Світові параметри української етнонаціональної ідеї
«Літопис Аскольда» фіксує, що ще за Кия праукраїнці вже спілкувалися з сусідами усіх чотирьох частин світу: «Полянам же була путь в Грецію і з Греції вздовж Дніпра». А Дніпро зв’язаний з Двіною і морем Варязьким. З одного лісу витікає й Волга, тому через неї можна потрапити в болгари (волзькі. – П.К.), і на схід дійти в жереб Симів, а Двіною – до варягів, а з варяг і до Риму, від Риму же аж до племені Хамова». Дніпро втікає в Руське море, – понад яким вчив апостол Андрій, брат апостола Петра; Андрій, котрий вчив у Синопі, потім побував у Корсуні й прибув до Києва та благословив його божою благодаттю. Ще тоді було визнано, що Київ розміщується на землі з особливою небесно-земною енергетикою, а те пророкує йому особливу долю, як і київському етносу надзвичайну ментальність та місію. Світ знав Єрусалим, 209 потім Рим, Олександрію, названих іменами царів; «так і в нашій стороні названо місто ім’ям Кия. І то є промисел Божий». Серединне розташування держави Києвичів, а в ній – столиці Києва, як і життєносної артерії – Дніпра, визначило їх роль у загальнолюдському процесі розвитку – роль могутнього генератора зв’язків та магістралей військового й економічного, освітнього і наукового, культурно-релігійного потоків планети. Саме з урахуванням усього зазначеного мною й творилася картина в драмі «Марія на Голгофі»: «Дія 3. Смеркає. По небу купчаться й важко повзуть чорнокрилі хмари. Вдалині вибухає й накочується грім. Несподівано спалахує всеосяжна блискавка. В її сяєві золотою повінню спалахує Дніпро, постають піднебесні гори, а над ними постає силует людини. Піднісши очі до небес, вона говорить: Ти чуєш, Боже? Первозванний я, Андрій. Стою, як ти й звелів, на горах. Ліси буяють, як зелене море. Течуть поля у вічності простори. Купаються в Дніпрі небесні зорі. Лиш тут не бачу крові, сліз і горя. Це – дивний край. Тут – Бог лиш судія. – А люди – хто?! – спитав незримий голос. – Антеї, Боже! Горді, як титани. Ставні. Красиві, їх зовуть поляни. Геракли – в праці. В битвах – капітани. Безмежно щирі. В глибині це Дана. Як божий спів, їх солов’їний голос… – Що кажеш ти? – спитало віще Небо. – Хай буде тут Початок і Кінець. Тут сходяться віки. Тут всіх шляхів вінець: З Варяг у Греки, з Індії в Європу. Лиш тут Едем і Дух твоїх пророків. Хай божий край постане тут від Тебе. У яснім небі засвітився Знак: Квітучий Сад і в ньому люд вродливий. На землю впала тепла злива. Прорік Господь: – Велю: хай буде так! Хай в тім краю зросте Любов-держава, Хай Дух Полян звеличить люду славу. Хай там ніколи не панує тать. Хай будуть Мир, Свобода й Благодать! Хай буде Мати – мудра й величава. – Амінь, – сказала мати…» (Кононенко П. Марія на Голгофі // Вибране у 3-х книгах. –– Кн. 1, 1999). 210 Епоха Аскольда знаменує якісно новий етап розвитку: від закріплення за собою вибореної землі як Землі своєї, Терена-Батьківщини – до розширення життєвого простору етносу. Були тому причини і загальноцивілізаційного характеру. Як зазначає Омелян Пріцак ∗ , у житті індоєвропейських народів тоді відбувається принциповий поворот: шлях із Варяг у Греки все менше задовольняє масштаби торгівлі, і вони освоюють новий – через Середземномор’я до берегів Іспанії й Англії. Це принципово змінює й роль, а відтак стратегію і Київської держави. Вона змушена боротися за життєвий простір. І на цій основі природно створюється нового типу синтез – етносу і держави. Як змісту і форми, духу й структури суспільства. А його об’єднуючим началом – як поглиблення родоплемінної ідеї – стає етнодержавницька ідея – як філософія самозбереження – з одного боку, і розширення міжнародної ролі – з другого. Отже, як ідея повної самореалізації, вольової життєдіяльності, забезпечення екзистенції у вічності. Звідси й шляхи досягнення мети: зміцнення могутності власної держави та поширення її присутності і впливу у світі. Літопис відображує дуже не простим і перший шлях до мети: « ...