Проблеми ціноутворення і фінансового забезпечення сільськогосподарського виробництва
Відомо, що початковий етап ринкових перетворень на пострадянському просторі, у т.ч. в Україні супроводжувався глибокою системною кризою. У сільському господарстві "дном" рецесії став кінець 90-х років минулого століття, коли продукція галузі скоротилася більше ніж удвічі, а збитковими були понад 90% усіх сільськогосподарських підприємств. Причини занепаду виробництва суто фінансові – проблеми збуту і збитковості. Збіг декількох обставин позбавив більшість підприємств галузі необхідних фінансових ресурсів. Головна з них – різке скорочення попиту на продовольство, зумовлене падінням купівельної спроможності населення. Динаміка споживчих цін і доходів населення з 1990 р. по 2004 р. свідчить про приблизно двократне зменшення реальних доходів. У результаті споживання продуктів харчування скоротилося на чверть по калорійності, майже наполовину зменшилося споживання м'ясопродуктів, на 30% -молокопродуктів. Значно збільшився натуральний сектор продовольчого споживання. Продукти власного виробництва становлять 21% всього харчового набору, а в сільській місцевості – 419
Розділ VІ. Забезпечення стабільного розвитку агропромислового виробництва
46%, що теж суттєво скоротило грошовий попит на продовольчі продукти. Якщо співставити фактичні і медично рекомендовані норми харчування, нестача за всім набором необхідних продовольчих продуктів наближається до 40%, а по продуктах тваринництва – до 50%. У цінах на середину 2005 р. цей дефіцит продовольчого споживання перевищує 80 млрд грн, що свідчить про потенційні можливості розширення внутрішнього продовольчого ринку як джерела, спроможного забезпечувати фінансовими ресурсами вітчизняних аграрних товаровиробників. Друга причина фінансової кризи сільського господарства – втрата можливостей для тієї потужної державної підтримки, яка надавалася колгоспно-радгоспній системі в останні роки радянського періоду. Крім прямих фінансових ін’єкцій в аграрну сферу: державні капіталовкладення, цінові надбавки за несприятливі природні умови, за низьку рентабельність, за надсереднє здавання; обов’язкове, майже безоплатне, а часто-густо – безповоротне банківське кредитування тощо, діяли два важливих непрямих економічних важелі, що визначали цінову та фінансову ситуацію в аграрній сфері країни. Одним із наріжних принципів радянської моделі господарювання було заниження внутрішніх цін на засоби і ресурси виробництва, зокрема, енергоносії. За пострадянські роки ціни на рідке паливо для сільського господарства України підвищилися у 12 з лишком разів. Проте вони й тепер значно нижчі, ніж на світовому ринку, що свідчить про дуже низький стартовий рівень цін базисного (радянського) періоду: у 1990 р. за 1 т цукру можна було придбати майже 28 т нафти. Ринкові перетворення зумовили неминучість конвергенції внутрішніх і світових цін, у результаті якої відбулося майже десятикратне зростання цін на засоби промислового виробництва для аграрної сфери. Заниженими в радянський період були і роздрібні ціни на продовольчі товари. Встановлення такого рівня на останні розглядалося як важливий напрям соціальної державної політики. Процес інфляції цін на продукти харчування всемірно стримувався, незважаючи на зростання цін виробників. За 20 років (1970-1990) ціни на продукти харчування (без алкогольних напоїв) 420
6.3. Ціноутворення і фінансове забезпечення сільськогосподарського виробництва
