Стабільний розвиток АПК, як і інших складових національної економіки, неможливий без повноцінного відтворення трудових ресурсів (трудового потенціалу, людського капіталу), яким належить вирішальна роль у ресурсному забезпеченні будь-якого виробництва. Демографічною базою трудоресурсного забезпечення сільського господарства, а також багатьох споріднених із сільським господарством виробництв і служб першої та третьої сфер АПК, є сільське населення. Це визначає потенційний характер соціальної спрямованості функціонування аграрного сектора економіки – створення сприятливих умов життєдіяльності сільського населення, максимальне сприяння соціальному розвитку села. Воднораз забезпечення соціального розвитку села є, безперечно, загальнодержавним завданням. Адже незважаючи на те, що сільські жителі становлять основу трудового потенціалу сільського господарства, ряду підприємств і організацій першої та третьої сфер АПК, вони зайняті й в інших галузях виробництва матеріальних і духовних благ як безпосередньо в сільській місцевості, так і в міських поселеннях (маятникові мігранти). За даними обстежень домогосподарств із питань економічної активності населення, із загальної кількості сільських жителів, зайнятих економічною діяльністю у 2003 р., 55,8% працювали у сільському, лісовому та рибному господарстві (з них 24,4% – в особистих селянських господарствах); 13,1% – добувній та обробній промисловості, виробництві електроенергії, газу та води, а також у будівництві; 6,3% – оптовій і роздрібній торгівлі, торгівлі промисловими засобами, послугами з ремонту, готельному й ресторанному господарстві; 4,9% – транспорті та зв’язку; 14,0% – освіті, охороні здоров’я і соціальній допомозі; 5% – зайняті в решті видів економічної діяльності. Глобальною тенденцією економічного розвитку є зменшення частки сільських жителів, зайнятих у сільському господарстві, і збільшення зайнятих в інших видах економічної діяльності, особливо у сфері послуг. Якщо розглядати відтворення трудового потенціалу села як самостійний процес, то він забезпечується різноманітними засобами (ресурсами). Окрім демографічних, до них слід віднести: споживчі 404
6.2. Трудовий потенціал аграрного сектора економіки
ресурси – матеріальні і духовні блага, що споживаються населенням у процесі його відтворення; соціальну інфраструктуру, що створює загальні умови задоволення споживчих потреб людей; інші засоби та чинники, що визначають умови життєдіяльності – характер розселення, форми організації суспільного життя, природне середовище тощо. Усі їх можна характеризувати загальним поняттям "соціальні ресурси" [18, с.5-8]. Перш ніж вести мову про поліпшення умов відтворення соціальних ресурсів села, як найважливішого чинника удосконалення і підвищення рівня якісного трудоресурсного забезпечення стабільного розвитку аграрного сектора національної економіки, необхідно розглянути нинішні особливості цих ресурсів. Стан і тенденції відтворення сільського населення в Україні характеризуються так само, як і демографічна ситуація загалом, а остання є гостро кризовою [4, с.10; 11, с.5]. Хоча частка сільських жителів у загальній чисельності населення країни впродовж останніх 15 років залишається в межах 32-33%, їх чисельність постійно скорочується. За час між попереднім переписом населення (1989 р.) і початком 2004 р. чисельність сільських жителів зменшилася на 1,6 млн осіб, або на 9,4%. Основна причина – це депопуляція сільського населення, тобто перевищення смертності над народжуваністю, яке щорічно збільшується і у 2003 р. досягло 163,3 тис. осіб. Порівняно з 1990 р. показник депопуляції на селі зріс у 3 рази і становив у 2003 р. 10,5 осіб на 1000 осіб населення. Останнє, в свою чергу, зумовлене вкрай деформованою віковою структурою сільських жителів: частка осіб у віці, який перевищує працездатний, становить 27,9% (у міських поселеннях – 21,6%), в т.ч. у віці 70 і більше років – 13,1% (8,5%). Важливою особливістю сільського населення, як соціального та трудового ресурсу, є розміщення його на території – розселення. Сільське розселення протягом тривалого часу формувалося таким чином, щоб забезпечити обслуговування жителями кожного поселення прилеглої території, раціональне використання природних, насамперед земельних ресурсів. Воднораз у зазначених поселеннях здійснювалося відтворення населення, нагромаджувалися різноманітні засоби, необхідні для життєдіяльності людей. Види і характер сільського розселення 405
