Українська Національна Рада, що уконститувалася у Львові 18 жовтня 1918 р., під проводом посла Евгена Петрушевича, обняла владу над українськими територіями Австро-Угорщини дня 1 листопада 1918 р. й покликала до життя перший Державний Секретаріят під проводом д-ра Костя Левицького. Святочне заприсяження цього кабінету, зложене на руки найстаршого віком члена Української Національної Ради — Юліяна Романчука, відбулося дня 10 листопада. Евакувавши дня 21 листопада Львів, перенісся уряд до Тернополя, відкіля дня 2 січня 1919 р, перейшов до Станиславова. Тут уконститувалася й доповнилася Українська Національна Рада, що 4 січня 1919 р. вилонила з себе «Виділ У.Н.Р.», якого предсідник Е. Петрушевич, перейняв функції Президента Держави. Зчерги покликано до життя новий уряд під орудою міністра судівництва в першому кабінеті — Сидора Голубовича, який устоявся аж до ліквідації ЗУНР, що від моменту зєдинення з Великою Україною (22 січня 1919) перейменувалася на Західну Область УНР і приняла за свій герб соборний «Тризуб», замісць первісного — золотого льва на синьому полі. Першими з держав, що визнали ЗУНР були — Велика Україна, Австрія, Німеччина, Чехословаччина й Мадярщина, з якими зразу навязано дипльоматично-консулярні, та комунікаційні й торговельно-господарські взаємини. Дипльоматичні взаємини навязала теж ЗУНР — з Югославією, Італією, Ватиканом, Канадою та Бразилією. Зате всю енергію й ввесь дипльоматичний хист своїх представників висилювала ЗУНР для того, щоби добитися визнання від міжнародньої мирової конференції, точніше кажучи представників переможних держав Антанти, що саме тоді радили в Парижі. Париська делєгація уряду ЗУНР, що зразу входила в склад спільної делегації УНР, спіраючись на проголошене Вільсоном гасло самоозначення народів, здійснене на території Галичини листопадовим переворотом, старалася про дипльоматичну інтервенцію держав Антанти в українсько-польському політичному й збройному конфлікті. В січні 1919 р. зїхала на терен ЗУНР антантська місія під проводом франц. ген. Бертелємі й по переговорах з урядом і Начальною Командою Армії ЗУНР в Ходорові, предложила 28 лютня обом сторонам проєкт перемиря, згідно з яким армія ЗУНР мала віддати полякам велику частину галицької території з Львовом і нафтовим бориславським басеном включно. Колиж уряд ЗУНР не приняв такої пропозиції й польська армія, підпоможена свіжими силами, проломила український фронт на лінії Перемишль — Львів, Найвища Рада мирової конференції в Парижі (Вільсон, Льойд-Джордж, Клємансо й Орляндо) пробувала інтервеніювати в командах обох армій в справі перемиря, польська сторона подбала про те, щоби переговори зірвати й мати вільну руку до опанування Галичини військами Галлєра, що їх зорганізувла й вивінувала Франція для боротьби з більшовиками. Створена в Парижі «Міжсоюзна Комісія для заключення перемиря між Україною й Польщею» під проводом бурського генерала Боти, опрацювала новий проєкт польсько-української демаркаційної лінії, куди корисніший від проєкту ген. Бертелємі. На цю лінію погодилася дня 13 травня делегація ЗУНР, але поляки відповіли на пропозицію перемиря генеральною офензивою, яка довела до евакуації Галичини армією й урядом ЗУНР та до перенесення питання державної приналежности Галичини з сфери збройної акції в сферу міжнародньої дипльоматії. Глибоке переконання в святість справи, для якої пролито стільки найдорожчої крови й віра в силу міжнароднього права й справедливість керівного ареопагу найкультурніших народів світа, спонукали уряд ЗУНР не покладати рук, але боротися бодай словом і пропагандою за те, за що боротися збройним чином не стало сил.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Доля підвалин Української Державности в Галичині» з дисципліни «Велика історія України»
