Єхидна політика царського уряду, що з одного боку примилювався до селян паперовими «правилами», а з другого боку гнобив їх непосильними повинностями, поширювала серед народніх мас хвилювання. Селяне, спираючися на царські «укази», а не розуміючи їх як слід, бунтувалися проти панів, що в свою чергу кликали на бунтівників військо, а воно розправлялося з ними по свойому. Таких селянських бунтів, викликаних незрозумінням «інвентарних правил», було на Правоберіжжі більш пядесяти, та найголосніший з них це так зв. «Київська козаччина» з 1855 р. З приводу війни з Францією й Туреччиною видав царський уряд, весною 1855 р. маніфест з зазивом добровільного зголошування в військові ряди. Селяни зрозуміли це як поклик до відновлення козаччини. Вони кидали роботу на панщині, творили козацькі сотні й примушували своїх священиків проводити їм присягу. Пани підняли гвалт і, як звичайно, викликали військо проти захоплених царським маніфестом селян. «Козаччину» придушено кулями, нагайками та засланнями, але до чаші горя, що її пив український народ під царським ярмом, впала ще одна капля зловісної отрути. Відродження на Західній Україні Те, що південно-західня частина української території, опинилася під австрійською владою, було великим щастям, не тільки цього скравка але й усеї України. Дальший розвиток історичних подій уклався в той спосіб, що якраз Галичина, яка від 1340 р. ні разу не дихнула повітрям державної незалежности, що цілих пятьсот літ оставала під польською владою, сталася заборолом, політичним «Піємонтом» для решти України. Але 500-літня неволя не обійшлася Галичині без наслідків. «Дух рабства і послуху перед «сильними міра цього» запустив сильне коріння в духовости галичан. Польонізація досягла тут величезних розмірів: не тільки шляхта, але й духовенство та міщанство стало польським, приймало польські звичаї та мову. В XVIII ст. українську націю в Галичині творив виключно мужик, зневолений, затурканий, прибитий, несвідомий ні людських, ні національних прав, що тільки зі стихійною впертістю зберігав свій старосвітський побут». (Ю. Охримович). А всежтаки, ця найбільше зденаціоналізована, найсильніше закріпощена частина України, відіграла в історії нашої Батьківщини справді першорядну ролю. Очевидно, не треба думати, що свою ролю завдячує Галичина особливій ліберальности й культурности австрійської влади. Навпаки! Не з любови й не з почуття гуманности піддержав австрійський уряд український культурно-національний рух, а з чистого вирахування. Виграючи українську народню масу проти польської чи ополяченої шляхотської верхівки в Галичині, Австрія силувалася в той спосіб закріпити «ревіндиковану» провінцію для себе й для своїх імперіялістичних замислів на південньому Сході Европи. Те, що така тактика вийшла нам остаточно на користь, це вже не заслуга Австрії, а тих сил і здорових елєментів в українському народі, що зуміли покористуватися цею пригожою для себе «конюнктурою». Забіраючи Галичину, Австрія робила це в переконанню, що забірає частину корінної, етнографічної Польщі. Щойно при ближчому контакті з краєм відкрили тут австрійські урядовці існування окремої нації, відмінної від поляків мовою, релігією та звичаями, націю «хлопів і попів», як говорили згірдливо поляки, але таку, що пригноблена дотепер поляками, могла бути використана проти них. Про те, щоби всеціло опертися на тій людьми і Богом забутій нації, Австрія не думала. Стримувала її від того племінна однородність галицьких українців з населенням зазбручанського материка. Австрія лякалася тяги галицького населення до злиття з рештою, лякалася «русофільства», але неменче залякана поляками, пробувала створити з галицьких українців якусь регіональну, віддану собі всеціло відміну. Й можна сказати, що її це подекуди й на деякий час удалося. Так зване «рутенство» це продукт цих зусиль австрійського уряду, виплеканий на галицькому грунті в першій половині XIX ст. «Характеристичними рисами «рутенства» був перш усього чисто галицький, льокальний патріотизм, що обмежувався 4-міліоновою «рутенською» нацією, вірнопідданість та надмірна льояльність центральному, віденському урядові, повна політична безхребетність, громадський консерватизм, духове назадництво, наївний хамський аристократизм, що погорджував усім, що не йшло «свише», згірдливе відношення до мужика з його мовою, безупинна змінливість поглядів і т. д.» (Ю. Охримович). «Рутенство» характеризувало перші кадри галицького духовенства, що вийшло з нових австрійських середніх і вищих шкіл, воно теж стало пригожим грунтом під розвиток пізнішої, москвофільської язви. Воно то, як сучасний йому загал лівобережного дворянства «не мало ніяких національних ідеалів, нічого не домагалося, тільки все, що йому давали, приймало з рабською подякою». Щож дивного, що піоніри національного відродження в Галичині, в першу чергу входили в конфлікт і мусіли розправитися, або зломитися в боротьбі з примарою того галицького «рутенства».
Ви переглядаєте статтю (реферат): ««Київська козаччина»» з дисципліни «Велика історія України»
