IV Універсал пройшов голосами української більшости Ради. Комуністично настроєні жиди, які силою далеко посунутого українського лібералізму, попали в її склад, станули в опозицію й підбехтали до неї українську соціял-демократичну фракцію. В момент найбільшої небезпеки для відродженої української Державности, соціял-демократи відкликали своїх представників з Народнього Міністерства й тим кроком підірвали його авторитет і працездатність. Скористали з цього більшовики й вислали на Україну нову хмару своїх агентів, що мали підготовити розвал Центральної Ради з середини, а рівночасно рішили обложити Київ своїми військами. Більшовики поспішали зліквідувати українську державну незалежність за всяку ціну, ще заки Українська Народня Республіка зможе навязати звязки з центральними державами й усталити з ними передумови миру. Самі не зважуючись ні на мир ні на війну з центральними державами, більшовики вислали до Берестя, крім власної делєгації ще й делєгацію фіктивного більшовицького уряду України з Харкова, яка очевидно, заявилася за федерацією з Московщиною й спільними з нею переговорами з центральними державами. Колиж центральні держави визнали кориснішим для себе провадити переговори нарізно з представниками Української Народньої Республики й більшовиками, останні зробили все можливе, щоби зайняти Київ і проголосити українську мирову делєгацію представництвом держави без столиці, уряду й території. Це більшовикам до деякої міри вдалося. Окруживши Київ й розклавши українські військові частини в самому Києві, вони приступили до концентричної атаки на столицю України. На чолі своїх військ пойтавили вони сина українського письменника Михайла Коцюбинського — Юрія, що 28 січня 1918 р. станув під мурами Києва. Десять днів тривав безпощадний обстріл столиці України, десять днів вірні Центральній Раді частини, в першуж чергу — Січові Стрільці, жертвенно боролися з більшовицькою зрадою й провокацією в середині обложеного міста. Криваві бої відділів українських студентів і середньб-шкільників під Кругами (28 січня), Гребінкою й Дарницею, не спинили переважаючих сил противника. Мов чорна хмара наступали його ватаги від Гомеля, Харкова й Полтави з лівого, та від Жмеринки, Козятина й Фастова з правого боку Дніпра. На 28 січня 1918 р. назначено девяту сесію Центральної Ради, для ухвалення основних законів Республики — земельного, робучого, про контролю продукції й т. п. Та в сам день відкриття Центральної Ради, Юріївський полк української залоги, розагітований більшовиками, не зважившися виступити проти Центральної Ради отверто, почав бешкетувати під її будинком і в місті. Тоїж ночі жидівське й московське робітництво Києва заняло робітні київського арсеналу й проголосило генеральний страйк. Рівночасно, на периферіях столиці почалася партизанка жидівсько-московського пролєтаріяту й насланих більшовиками провокаторів, з військовими частинами Центральної Ради. Петербурський центр більшовиків, повідомлений про події, зразу оголосив усьому світові, що столиця України опинилася з днем 29 січня в більшовицьких руках. Українська мирова делєгація, відрізана від столиці, незорієнтована в ситуації, найшлася в тяжкому положенню. Й тільки завдяки геройській саможертві безіменних київських телеграфістів, що в полумю більшовицької анархії в Києві не втратили голови й віри в остаточну перемогу Центральної Ради, вдалося добути автентичне звідомлення про справжню ситуацію в столиці. В руки мирової делєгації в Берестю дісталася депеша про те, що вірні Центральній Раді війська приняли рішучі міри проти більшовицької провокації, та що вони поведуть боротьбу з анархією аж до переможного кінця. Ця вістка позволила делєгації видержати на свойому захитаному становищі супроти центральних держав й у вступних переговорах вимогти на них цілу низку уступок по лінії корисного й чесного миру для Української Народньої Республики. В дійсности на мирі залежало обом сторонам, а зосібна центральним державам не могло залежати на використовуванню трудного положення українського уряду. Ходило про те, щоби заключити мир з якоюсь моральною силою, якаб давала запоруку його тривкости й матеріяльних користей, а серед тогочасної анархії такою силою була тільки Центральна Рада. Вона одна могла лєгітимуватися волею народніх мас, вона одинока серед розвалу й анархії репрезентувала якусь державнотворчу ідею. З другого боку мир з центральними державами давав українському урядові не тільки формальне визнання української державної суверенности, але й такі практичні користи, як мілітарне забезпечення від заходу, можливість нормальної демобілізації фронтових