Регіональні аспекти формування високої конкурентоспроможності держави
Досвід високорозвинених країн світу таких як США, ЄС показує, що створення постіндустріального суспільства можливе лише на інноваційній основі при максимальному використанні інноваційного потенціалу регіонів, та з урахуванням особливостей кожного з них. Становище окремих країн та регіонів у науково-технічній сфері визначається не тільки науково-технічним потенціалом, але й інтенсивністю застосування його досягнень у господарську практику. Адже створення та реалізація принципово нової продукції відіграє вирішальну роль в посиленні конкурентних позицій товаровиробників на світових ринках, причому для їх утримання необхідні відповідні умови для швидкої комерціалізації нових технологічних досягнень. А це можливо лише за умов ефективної національної інноваційної системи (НІС). Найважливішим етапом формування НІС є її первинний рівень — регіональна інноваційна складова. Регіональні інноваційні системи створюються для консолідації активів регіону і оптимального використання його потенціалу, що уможливлює збільшення надходжень до місцевих бюджетів забезпечує залучення і збереження висококваліфікованого персоналу, можливості стійкого розвитку економіки. Якщо країна та її регіони намагаються здобути глобальні конкурентні переваги в умовах “нової економіки”, то необхідна відповідна стратегія як на загальнонаціональному, так і на місцевих рівнях, з допомогою якої можна ефективно залучати інвестиції в наукові дослідження та інфраструктуру, що сприяє розробці та комерціалізації нових продуктів чи процесів. Регіональна інноваційна стратегія — потужний інструмент для успішного розвитку місцевої економіки, особливо доцільний для регіонів, що мають високий інноваційний потенціал. Міжнародну конкурентоспроможність країни зумовлює насамперед інноваційне регіональне середовище. За оцінками Всесвітнього Економічного Форуму найконкурентоспроможнішою країною в світі у 2002 р. була США, хоча в цій державі половина НДДКР здійснюється в 6-ти із п’ятдесяти штатів, а на двадцять штатів припадає лише 5 % усіх наукових досліджень та розробок. Проте уряди штатів менш розвинених регіонів теж намагаються долучитися до інноваційних процесів і створити належні умови для промислових досліджень, а фінансування НДДКР розглядаються ними як стратегічне інвестування [3]. Для підтримання економічного зростання розробляються інноваційні системи та відповідні стратегії і в більшості регіонів Європи, підтверджуючи тезу, що в сучасних умовах активна інноваційна діяльність є необхідною не тільки для високорозвинених регіонів, але й для всіх регіонів світу. Тому необхідне створення в регіонах належної інноваційної інфраструктури, яка включала б організацію і види діяльності, пов’язані з комп’ютеризацією, створенням мереж і трансфером технологій, в тому числі — інкубаторів малого бізнесу, підтримки венчурних підприємств, а також — інститутів для партнерського співробітництва між дослідницькими університетами і комерційними компаніями та урядами штатів. Таким чином, усі штати США намагаються реалізувати програми з організації та підтримки інноваційної діяльності, хоча і з різними для цього можливостями та результатами. Ще з 1979 року федеральний уряд здійснює програму стимулювання конкурентних досліджень (EPSCoR), з допомогою якої надається підтримка в розбудові інфраструктури та розробці регіональних програм для всебічної участі місцевих компаній в “новій економіці”. Найвдалішими є програми штатів Оклахома, Канзасу та Мен, де було створено “квазіурядові” організації зі сприяння розвитку науки і технологій. З їх допомогою створювались фонди венчурного капіталу та забезпечувались фінансовими засобами інноваційні проекти високотехнологічних компаній та малого бізнесу на ранніх етапах впровадження. Крім того, всі п’ятдесят штатів беруть участь в програмі Асоціації сприянню розвитку науки і Державного науково-технологічного інституту. Із середини 90-х років Європейська Комісія стимулює і підтримує розробку регіональних інноваційних стратегій з допомогою спеціальних програм RITTS та RIS, з допомогою яких більш як 