Розділ VІ. Забезпечення стабільного розвитку агропромислового виробництва
змінювалися із розвитком продуктивних сил суспільства, вдосконаленням техніко-технологічних основ і форм організації аграрного виробництва тощо. Правда, трансформація розселення – надто інерційний процес; він, як правило, значно відстає від змін у виробництві. Проте інколи, набравши високих темпів, розвивається уже не в інтересах виробництва, а тим більше – суспільства. Подібне, на нашу думку, має місце на нинішньому етапі розвитку аграрного сектора економіки. Зменшення чисельності сільського населення проявляється в обезлюдненні сіл, переході їх із категорії великих і середніх до малолюдних. Загалом в Україні нараховується 28,6 тис. сільських поселень, із них: 4,6 тис. (16%) – людністю понад 1000 осіб; 6,0 тис. (21,1%) – 500-1000; 7,4 тис. (25,8%) – 200-500; 4,1 тис. (14,2%) – 100-200 і 6,5 тис. (22,7%) – людністю до 100 осіб. У 1991-2003 рр. група сіл людністю 1000 і більше осіб зменшилась майже на півсотні, або на 10%, людністю від 500 до 1000 – на 160 і т.д. Натомість збільшилася кількість сіл людністю 50-100 і менше 50 осіб. Останні після повного обезлюднення знімаються з обліку. За період, про який тут йдеться, сільська поселенська мережа щорічно скорочувалася на 17-18 поселень. Процеси обезлюднення сіл супроводжуються погіршенням вікової структури їх жителів, зниженням рівня інфраструктурної оснащеності, згортанням виробничої діяльності тощо. За даними останнього суцільного обстеження сільських населених пунктів (станом на 1.01.2001 р.), частка осіб віком 60 років і старше у структурі всього сільського населення становила в середньому 25,4%. При цьому в селах людністю до 50 осіб вона перевищувала 53%, людністю 50-99 – 42%, а людністю 100-199 – 39%. Понад 90% сіл людністю до 100 і 52% – людністю від 100 до 200 осіб не мають медичних закладів; 73% сіл людністю до 100 і 30% – від 100 до 200 осіб – магазинів; про інші заклади обслуговування у цих селах навіть не йдеться. У 84% сіл людністю до 100 осіб і 51% – від 100 до 200 осіб відсутні виробничі об’єкти. Все це є достатнім індикатором того, що природно-ресурсний потенціал прилеглих до них територій, зокрема сільськогосподарських угідь, не може ефективно використовуватися в інтересах суспільства, оскільки відсутній найважливіший ресурс – трудовий.
406
6.2. Трудовий потенціал аграрного сектора економіки
При здійсненні типологізації сільських населених пунктів для потреб державного регулювання їх розвитку свого часу було виділено категорію деградуючих поселень. Їх основні ознаки – вкрай несприятливі умови проживання та втрата можливості відтворення населення на власній демографічній основі. До деградуючих відносять сільські поселення з часткою жителів пенсійного віку понад 50%, а в малих (до 200 осіб) селах – понад 40%. За останніми даними, їх нараховується 7095, що становить чверть усіх сільських поселень. Найбільше деградуючих сіл знаходиться в Чернігівській (56%), Сумській (51%), Полтавській (42%), Харківській (37%) областях. Найгострішою соціальною проблемою в селі нині є масова незайнятість його жителів. Як свідчать вибіркові обстеження домогосподарств з питань економічної активності – основне джерело інформації про зайнятість населення, приблизно 3 млн осіб, або більше третини працездатних сільських жителів, є незайнятими. Під час обстежень виділяється економічно активне населення, до якого відносять осіб у віці 15-70 років, визнаних зайнятими і безробітними за методикою Міжнародної організації праці (МОП). Особи ж, не класифіковані, як "зайняті" чи "безробітні", вважаються економічно неактивними. Так, у 2003 р. в галузях економіки та інших сферах економічної діяльності було зайнято 6,0 млн осіб сільського населення, в т.ч. 5,3 млн – працездатного віку. До категорії безробітних за методикою МОП (особи, що одночасно задовольняють трьом умовам: не мають роботи; активно шукали роботу або намагались організувати власну справу впродовж останніх 4-х тижнів, що передували опитуванню; готові приступити до роботи впродовж найближчих двох тижнів) у 2003 р. віднесено лише 451,7 тис. осіб. Рівень зайнятості працездатного сільського населення становив – 64,3%, рівень безробіття – 7,8% (табл. 6.5). Слід звернути увагу ще й на таке. У 2001-2003 рр., коли, за офіційною статистикою, мало місце поліпшення ситуації в економіці загалом (зростання ВВП тощо), а у 2001-2002 рр. також і в аграрному секторі, чисельність зайнятого сільського населення продовжувала зменшуватись, а економічно неактивного – збільшуватися. Причому зросла чисельність економічно