підвищилися в Україні лише на 10% при зростанні закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію більше ніж удвічі. Для багатьох продуктів закупівельні ціни були вищими навіть за роздрібні. Подібна політика держави вимагала великих бюджетних дотацій. Згідно з російськими даними, у 1989 р. загальний обсяг дотацій на основні продовольчі товари становив третину бюджету, а частка дотацій в їхній роздрібній ціні досягала 80% [16,с.88]. З огляду на єдність економічної системи СРСР можна стверджувати, що відповідні показники в Україні були приблизно такими самими. Дотації споживачам продовольства звичайно були вигідні і його виробникам, оскільки знімалася проблема збуту. Однак після ліквідації такої системи дотування виробники продовольства опинилися під тиском падаючої "стелі" купівельної спроможності населення, що і не дало можливості в період інфляції піднімати ціни на сільськогосподарські продукти адекватно інфляції витрат. Ці дві важливі особливості цінової політики в колишньому СРСР дають можливість зробити висновок, що різку зміну цінових пропорцій (диспаритет) у продовольчому комплексі 90-х років минулого століття не можна приписувати недостатності антимонопольного цінового контролю або надмірній ринковій свободі ціноутворення. Зазначена трансформація зумовлена перебудовою господарського механізму та неминучою необхідністю відмови від планового ціноутворення, що виконувало роль ключового інструмента управління одержавленою економікою. Ціна – головне джерело власних фінансових ресурсів підприємства, а тому ціновий паритет відіграє провідну роль в формуванні ключового показника фінансового стану – рентабельності. Сільське господарство – сфера значних виробничих ризиків, тому прагнення стабілізувати доходи сільськогосподарських виробників – важливий напрям аграрної політики багатьох урядів. Відповідні економічний та правовий механізми поступово створюються і в нашій країні. За часткою витрат на підтримку агросфери в державному бюджеті Україна не поступається перед розвинутими країнами [6, с. 63. Однак питомі (на одиницю площі, праці, продукції) розміри бюджетних трансфертів поки є недостатніми для підтримання рентабельності сільськогосподарських підприємств на стабільному рівні. Звідси 421
Розділ VІ. Забезпечення стабільного розвитку агропромислового виробництва
"стрибаюча" динаміка показника рентабельності і феномен масової збитковості. Характерні в цьому відношенні дані останніх років. У 2002 р. рентабельність реалізації сільськогосподарської продукції в секторі сільськогосподарських підприємств становила 4,9%, а у 2003 р., за катастрофічного зменшення виробництва зерна цей показник підвищився до 12,6%, як наслідок зростання цін на сільськогосподарську продукцію, і знизився до 8,1% в 2004 р. при значно кращому врожаї. Така нестабільність і непрогнозованість фінансових результатів агросфери характерна для галузі в довгостроковій історичній ретроспективі. Усунути коливання рентабельності не вдавалося навіть за планової системи господарювання радянського типу. Наприклад, у 1965 р. рівень рентабельності колгоспного сектора України становив 44%, у 1970 р. – 33%, а у 1980 р. – лише 3%. "Брежнєвська" доба, що вважалася періодом стабільності, для аграрних фінансів виявилася провальною. З 1983 р. почалося різке підвищення державних закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, і за 80-ті роки вони зросли майже вдвічі. В результаті в 1990 р. рентабельність сільськогосподарських підприємств системи Держагропрому УРСР підвищилася до 36%. У перші пострадянські роки рівень рентабельності номінально продовжував підвищуватися – до 91% у 1993 р. Проте це було фіктивне зростання. Впровадження сталої гривні відразу показало, наскільки незадовільним є фінансовий стан аграрного виробництва. Галузь практично була збитковою: у 1998 р. рівень збитковості становив 28%, а сумарні збитки – 4 млрд грн. У 1999-2000 рр. двократне підвищення цін на сільськогосподарську продукцію призвело до того, що аграрне виробництво стало рентабельним. Крім рівня рентабельності, фінансовий стан сільського господарства та його окремих галузей характеризує частка збиткових господарств у загальній їх кількості. У 1990 р. збиткових підприємств практично не було: з 11,4 тис. колгоспів і радгоспів зі збитками закінчили рік лише 23 господарства. Крім зазначених вище важелів підтримки сільського господарства, тоді застосовувався ще й такий, як спеціальні цінові надбавки для малорентабельних і збиткових господарств. За їх допомогою з метою усунення збитковості у 1990 р. було розподілено 4 млрд крб, 422