120 європейських регіонів отримали підтримку досвідчених консультантів з аналізу інноваційного потенціалу та розробок регіональних інноваційних стратегій. З допомогою регулярних європейських конкурсів фінансувались регіональні інноваційні проекти при чому депресивні території отримували 75 % фінансових засобів. Крім того, ЄС значні зусилля докладає при створенні мережі для обміну інформацією між регіонами. Прикладом цьому може слугувати мережа Innovative Region in Europe (IRE), в яку входять різні регіони ЄС. Світовий досвід високорозвинених країн показує, що інноваційні стратегії значним чином готові впроваджувати депресивні регіони для подолання кризи з допомогою нових технологічних рішень. Прикладом слугує Угорщина, більшість високотехнологічних компаній якої зосереджено в декількох західних промислових регіонах. Ці регіони ще в 1998 р. були депресивними, а створення умов по залученню іноземних інвестицій та вкладення їх у “нову економіку” зумовили зменшенню розриву в рівні розвитку регіонів цієї країни. Важливим кроком на шляху інтеграції України у світовий інноваційних простір є розбудова власної національної інноваційної системи та активна регіональна політика. Інноваційну політику необхідно здійснювати різними методами: програмно-цільовими та економічними; розробити ефективну регіональну інноваційну систему, використовуючи великий світовий досвід; створити потужну систему фінансування інноваційної діяльності, з усіх можливих джерел, в т.ч. із залученням венчурного капіталу, як невід’ємної підсистеми НІС; сприяти подальшому розвитку регіональної інноваційної інфраструктури: із сучасними інформаційними центрами для обміну інформацією, технопарками, технополісами, центрами передачі технологій, бізнес-інкубаторами та інше. Структурні зміни як в розвинутих країнах, так і в державах з перехідною економікою, супроводжуються територіальною концентрацією економічної діяльності. Досвід цих країн заперечує гіпотезу про скорочення регіональних диспропорцій внаслідок економічного зростання, а особливо це стосується інноваційних процесів. Виникає регіональний “інноваційний парадокс”, який полягає у необхідності збільшення витрат на інноваційну діяльність у депресивних регіонах і відносно меншій можливості залучати бюджетні та приватні джерела фінансування у порівнянні з економічно розвиненими регіонами. В таких регіонах для підтримання конкурентної позиції суб’єктів господарювання на міжнародних та внутрішніх ринках необхідні великі обсяги наукомісткої конкурентоспроможної продукції, проте в них і менше об’єктів для ефективного інвестування. Фахівці зазначають, що основна причина цього парадоксу, полягає не тільки в меншій доступності джерел фінансування, а й у характері національних і регіональних інноваційних систем, що зумовлюють інноваційну конкурентоспроможність країни та її регіонів. Під інноваційною конкурентоспроможністю регіону ми розуміємо спроможність суб’єктів регіону проводити активну інноваційну діяльність і підвищувати якість життя населення. Зростання конкурентоспроможності української економіки залежатиме від того, наскільки регіони провадитимуть активну інноваційну політику та стимулюватимуть інноваційну активність суб’єктів господарювання. Не зважаючи на значні доробки в теоретичній базі досліджень інноваційних процесів, у даній сфері залишається багато нерозв’язання проблем. Однією із найактуальніших є формування ефективної державної інноваційної системи. У даному разі нами передбачалось оцінити інноваційний потенціал регіонів України, визначити їх інноваційну сприйнятливість, згрупувавши регіони щодо їх фінансових витрат і результативності інноваційної діяльності та запропонувати шляхи вдосконалення регіональної інноваційної політики. Інноваційний потенціал регіону відбиває можливість і готовність регіону здійснювати ефективну інноваційну діяльність, охоплюючи кадровий склад, матеріально-технічну базу, фінанси, наукову інформацію, сучасні форми організації і управління інноваційною діяльністю, наукові школи, інтелектуальну власність. Під можливістю розуміють наявність і збалансованість структури потенціалу, а під