частин, упорядкування внутрішніх відносин, торговельних звязків з заходом, а перш за все повороту українських полонених з Німеччини й Австрії, де вони, заходами Союзу Визволення України не то що перейшли національно-освітній вишкіл, але й були зорганізовані в національно-свідомі військові формації. Випочаті по таборах й нездеморалізованї ще більшовицькою агітацією, вони уявляли собою не тільки чисельну але й моральну вартість. Тому то український уряд робив усе можливе, щоби протриматися в Києві як найдовше й уступити перед більшовицькою перевагою не скорше, як по заключенні мира з центральними державами. Зрозуміли повагу ситуації навіть ліві угрупування Центральної Ради й тому, дня 28 січня, серед гуку більшовицьких гармат Центральна Рада могла приняти одноголосно земельний закон та полагодити крізу в лоні уряду, на якого чолі станув представник української соціял-революційної фракції — Всеволод Голубович. Партії, що дотепер бойкотували уряд, дали дозвіл своїм членам вернутися до нього. Тимчасом довкола Києва й у самому місті боротьба не втихала. Більшовики обстрілювали місто, а рівночасно міське шумовиння не кидало уличної партизанки. Поодинокі міські обєкти переходили з рук до рук, розвалювались і горіли від гарматніх стрілен будинки, трупи оборонців українського уряду застелювали улиці, смерть косила й цивільне населення. Десять днів тяглися криваві бої з більшовиками в місті й на передмістях. Арсенал на Печерську, Поділ, Старе Місто, опинилися в руках місцевих більшовиків, що окружили будинок Центральної Ради. Бравурний випад Січових Стрільців розірвав цей більшовицький ланцюг і довів до очищення Старого Міста й Подолу, а Слобідський Кіш і Вільне Козацтво в днях 3 й 4 лютня 1918 р. відбили арсенал, де поклали трупом 300 більшовиків, а 300 забрали в полон. Але ці успіхи на терені міста не направили ситуації зовні. Більшовицька червона армія надтягла під проводом Муравйова від сходу й 4 лютня заняла Дарницю й мости на Дніпрі. Гураганний огонь більшовицьких гармат доконав свого. Ніччю з дня 8 на 9 лютня українські війська в числі 3.000 багнетів евакували Київ. Під їх охороною переїхав український уряд і більшість Центральної Ради до Житомира. Дня 9 лютня більшовики стали безспірними панами столиці України. Свою перемогу відсвяткували вони справді по варварськи: вирізали біля 5.000 цивільного населення, запідозреного в симпатіях до українського уряду й розграбили державні магазини та склепи й доми «буржуїв». Дня 19 лютня появився наказ Муравйова про перехід влади в руки «совєта рабочих і крестянскіх депутатов», а Українська Центральна Рада, опинившися поза мурами столиці, проголосила «До всіх країв і народів Европи» крик одчаю: «Ще перед двома місяцями говорили всі в Росії про Україну, як про оазу російської пустині. В нашому краю панував розмірний лад і мир. Радість, гордість і повага огортали нас перед нашим першим народнім парляментом — Центральною Радою, яку вибрав сам народ. Ми старалися не нищити, але відбудувати собі самі, на руїнах війни, наш край. Більшовики в Петрограді, Москві й інших московських містах, дивилися з заздрістю на розвиток України. Та це була мала причина. Головною причиною їх заздрости було природне багатство України на збіжжя, цукор і все інше, що наш рідний край видав з себе. Це стара, історична звичка захланного нена-ситнього московського народу нас грабити й висисати. Носителі більшовицьких ідей не різняться нічим від царських посіпак і визискувачів; вони топчуть колишні права й вольности неросійських країв бувшої російської імперії, продовжують грабежі царату. Ви, чужинці, які дотепер нас не знали й до яких наш голос тільки з трудом доходить, зрозумійте нас! Тепер бачите ви правдивий характер більшовиків. У Харкові, Полтаві, Катеринославі й Києві тепер убивають і палять. Чужинці, що живете вільно на землі своїх батьків, вислухайте, та зрозумійте нас! Ми ж боремося за нашу соціяльну волю, за рятунок наших жінок і дітей, за право, нашого самоозначення!»... Даремне й без відгомону лунав крик роспуки українського уряду, що опинився поза своєю столицею. Оргії більшовицьких переможців шаліли в столиці; горіли й розвалювалися доми, храми, а в них палилося не тільки майно й культурні здобутки краю, але його досьогочас-на «стара віра»... В огні більшовицького обстрілу згоріла, як каже, М. Грушевський «наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць і кінець кінців, як то часто буває, справді присвоєна була значною частиною українського громадянства».
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Більшовицький наступ» з дисципліни «Велика історія України»