407
Розділ VІ. Забезпечення стабільного розвитку агропромислового виробництва
неактивного населення саме серед осіб працездатного віку – на 244 тис. осіб. Таблиця 6.5 Економічна активність і зайнятість сільського населення у віці 15-70 років Показники 2000 2003 2003 до 2000 (приріст "+", зменшення "–")
Економічно активне населення 6713,6 6426,3 – 287,3 – всього, тис. осіб в т.ч. у віці: працездатному 5983,0 5789,2 – 193,8 старше працездатного 730,6 637,1 – 93,5 Із числа економічно активного населення: зайняті – всього, тис. осіб 6255,5 5974,6 – 280,9 в т.ч. у віці: працездатному 5527,1 5338,2 – 188,9 старше працездатного 728,4 636,4 – 92,0 безробітні – всього, тис. осіб 458,1 451,7 – 6,4 в т.ч. у віці: працездатному 455,9 451,0 – 4,9 старше працездатного 2,2 0,7 – 1,5 Рівень зайнятості населення, відсотків: у віці 15-70 років 56,8 54,7 – 2,1 15-55 (60) років 67,0 64,3 – 2,7 Рівень безробіття населення, відсотків: у віці 15-70 років 6,8 7,0 + 0,2 15-55 (60) років 7,6 7,8 + 0,2 Економічно неактивне 4290,0 4503,1 + 213,1 населення – всього, тис. осіб в т.ч. у віці: працездатному 2262,5 2506,5 + 244,0 старше працездатного 2027,5 1996,6 – 30,9 Джерело: Економічна активність населення України у 2000 році: Стат. збірник – К.: Держкомстат України, 2001. – С.59, 178; Економічна активність населення у 2002-2003 роках: Експрес-інформація – Держкомстат України, 31.03.2004 р. №94.
408
6.2. Трудовий потенціал аграрного сектора економіки
Матеріали вибіркових обстежень населення з питань економічної активності не містять даних про сільських жителів, що тимчасово виїхали за кордон, або на роботу в іншу місцевість, і не перебували в домогосподарствах більше як 3 місяці: вони не підлягають обстеженню через тривалу відсутність. Інформація про їх чисельність відсутня. Існуючі експертні оцінки свідчать, що чисельність закордонної трудової міграції сільських жителів України може коливатися в межах 1,0-1,5 млн осіб. Це, вочевидь, економічно активне населення, яке, на жаль, не знайшло застосування своїм силам і здібностям у власній країні. Гострота ситуації у сфері зайнятості в сільській місцевості посилюється ще й тим, що безробіття тут, на відміну від міських поселень, зростає. Рівень зареєстрованого безробіття, розрахований відносно чисельності працездатного населення у працездатному віці, в містах у 2003 р. знизився на 0,3 а в сільській місцевості підвищився на 1,1 відсоткових пункта порівняно з попереднім роком. Те ж саме спостерігається і при визначенні рівня безробіття за методологією МОП. Зазначена тенденція зберігалася і в 2004 р. Незайнятість є однією з найголовніших причин бідності на селі. У 2003 р. середньодушові сукупні витрати 85% сільських жителів були нижчими від прожиткового мінімуму; а понад 65% сукупних витрат (72% споживчих) – це витрати на харчування. Серед промислових товарів і послуг, які купують та якими користуються селяни, переважають найнеобхідніші – одяг, взуття, мило, пральні порошки, електроенергія, газ, тверде паливо. Сукупні ресурси сільських домогосподарств більше ніж на третину формуються за рахунок грошових і натуральних надходжень від їх власних (особистих селянських, присадибних) господарств. У 2003р. частки цих надходжень становили відповідно 15,8 та 22,8%. П’ята частина всіх ресурсів – пенсії членів сімей та різні види допомоги. Воднораз надходження від оплати праці становлять менше чверті вартості всіх ресурсів, якими розпоряджається пересічна сільська сім’я (у містах – більше половини). Заробітна плата в сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві залишається найнижчою серед галузей економіки: у 2003 р. – 219 грн на місяць, що вдвічі менше від середньої по державі і у 2,7 раза менше, ніж у промисловості.
