Об'єктом соціологічного аналізу в працях М. Вебера виступають також політичні та правові відносини минулого й сучасного. Дослідники вважають за можливе виділяти соціологію політики і права як окремий напрям ве-берівських досліджень, не менш важливий, аніж його дослідження у галузі соціології релігії та господарства. Зміст основних проблем і понять сучасної соціології політики і права значною мірою базується на принципах, що їх вперше обгрунтував М. Вебер. Політичними відносинами, або політикою в широкому значенні слова, Вебер називає відносини, пов'язані із самостійним керівництвом тією чи іншою галуззю суспільного життя (фінансова політика, політика в галузі освіти чи навіть політика жінки, яка розумно керує своїм чоловіком). У вузькому значенні слова політика означає керівництво або вплив на керівництво політичною організацією, насамперед державною. Політика, як підкреслює Вебер, означає передусім прагнення до прямої участі у здійсненні 290
влади, або принаймні прагнення впливати на її розподіл-всередині держави чи між державами. Хто займається політикою, той прагне влади або заради неї самої, або щоб використати її як засіб для досягнення певних ідеальних чи егоїстичних цілей. У свою чергу, влада реалізується в певних системах відносин панування та підпорядкування. Для людини як суспільної істоти характерне прагнення відшукати момент доцільності у таких відносинах, іншими словами, владні стосунки мусять бути виправданими в очах людей. Тому Вебер підкреслює, що панування означає наявність шансу виконання того чи іншого розпорядження. Серед різноманітних форм відносин панування і підпорядкування соціолог виділяє владу, яка грунтується на балансі інтересів, і владу, що випливає із законодавчих принципів, тобто оформлену юридично. Державна влада як система відносин панування і підпорядкування спирається і на такі засоби, як примус і насилля, однак для їх застосування тут існують певні правові форми, завдяки яким виправдовуються такі засоби. Отже, державна влада спирається не лише на насилля як таке, а й на авторитет тих, хто панує, тобто вона має і певні «внутрішні підстави». Саме такі внутрішні мотиваційні чинники людської взаємодії у сфері політичних стосунків і цікавлять Вебера як соціолога політики. Він виділяє три чистих типи легітимного панування, котрі різняться між собою способами виправдання авторитету влади в очах тих, хто їй підпорядковується. Ця типологія змістовно близька типології форм соціальної дії, оскільки йдеться фактично про ті ж мотиваційні комплекси, а саме: підпорядкування традиції у першому випадку, підпорядкування (значною мірою емоційно забарвлене) авторитету особистості — у другому випадку і, нарешті, підпорядкування обов'язковості раціонально обгрунтованих правил і настанов —у третьому. Отже, «чистими», або ідеальними, типами панування є панування традиційне, харизматичне та легальне. Традиційне панування, як підкреслює М. Вебер, грунтується на авторитеті «вічно вчорашнього». Воно сильне вірою людей у непорушність здавна існуючих звичаїв і Влади володарів. Це — панування, за якого владні функції здійснюються людьми знатного походження; влада тут нерідко набуває сакральних рис. Вважається допустимим, що-володар має право своїми вольовими рішеннями порушувати (у певних межах) традицію, поступаючи свавільно чи, навпаки, проявляючи ласку. Відносини між представниками влади і тими, хто їм підпорядкований, будуються тут як.
10*
291
відносини «панів» і «підданих». При «панові» функціонує «штаб управління», куди входять особисто залежні від нього особи — домочадці, челядь, друзі (фаворити) і т. д. При традиційному пануванні практично відсутній розподіл влади; тут не мають уявлення про «компетенцію» як реальне розмежування функцій і сфер діяльності. У стосунках між членами штабу управління домінує не почуття службової дисципліни, обов'язку та компетентності, а міра особистої відданості (вірності) слуг панові (згадаймо відоме «нам розумні не потрібні, нам потрібні віддані»). Найбільш частим типом традиційного панування є панування патріархальне, батька родини, голови клану, «батька нації». Це — відносини повної підпорядкованості підлеглих володарю і, як правило, їхня особиста залежність від нього. У такому випадку, підкреслює Вебер, немає жодних гарантій від сваволі, ймовірність її прояву тут найбільша. Окремий випадок складають відносини так званого станового панування, коли влада здійснюється не особистими слугами володарів, а тими, хто відносно незалежний від них і одержав частку влади на певних умовах, як певний привілей і т. ін. Тут можна вести мову про елементи автокефалії й автономії в управлінні. Як і в першому випадку, тут відсутнє поняття про службову дисципліну, ї владні відносини регулюються привілеями, феодальними стосунками відданості, уявленнями про станову честь та добру волю. Головна вада традиційного панування криється, як зазначає М. Вебер, у відсутності формального права; у зв'язку з цим рішення нерідко приймаються, «зважаючи на особи». Патріархальні та станові структури влади й управління виступають головним об'єктом вивчення у соціології держави докапіталістичних епох. Легальне панування грунтується не на авторитеті традиції чи особіг, яка її втілює, а на певній системі запроваджених правил — законів, які визначають, хто, кому і яким чином підпорядковується. Такий тип панування має місце тоді, коли існує можливість створювати, змінювати та відміняти правові норми, котрі регулюють відносини між владою і підлеглими. Це панування, як неодноразово підкреслює Вебер, має раціонально-формальний характер, відносини між владою та підвладними будуються за аналогією з відносинами в межах підприємства, а не сім'ї. Штаб управління тут складається не з челяді, а з компетентних чиновників; той, хто владарює, сам також підпорядковується закону, який регламентує його функції; для своїх підлеглих він — не «батько», а лише «начальник».
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Політична соціологія М. Вебера» з дисципліни «Історія соціології»