6.3. Ціноутворення і фінансове забезпечення сільськогосподарського виробництва
що дало можливість підвищити рівень рентабельності тваринництва практично з нуля до 22%. Хоча такий вид фінансової допомоги недієздатним виробникам не можна вважати ринковим, проте на той час він вирішував важливі соціальні завдання: унеможливлював банкрутство сільськогосподарських підприємств, забезпечував зайнятість і мінімальну оплату праці. Послаблення регулюючої функції держави на першому етапі ринкових трансформацій призвело до того, що в 1998 р. збитковими були майже 92% всіх сільськогосподарських підприємств. Останнім часом кількість прибуткових і збиткових господарств приблизно однакова з деякими коливаннями цієї пропорції по роках. Це свідчить про суттєві недоліки сучасного ціноутворення в АПК, які зумовлені невирішеністю двох ключових проблем аграрної цінової політики: забезпечення еквівалентного (об’єктивно необхідного) рівня цін і стабільності (паритетності) його за умов постійної й інтенсивної інфляції. Що визначає еквівалентність ціни? Коротко про високу теорію питання. Останнім часом в аграрній економічній літературі висунуто ідею про необхідність переходу від теорії трудової вартості до теорії ресурсної вартості. "Головна ідея цієї теорії, – пише академік П.Т. Саблук, – зводиться до того, що факторами створення додаткової вартості є не тільки жива праця, а також земля і праця, уречевлена в основних та оборотних засобах. Це сприятиме тому, щоб через ціновий механізм направлялася в сільське господарство значно більша частина додаткової вартості (прибутку)" [15. с. 55]. Таку доктринальну зміну в теорії ціноутворення пропонується методично реалізувати за допомогою формули ціни виробництва, в якій середня норма прибутку нараховується на авансований капітал із включенням до його складу вартості землі. Приймаючи до уваги, що кадастрова оцінка сільськогосподарських угідь перевищує 350 млрд грн, а норма прибутку, принаймні, в теорії, повинна бути більше позичкового відсотку, складаються дуже значні суми прибутку. Але практичні можливості втілення такої пропозиції сумнівні. Насамперед теоретичні заперечення до запропонованої цінової моделі. В сільському господарстві індивідуальні ціни виробництва залежать від родючості земель. Ринково визнану ціну формують витрати гірших ділянок, а тому рента (отже, і земельний ресурс) не 423
Розділ VІ. Забезпечення стабільного розвитку агропромислового виробництва
визначає ціну (гірша ділянка - безрентна), а виникає з неї. "Не тому хліб дорогий, що сплачується рента, а рента сплачується тому, що хліб дорогий" – ця класична теза і сьогодні непохитна основа рентної теорії. Однак не входячи до ціни землі як фактор її формування, породжена ціною рента стає частиною ціни як результат. Сукупна вартість виробленої на всіх ділянках продукції, кожну одиницю якої продано за ціною виробництва одиниці продукції гіршої ділянки, арифметично дорівнюватиме сумі сукупної ціни виробництва і сукупної ренти. Звідси середня ціна за складом є сумою трьох доданків: 1) спожитого капіталу (собівартість без орендної плати) + 2) авансованого в неприродні ресурси капіталу, помноженого на норматив ефективності (норму прибутку) + 3) капітальної оцінки землі (ринкова ціна її купівлі), помноженої на норматив ефективності природного ресурсу (процент капіталізації ренти), або в символах: Ц = К1 + К2Е1 + К3Е2, (6.1), де (в розрахунку на одиницю продукції): Ц – ціна; К1 – спожитий капітал (собівартість); К2 – капітал, інвестований у неприродні ресурси (середньорічна вартість основних та оборотних фондів); К3 – капітал, інвестований в землю; Е1 – норматив ефективності виробничих фондів (середня або законодавчо встановлена норма прибутку); Е2 – норматив ефективності природного ресурсу (процент капіталізації ренти).