409
Розділ VІ. Забезпечення стабільного розвитку агропромислового виробництва
Характерна ознака сільської бідності – відсутність грошей. Загалом споживчі витрати в розрахунку на 1 члена домогосподарства в сільській місцевості на 19% менші, ніж у міських поселеннях, але за рівнем грошових витрат розрив між сільським і міським населенням досягає 1,9 раза. При цьому грошові витрати в селі менші, ніж у містах: на освіту – у 2,7 раза, товари і послуги зв’язку – 3,9, відпочинку та культури – 3,7, придбання одягу і взуття – в 1,5 раза. Щоб виручити гроші, потрібні для придбання найнеобхідніших промислових товарів і послуг, сільські жителі нерідко вимушені продавати продукцію особистих господарств, відмовляючи собі в повноцінному харчуванні. В розрахунку на 1 особу сільського населення в 2003 р. споживалося менше, ніж у містах: м’яса і м’ясопродуктів – на 24%, риби і рибопродуктів – на 27, олії й інших рослинних жирів – на 18, фруктів, ягід, горіхів і винограду – на 40%. Натомість сільські жителі споживають більше хліба, молока, картоплі та овочів. У незадовільному стані залишаються інфраструктурні ресурси відтворення сільського населення. Найголовніший серед них – житловий фонд. Незважаючи на те, що середня забезпеченість житлом на селі (24 кв. м на 1 жителя) дещо вища, ніж у містах (20,4 кв. м), за якісними характеристиками сільське житло істотно поступається міському. Водопроводом обладнано всього 17% сільських будинків, каналізацією – 13, централізованим опаленням – 20, ванними (душовими) – 14, природним газом – 29%. За даними останнього суцільного обстеження сіл, приблизно шоста частина розташованого у них житла введена в дію ще до Другої світової війни, половина – у 1944-1970 рр., більше чверті – у 1971-1990 рр. і лише 5% – після 1990 р. Понад 500 тис. (8,2%) будинків використовуються сезонно або є незаселеними. Переважно це житло, що перейшло у спадок чи придбане міськими жителями. Інформація про час будівництва та рівень інженерної оснащеності житлових будинків у селі свідчить, що основна їх частина не відповідає сучасним вимогам до житла. Разом з тим, можливості спорудження селянами нового житла вкрай обмежені їх низькими доходами та практичною відсутністю дешевих кредитів, допомоги тощо. Єдиним видом підтримки житлового будівництва в селі було і залишається надання забудовникам довгострокових пільгових кредитів (під 3% річних) обласними 410
6.2. Трудовий потенціал аграрного сектора економіки
фондами "Власний дім". Проте кредитні ресурси цих фондів невеликі: у 2003 р. з їх участю введено в дію всього лише 100 тис. м2 житла. Як наслідок, загальні обсяги житлового будівництва в селі в останні роки не перевищують 1,2-1,3 млн м2 загальної площі на рік, що втричі менше, ніж у 1990 р. Важливою характеристикою побутових умов сільського населення є інженерне облаштування сільських населених пунктів. В Україні водопровід мають 6,5 тис. сіл (23% від загальної кількості), каналізацію – 813 сіл (2,8%), постачання природним газом – 8,7 тис. (30,3%) Кількість газифікованих сіл щорічно збільшується, а кількість сіл, що мають діючі водопроводи, навпаки, зменшується. Так, у 2000 р. останніх нараховувалося 6651, а в 2003 р. – 6490. Частина водопроводів, які раніше діяли завдяки підтримці сільськогосподарських підприємств, припинили роботу у зв’язку з реформуванням цих підприємств. Жителі ж більшості сіл користуються водою з місцевих джерел, причому контроль за якістю води