільки в абсолютній єдності з Росією (а шлях до того, за твердженням Г. Федотова, – це вміщення тіла України в тіло Росії, як і української культури в культуру російську); ніякої української нації не існує, є лише «общерусский» народ; не існує й української мови (культури), то – вигадка поляків та австрійців; існує лише «самозванна» (нелегітимна) партія та Центральна Рада, що становить купку інтелігентів-змовників проти Російської імперії. Монархісти вели шалену пропаганду за протиставлення інтересів української нації та етно (національних) меншин. І, як те не здавалося для довірливих дивним, знайшли чи не повну взаємопідтримку з «принциповими» інтернаціоналістами-більшовиками та бундівцями. Ті й ті об’єднувалися, але не з українцями, а з їхніми ворогами. За тих умов і набула поширення чудернацько-гнила, але з часом утверджувана більшовицько-ленінська «висока теорія» про дві нації, а відтак і дві культури та мови в кожній нації та національній культурі, про боротьбу між ними як про головний важіль та рушій поступу. На диво, це не стосувалося російських інгредієнтів, як і культурна спадщина Росії («Мы же не Иваны, не помнящие своего родства»), – вони підносилися як священні корови в Індії – головна запорука єдності та всеможності, аж до повного заперечення міжнародних законів та етико- моральних норм. Правильне все те, проголосили поборники національного нігілізму й остракізму, що в інтересах комуністичної партії. А партія перефарбовувала та розширювала імперію. На Україні версія двох націй у кожній нації особливо гостро та масштабно позначилася на проблемі «села» і «міста». Бо, завдяки демографічній політиці сусідів і колонізаторів українського (традиціями, мовою, культурою) села і зденаціоналізованого, відірваного від кореневої народної основи міста, перенаселеного росіянами, євреями, румунами, мадярами, поляками, – а тому по орієнтованого на інші держави, міста. Поділяй і владарюй – це була тотальна політика новоявлених «інтернаціоналістів», котра немалою мірою сприяла розкладові української сім’ї, роду (бо рід, як нав’язувалося всіма формами ідеології, літератури, мистецтва, освіти, розпадається, а клас стоїть) і нації, диференціювала суспільство на конкуруючі й антагонізуючі групи, у яких, у свою чергу, згідно з теорією класовості і партійності, людина іншій людині мала бути вовком (homo homini lupus est) і всі воювати проти всіх, а тим самим готувати появу концтаборів та Гулагів як невідворотної необхідності; тотально репресивної системи як блага. І тим ще раз підтверджуючи: денаціоналізація – це лиховісний генератор дегуманізації, а далі й деморалізації суспільства, приреченого на деградацію. 358 Українська нація в особі її еліти, особливо політичної, такої перспективи прийняти (і стати тим самим самогубцем) не могла. Щоб вибити козирі в ідеологів «единой и неделимой», знейтралізувати версії, згідно з якими, говорив М. Грушевський, «національний рух нібито таїть в собі загрозу для досягнень революції», ми пішли на те, щоб “Українське Центральне Представництво, без різниці своїх партій та угруповань, стало на спільну платформу широкої політичної автономії України і Федеративної Російської Республіки» ∗ . Оскільки монархічно-автократичний монстр і далі міг бути страшенною загрозою України – остання готова ще раз виконати свою історичну місію –сприяти розвиткові Росії як демократичної держави. Ми – вороги жорстокого централізму, тому й відстоюємо століттями сповідуваний українцями принцип федералізму. Федералізму з усіма, а не тільки з Росією, для якої рівноправний федералізм може стати «рятунком для Росії». Останнє – принципово і дуже важливе. Українська ідея федералізму передбачала не ущемлення прав України, а створення умов реформації Росії (як і всякої іншої країни) в демократичну державу. Отже: федералізм не як протиставлення ідеї суверенізації й всебічної співпраці, а навпаки: реалізація принципу «повної державної незалежності», завдяки якому і для демократичної Росії федералізм стає «єднаючим принципом». Пізніше Росія і офіційно визнає цей принцип (нарікши себе федеративною республікою), але й там – лише на рівні назви, бо інші республіки РСФСР практично не діставали статусу суб’єктів історичного розвитку. На час же переговорів між Україною та Петербургом і Тимчасовий Уряд, і більшовицька компартія стояли на одному – повній підлеглості ідеї неділимства. Це, наголошував М. Грушевський, є