через багато поколінь після братів тих, Кия, Щека і Хорива, успадкували владу два брати і називалися хаганами. Одному було ім’я Дір, а другому – Аскольд. І були сиділи (надзвичайно характеристична фразеологема ще давньої української мови! – П.К.) у Києві, володіючи полянами». Довелося князям розв’язувати масу проблем і внутрішнього розвитку держави, у тому числі – кристалізації державного об’єднання сусідніх племен, і не тільки суспільно-економічного, а й світоглядного, релігійного, мовно-культурного плану. Бо без цього держава була б не цілісною структурою, а строкатою мозаїкою. Отож мали синтезуватися традиції і закони, мови й культури, – а особливої ролі набрали проблеми створення своєї еліти та вітчизняної династії, мови й культури, релігії і філософії буття. Тобто – об’єднуючої ідеології. Зрозуміла річ, що панували як доцентрові (бо самотужки племена не могли відстояти своїх інтересів), так і відцентрові: не втрачали ваги багатовікові родо- племінні орієнтації. Тим більше, що все більшої ваги набував міжнародний чинник: до проблеми взаємовідносин із греками, римлянами, близькосхідними тюркськими племенами, варягами додалася проблема взаємин із хазарами, половцями, печенігами, уграми, іншими сусідами. «Ішли угри чорні повз Київ горою…, – розповідає літописець, – і, прийшовши до Дніпра, стали вежами. А за ними прийшли печеніги по тій
∗ Див.: Сучасність. – 1978. – Ч. 3. 211 стороні Дніпра від Сули. Аскольд же пішов проти них і зустрів їх над Трубежем, на броді, де нині Переяслав». Відбувається битва простого русича з «великим і страшним» печеніжином (як Давида з Голіафом): « і схопилися міцно, і стиснув печеніжина руками до смерті, і вдарив ним об землю». І втікало з ганьбою військо несамовитих печенігів. А на місці славної перемоги заклав Аскольд місто Переяслав. А полянська держава з літа 6306 «почалася прозивати Руська земля». Як земля об’єднаних і державою, і економікою, і вірою, і славою родів та племен. Як раніше земля поліродова, а нині держава моноетнічна. Та відомо з природи й те, що чим вище дерево, тим частіше вдаряють по ньому громи і блискавки. Нові виклики поставив Час і перед українцями- русами. Багато тут важить і те, що Русь опиняється на міжнародному велелюдді. В одних випадках – як народ оборонець, борець проти агресії й залежності від сусідів; у інших – як народ, що прагне домогтися ширших можливостей власного розвитку. Непростою була й внутрішня ситуація, зокрема й тому, що, як свідчать арабські джерела, Русь спочатку керувалася трьома центрами: як Куявія (Київська земля), Славія (північне об’єднання слов’янських народів) та Арсанія – Надазовська (пізніше Тмутораканська) Русь. Це роз’єднання провокувало пришельців. Як повідомляє літопис, «до слов’янського народу, що, як сказано, жив над Дунаєм, прийшли від скіфів, тобто від хозарів, «болгари і, сівши понад Дунаєм, стали насильниками над слов’янами, а за ними прийшли угри білі і захопили землю слов’янську, прогнавши волохів… Ті-бо угри з’явилися за царя Іраклія, коли він воював з Хозроєм, царем перським. У ті ж роки поляни, скривджені древлянами та іншими сусідами, і насунулися на них хазари (як показує Ірина Калинець, хазари і гуни – «близнюки», а гуни – одне з найвойовничіших єврейських племен ∗ ), і сказали: «Сплачуйте нам данину». Брали-бо хозари данину з сіверян, і з в’ятичів, і з радимичів – по білці та вивірці від диму. А поляни, розміркувавши, дали від диму меч, і понесли хозари своєму кагану і старійшинам своїм, і мовили їм: «Оце здобули данину нову». Та цього разу не порадувалися хазари: «Не добра та данина, кагане», – сказали радники. Ми домоглися її зброєю з одним лезом, «а їхня зброя з обох боків гостра, сказано – мечі. Вони будуть мати данину і з нас, і з інших країн». «І жили в мирі поляни, і деревляни, і сівер, і радимичі, і в’ятичі…», – із захопленням повідомляв літописець. Та напади на Київську державу не припинялися. І Аскольд робить походи на Константинополь, спілкується з греками й іншими народами, а Святослав, син Ольги, й насправді громить Хозарію та змушує її платити данину Києву.