Такий розподіл на складові означає, що при розрахунку ціни кошти, інвестовані у придбання відтворюваного і природного ресурсів, не повинні підсумовуватися, оскільки вони винагороджуються різними рівнями доходу. Відсоток рентної капіталізації є меншим від середньої норми прибутку з таких причин. Прибуток інвестора – плата за ризик, що його розуміють як певну ймовірність втрати капіталу або доходу від нього. Землеволодіння – вид власності з високою гарантією збереженості та підвищеною стійкістю доходу, фіксованого орендним договором. Малі ризики, з одного боку, збільшують земельні ціни тривалим строком капіталізації, тобто втіленням у ціні більшого числа річних ефектів, але з іншого – винагороджують інвестиції в землю меншою нормою прибутку. У розвинених країнах рентний платіж, як правило, не перевищує 3% від ринкової вартості землі. 424
6.3. Ціноутворення і фінансове забезпечення сільськогосподарського виробництва
Світовий банк рекомендує для оцінки всіх природних ресурсів використовувати капіталізацію на рівні 4% [12, с. 106]. Ціна виробництва – вимога пропозиції. На ринку вона стикається з можливостями платоспроможного попиту і в результаті виникає ринкова ціна рівноваги. В моделі локального ринку така ціна діє для певного ареалу. Національний ринок визначає вже ціни національного рівня, а процес глобалізації формує вартість і ціну світового ринку. Між локальними, національними та глобальним ринками завжди є цінові відмінності. Однак у міру усунення митних бар’єрів, удосконалення техніки зберігання і доставки та всієї ринкової інфраструктури посилюється тенденція до зближення місцевих і світових цін. Нині зростаюча свобода транскордонного пересування товарів, спроможність сучасних технологій зберігати та переміщувати продовольчі продукти на будь-які відстані формують як постійно діючу закономірність – конвергенцію цін продовольчих ринків. Тому визначати міру додержання (порушення) еквівалентності міжгалузевих зв’язків у національній агросфері слід порівнянням внутрішніх і світових пропорцій цін придбання та реалізації. Таким чином, якщо динаміка національних і світових цін є такою, що зближується, тобто має конвергентний напрям, слід говорити про зміцнення цінової еквівалентності (паритетності). За протилежної динаміки внутрішніх і зовнішніх цін, тобто за їх дивергентного руху відбувається наростання цінового диспаритету. Прагнення України до членства у Світовій організації торгівлі (СОТ) та Європейському Союзі, готовність узяти на себе відповідні зобов’язання щодо відкритості внутрішнього ринку, безперечно, призведуть до подальшого посилення цінової конвергенції. Категорія паритетності може бути не тільки синонімом поняття еквівалентності. Дослівно паритет означає "рівність", а тому її можна використовувати як статистичний показник, що вимірює відхилення (нерівність) цінових рівнів і співвідношень у співставлюваних періодах. Наслідки зміни пропорцій цін на вироби та послуги для сільського господарства (ціни на вході) і цін на продукцію самого сільського господарства (ціни на виході) – глобальна проблема аграрної економіки. У США індекси цін на продукцію для фермерів і на фермерську продукцію обчислюються 425
Розділ VІ. Забезпечення стабільного розвитку агропромислового виробництва
з початку минулого століття. У нашій країні такий ціновий моніторинг було налагоджено лише в роки незалежності. У радянський період, незважаючи на директивність усіх цін, проблема цінової паритетності в АПК стояла дуже гостро через досить високі темпи цінової мобільності. З табл. 6.6 видно, що за аналізований період мали місце значні інфляційні зміни навіть тоді, коли ціни централізовано встановлювалися. За 1970-1990 рр. ціни на вході і на виході сільського господарства підвищилися в 2 з лишком рази, тобто середньорічне зростання цін в аграрній сфері досягало 4%. Таблиця 6.6 Ціни придбання і реалізації у сільськогосподарських підприємств Показник Ціна 1 т нафтопродуктів (руб./грн) Ціна 1 т д.