в місцевих джерелах недостатній. Поряд з цим, в Україні нараховується 405 сільських населених пунктів, жителі яких користуються лише привізною водою. Негативні процеси мають місце і в соціально-культурній сфері села. Зумовлені вони хронічною нестачею коштів у місцевих бюджетах для забезпечення нормального функціонування закладів соціально-культурного призначення, різким зменшенням підтримки цих закладів сільськогосподарськими підприємствами, практичним припиненням державного фінансування розвитку сільської соціальної інфраструктури, низьким попитом населення на платні послуги. Як і в 90-і роки минулого століття, мережа закладів соціальнокультурного обслуговування в селі скорочується. За 2001-2003 рр. в сільській місцевості зменшилася кількість шкіл на 350, дитячих дошкільних закладів – на 620, закладів охорони здоров’я – на 188, клубів і будинків культури на 600, а торговельних підприємств – на більш ніж 7500. Характерно, що шкіл і закладів охорони здоров’я в зазначені роки закрито більше, ніж за останнє десятиліття минулого сторіччя. Натомість введення в дію нових установ і підприємств соціальної сфери є надто рідкісним явищем. Єдине, що ще утримується на певному, хоч і втричі меншому, ніж у
411
Розділ VІ. Забезпечення стабільного розвитку агропромислового виробництва
найкращі роки, рівні – це будівництво газопроводів і газопровідних мереж. Закриття закладів соціальної сфери нерідко пояснюють істотним зменшенням контингентів споживачів відповідних послуг, або раціоналізацією мережі. Проте в сільській місцевості не зменшується, а збільшується кількість сіл, де є достатні контингенти споживачів, а відповідні заклади відсутні. Так, у 1996 р. нараховувалося 1311 сіл з чисельністю дітей шкільного віку 50 і більше, в яких не було шкіл, а у 2001 р. – вже 1833; у 1996 р. – 115 сіл людністю 500 осіб і більше, які не мали закладів культури і пересувного обслуговування, а в 2001 р. – вже 238; у 1996 р. – 268 сіл людністю 200 осіб і більше, в яких не було торговельних закладів, а у 2001 р. – вже 846. Викладене вище дає підстави оцінити стан і умови відтворення соціальних ресурсів села як незадовільні та недостатні для ефективного вирішення проблеми трудоресурсного забезпечення сталого розвитку аграрного сектора економіки. Для їх поліпшення необхідно розробити систему цілеспрямованих заходів щодо розширення сфери зайнятості, підвищення добробуту сільського населення, припинення деградації соціальної інфраструктури села, а також вдосконалення механізму регулювання його соціального розвитку. Перспективи розширення сфери зайнятості на селі пов’язані з розвитком двох, на перший погляд суперечливих, процесів. Перший – це стабільний та ефективний розвиток сільськогосподарського виробництва, зокрема його трудомістких галузей. Причому такий розвиток має забезпечуватися на основі не застарілих технологій, які консервують неконкурентоспроможність аграрної продукції, а на широкомасштабному використанні новітніх досягнень НТП, інноваційних технологій. Другий процес деаграризація сільської економіки – стале зменшення у її структурі частки (але не обсягів!) аграрного виробництва. Це глобальна (світова) тенденція, що відображає прискорений розвиток у сільській місцевості несільськогосподарських видів діяльності. Саме таким чином створюються умови різноваріантного використання трудових ресурсів, які вивільняються з сільського господарства внаслідок техніко-технологічного прогресу.