готовністю — достатність рівня розвитку потенціалу і наявних ресурсів для ефективної інноваційної діяльності. Ефективна реалізація потенціалу залежить від стану кожної із його підсистем та їх взаємодії. Інноваційний потенціал залежить від специфіки та масштабів діяльності суб’єктів, а рівень розвитку визначає їх реальні інноваційні можливості, сприйнятливість до нововведень та інноваційну активність (іноді потенційні можливості створення інновацій не обов’язково відповідають реальній потребі їх впровадження). Тому необхідно виокремити в “інноваційному потенціалі” таку підсистему як “інноваційна сприйнятливість”, що відбиває реальний рівень інноваційності та характеризує можливості швидкої комерціалізації новинок і створення для цього необхідних умов. На нашу думку, інноваційну сприйнятливість регіону доцільно визначати, використавши коефіцієнти випередження інноваційного розвитку (або інноваційної сприйнятливості) на етапі виробництва та етапі споживання. Коефіцієнт випередження інноваційного розвитку на етапі виробництва визначається наступним чином: , де ТІП% — темпи зростання питомої ваги інноваційної продукції в загальному обсязі промислової продукції суб’єктів господарювання регіону , де (t, (t–1 — питома вага інноваційної продукції в загальному обсязі продукції в періоди t, t–1 (%); ТВІ — темпи зростання витрат дослідження і розробки у промисловості регіону. , де (t , (t–1 — витрати на дослідження і розробки на промислових підприємствах регіону в періоди t, t-1 (млрд грн.). Якщо питома вага інноваційної продукції зростає швидше, ніж витрати із різних джерел на її здійснення, то відбувається зростання інноваційної сприйнятливості і коефіцієнт випередження інноваційного розвитку більше одиниці (Kвіp > 1). Якщо темпи зростання витрат випереджають темпи зростання інноваційної продукції (Kвіp < 1), то це характеризує погіршення ефективності інноваційної діяльності і відповідно сповільнення інноваційного розвитку. Найточніше цей показник можна визначити з допомогою співвідношення темпів зростання питомої ваги принципово нової продукції в загальному обсязі продукції над темпами зростання витрат на дослідження та розробки. Проте дані статистики не його дають змогу розрахувати в регіональному розрізі. Тому найдоцільніше даний показник використовувати на рівні окремих суб’єктів або як один із макроекономічних показників інноваційної сприйнятливості. Пропонуємо розраховувати і коефіцієнт результативності інноваційної діяльності як , де QІП — обсяг продукції, що освоєна вперше за останні 3 роки, млрд грн.; QПДР — обсяг прикладних досліджень та розробок у галузі технічних робіт, млрд грн. Цей показник відображає збалансованість попиту та пропозиції на ринку інновацій. Чим вищий цей коефіцієнт, тим кращий інноваційних клімат у регіоні. Ще одним показником, який характеризує інноваційну сприйнятливість але на етапі споживання може слугувати коефіцієнт випередження інноваційного розвитку (на етапі споживання) , де відповідно , ТТІ — темпи зростання обсягів інноваційної продукції та темпи зростання витрат на технологічні інновації: , де Qt, Qt–1 — обсяги інноваційної продукції, млрд грн., , де tt ,tt–1 — витрати на технологічні інновації. Зростання інноваційної сприйнятливості регіону відбувається у випадку значення цього коефіцієнта більше одиниці . Визначимо інноваційний потенціал регіонів України та оцінимо їх інноваційну сприйнятливість. Кількісно наша країна має достатньо потужний потенціал у сфері НДДКР. Так, в 2001 році науково-технічною діяльністю займалися 1479 організацій, серед яких 26 % зосереджено в м. Києві та 15 % — у Харківській області; а в Хмельницькій — лише 0,5% наукових організацій; 0,8 % — у Житомирській; 1,1 % — у Закарпатській областях. Відповідно спостерігається і нерівномірність розміщення наукових кадрів по регіонах. Так, у м. Києві зосереджено 35 % персоналу, а Харківській області — 17,1 %, у Дніпропетровській — 7,2 %, а в регіонах — всього декілька сотих відсотка. Крім того, найбільша питома вага фахівців, зайнятих науково-технічною роботою з науковим ступенем доктора наук — близько 63 % — у Києві, а в таких