неприйнятним. Колись уже було, що «ми об’єдналися з Росією», та «наші права було беззаконно потоптані». Тому ми відстоюємо принцип державного суверенітету, а «Ставши на принципі повного і необмеженого самовизначення народів», не можемо згоджуватися на федерацію лише як на перелицьовану форму залежності, а тільки як федерацію повноправних суб’єктів типу федерації Європи, а «в майбутньому – федерації всього світу». Далекоглядна позиція, – з якої випливало категоричне: «Ми будемо протестувати проти всякого пригноблення національного життя… імперіалізмові, де б він не розвивався, – поза межами Росії чи в межах федеративної Російської Республіки, ми будемо протиставляти ідею свобідного союзу» народів. Не важко помітити, що це говорила Європа з Азією як демократизм із тоталітаризмом; це була мова Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка з фальшивими проповідниками ідеї об’єднання «пролетарів усіх країн». Як і в
∗ Свободный союзъ. – 1917, жовтень, ч. 1. 359 XVII ст. ідеями національно-демократичної революції, Конституцією П. Орлика, творчістю Т. Шевченка Україна відкривала Європі, Росії великі перспективи. Філософією, гідною втілення в життя, були й слова Голови УНР про те, що «між народами немає народів більш чи менш здібних, а є народи, поставлені в більш сприятливі умови життя», і є – в менш сприятливі. Досі бачимо, що окремі народи «зберігають систему придушування стремлінь народів». А завдання полягає в тому, щоб сприяти розквіту цивілізації і культури через сприяння розквіту націй. Аналогічні ідеї, зокрема про необхідність піднесення ролі органів місцевого самоуправління, про забезпечення системи мирного розвитку народів, про скасування смертної кари, про підтримку національно-персональної автономії розвивалися і в Третьому Універсалі УНР. Відкривались принципово нові перспективи у внутрі та міжнаціональних відносинах, та ленінський режим дбав не про те. Його слова про підтримку національно-визвольних демократичних рухів були лише ширмою, за якою розбудовувалися підвалини новочасної «тюрми народів». Саме тому було цинічно спровоковано збройний конфлікт з народним урядом, і на Україну рушили полки озброєних псевдоінтернаціоналістів-ординців. І світ потрясли слова IV Універсалу: «Народе України!.. Ми, Українська Центральна Рада, зробили все, щоб не допустити сеї братовбивчої війни двох сусідніх народів, але Петроградське Правительство не пішло нам назустріч, і веде далі криваву боротьбу з нашим Народом і Республікою», більше того, воно «кличе на нову війну, називаючи її до того ще й священною». Ми рішучі противники війни і принципові прихильники всесвітньої федерації народів, однак за нав’язаних нам умов ми повинні боронитися і відстояти волю всіх верств українського народу, а тому «Ми, Українська Центральна Рада, сповіщаємо всіх громадян України: однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною Вільною Суверенною Державою Українського народу. … Земля, ліси, води і всі багатства підземні, як добро українського трудящого народу, переходять в порядкування Української Народної Республіки. …всякого, хто кликатиме до повстання проти Самостійної Народної Республіки, до повороту старого ладу, того карати, як за державну зраду. Всі демократичні свободи, проголошені Третім Універсалом, Українська Народна Республіка підтверджує, і зокрема проголошує: у Самостійній Народній Республіці всі нації користуються правом національно-персональної автономії» 9 січня 1918 р. Київ. Природно, що це було не тактичним ходом, а підсумком багатовікової боротьби та розвитку суспільно-політичної думки, голосом Часу в Європі ХХ 360 ст. Тож цілком закономірно, що і в «Конституції Української Народної Республіки» (прийнятої 29.04.1918 р.) було закарбовано: «69. Кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на національно-персональну автономію… Це є невіднімаєме право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена на ньому» ∗ . З боку суверенних українських урядів принципи Української Конституції та ІV Універсалу щодо нацменшин ніколи не були зігноровані ні теоретично, ні практично. Інша доля чекала українську націю. Після поразки революції та знищення української суверенної держави українська нація опиняється під пресом тотального переслідування. «…Сам на волю рвись. Бо воля – лиш те, що сам здобув ти у борні, а не дістав, як ласку… …Казка і дійсність завжди в ворожнечі», – (П.Тичина, «Прометей»).