р. міндобрив (руб./грн) Ціна 1 т комбікормів (руб./грн) Електроенергія (коп. за 1 кВт-год.) Середній зважений індекс цін з перелічених позицій (% до попереднього періоду) Середній зважений індекс цін на сільськогосподарську продукцію (% до попереднього періоду) Ціна 1 т зерна (всі зернові) (руб./грн) Ціна 1 т насіння соняшнику (руб./грн) Ціна 1 т живої ваги (всі види худоби) (руб./грн) Ціна 1 т молока (руб./грн) 1970 72 135 52 1,33 1980 96 175 118 1,48 163, 1990 115 317 152 1,92 137,9 2000 1207 2284 429 10,52 738,7 2004 1477 2736 443 16,40 124,8
-
111,7
184,2
149,4
118,4
90 190 1497 183
93 165 1641 241
242 467 2745 437
438 515 2372 542
453 1159 4892 778
426
6.3. Ціноутворення і фінансове забезпечення сільськогосподарського виробництва
Початок перехідного періоду в Україні ознаменувався гіперінфляцією. Судячи з індексів цін виробників, за 6 років (19911996) догривневого періоду ціни в промисловості збільшилися в 300 тис. разів, у т.ч. в першій сфері АПК – майже в 360 тис. разів, у третій сфері – майже 180 тис. разів. Ціни на продукцію сільського господарства за той самий період зросли лише у 66 тис. разів. Впровадженням гривні хоча і не вдалося зупинити інфляцію, але її темпи різко знизилися, а головне – вирівнялася швидкість цінового руху в галузях АПК. Проте приблизна паритетність цін у "гривневий" період зумовила збереження диспаритету, нагромадженого в роки гіперінфляції. Коли співставити рівні цін 1990 і 2004 рр., то виявляється, що зростання цін на продукцію галузей першої сфери АПК більш ніж в 6 разів, а третьої сфери – у 2,5 раза перевищило зростання цін на продукцію сільського господарства. Ці цифри пояснюють інфляцію витрат у сільському господарстві, а також зниження частки галузі у кінцевій ціні продовольства, але їх не можна сприймати як обґрунтування вимоги до відновлення докризовий цінових пропорцій, оскільки цінова еквівалентність, як зазналося вище, зумовлюється тенденцією конвергенції внутрішніх і світових цін. Оцінюючи довгострокові тенденції в аграрному ціноутворенні, слід констатувати, що найбільш небезпечні недоліки надмірної інфляції і досить велике порушення цінової паритетності все ж таки було усунуто. Однак існуючий рівень цін та їх нестабільність поки що не забезпечують сільськогосподарському виробництву сприятливих фінансових умов для стабільного розвитку. Бажаний подальший розвиток двох стратегічних напрямів фінансової підтримки аграрного сектора економіки є таким: 1) збільшення бюджетної допомоги сільськогосподарським товаровиробникам і 2) реальне підвищення купівельної спроможності населення для розширення місткості внутрішнього продовольчого ринку. Важливим кроком у розвитку першого напряму може стати закон "Про державну підтримку сільського господарства України", що набрав чинності з січня 2005 р. Згідно з цим законом застосовується дві принципово різні форми регулювання доходів сільськогосподарських виробників. У рослинництві будуть використовуватися бюджетні фінансові інтервенції з метою 427
Розділ VІ. Забезпечення стабільного розвитку агропромислового виробництва
встановлення на ринку мінімальних цін, рівень яких повинен унеможливити середньостатистичну збитковість конкретних видів аграрної продукції. За допомогою фінансових інтервенцій (закупівлі в державний запас) на ринку виникає нижня межа цінового рівня, що стабілізує доходи виробників. Захист інтересів споживачів має здійснюватися механізмом максимальних цін, що встановлюються на ринку на основі товарних інтервенцій (продаж із державного запасу). Поєднання мінімальних і максимальних цін створює ціновий "коридор", в межах якого забезпечення необхідної для виробника ціни покладено на ринковий попит, тобто на споживача. Зовсім інша схема застосовується для підтримки виробництва в тваринництві, де бюджетна дотація виробникам (на одиницю продукції та на голову худоби) одночасно повинна виконувати