областях як Вінницька, Волинська, Житомирська, Луганська, Рівненська, Сумська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська — всього 1,4 %. Триває відтік спеціалістів з наукових організацій — тільки протягом 2001 року вибуло 28 тис. працівників (серед яких близько 7 % — доктори та кандидати наук), отже триває і тенденція до зниження кадрового потенціалу країни. Загальний обсяг фінансування НДДКР у 2001 р. збільшився, в порівнянні з попереднім роком на 9 %, проте все ж спостерігається нерівномірність у регіональному розрізі. Тільки 69 % бюджетних коштів було виділено київським та харківським науковим установам, хоча значна частина засобів фінансується у ці регіони і з місцевих бюджетів, що становить понад 80 % загальної величини. Обсяг науково-технічних робіт, виконаних власними силами наукових організацій Києва та Харківської області, становить 54 %, а найнижчу результативність у 2001 р. зафіксовано у наукових організацій Хмельницької, Тернопільської, Рівненської, Кіровоградської, Закарпатської та Житомирської областей — близько 1 % від обсягу науково-технічних робіт. Необхідно зазначити: питома вага фінансування НДДКР у ВВП становила у 2001 р. 1,2 %, а за рахунок держбюджету лише 0,37 %, що є неприпустимим за різкого зниження інноваційної активності суб’єктів господарювання. Висока концентрація фінансових засобів у Києві не призвела до високої інноваційної активності у цьому регіоні. Київ ділить 7-е місце серед регіонів за кількістю впроваджених у 2001 р. нових технологій та 6-те — за кількістю безвідходних технологій. У цей самий періоді науковими організаціями було закінчено розробок майже на 57 % менше, ніж у 1991 році. Нові технічні рішення на рівні винаходу, використані в кожній четвертій розробці зі створення нових видів техніки, склали 0,9 тисяч одиниць, а це на 87 % менше, ніж у 1991 році. Щодо регіонального розподілу цього показника, то підтверджується тенденція нерівномірності наукового потенціалу, фінансування та, відповідно, й результативності. Низька результативність зумовлена і недостатньою оснащеністю працівників основної діяльності наукових організацій, погіршенням матеріально-технічного забезпечення науки, морального старіння наукового устаткування та обладнання. Так, якщо технічна оснащеність виконавців наукових досліджень у середньому по Україні складає 11,4 тис. грн., то в розрізі регіонів цей показник в десятки разів нижчий (Тернопільська, Чернівецька, Івано-Франківська області). Крім того, у 2001 році капітальні вкладення організацій, установ та підприємств, які виконували наукові дослідження та розробки, склали лише 0,24 % загального обсягу, що є вкрай недостатнім за значного морального і фізичного старіння основних засобів наукових організацій. Регіональна структура винахідницької діяльності має чітко виражені територіальні межі, оскільки основна частина наукового потенціалу зосереджена в Харківському регіоні та м. Києві (52 % — чисельності працівників наукових організацій). Відповідно і отримано охоронних документів у Державному департаменті інтелектуальної власності в Харківській області 15 % та м. Києві — 26 %. При цьому в 2001 році частка таких областей як Волинська, Житомирська, Київська, Рівненська, Хмельницька, Чернігівська не перевищила 3 %. Невід’ємною рисою діяльності наукових організацій є міжнародна науково-технічна співпраця. Кількість науковців, які працювали в інших країнах за контрактом, у 2001 р. зменшилась, у порівнянні з попереднім періодом на, 24 %. Найбільша питома вага таких працівників серед регіонів у м. Києві — 51 %. Українськими науковцями від міжнародних фондів у 2001 р. було отримано 1233 гранти. Найвища частка їх випала знову ж таки на Київ — 38 %, Харківській — близько 15 % та Львівській областях — 11 % а найнижча — 0,1 % — Сумській, 0,2 % — Рівненській, Хмельницькій, Житомирській областях. Серед виїздів наукових працівників за межі України зберігається аналогічна тенденція в регіональному розрізі. Нестабільна робота наукових організацій негативно впливає на інноваційну активність промислових підприємств. Якщо в 2001 р. інноваційною діяльністю займалися 16,5 % від загальної кількості обстежених підприємств, а впроваджували інновації лише 14,3 %, то найвищих темпів упроваджування інновацій на промислових підприємствах, в регіональному розрізі відносно до попереднього періоду, сталися в Автономній Республіці Крим (166,7 %), Кіровоградській (133,3 %), Чернігівській (130,2 %), Харківській (120 %), Полтавській (118,3%), Волинській (108 областях та м. Києві (123,1 %). Найважливішим показником інноваційної діяльності є обсяг відвантаженої інноваційної продукції у загальному обсязі відвантаженої продукції, який у 2001 році був надто низьким — близько 7 %, що нижче попереднього періоду на 3 відсоткових пункти. Якщо розглянути показник, який характеризує відношення продукції, що зазнала суттєвих змін, до обсягу інноваційної продукції, то він найвищий у таких областях як Волинська — 97 %, Миколаївська — 89 %, Чернігівська — 80,3 % та м. Севастополь — 88%, а найвища питома вага удосконаленої продукції в Автономній Республіці Крим — 78 %, Одеській — 74 %, Сумській — 71,2 % областях. Основним напрямком інноваційних витрат у 2001 році було придбання машин, обладнання, устаткування та іншої техніки — 63,1 %. На дослідження та розробки виділялось лише 8,7 % від загального обсягу витрат. Цей показник протягом останніх років постійно знижувався і становить 171,7 млрд грн. Низька результативність інноваційної діяльності характеризується показником експорту інноваційної продукції, — 15,7 % від загального обсягу інноваційної продукції. Обсяг відвантаженої інноваційної продукції за межі України у % до загального обсягу відвантаженої продукції становив 30,5 %. Серед регіонів цей показник найбільший у Донецькій — 63,7 %, у Запорізькій — 48,2 %, у Херсонській — 37,9 %, а найнижчий у Черкаській — 1,8 %, Вінницькій — 6,7 % областях. Усі регіони можна згрупувати щодо результативності інноваційної діяльності, а саме: 1-а група — регіони, в яких спостерігається перевищення темпів зростання питомої ваги інноваційної продукції в загальному обсязі відвантаженої продукції над темпами інноваційних витрат на НДДКР: Автономна Республіка Крим, Волинська, Миколаївська, Харківська області; 2-га група — регіони, в яких темпи зростання питомої ваги витрат на НДДКР вищі, ніж темпи зростання питомої ваги інноваційної продукції в загальному обсязі відвантаженої продукції: Вінницька, Кіровоградська, Тернопільська, Чернівецька області; 3-я група — регіони, в яких спостерігається високі темпи зростання питомої ваги відвантаженої інноваційної продукції у загальному обсязі відвантаженої продукції та зменшення витрат на дослідження й розробки: Дніпропетровська, Івано-Франківська, Львівська, Одеська, Хмельницька, Чернігівська області; 4-а група — регіони, в яких зросли витрати на дослідження й розробки та знизились темпи зростання питомої ваги відвантаженої інноваційної продукції: Донецька, Полтавська, Рівненська, Сумська, Херсонська області та міста Київ і Севастополь; 5-а група — регіони, в яких відбувся спад обох показників. Фінансове забезпечення інноваційної діяльності залежить від інвестиційного клімату держави, який охоплює велику кількість різних факторів. Основним джерелом фінансування інновацій у нашій країні є власні засоби, що становлять в останні роки понад 80 %, кошти держбюджету та місцевих бюджетів — 2,9 %, кредити — 6 %, вітчизняні та зарубіжні інвестори — 4,8 %, інші джерела — 2,4 % (табл. 4.12). Це дає підстави характеризувати інвестиційний клімат України як несприятливий. Розподіл загального обсягу фінансування інноваційної діяльності за регіонами дав змогу згрупувати всі області у три класифікаційні групи. Перша група об’єднує сім регіонів і становить 72 % загального обсягу фінансування інновацій. Друга включає 9 регіонів і, відповідно, 21 % загального обсягу фінансування, а третя група — 11 регіонів та 7 % фінансування. Середній рівень фінансування в групах дуже відрізняється. Якщо в першій групі ця сума становить 204,8 млрд грн., то в третій — 9,2 млрд грн. Спостерігається нерівномірність регіонального фінансування із різних джерел. Так, у 2001 році з Держбюджету було виділено 91 % коштів для областей першої