412
6.2. Трудовий потенціал аграрного сектора економіки
В Україні ще не вичерпана можливість розширення сфери продуктивної зайнятості в сільському господарстві, насамперед у зв’язку з потребою забезпечення повноцінного харчування людей. Адже у 2003 р. споживання м’яса і м’ясопродуктів у розрахунку на 1 особу становило всього 35 кг (у1990 р. 68 кг), молока і молокопродуктів – 226 кг (373 кг), цукру – 36 кг (50 кг), плодів, овочів і винограду –33 кг (47 кг). У процесі нарощування виробництва різноманітних видів сільськогосподарської продукції до обсягів, необхідних для досягнення науково обґрунтованих норм споживання населенням продовольства, постачання сировиною харчової і легкої промисловості, можна сподіватись на зведення до мінімуму прихованого безробіття і перерозподілу зайнятих у сільському господарстві з особистого у підприємницький сектор. При одночасному підвищенні технікотехнологічного рівня, ефективності сільського господарства загальна кількість працівників галузі зменшуватиметься. Проте працівники, що тут залишаються, повинні бути зайняті дійсно продуктивною працею. Формування оптимальної галузевої і соціально-економічної структури вітчизняного аграрного сектора економіки вимагає відповідного регулюючого впливу держави: стимулювання виробництва потрібних видів продукції, підтримки особистих селянських господарств, спрямованої, зокрема, й на те, щоб певна їх частина переростала у підприємницькі структури. Щодо розширення зайнятості сільського населення у несільськогосподарських видах діяльності, то воно пов’язане з підвищенням ефективності використання всього природоресурсного потенціалу села. А це, крім сільськогосподарських угідь, ліси, водойми, корисні копалини, рекреаційні ресурси, просторова база розміщення транспортних магістралей тощо. Сільські поселення – найприйнятніше місце розташування підприємств та організацій усіх видів обслуговування виробників аграрної продукції, її заготівель, зберігання й переробки; у сільській місцевості може успішно розвиватись виробництво будівельних матеріалів і функціонувати база будівельних організацій. У кінці 80-х років минулого століття лише в сільськогосподарських підприємствах поза межами аграрного виробництва було зайнято понад 800 тис. осіб. Якщо ж додати до цієї кількості сільських жителів – робітників державних і 413
Розділ VІ. Забезпечення стабільного розвитку агропромислового виробництва
міжгосподарських будівельних організацій, осіб, зайнятих переробкою сільськогосподарської сировини та реалізацією продовольства в системі споживчої кооперації, працівників соціальної сфери села, то загальна кількість сільського населення, зайнятого неаграрними видами діяльності (без маятникових мігрантів) перевищила тоді 2 млн осіб. Потужний напрям розвитку неаграрних видів діяльності на селі – формування розгалуженої мережі різноманітних за розмірами і спрямуванням закладів і підприємств сфери послуг: від лотків придорожньої торгівлі свіжою сільськогосподарською продукцією чи надання подорожуючим кімнат для ночівлі в сільських оселях до мотелів, автозаправок і пунктів технічного обслуговування, будівельно-ремонтних фірм тощо. В розвинених країнах сфера обслуговування стала основним місцем прикладання праці не лише в містах, й на сільських територіях. У США, наприклад, чисельність працюючих у сфері обслуговування поза містами-метрополіями збільшилась від 10,2 млн осіб (58% від загальної кількості зайнятих) у 1969 р. до 19 млн осіб (69%) у 1997 р., або в 1,9 раза [30]. Важливим кроком до поширення несільськогосподарських видів діяльності в українському селі є заохочення розвитку тут малого і середнього підприємництва. Досвід свідчить, що методи стимулювання, запроваджені для цих форм підприємництва загалом (можливість застосування фіксованого податку тощо), не враховують невигідних умов його розвитку в сільській місцевості: віддаленості поселень від адміністративних центрів (там розташовані заклади, з якими необхідно узгоджувати реєстрацію підприємництва), транспортних магістралей і вузлів, нерозвиненості інфраструктури, малочисельності контингентів споживачів тощо. Отже, потрібні додаткові економічні та організаційні важелі, які хоча б частково і на певний час компенсували зазначену невигідність. Ними можуть бути: запровадження максимально спрощеного порядку реєстрації і звітності суб’єктів підприємницької діяльності; звільнення на 3-5 років від сплати податків суб’єктів малого і середнього підприємництва, що вперше реєструються у сільській місцевості; формування системи фінансово-кредитної підтримки малого та середнього 414
6.2. Трудовий потенціал аграрного сектора економіки