дві функції: підтримка рівня платоспроможного попиту споживачів і запобігання виникненню середньостатистичної збитковості у виробників. Це означає, що бюджетна дотація стає джерелом доходу для виробника, але не входить до ціни споживача. Закон передбачає, що об’єкти підтримки кожний конкретний рік визначаються рішенням Кабінету Міністрів України. В свою чергу, останній має керуватися обсягами запланованих на відповідні цілі бюджетних асигнувань. Однак якщо поставити за мету унеможливлення середньостатистичної збитковості по всьому набору продуктів, що виробляється сільськогосподарськими підприємствами, можна здійснити на кожний рік прогнозний розрахунок коштів, необхідних для реалізації згаданого закону. Якою б значною не була державна підтримка, основним джерелом фінансових ресурсів для сільськогосподарських товаровиробників є грошові витрати населення на продовольчому ринку. За попередніми даними, у 2004 р. грошові витрати населення на продовольчі товари (продукти харчування, тютюнові вироби та алкогольні напої) досягли майже 90 млрд грн. Проте вартісні показники збільшення місткості продовольчого ринку зумовлені переважно інфляційним зростання цін. Фізичні обсяги продовольчого споживання за останні роки зростають надто повільними темпами, що зумовлено несприятливими співвідношенням динаміки доходів і цін.
428
6.3. Ціноутворення і фінансове забезпечення сільськогосподарського виробництва
З метою підвищення норм споживання продуктів харчування і одночасного зниження частки продовольчих витрат у сімейних бюджетах необхідно, щоб темпи зростання номінальних доходів були вищими, ніж темпи зростання цін на продукти харчування. Формально таке перевищення має місце. У 2004 р. номінальні доходи населення зросли на 21%, а ціни на продовольчі товари – на 15,3%. Але при цьому слід врахувати такі додаткові обставини. Поперше, у минулому році відбулася істотна "детінізація" доходів населення. Легалізація доходів – безумовний успіх фінансової політики, хоча це не зумовлює реального зростання доходів. Подруге, в податковій системі 2004 р. відбулося часткове переміщення податкового навантаження з прямих на непрямі податки. Такі зміни у структурі оподаткування дають суто формальне збільшення наявних доходів без реального підвищення купівельної спроможності населення. Інфляція залишається головною макроекономічною перешкодою на шляху зростання місткості продовольчого ринку. За гривневий період (1997-2004 рр.) середньорічний темп зростання цін на продукти харчування становив 15%, на послуги – 11%, а на непродовольчі товари – 7%. За існуючої структури сімейного бюджету індекс інфляції більш як на 70% формується за рахунок динаміки продовольчих цін. Особливу стурбованість викликає поточна динаміка цін на м'ясному ринку. У цій больовій точці сучасного національного продовольчого споживання цінове становище погіршується. В 2004 р. споживчі ціни на м'ясопродукти зросли майже в півтора рази, що значно знизило їх цінову доступність. Високі темпи інфляції на м'ясному ринку, на жаль, зберігаються і у 2005 р. Отже, інтенсивна монетизація, що стимулює зростання виробництва в усій національній економіці, переходячи в сферу споживання, породжує "інфляційний податок", більша частина якого стягується з населення за допомогою підвищення цін на продукти харчування. Таке становище блокує збільшення місткості продовольчого ринку і створює ситуацію, за якої тягар інфляції лягає на плечі масового (середньо - і малозабезпеченого) споживача. Тому суттєвого розширення місткості продовольчого ринку можна очікувати в разі зниження темпів інфляції, передбаченого програмою діяльності Кабінету Міністрів України. 429
Розділ VІ. Забезпечення стабільного розвитку агропромислового виробництва