∗ Див.: Гуни – нащадки Ізраїля. – Л.: Місіонер, 1997. 212 Доленосним стає прийняття християнства та хрещення русичів Аскольдом: це не тільки уводить Київську державу в коло інших впливових держав, сприяє піднесенню її ролі й авторитету (« ...того ж літа прийшли з Греції до Києва, до Аскольда, каменярі і будівничі палаців кам’яних. Того ж літа прийшов печенізький хан Кучуг до Аскольда в Київ, прийняв віру грецьку, і хрестився … І служив Аскольду з чистим серцем… Того ж літа приходили до Аскольда посли з Рима, від папи…» Патріарх Фотій, який хрестив Аскольда, настійливо застерігав його від спілкування з римлянами, та Київ толерантно ставився до проблеми релігій) і суттєво впливає на характер розвитку власного суспільства. Зокрема, не лише підносячи його до нового типу свідомості та прилучаючи до загальнолюдських цінностей, а й породжуючи внутрі-суспільні проблеми (не переборені, до речі, і до нашого часу). Маємо на увазі і те, що християнство вступило в щонайгостріший конфлікт з язичництвом – питомою вірою автохтонів, чим спровокувало процес ідейного розколу суспільства; і те, що християнство провело різку межу між києво-руськими людьми і прийшлими місіонерами; між владою і суспільством, між світською і церковною елітами; між традиційним і новим світоглядами. Розкол був тотально-глибоким і далекосяжним наслідками. І найперше – у сфері етнодержавної ідеї. Достатньо зауважити, що 882 року київська язичницька еліта зговорилася з ладозьким князем та представниками варязької знаті, й Аскольд став жертвою їхньої змови. На трон від імені малолітнього Ігоря Рюриковича сів авантюрист Олег. Київська держава опинилася в агонії. Підсумок М. Брайчевського однозначний. «Усі починання київського кагана (Аскольда) зійшли нанівець. Почалася тривала й драматична смуга антихристиянської, язичницької реакції; Русь було відкинуто назад на цілий історичний етап» («Аскольд»). У цьому чимало правдивого. Однак те твердження занадто однозначне і щодо характеру розвитку («Русь було відкинуто назад…»), і щодо ролі християнства як ідеї розвитку. А подібні погляди та оцінки також мали далекосяжні наслідки. Найперше – щодо відповіді на питання: хто ми? Чиї, яких батьків діти? (Т. Шевченко). Адже практично наша історія не брала до уваги подієвої канви до не лише до Кия, а й до Аскольда. Говорилося про Київську Русь з Х століття, зокрема – часу Володимира Великого та розквіту Київської держави, який, виходило, вибухнув спонтанно і був пов’язаний передовсім з варягами та роллю «старшого брата» в «колисці трьох братніх народів» – єдиного східнослов’янського племені. Це було в інтересах «старшого брата», зокрема його етнодержавної ідеї та месійної концепції. Але це суперечило цілком очевидним реаліям: Київська держава ІХ – ХІV ст. була продуктом довготривалого історичного розвитку; становим хребтом тієї держави були кельти, скіфи, сармати, анти, а згодом – полянський рід-етнос, 213 котрий об’єднав навколо себе суміжні слов’янські роди-племена; ті роди- племена населяли величезні простори від Карпат до Сіверщини, Тмуторакані, Чорного моря, Дунаю, але серед них і не могло бути «старшого брата», бо, по- перше, історично не існувало єдиного східнослов’янського племені; а по-друге – землі майбутнього Московського князівства (царства) почали колонізуватися Київською державою