підприємництва з метою забезпечення йому доступу до кредитних ресурсів; залучення сільських підприємців до виконання державних замовлень через систему централізованих закупівель товарів, робіт і послуг тощо. Істотною підтримкою суб’єктів малого і середнього підприємництва в сільській місцевості може бути надання їм організаційно-консультативних послуг через Агенції регіонального розвитку та сільські дорадчі служби. Вирішальне значення для покращання трудоресурсного забезпечення аграрного сектора економіки має підвищення добробуту селян. Ця проблема повинна вирішуватися, насамперед, за рахунок збільшення їх реальних доходів від сільськогосподарської діяльності. Існує гостра необхідність уже в найближчі 3-5 років довести оплату праці в сільському господарстві до середнього в економіці рівня; в подальшому (в період до 2015 р.) її слід вирівняти з середньою зарплатою в промисловості. При цьому частка фонду оплати праці у валових витратах підприємств має бути не нижчою 30%, а сама заробітна плата – контрольованою статтею витрат суб’єктів господарювання. Необхідно подолати й такі негативні явища, як заборгованість сільськогосподарських підприємств перед своїми працівниками з виплати їм заробітку, невиплата зарплати в установлені законом строки, видача заробітної плати, а також плати за оренду земельних і майнових паїв сільськогосподарською продукцією за завищеними цінами. Частку виплати заробітної плати грошовими коштами вже в найближчі роки слід довести, як мінімум, до 70%. У зв’язку з тим, що вагомою статтею доходів сільських сімей певний час ще залишатимуться натуральні та грошові надходження від особистих селянських господарств, актуальним завданням є підвищення доходності особистого сектора сільського господарства. Розв’язанню цього завдання значною мірою мають бути присвячені Державна та регіональні програми розвитку особистих господарств, розроблення яких, очевидно, розпочнеться у 2005 р. Цими програмами слід передбачити поширення на особисті селянські господарства ряду існуючих способів підтримки сільськогосподарських підприємств (здешевлення кредитів, поліпшення якості грунтів, лізинг техніки тощо); залучення цих господарств до виконання галузевих (продуктових) програм розвитку сільського господарства; сприяння розвитку в особистому 415
Розділ VІ. Забезпечення стабільного розвитку агропромислового виробництва
секторі обслуговуючих кооперативів тощо. Потребує реального вирішення й проблема загальнообов’язкового державного соціального страхування членів особистих селянських господарств. Що ж до збільшення доходів сільських сімей від несільськогосподарських видів діяльності, то воно пов’язане з темпами і масштабами розвитку цих видів діяльності в селі, зокрема й на засадах малого та середнього підприємництва. Оскільки це окрема надто важлива проблема, і вона не має безпосереднього відношення до досліджуваної теми, то цілком зрозуміло, що вона тут не розглядається. Щоб подолати кризову ситуацію в соціальній інфраструктурі села, що створює сприятливі умови для відтворення трудоресурсного потенціалу аграрного виробництва і його ефективного використання, необхідно, насамперед, усунути ті причини, що зумовили занепад зазначеної інфраструктури. Головною причиною, безперечно, є скорочення ресурсного забезпечення функціонування та розвитку такої інфраструктури в сільській місцевості. У дореформенний період вирішальну роль у цьому забезпеченні відігравали сільськогосподарські підприємства. В умовах аграрних трансформацій проводилась політика "звільнення" сільгосптоваровиробників від нібито невластивої їм соціальної діяльності, але належні організаційні і фінансові умови для функціонування і розвитку соціальної інфраструктури села чи то під державним патронатом, чи в системі самоврядування, чи на підприємницьких засадах не були створені. Як наслідок, підприємства і організації, завданням яких є надання різноманітних послуг сільському населенню (соціальнокультурних, комунальних, побутових тощо), відчувають гострий дефіцит коштів. Бюджетні асигнування на утримання закладів соціального призначення недостатні для забезпечення їх нормальної діяльності, що спонукає місцеві органи виконавчої влади до постійної "раціоналізації мережі" цих закладів. Зменшення державної підтримки зумовило також різке скорочення обсягів будівництва інфраструктурних об’єктів. Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" передбачено, що на будівництво об’єктів невиробничого призначення в сільській місцевості повинні виділятися державні 416
6.2. Трудовий потенціал аграрного сектора економіки
