Філософія історії — новий етап у розвитку соціального пізнання
Філософія історії не була механічним поєднанням філософського й історичного методів аналізу соціальних процесів. Генетично вона виникає і розвивається в лоні філософії як її складова частина, предметною сферою якої виступає історія суспільства. Принаймні такою вона залишається в системі Гегеля. Хоча в цілому філософія історії — продукт XVIII ст., однак елементи соціальної філософії трапляються і в творчості попередніх авторів — філософів античності, в Августина, Макіавеллі та ін. В історико-соціологічному відношенні філософію історії можна розглядати як з'єднувальну ланку між філософією та соціологією, оскільки своїм виникненням соціологія зобов'язана саме філософії історії. Термін «філософія історії» вперше вживає Вольтер для позначення загальних роздумів і досліджень людської історії та культури без чіткого визначення його змісту. Потім він зустрічається в серії статей за 1770—1776 рр. у швейцарського письменника Вегеліна й однозначно трактується видатним представником німецького просвітництва І.Г. Гер-дером як філософська наука про історію людства. Аналіз концепцій філософії історії показує, що її головними завданнями були дослідження процесу виникнення людства; розкриття рушійних сил історії та її законів на основі емпіричних і узагальнених матеріалів історії та культури народів; визначення напрямку розвитку людства в цілому. З появою філософії історії завершується відносно тривалий етап у розвитку самої філософії. Поступове розростання в їх надрах соціальної проблематики приводить до відокремлення гуманітарного знання від філософського, що поклало край філософії як синкретичному знанню і надало йому завершеного вигляду. Філософія віднайшла свій специфічний предмет, а суспільствознавство розділилося поза філософією на свої специфічні галузі знання, в тому числі й на соціологічне. Філософія історії намагалася відтворити історичний процес через поєднання аналізу суспільних явищ і процесів, фактів історії та культури з філософськими узагальненнями й інтерпретаціями. У новій історії одним з перших зробив спробу окреслити й реалізувати принципи і завдання філософсько-історичного аналізу всесвітньо-історичного процесу видатний італійський філософ-соціолог Джамбаттіста Віко (1668—1744), який 100
багато в чому упередив елементи наукового соціологічного знання в своїй праці «Основи нової науки про спільну природу націй» (1725 р.). Віко розглядає історію як продукт діяльності самих людей, тому вона не має в собі нічого містичного. Бог хоча й створив світ, але він не втручається в його розвиток. Віко вважає, що історичний процес є об'єктивним. Та це не значить, що людина з її волею, інтересами може змінювати хід історії, оскільки самі історичні закони мають провіденціальний характер і не збігаються з волею царів чи інших історичних осіб. Історична необхідність суспільного розвитку реалізується в закономірному характерові соціальних процесів, які для кожного народу чи нації виявляються в трьох обов'язкових циклах чи етапах, які вони проходять. Історично першою епохою в розвитку суспільства є «період богів», коли релігійні уявлення панували над розумом, суспільством керували жерці, не було держави і правових законів. З виникненням держави як «універсального громадського блага» історія вступає в «героїчний період». Біля державного керма стоять представники аристократії, які нав'язують свою волю й жорстоко пригноблюють плебс. Останній, третій період, який Віко називає «людським», є найвищим рівнем у розвитку суспільства. Тоді виникають республікансько-демократичні чи представницькі монархії з правами і свободами для всіх громадян і забезпечують їм гідний людини суверенітет та особисті свободи і права. На . цьому етапі законодавство мудро поєднує співвідношення приватного та загального інтересу, забезпечує справедливість у вирішенні соціальних проблем і т. д. Д. Віко розглядає ці етапи як розвиток суспільства по спіралі, де кожний наступний цикл пов'язаний з попереднім і майбутнім етапами. Триступеневу модель учений порівнює з віковими періодами розвитку людини — дитинством, юністю, зрілістю, де останній цикл (зрілість, людський період) закінчується розкладом суспільства і поверненням до початку. Таким чином, Віко по суті підводить до ідеї історичного круговороту. Не випадкове порівняння циклів історії з етапами розвитку самої людини, котра є істотою соціальною й історичною. Схоже на те, що сучасне суспільствознавство не повною мірою оцінило ідеї Джамбаттіста Віко та його вчення про людину, яку він розглядає, говорячи сучасною термінологією, як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин. Вчений розглядає природну суть людини в органічному поєднанні із системою внутрішніх і зовнішніх зв'язків. Він 101
концентрує увагу не на природних факторах історичного процесу, які незалежні від людини, а на тому, що саме людина вносить в історію людського, що відрізняється від природного. Самотворення людиною історії є умовою і людського самопізнання, бо гуманітарне знання — це не що інше, як самоусвідомлення цілей і результатів своєї історичної діяльності. Особливості світу людини, його фізичного, духовного, інтелектуального рівня Д. Віко розглядає у залежності від історичного світу, створеного людиною, у якому вона живе. Світ людини — це система тих зв'язків і взаємовідносин, що поєднують її з іншими людьми, з навколишнім середовищем. Саме завдяки такій взаємодії відбувається розвиток людини і суспільства від напівтваринного стану до суто соціального — людського. Це—геніальні ідеї. В сучасній соціології вони в модернізованому і трансформованому стані лежать в основі цілого ряду соціологічних напрямів, течій і шкіл. Таким чином, циклічність історії — загальний закон розвитку всіх народів. Історія має єдиний, універсальний закон, у якому реалізується прояв індивідуального людського розуму (на відміну від загального розуму — Бога), а тому людина здатна пізнати те, що вона творить своїм розумом і діяльністю, і отже, історія є усвідомленням людством власної історичної діяльності. Заслуговує на увагу метод аналізу історичного процесу Д. Віко. На відміну від більшості філрсофсько-соціологічних концепцій суспільства (Кант, Фіхте, Шеллїнг, Гегель та ін.), де історичні дані підтверджували сконструйовану схему, Віко виходить з аналізу історії, використовуючи для побудови своєї системи як її емпіричну основу історію Риму, елементи вчень Н. Макіавеллі та Т. Кампанелли. Сприйнявши думку останнього про те, що політичні зміни пов'язані з відповідними змінами релігійних ідей і їх впливом на су- • спільство, Д. Віко демонструє це положення на прикладі історії Римської держави, .що дає йому змогу простежити розвиток форм державного устрою Риму від Сервія Туллія до Августа Октавіана. Справді, зміна світосприйняття, вірувань координується зі змінами соціально-політичними. Ми не будемо вдаватися в деталі, наскільки правий чи помиляється Д. Віко в конкретних деталях. Головне те, що він побачив узгодження принципу з фактами історії Риму. І це дало йому можливість використовувати, по суті, іс-торико-порівняльний метод в аналізі розвитку суспільства.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Філософія історії — новий етап у розвитку соціального пізнання» з дисципліни «Історія соціології»