лише з ХІІ ст., до того ж автохтонами тих земель були угро-фінські й татарські (нерідко – бездержавні) племена з відповідною їм мовою, релігією, соціально-економічною структурою, способом життя та ментальністю. А потім настала ера монголо-татар з їх Золотою Ордою. Пра-Україну в ІХ – ХІІ ст. складали племена Київської, Сіверської, Переяславської земель, «старшим братом» для яких були поляни. Вони, як ми бачили, жили за своїми законами, зовсім відмінними від угро-фінських і монголо-татарських. Не будемо говорити – кращими законами чи гіршими, але добре відомо, що – іншими. Тому в праукраїнців і не могло бути не тільки тотожної, а й спільної етно- державної ідеї буття та розвитку не лише з варягами чи хозарами, Візантією чи Римом, а й з московським поліетнічним анклавом. Не дуже простою є парадигма й «язичництво-християнство», оскільки стало звичним трактувати язичництво однозначно негативно, а християнство лише в піднесеному стилі, а між тим: по-перше, і передуюча Київсько-руській, і безсмертна культура еллінів – грецька та римська розвинулися на язичницькій основі; а по-друге – язичництво кожного народу було його духовно-моральною, етичною й естетичною колискою. Бо воно було природним, внутрішнім; християнство ж – накиненим, зовнішнім. Язичництво пронизувало людину і зсередини, і ззовні: всім огромом рідної природи, – і говорило як до тіла, так і до душі. Язичництво було Духом і Мовою своєї історії й Батьківщини. А християнство – чужої, староєврейської. Чи не тому, до речі, іудеї й досі живуть по всіх світах Талмудом і Торою, принаймні зовні є богомільними, а серед інших народів усе більшає атеїстів?! Докази тому віднаходимо не лише в українських архітворах типу «Велесової книги» чи «Літопису Аскольда», а й у працях грецьких, арабських, хозарських, вірменських, римських, російських авторів, до того ж – як найдавнішого періоду, так і ХVІІІ – початку ХХ століть (допоки в Росії месіанізм запанував як державна ідеологія). Говорять, що тих українознавчих праць небагато: віднайдені зразки клинописної писемності в Нижньому Подунав’ї, зразки піктографічного письма у Приазов’ї (Кам’яна Могила) та фонетичне письмо власне трипільців (Середнє Подніпров’я), та насправді, як показують хоч би хрестоматія та антологія у 2-х томах, підготовлені В.С.Крисаченком у 1996 році, все, як ми побачимо далі, навпаки. Незнання завжди претендувало на універсальність висновків та на нігілізм, зміст якого завжди був руйнівного, а не будівничого характеру. 214 Насправді про наші землі, народи, природу, мову, культуру, звичаї, мистецтво писали, до того ж дуже прихильно, а то й пієтетно Гомер, Геродот (автор Історії в дев’яти книгах) і Гіппократ (у книзі Про повітря, води й місцевості), Страбон (у Географії) і Діодор Сицилійський (у Бібліотеці), Пріс Панійський (у Візантійський історії) та Прокопій Кесарійський (у Готській війні), Константин Багрянородний (Про управління імперією) і Стефан Візантійський (Етніка (опис племен)), Євстафій (Коментарі до «Землепису» Діонісія), Феофілакт Самокатта (Історія). І це – тільки в стародавні часи! Бо згодом писатимуть Юлій Цезар і Аріан, Цицерон і Порфирій, Овідій, Вергілій, Горацій, Помпей Трог, Амміан Марцелін, Пліній Старший, Тертулліан, Аполодор, Вітрувій… «Існують суттєві риси й у смислових структурах текстів – зауважує Валентин Крисаченко. – Ось головніші з них. По-перше, практично незмінним залишилось бачення меж та кордонів України як геополітичної реальності, незважаючи на те, що в римську добу, на додаток до етноніма «скіфи» активно використовуються й інші – «сармати», «роксолани», «готи», «анти», «слов’яни» й т.