капітальні вкладення в обсягах, не менших 0,5% вартості ВВП, а також відшкодовуватись за рахунок бюджету кошти суб’єктів господарювання, витрачені на зазначені цілі. Однак дані положення не виконуються: дія відповідної статті Закону щорічно призупиняється при затвердженні державного бюджету. Відшкодування витрат суб’єктів господарювання на будівництво об’єктів інфраструктури припинилося у 2000 р.; державні капітальні вкладення виділяються посередньо (через "чорнобильські" програми, субвенції регіонам на реалізацію інвестиційних проектів тощо) і у мізерних обсягах. Практично зруйновано організаційний механізм державного інвестування розвитку соціальної інфраструктури села через органи управління аграрним сектором. Для забезпечення нормальної діяльності закладів соціальнокультурного призначення на селі не обійтися без вдосконалення міжбюджетних відносин, спрямування до місцевих бюджетів фінансових ресурсів у таких обсягах, які покривали б видатки не лише на заробітну плату і оплату комунальних продуктів, але й на всі інші потреби. Це вимагає внесення змін до бюджетного і податкового законодавства, зміни Формули розподілу міжбюджетних трансфертів між державним і місцевими бюджетами. Значних коштів потребують і заходи щодо поліпшення умов надання освітніх, медичних, культурно-освітніх та інших послуг, підвищення їх якості, що необхідно здійснити у найближчі 5-7 років, і частина яких також повинна фінансуватись із місцевих бюджетів. Найголовніший із зазначених заходів – оснащення закладів освіти, охорони здоров’я, культури новітнім устаткуванням і обладнанням. Зокрема, необхідно завершити комп’ютеризацію сільських шкіл, укомплектувати їх сучасними технічними засобами навчання та наочним обладнанням; оснастити сільські заклади первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини діагностичним і лабораторним обладнанням, комп’ютерною технікою з відповідним програмним забезпеченням, а фельдшерсько-акушерські пункти і сільські лікарські амбулаторії – лікарськими засобами та медичною технікою; переоснатити та дообладнати заклади культури кіноустановками, музичними інструментами, звукопідсилюючою апаратурою тощо. Наступний 417
Розділ VІ. Забезпечення стабільного розвитку агропромислового виробництва
вагомий захід – організація регулярного підвезення учнів і педагогічних працівників до шкіл (програма "Шкільний автобус"), придбання для сільських закладів охорони здоров’я спеціальних і санітарних автомобілів, а центральних районних лікарень – автомобілів швидкої медичної допомоги. Потрібно також забезпечити заклади соціально-культурного призначення сучасними засобами зв’язку. Щодо будівництва об’єктів сільської соціальної інфраструктури, то для його пожвавлення необхідно, по-перше, поступово відновлювати державне інвестування до обсягів, передбачених законодавством України (0,5 ВВП), і, по-друге, запроваджувати прозорий і жорсткий порядок використання бюджетних коштів, що виділяються на створення цих об’єктів. Існують різні погляди щодо того, як найдоцільніше використовувати ці кошти. На думку автора, одну їх частину слід спрямувати на забезпечення можливостей отримання соціальнокультурних послуг на рівні існуючих соціальних нормативів жителями сіл, де відсутні відповідні заклади обслуговування, а другу ( можливо, більшу) – на заохочення місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та недержавних інвесторів до розвитку інфраструктури. Дуже важливо, зокрема, збільшити обсяги пільгового кредитування сільського житлового будівництва за регіональними програмами "Власний дім" та запровадити інші форми підтримки індивідуальних забудовників. Розв’язання зазначених та інших завдань вимагає вдосконалення системи державного регулювання соціального розвитку села. До забезпечення цього розвитку причетні різноманітні галузі виробничої і соціальної сфер економіки, діяльність яких щодо сільської місцевості потребує координації. Необхідно добиватись реалізації інтересів сільських жителів у процесі законотворчої роботи, при підготовці та прийнятті інших нормативно-правових актів. Цю роль певною мірою виконує Міністерство аграрної політики України, але його вплив на забезпечення комплексного розвитку села дедалі слабшає. При цьому вирішення ряду важливих проблем, наприклад, розподіл між регіонами та об’єктами бюджетних коштів, які виділяються для підтримки соціальної інфраструктури, намагаються перебрати на 418
6.2. Трудовий потенціал аграрного сектора економіки
себе інші органи виконавчої влади. Та й у самому міністерстві питання соціального розвитку села, комплексного розвитку сільських територій не набрали статусу пріоритетних. Регулювання (забезпечення) комплексного розвитку сільських територій у державі необхідно посилити. Світовий досвід свідчить, що цю функцію, як правило, виконують центральні органи виконавчої влади, відповідальні за аграрний сектор економіки, але в їх роботі галузеві і територіальні аспекти рівноправні. В умовах України слід вважати доцільним створення щонайменше при Мінагрополітики Державного департаменту розвитку сільської місцевості, а в Раді міністрів Автономної Республіки Крим та обласних державних адміністраціях – структурних підрозділів із питань комплексного соціального розвитку сільських територій.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Трудовий потенціал аграрного сектора економіки» з дисципліни «Економічний розвиток України: інституціональне та ресурсне забезпечення»
