Кузнею, в якій виковано першу політичну програму відродженого українства, було славне Кирило-Методіївське Брацтво в Києві, назване так від словянських первоучителів. Його інспіратором був вихованець харківського університету, письменник та вчений Микола Костомарів, а в списках його членів найшлися найкращі імена тогочасної української інтелігенції — Миколи Гулака, Опанаса Марковича, Василя Білозерського, Пантелеймона Куліша й нарешті найбільшого з них Тараса Шевченка. Микола Костомарів, що по скінчені харківського університету вчителював якийсь час у Рівному на Волині, а в 1846 р. перейшов як університетський професор до Києва, пройнятий ідеалами українського масонства й конспіративних гуртків зперед бунту «декабристів», зразу зорганізував тут тайне товариство, яке поставило собі метою боротьбу за визволення словянських народів та обєднання їх у федеративному союзі незалежних держав. За короткий час свого існування, вспіло це товариство обєднати до сотні найдіяльніших людей того часу, але вік його був недовгий. Вже на початку 1847 р., на донос студента Петрова, товариство розкрито, а його членів поарештовано й розпорошено по довгоречинцевих засланнях. З записок одного з членів товариства — Василя Білозерського, з щасливо збережених відозв та програм, можемо уявити собі бодай в приближенні ціли й засоби кирило-методіївців. По словам Білозерського, — «Христос відкрив людськости рівність і братерство всіх народів, але ті, що добилися влади, знасилували христіянський закон і почали гнобити слабших. Особливо болючий гніт припав на долю словянських народів, яким відібрано найсвятіше знаряддя духа — мову». «В такому самому жахливому положенню найшлося й наше світло — Україна. Прилучена до Росії на основі власних прав, вона терпить безліч кривд, її права позабуто й тепер вона, не як сестра спорідненого народу, але як рабиня мусить терпіти все, що тільки може бути нещасного в життю народу. Коли довше потриває теперішній порядок, у якому все що українське, зневажається, в якому накинуто на нас чуже ярмо, в якому живемо мов чужинці на власній землі, в своїй старій батьківщині, тоді Україна загубить свій відвічний скарб. Невжеж ми своїм життям заслужили на таку ганебну долю? Ні! — але ми заслужимо на неї, коли не будемо нічого робити й спокійно будемо дивитися, як на наших очах убивають найбільший дар божий — народнє життя з його духом, ідеєю й метою, до якої вона повинна змагати». Так писав Білозерський у своїх «записках», так думали його товариші, що разом з ним, бажаючи бачити Україну вільною й щасливою, розуміли рівночасно, що важко буде їй здобути й втримати свою незалежність власними силами. Всю надію поклали вони на підтримку решти словянського світу, в якому повинен би панувати закон... взаїмної любови, пошани й солідарности. «Ніодин з словянських народів — пише далі Білозерський, — не повинен так дуже бажати незалежности й підтримувати в тій думці інші словянські народи, як ми, українці. В своїй минувшині ми бачимо приклади наслідків рабства й витривалість у боротьбі за власні права. І коли ми, свідомі значіння боротьби своїх предків, залишимося спокійними свідками неправди, коли нічого не навчить нас приклад пропавших народів, коли ми не подбаємо про власне майбутнє, тоді зівсім заслужено стріне нас доля тих народів-мерців. Але ми до цього не сміємо допустити!»... У відозві Кирило-Методіївського Брацтва «До українців» зясована його програма: «Всі словяне повинні обєднатися, але так, щоби кожен словянський народ творив окрему республику й правив собою не вкупі з другими, а тільки, щоби кожний з них мав свою мову, свою літературу й свій окремий, громадсько-політичний лад. За такі народи вважаємо: українців, білорусів, москалів, поляків, чехів, словаків, словінців, сербо-хорватів та болгарів. У кожній республіці повинна бути загальна рівність і воля, щоб не було ніякої різниці станів». У відозві «До братів поляків і москалів», писали кирило-методіївці: «Братя москалі й поляки! Оце говорить до вас Україна, нещасна сестра ваша, яку ви розпяли й замучили, але вона не памятаючи кривди, готова простити вам усе й проливати свою кров за вашу волю. Прочитайте оце братерське послання, роздумайте й обміркуйте справу нашого спільного визволення, прокиньтеся зі сну й дрімоти, викореніть з ваших серць безглузду ворожнечу до себе, засоромтеся ярма й кормиги, що давить вас і нас, посоромтеся вашого власного зіпсуття, прокляньте на віки святотатські імена земного царя й пана, виженіть з вашої душі дух зневіри, занесений народами романськими й германськими, та дух заскорузилости, надхнений татарами!» Та найвимовніше зясовані національно-політичні стремління кирило-методіївців у «Книгах битія українського народу», написаних Миколою Костомаровим, під впливом месіяністичних ідей, проголошених трійцею велитнів польської літератури — Міцкевичем, Словацким та Красіньским. В синівському відданю батьківщині, бачить Костомарів в українському народі найчистіший зпоміж усіх словянських, чужий всякій неволі й рабству, далекий від польсько-шляхетеького аристократизму й московського рабства й деспотизму. Україна весь вік боролася за волю, а хоч впала жертвою нікчемного, московського підступу, то вона встане з неволі й визволить з неї всю Сяовянщину. «Тоді скажуть усі народи, показуючи те місце, де на мапі буде намальована українська республика: от камінь, відкинений будівничим, а він став основою всього»... Проголошуючи й поширюючи свою так би сказати «максимальну» програму, кирило-методіївці не закривали очей на вимоги біжучого життя й тому змагали до скасування кріпацтва, свободи друку, віри й науки, загальної освіти, заміни рекрутської армії на народню міліцію, тощо. Та хоч даремне слали кирило-методіївці свої жагучі послання до «братів поляків і москалів», хоч надто щиросердечно вірили в можливість словянської іділлі, даремне хотіли проливати кров за чужу волю й зробити Україну — Месією Словянщини, хоч їхня праця була коротка й практично безуспішна, але в історії розвитку української політичної думки, належиться їм одно з чолових місць. По зусиллях своїх попередників, що змагали до культурного відродження українства, вони перші начеркнули програму політичного визволення й незалежности. А хоч тої незалежности думали вони добитися в спілці та федерації з рештою, поневоленого тоді словянського світу, то це нівчому не вменчує ваги їх самостійницької ідеї. Слофянофільство перейняли вони від декабристів, думкою про післанництво України як «Месії словян» надхнула їх творчість Міцкевича, але оформлення тих ідей було в них найбільш вільнодумне в основі й суто-українське по формі. Очевидно, засоби, що ними бажали дійти кирило-методіївці до наміченої мети, відповідали духові часу, але якраз тому були безуспішні. Проповідування москалям і полякам релігії словянського братання й визбуттяся імперіалістичних «забобонів», було ще далеке від гасла «борітеся — поборете», що його небаром кинув наймолодший і найбільший з кирило-методіївців — Тарас Шевченко. Зрештою не виключене й те, що колиб кирило-методпвська конспірація протривала довше, то можеб і перейшла була від романтичної проповіди любови й мира до більш переконливих гасел боротьби так, як це й сталося в дальшому розвиткові нашого культурно-політичного відродження. «Плянам українських ідеалістів не судилося здійснитися, але їх ідеї не загинули марно. Боротьба за визволення закріпощеного селянства стала гаслом української літератури: можна сміливо сказати, що перше, ніж кріпацтво було скасоване самим урядом, йому вже був завданий смертельний удар у літературі». (Д. Дорошенко.) Це щодо «мінімальної» програми кирило-методіївців. «Максимальну» перейняли від них грядучі покоління, що й виконали її разом з поправками, що їх внесла практика й дальший розвиток нашого життя.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Кирило-Методіївське Брацтво» з дисципліни «Велика історія України»