п. По-друге, «скіфи» для римлян не є частиною варварсько-вандальського, а практично становлять частину цивілізованого світу. Понад те, сенсаційним є сприйняття Скіфії (наприклад, Помпеєм Трогом) як найстародавнішої частини світу, а її народу, відповідно, – як найдавнішого. По-третє, у текстах натуралістичного характеру посилюється відсоток фактичного (емпіричного) матеріалу, а також спостережень медико-географічного та еколого- етнологічного характеру. Цінні відомості щодо флори, мінералів, корисних копалин, дорогоцінних каменів, благородних металів, лікарських препаратів і технологій, які описали ті чи інші автори, можуть становити практичний інтерес навіть для допитливого сучасника. По-четверте, попри усвідомлення геополітичної цілісності тогочасної Скіфії-Сарматії, римська історіографія, констатуючи факт спорідненості її мешканців, водночас засвідчує своєрідність залюднюючих країну племен та мов, звичаїв та традицій. У назвах останніх, описах побуту та інших реалій часто-густо відчуваються прямі паралелі з наступними феноменами києво-руського, а потім – і українського світів» ∗ . Можна наводити чимало підтверджень сказаному, та одразу ж вкажемо на його виняткову важливість і на сьогодні. Зокрема: візьмімо дуже цінні видання останнього часу – Юрія Терещенка «Україна і європейський світ» (К., 1996), Віталя Русанівського «Походження української літературної мови» (К., 1998), Нормана Дейвіса «Європа. Історія» (К., 2000) – і одразу впаде у вічі дивна трафаретність: говорити про стовбур і гілля, не досліджуючи коріння українського феномена. Свого часу в передмові до драми «Кромвель» Віктор Гюго з прикрістю зауважував: є читачі творів, яких абсолютно не цікавлять причини їхньої
∗ Крисаченко В.С.Українознавство: Хрестоматія. – Кн.1. – К.: Либідь, 1996. – С. 17. 215 (творів) появи. Щодо мистецтва, то «талант письменника для них є важливішим за спосіб (метод) мислення; гарний твір чи поганий; вони не цікавляться ідеями, на яких засновано твір, а також спрямуванням розуму, що визначив твір. Відвідавши зали будови, ніхто не заглядає в його підвали, і коли їдять плоди дерева, то не думають про його коріння» ∗∗ . А тим часом «ніщо не виростає без коріння; наступна епоха завжди з зародку закладена в попередній» (С. 485). У цьому плані новаторським підходом позначена праця Ю. Терещенка: він розпочинає розповідь про утворення державності у східних слов’ян зі слов’яно- аварських війн (568 – 635 рр.) та часу, коли слов’яни проникають на Балкани, анти ж зникають з історичної арени. Автор окреслює територію слов’ян, яка відповідає описаній у «Повісті минулих літ», пробує вияснити походження термінів «Русь» і «Україна», – однак усе те постає часом дуже непереконливим, оскільки вкладається в якихось 2–3 сторінки. Тому цілком доречне зазначення, що «Упродовж ХІІ – початку ХІІІ ст. етнічна назва Русь, яка досі стосувалася полян та чернігівських і переяславських сіверян, поширюється на захід від Дніпра – на Поділля, Волинь і найпізніше – на Галичину. Причому Руссю в цей період джерела не називають землі Новгорода Великого, Ростовську і Муромську землі, а також Суздальщину з її новим політичним центром – Володимиром на Клязьмі» (а тим більше, зрозуміло, Московщину. – П.К.), – усе те повисає як купол храму, який не має фундамента. І справи не рятує навіть надзвичайно продуктивна методологія порівняльного аналізу певних процесів на Русі (зокрема – соціально-економічних) з процесами в Західній Європі, бо все те здійснюється на рівні опису, а не аналізу причин, мотивацій, наслідків еволюції найвирішальнішого чинника – родо-племінної та етнічно- державницької ідеї. Без фундамента й мотивації виявляється й фундаментальне дослідження В. Русанівського: у ньому не чути ні первозданної душі українського етносу, ні голосу Землі та історії, бо літературній мові не передує розгляд мови народної (у її і головному річищі, і в діалектах). З аналогічної причини залишає прикрий осад