Поки Литва жила українською культурою, респектувала православну віру й свої закони спірала на українських зразках, український елємент уважав себе коли не пануючим, то рівнорядним з литовським. Колиж Польща почала чимраз глибше вростати в культуру, побут і державний устрій Литви, становище українського й білоруського елєменту було загрожене. Найвиразніше й найбільш болюче позначилася та переміна в ділянці віри. В тій теж ділянці прийшло до найгрізніших конфліктів. Повстання Михайла Олельковича рахувалося з допомогою православної Москви, куди теж повтікали всі його скомпромітовані спільники. Ідея збирання руських земель, однаково жива в Литві, як і в Московщині, тепер набрала різкого характеру. По смерти Казимира Ягайловича обрано польським королем його старшого сина Яна Ольбрахта (1492-1501) а великим литовським князем молодшого Олександра (1492--1506). Бажав собі цього Казимир у завіщанню дарма, що тимсамим польсько-литовська, персональна унія, що її все життя обороняв Казимир, перестала істнувати. На самому вступі свого володіння в Литві мусів Олександер піти назустріч литовським вельможам і поширити права їхньої ради та підкреслити незалежність Литви від Польщі. Рівночасно мусів встрягти у війну з Москвою, що приняла під свою владу низку дрібних князівств північної Чернигівщини й виступила проти Литви, в союзі з татарським ханом Менглі-Гіреєм. Війна закінчилася на початку 1494 р. залишенням спірних князівств при Московщині й подружжям Олександра з дочкрвд московського князя Івана III, але це не поправило московсько-литовських взаємин. Олександер, хоч і мав жінку православну, почав насильно заводити латинство, чим визвав нову филю переходу українсько-білоруських князівств під Москву. В 1500 р. перейшла туди майже ціла Чернигівщина, а московський князь не полінувався використати нагоди, мовляв, він «стоятиме за христіянство, скільки Бог поможе». Пішов походом на Сіверщину й прилучив до Московщини ті князівства, що ще вагалися. Рівночасно погрозив Литві відібранням решти земель «грецької віри». Смерть Яна Ольбрахта (1501) промостила Олексадрові шлях до польської корони, що й привело до нової польсько-литовської, персональної унії. Навчені досвідом поляки, постаралися закріпити її формально. З нагоди коронації Олександра, проголошено в Петрикові акт нової злуки Литви з Польщею в одно неподільне тіло з тим, що кожночасний польський король буде й великим, литовським князем. Тісна литовсько-польська злука привела до нової нагінки на українсько-білоруський елємент та православну церкву у Великому Литовському Князівстві. Це не обійшлося без реакції. Первопочини й зріст московського «государства» Заломання великодержавної політики Києва, спричинене внутрішніми міжусобицями й припечатане монгольським розгромом у половині XIII ст., облегчило розвиток і скріплення північних князівств колишньої Київської Держави. Ростов, Суздаль, Володимир над Клязмою й нарешті Москва, стають осередками державно-творчих змагань, що лягли в основу пізнішого, московського царату. Його предтечею був московський князь Іван І Калита (1328— 1340), що приєднавши для своїх плянів духовну єрархію й задруживши з татарами, почав «збірати руські землі». Перехід київських митрополитів до Москви, придав його політичним змаганням характеру культурно-релігійного зєдинення й скріпив перевагу молодої Москви над князівствами Поволжа й Подніпрівя. Внук Калити Дмитро Донський (1363-1389) був уже настільки сильний, що міг думати про боротьбу з татарами й протиставлення московської політики «збірання руських земель» — литовській. Правда, коли Литвою правив великий князь Витовт, то ледви не всі пограничні князівства, поміж Литвою й Московщиною, перейшли під литовську руку, а сама Москва мусіла обороняти свою політичну незалежність перед ударами й дипльоматичними заходами литовського імперіялізму. Витовт був м. і. тестем московського князя Василя І Дмитрієвича (1389-1425), що передав Витовтові опіку над своїм малолітним сином Василем II Темним (1425-1463). Дуже легко могло статися, що «опіка» Витовта над московським князем могла перемінитися в політичну залежність Московщини від Литви. Перешкодила тому смерть Витовта. Разом з нею розвіялася загроза литовського імперіялізму; для великодержавних змагань Москви вибила слушна година. Вже син Василя Темного Іван III (1462-1505), зміцнивши Москву внутрі, станув до конкуренції з литовським союзом; використовуючи наступ католицизму на землі колишньої Київської Держави, він стає опікуном «православної віри», що її використовує для своїх політичних підбоїв. В 1472 р. жениться Іван III з братаницею останнього візантійського імператора Палєольога, що приносить йому у віні політично-церковні традиції Царгороду; думка про Москву як про «третий Рим» закріплюється цілою низкою політичних актів, що в них, основну ролю, грає релігійно-церковна супрематія. В 1478 р. ломить Іван III опір новгородської республіки, в 1485 р. піддається йому Твер, вслід за нею Рязань, а там приєднується до Москви ціла низка дрібних сіверських князівств, дотепер залежних від Литви. Колиж у 1492 р. помер Казимир Ягайлович, Іван III проголошує свої претенсії до наслідства по Рюриковичах, а рік згодом приймає титул «государя всеї Руси»...
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Приєднання Сіверщини до Москви» з дисципліни «Велика історія України»