Як довго осередком українського культурно-політичного життя був Київ і середнє Подніпрівя, так довго наші i чужі літописці не звертають особливої уваги на західньо-українські землі: Посяння, Побужжя й Подністрівя. Для Києва і його володарів були ті землі байдужі так довго, як довго стояв перед ними отвором шлях на південь і схід, до Чорного та Каспійського моря. Колиж степові орди печенігів, торків та половців відрізали Київ від моря, прийшла пора подумати про нові шляхи звязків зі світом, у тому випадку з західньою Европою, а там Балтійським морем. Щойно тоді вибила історична година для західньо-українських територій. До того часу тільки такі велитні нашої державотворчости, як Володимир Великий та Ярослав Мудрий розуміли, що західньо-українські землі варті не тільки ближчої уваги, але й жертвенного труду, щоб їх утримати в межах Київської Держави. З того розуміння зродився протипольський похід Володимира Великого в 981 р. а відтак його сина Ярослава в 1038 р. В обох випадках чинно задокументовано безспірну, політично-національну приналежність т. зв. Червенських Городів до української Держави. Позатим були ті землі предметом постійних польських та угорських зазіхань, а деколи падали жертвою дипльоматичних торгів поміж претендентами до київського стола й польськими володарями. Так було за Святополка Окаяного, що в боротьбі з Ярославом за Київ заплатив Червенськими Городами за допомогу Болеславові Хороброму; повторилося те й за Ізяслава Ярославича, що звабив Болеслава Сміливого на Київ тихою згодою на польську окупацію Посяння. Назагал київські князі не виявляли не тільки охоти, але й змоги оборонити Підкарпаття від його західніх та південних сусідів і тому політичне відокремлення тих земель від Києва, переведене правнуками Володимира Великого — Ростиславичами, слід вважати спасенним відрухом національно-політичного самозбереження тих земель.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ГАЛИЧИНА І ВОЛИНЬ» з дисципліни «Велика історія України»