на серці й колосальний бестселер – праця Дейвіса Нормана «Європа. Історія»: у ній автор широко й глибоко закроює історію мало не всіх слов’янських народів, але генезис українства розпочинає лише з моменту критики більшовицьких концепцій і методологій історії у ХХ ст. У тому числі й історії України, цілком правильно наголошуючи: підвладні народи Російської імперії або не розглядалися як самодостатні, або й не включалися в схеми Європи. «Українці також не піддавалися класифікації. Хоча з усіх європейських народів вони, напевне, мали, в абсолютних цифрах, найбільше жертв серед цивільного населення (мається на увазі – Другу світову війну, коли українці насправді, окрім 4,5 млн. Військових, втратили ще й 4496 тис. Цивільних. – П.К.), їхньою головною
∗∗ Гюго В. Избранные произведения: В 2 т. – Т. 2. – М.; Л., 1952. – С. 477. 216 політичною метою було визволитися з-під радянського і російського панування. Найкраще, що можна було вчинити з такою прикрою нацією, – вдати, ніби її не існує, і прийняти давню царську вигадку, що українці – це «малоросіяни». Насправді українці ані малі, ані росіяни» (С. 59). Воістину: ані малі, ані росіяни! Але – хто і які?! І цей дослідник випускає аналіз коріння, тому Україна і постає лише на фоні Європи, а не як її органічна, до того ж – впливова частина; лише як супутник або Росії, яка немовбито існувала чи не з незапам’ятних часів, або Польщі чи Авcтро-Угорщини як маточних щодо України держав. Логічно, що навіть за прихильного ставлення до українства його ідеї розвитку та ролі в Європі (а тим паче у ширшому світі) не висвітлити. Подібна ситуація склалася і у висвітленні проблеми християнства. Нагадаємо: навіть такий прихильник комплексного дослідження питань як М. Брайчевський зважив за можливе означити епоху після Аскольда як драматично провальну. Але чи були для цього достатні підстави? Тут ще раз процитуємо думку Дейвіса Нормана з приводу ситуації в Європі часу Ренесансу та Реформації і висвітлення національних історій: «Починаючи з фрагментації християнського світу... Європа не мала об’єднавчого ідеалу», а тому такою її й потрібно показувати. Реальною необхідно показувати й історію праукраїнського християнства та його ролі. І тоді доведеться відступити від стереотипів і в цій царині. Почнемо із зауваження про те, що: 1) не ставимо за мету ні підносити, ні ганити як християнство, так і язичництво; 2) і аналогічно – не ставимо за мету писати історію язичництва чи християнства. Звертаємося до анналів історії тому, що посіяні зерна дихотомії «язичництво-християнство» як проблеми в минулому проростають в Україні, і особливо в Україні! – не тільки «солодкими», а й «гіркими» плодами до наших днів. І цілком закономірно: язичництво, наголосимо ще раз, розвивалося в кожній країні на природній основі. Земля, Небо, Зорі, гори і води, дерева, риби, звірі і птахи, гроза, сонце чи дощ – все виображувалося в глибинах єства людини (сім’ї, роду), бо реально впливало на її долю, а відтак і світогляд та характер (ментальність), на її й інтелектуальну, і душевно-мистецьку сфери. На цьому етапі вірування неминуче носили тотемний, філософсько- релігійний характер, а головне – душевно-осяйний, поетизаційний. Наука закономірно відзначила: людина, поетизуючи природу, поетизувала добро і справедливість, правду і красу, що жили в її душі. Добрі сили Природи ставали символами трансцедентного начала, однак співзвучного й рідного тій людській душі. Так набула всезагального значення Поезія Богів. Дитинство вірить, а тому захоплюється, любить і поклоняється. Тому і в мистецтві панує лірика. 