Другий макроекономічний чинник, що впливає на обсяги платоспроможного попиту на продовольчому ринку – співвідношення офіційного валютного курсу гривні та її реальної купівельної спроможності. Відомо, що занижений курс національної валюти стимулює експорт, захищає позиції власного виробника на внутрішньому ринку, але одночасно зменшує купівельні можливості споживача і стримує імпорт [3, с. 28-29]. Справедливість цього твердження засвідчують статистичні дані розвитку продовольчого ринку України. За роки дії існуючого стабільного курсу гривні до долара США (2000-2004 рр.) експорт продукції продовольчого комплексу зростав винятково високими темпами – в 2,5 раза за 5 років. У той же час споживання продовольства населенням України за фізичним обсягом зростало значно нижчими темпами: біля 3% на рік. Продовольчий ринок України левовою часткою заповнений товарами власного виробництва. У 2004 р. частка продукції вітчизняних товаровиробників на продовольчому ринку за винятком неконкуруючого імпорту (кава, банани, цитрусові, чай тощо) перевищувала 95%. Відсутність конкурентного середовища на продовольчому ринку України звужує вибір, знижує якість, а головне – стимулює інфляційні процеси. В 2004 врожайному році темпи інфляції на ринку непродовольчих товарів були майже втричі нижчими за темпи зростання цін на продукти харчування. Значна частка імпорту серед непродовольчих товарів (більше однієї третини) забезпечує дію т.зв. "курсового якоря", тобто постійний курс гривні до долара тут стримує ціновий злет. Ця закономірність особливо рельєфно проявляється в багаторічній ретроспективі: за 2000-ні роки ціни на непродовольчі товари зросли на 17%, а на продукти харчування – на 73%. Вступ України до СОТ може суттєво змінити ситуацію на продовольчому ринку, що вимагає розробки нових напрямів його регулювання. Як свідчить практика розвинених країн, ефективним, зрозумілим і популярним методом аграрної і одночасно соціальної політики є адресна продовольча допомога групам населення, що потребують соціального захисту. У цьому відношенні особливий інтерес становить досвід США, де програми продовольчої допомоги діють уже понад 30 років. Для вивчення можливостей адаптації американського досвіду до українських умов, слід 430
6.3. Ціноутворення і фінансове забезпечення сільськогосподарського виробництва
звернути увагу на такі основні принципи побудови бюджетної політики продовольчої допомоги у США: 1. Зростання багатства країни не зменшує, а збільшує масштаби державної продовольчої допомоги: розширюються бюджетні можливості, менш байдужим стає ставлення суспільства до бідності. Сьогодні на програми продовольчої допомоги у США виділяють близько 2% державного бюджету, ними охоплений кожний шостий громадянин. Ці витрати становлять майже 55% бюджетних коштів, спрямованих на підтримку сільського господарства. Згідно з вимогами СОТ допомога споживачам продовольства входить до "зеленого кошика", а бюджетні трансферти виробникам продовольства – до "жовтого кошика"; 2. Програми продовольчої допомоги численні (15 програм), що є необхідним для ретельного додержання їхньої адресності і деталізації цільового призначення. Підставою для отримання державної допомоги можуть бути низький рівень доходу, непрацездатний вік, стан здоров'я, міркування демографічної політики (підтримка материнства, дітей, підлітків); 3. Харчування, одержане за програмами продовольчої допомоги, може бути безплатним або здешевленим. Виділяють три рівні бідності, від яких залежить розмір цінових пільг. Така поглиблена диференціація продовольчої допомоги сприяє посиленню її соціальної функції, а також стимулює ощадливе ставлення до продовольчих ресурсів. Державна політика регулювання в сфері продовольчого ціноутворення має на меті два стратегічних пріоритети: 1) забезпечення виробникам продовольства відтворювального рівня цін, який здатний бути джерелом фінансових ресурсів, необхідних для стабільного розвитку вітчизняного АПК; 2) формування цінової продовольчої доступності, що дозволить зрівнятися з розвиненими країнами по показниках душового споживання продовольства і частки продовольчих витрат в сімейних бюджетах. Досягнення цієї мети буде залежати від темпів і пропорцій зростання доходів споживачів і виробників продовольства. Останнім часом тенденція зростання доходів населення сприятлива для розширення ємності продовольчого ринку. У 2004 р. наявні доходи населення збільшилися на 26%, а в 2005 р. темп зростання доходів прискорився. Збільшилася бюджетна 431