Воістину: дійсність стала ворогом мрії. І тоді в усій силі своєї пророчої філософічності знову постало: – «Борітеся!» Поборете... Але не покладайтесь лише на Бога. Не ждіть чиєїсь ласки. «Бо воля – лиш те, що сам здобув ти у борні»! І тут знову доторкаємось до коріння й генези: сім’я і рід – джерело філософії родинності; етноідея й держава формують якісно новий тип ідеї – загальнонародної; одержавлений народ стає політичною єдністю, і на цій основі формуються національна ідея, нація, національна держава. Синтез усіх начал зумовлює контамінацію еволюційних і революційних засад, утверджує історичну буттєвість національної ідеї та нації, а на цьому ґрунті – націоналізм як наукову концепцію ідеї – нації – держави як феноменів і людино- та суспільно- творчих, і трансцендентних. Початок ХХ ст. показав, яку важливу роль у розвитку національної ідеї та нації відіграє держава. 20-ті роки ХХ ст. повернули до першооснов: коли впала національна й була нав’язана чужинська (фактично – імперсько-окупаційна) держава – знову на всю значущість постала роль національної ідеї та сформованої нею нації. Як ланцюг: пам’ять – буття і ідея – пам’ять. Іскра (енергія) – родинне коло – вогнище. В Часі і Просторі, між сусідами і цивілізаціями, в минулому, сучасному і майбутньому; не лише як думка і дія, причина і наслідок, а й як Критерій характеру та якості буття і розвитку. – «Камо грядеші?!» – від імені зрадженого покоління на весь голос питає М. Хвильовий. І за цим стоїть: Україна чи Малоросія? Схід чи Захід («каганцювання на селі» чи «дух Фауста»?), суверенітет чи рабська підлеглість? Опора на свої сили чи залежність від чужих?..
∗ Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр. – Т.ІІ, Відень, 1921. 361 І – воістину революційна боротьба сфері ідей та концепцій. І в Україні, і за її межами. Коли виявляється: можуть гинути навіть найвидатніші чудеса світу, міста, держави, цивілізації, – але невмирущою має бути ідея. Бо коли й вона умирає, тоді – апокаліпсис. Певна сутність відмирає. Величезний парадокс історії: не хтось, а Гетьман України П. Скоропадський оголошує про відміну рішень ЦР та ідей ІV Універсалу про суверенітет України. Як напише у «Воспоминаниях» сам П. Скоропадський, за ним не пішла українська інтелігенція, його не підтримав народ, але він «убежден, что великая Россия возродится и только под сенью есскнпетра» багатостраждальний український народ зазнає щастя… Тимчасовий Гетьман не перестав бути постійним генерал-ад’ютантом його імператорської величності, практично розтоптав українську національну ідею, бо та ідея не містилася в його етнопсихіці; він не міг щиро сказати словами П. Тичини: «Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов»: здібності генерала й адміністратора були при ньому, а любов лишилася в Петрограді. Керівник не еволюціонував і не піднявся до народу, хоча інтелектуально мав добрі наміри. Як показують «Запитання т. Леніну» С. Мазлаха і В. Шахрая та відповіді на них, компартія Росії не мала і добрих намірів. Це вона, висловлюючись про самостійність Латвії і Литви, рішуче виступила проти самостійності України і Грузії. «При єдиній дії пролетарів України та Росії вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови», – заявив Ульянов-Ленін, додаючи: Росія без України існувати не може! То про яку ж свободу України йде мова, коли має бути єдність, але російські поборники єдності рішуче виступають проти волі українського народу? «Ми не вільні від українських почувань, – писали Мезлах і Шахрай. – При цьому «ми» каємося». «В нас для нас» Україна є не лише географічним терміном, «словом», «назвою», замість попереднього «Південна Росія». А для вас, т. Ленін? Підтвердить ваш лозунг про право націй на самовизначення аж до відокремлення на