217 З цієї причини язичництво рідне і поетичне, що відображають майже адекватно і фольклор, і первісна релігія. А носіями ідейних констант виступають Земля і Небо, Дніпро (Дунай, Десна, Прут, Ворскла…) і Київ, ліс і поле, всі стихії Природи – рідної Матері й Долі людини (сім’ї, роду, племені). Одержавлення суспільного життя зумовлює трансформацію суспільного інтересу до видатних осіб – героїв. Поезія трансформується в епіку. Віра все чіткіше структурується в міфологічній і релігійній системах. Логічно, що природні зв’язки людини все більше зумовлюються соціально-економічними та суспільно-правовими чинниками, бажанням творити модель майбутнього. Окреслюється як спорідненість, взаємозумовленість, так і відмінність між вірою і релігією та культовими інституціями. Державні інтереси спонукають до міждержавних взаємовідносин, і на перший план виходять релігія та церква з їх тенденціями до всеохопного панування. Первісна віра була переважно природно-олюдненою, особистісно таємничою і демократичною. Релігії й культові інституції все більше тяжіють до нормативності, догматичності та суворої обов’язковості. Первісні вірування були синтезом релігійних, світоглядно-філософських і мистецьких начал. Релігійні системи все більше тяжіють до роз’єднання з філософією та іншими науками. Релігія не надто шанує аналіз і логік, знання і розуміння – її фетишем є беззастережна віра. Тому фідеїзм органічно тяжіє до фанатизму і не так солідаризує, як диференціює народи чи й цілі раси. На цьому етапі релігійні інститути спочатку змагаються з державою за владу, а згодом все очевидніше зрощуються з ними. Церква стає політично- ідеологічним інструментом держав. І, як не прикро, настає епоха драми (і суспільної, і мистецької): Богів і героїв заступають люди – з їх емоціями й інтересами, ідеалами і способами досягнення мети. Боги стають лише ідеальними формами людських уявлень; душевна свобода переборюється догматами. Носіями божественного стають церковнослужителі. Людина все більше потрапляє в лещата і духовного рабства. Практично в релігіях все чіткіше окреслюється дихотомія добра і зла: з одного боку, вони утверджують високі принципи людяності, рівності, братерства, етики і моралі, – але з другого – повну залежність від умов, створюваних, звичайно ж, не богами, а людьми; культ абсолютної покори різного роду догмам та владам, у тому числі й одверто насильницьким; нетерпимість до представників інших релігій навіть і через те, що їх носіями виступають представники інших рас, мов, навіть – дещо інших норм богослужіння. При цьому непросту еволюцію засадничих основ відоюражають самі релігії (брахманізм, мусульманство), у тому числі й християнство. Достатньо нагадати: «Старий Заповіт» відбражав ідеологію іудейства й базувався на тому, що у Всесвіті правує єдиний, справжній Бог та обраний ним єдиний гідний шани народ – єврейський. Той бог суворий, однонапрямно зорієнтований у симпатіях, добрий лише до обраного ним народу і нещадний в оцінці інших та в суді над ними. Як не дивно, але він не є добрим і схильним до глибокого та всебічного розсуду, а засобом доведення своєї могутності визнає тільки неоскаржну кару. А тому, як це не прикро для всевидящого судії, але саме його однолюбність стає причиною неймовірного зла: викоханий ним народ стає на шлях ігнорування прав та моральних принципів, не лише інших племен, а й самого… бога! Той народ впадає в незагнуздану сваволю, гординю, блуд та моральну розпусту. І Земля стає вся оскверненою, як Содом і Гоморра. І Бог проклинає винуватця тієї ганьби. Тож не дивно, що ідея месійності одного народу (його закону, віри і слова) піддається перегляду в самих дітей ізраїлевих. А «Старий Заповіт» (як книга пророків) завершується передчуттям пришестя нового Бога – як новітнього Закону: «О, прийди, Господи Ісусе» ∗ . І він приходить в образі Ісуса Христа.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Світові параметри української етнонаціональної ідеї» з дисципліни «Українознавство»