Розділ VІ. Забезпечення стабільного розвитку агропромислового виробництва
підтримка сільськогосподарських виробників. Дія цих факторів зумовила значне покращення фінансових результатів сільськогосподарського виробництва. Якщо в 2001-2003 рр. Прибутковими були біля 50% сільськогосподарських підприємств, то у 2004 р. – дві третини господарств отримали прибутки. Відчутно збільшилися фінансові потоки, джерелом яких є ціноутворення. В 2001-2003 рр. валова виручка сільськогосподарських підприємств в розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь складала 810 грн, а на одного працівника – 12,2 тис грн, у 2004 р. відповідні цифри вже дорівнювали 1314 грн і 25,2 тис грн. Деяке покращення фінансового стану галузі – лише перші кроки в поступовому подоланні дуже значного дефіциту фінансових ресурсів. Сільське господарство значно відстає від середніх показників національної економіки по рівнях продуктивності і оплати праці, фондоозброєності, технологічної модернізації. Найбільш болючою проблемою формування фінансових ресурсів по ціновому каналу залишається різка диференціація рентабельності по окремих видах продукції (табл. 6.7). Цінове запобігання збитковості можливо на різних рівнях. Відповідно до закону “Про державну підтримку сільського господарства України" ціни повинні, принаймні, унеможливити середньостатистичну збитковість окремих продуктів в цілому по країні. Судячи по результатах 2004 р., сільськогосподарським підприємствам для досягнення такої мети невистачило 865 млн грн. Якщо ж прийняти концепцію мінімальних цін, яка передбачає забезпечення будь-якому продукту середню по країні рентабельність, принаймні, на рівні 5%, то дефіцит прибутку збільшиться до 1 млрд грн. Нарешті, якби поставити за мету відновлення докризового рівня рентабельності (у 1990 р. він становив 36%), то тільки сектору сільськогосподарських підприємств, який виробляє лише 40% сільськогосподарської продукції країни, не вистачає до такого рівня рентабельності майже 6 млрд грн.
432
6.3. Ціноутворення і фінансове забезпечення сільськогосподарського виробництва
Таблиця 6.7 Рентабельність виробництва в сільськогосподарських підприємствах України в 2004 р. Рівень рентабельності, відсотків + 20,1 + 45,2 – 0,8 – 07 – 5,0 + 8,4 + 8,7 + 20,3 – 0,4 – 33,8 – 14,4 + 3,8 – 74,7 + 15,2 – 11,3 + 8,1 Частка збиткових підприємств в загальній кількості господарствпродуцентів, відсотків 33,9 23,6 66,7 57,3 56,5 48,8 56,6 69,9 90,1 82,6 78,4 79,8 58,7
Види продукції
Зернові культури Соняшник Цукрові буряки Картопля Овочі Плоди Виноград Продукти рослинництва Молоко Велика рогата худоба Свині Птиця Вовна Яйця Продукти тваринництва Всього
Сьогодні система ціноутворення навіть близько не забезпечує еквівалентного рівня цін, тобто таких цін, які надають сільському господарству фінансові ресурси, що доводять розвиватися в режимі суто ринкової самоокупності. Слід сказати, що повністю еквівалентної системи аграрного ціноутворення нема і в найбільш розвинених країнах, де різні форми бюджетної підтримки дуже суттєво доповнюють цінове джерело фермерських доходів. Та сучасні глобальні трансформації світового продовольчого ринку неквапно, але невблаганно посилюють ринкову конкуренцію, збільшуючи питому вагу цінової складової у відтворювальному процесі сільського господарства.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Проблеми ціноутворення і фінансового забезпечення сільськогосподарського виробництва» з дисципліни «Економічний розвиток України: інституціональне та ресурсне забезпечення»