прикладі України, бо інакше відповідь «матиме значення перевірки інтернаціоналізму…» Поки що перевірка дає негативні результати! Матеріальне та духово-культруне багатство України підтвердило «свою змогу устояти проти вікового гніту русифікуючої поміщицько-буржуазної державної машини», – заявила й партія боротьбистів. Але питала й вона у Виконавчого Комітету ІІІ Комуністичного Інтернаціоналу, чому сталося так, що в час визвольної революції зовнішні сили стали на шлях і ускладнення соціально-економічного становища в Україні, і «заплутування та загострення національно-політичних відносин?» На доказ достатньо зазначити: «на 71,1% українського населення припадає 121 школа, на 12,6% великоруського – 950 шкіл, себто 10,8% всіх середніх шкіл на долю корінного населення і 84,7% на долю тонкого слою населення великоруського…» Під тиском т. Леніна Виконком ІІІ Інтернаціоналу… відкинув українських комуністів-боротьбистів від світового руху. Подібним цинізмом позначилася й політика ВКП(б) у справі українізації: коли мільйонні маси виявили тій політиці повну підтримку, поступив наказ про її згортання, а далі було не тільки репресовано та знищено провідників українізації (зокрема й В. Шумського та М. Скрипника), а й розгромлено базу українізації – селянство. Коли б в Україні було просто «населення», а не нація, і не жила українська національна ідея, Україну за час СРСР було б повністю асимільовано, русифіковано, розстріляно і поховано. А вона жила. Бо боролася. Боролася на власному Терені, боролася в розгалуженій системі держава Планети: у тій же Росії і в Польщі, в Німеччині, Канаді і США, в Китаї, Австралії і Аргентині, у Великій Британії, Чехії й Бельгії, в Італії та Іспанії, в Хорватії і Словаччині… Не можемо скидати з рахунку: зовнішнім силам значною мірою вдалося диференціювати найбільш активні політичні сили українства на мазепинців і петлюрівців, республіканців і гетьманців, і вони нерідко поборювали одні одних та воювали з своїми з більшою запопадливістю та люттю, ніж із зовнішніми, справді україножерними силами. І часом здавалося, що дисгармонія – вже одвічний супутник української перспективи та що немає такої сили, яка б не те що об’єднала, а хоч зблизила їх. Однак скоро стало очевидним: така сила є. І та сила наділена надприродною енергією єднання: та сила – українська національно- державницька ідея. Вона таки змусила однодумно діяти, хоча до мети іти й різними шляхами. Бо об’єднувала та ідея в нерозривне ціле симпатиків великокняжої (королівської) і гетьманської систем, мазепинців і петлюрівців (пізніше бандерівців, мельниківців), християн (православного й католицького обрядів) і атеїстів, людей найрізноманітніших статей і станів, професій і етнічних груп, зрештою – республіканців-демократів і монархістів-аристократів, одна Мати – Україна: її доля і будучина. В ім’я єдиної Матері хлібороби гинули мільйонами, але мріяли, що на визнанні головного: у всіх повернеться своя держава і на «оновленій землі… розцвітуть степи, озера, і не верстовії, а вольнії, широкії». В ім’я цього треба й перетерпіти жахливу силу нового ординства. Обурений терплячістю цих мільйонів, Є. Маланюк розпачливо (як свого часу П. Куліш) писав про «негордий народ» здрібнілих мікромалоросів, які з волячої терплячістю носять ярма. За це йому докоряли, та й то була не зневага, а поклик: «Вставайте, кайдани порвіте!» І сотні тисяч вставали! Інша справа, що вірнопіддана преса (і не тільки українська, а й США, Франції, Росії) писала не про лицарів свободи та боротьби, а про те, що в СРСР «жить стало луче, жить стало веселе» (Й. Сталін).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Національна ідея періоду національно-визвольної революції (перша чверть ХХ століття)» з дисципліни «Українознавство»