групи, для другої — близько 2 %, а для третьої — 7 %. З місцевих бюджетів тільки три регіони — Харківський, Автономна Республіка Крим та м. Київ виділили кошти для фінансування інноваційної діяльності. Хоча позабюджетні кошти становлять лише 1,2 % загального обсягу фінансування, проте 91 % цих засобів надано регіонам 1-ї групи та близько 9 % —двом останнім. Вітчизняні та іноземні інвестори надали перевагу підприємствам регіонам першої групи — 96 % та 76 % відповідно. Розрахуємо показники сприйнятливості інноваційної діяльності на етапі споживання як перевищення темпів зростання обсягів інноваційної продукції над темпами зростання витрат на технологічні інновації ( ). Результати розрахунків згрупуємо стосовно регіональних витрат на інноваційну діяльність (табл. 4.13). Таблиця 4.12 ГРУПУВАННЯ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ ЗА ОБСЯГАМИ ФІНАНСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ЇЇ РЕЗУЛЬТАТИВНІСТЮ Група регіонів України по рівню фінансування інноваційної діяльності Розподіл загального обсягу фінансування інноваційної діяльності за регіонами у % Розподіл загального обсягу фінансування інноваційної діяльності за джерелами та регіонами у %, в т.ч. за рахунок* Середній рівень затрат в групі, млрд грн. Динаміка інноваційної спроможності
державно го бюджету Місцевих бюджетів позабюджетних фондів кредитів вітчизняних інвесторів зарубіжних інвесторів висока К > 1 низька К < 1 1 Донецька 26,6 93,1 9,5 14,2 9,3 0,13 Харківська 11,3 0,7 0,8 1,8 4,6 8,7 1,3
2,6 Закінчення табл. 4.12 Група регіонів України по рівню фінансування інноваційної діяльності Розподіл загального обсягу фінансування інноваційної діяльності за регіонами у % Розподіл загального обсягу фінансування інноваційної діяльності за джерелами та регіонами у %, в т.ч. за рахунок* Середній рівень затрат в групі, млрд грн. Динаміка інноваційної спроможності
державно го бюджету Місцевих бюджетів позабюджетних фондів кредитів вітчизняних інвесторів зарубіжних інвесторів висока К > 1 низька К < 1 Львівська 1,5 1,8
0,51 Житомирська 1,4 0,02 0,1 6,7
спад Всього по групі 2 21 2,02 58,8 2,0 49,0 2,8 14,9
3 Київська 0,8 0,3
спад Кіровоградська 0,7 3,0
0,65 Вінницька 0,7
3,6 0,3
0,27 Закарпатська 0,5 0,4 0,5 8,7 спад м Севастополь 0,5
0,9 9,2 0,03 Волинська 0,4
1,3
4,0
Хмельницька 0,4
0,32 Івано-Франківська 0,4
0,64 Рівненська 2,7
1,6
0,45 Чернівецька 0,2 2,8
0,73 Тернопільська 0,1 1,4
0,6 0,14 Всього по групі 3 7 7,5 — 0,4 7,0 1,2 9,3
Всього по Україні 100 100 (2,8 100 (0,1 100 (1,2 100 (6 100 (1,0 100 (3
*Крім власних коштів підприємств, які складають 84 % та інших джерел, які складають 1,2 %. Аналіз інноваційної діяльності в регіональному розрізі показав низьку їх результативність та сприйнятливість. Можна виділити наступні класифікаційні групи: 1-а група — регіони, в яких висока інноваційна спроможність на етапі виробництва та на етапі споживання: Автономна Республіка Крим, Миколаївська область; 2-га група — регіони, в яких висока інноваційна спроможність на етапі виробництва, проте низька на етапі споживання: Харківська та Волинська області; 3-я група — регіони, в яких висока інноваційна спроможність на етапі споживання: Дніпропетровська, Одеська, Кіровоградська та Хмельницька області; 4-та група — регіони, в яких відбулося зростання щодо одного з цих показників Вінницька, Тернопільська, Чернівецька, Івано-Франківська, Львівська, Чернігівська області; 5-а група — регіони, в яких відбувся спад обох показників. Такий стан регіональної сприйнятливості до новинок однозначно свідчить про те, що не створено дієвої системи заохочення інноваційної активності суб’єктів господарювання на місцевому та державному рівнях. Слушними можуть бути пропозиції щодо стимулювання інноваційної активності суб’єктів господарювання на всіх рівнях а насамперед — на рівні регіону управління регіонами.
Таблиця 4.13 ГРУПУВАННЯ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ ЗА ОБСЯГАМИ ФІНАНСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ЇХ ІННОВАЦІЙНА СПРОМОЖНІСТЬ НА ЕТАПІ ВИРОБНИЦТВА Й СПОЖИВАННЯ Група регіонів України за рівнем фінансування інноваційної діяльності Розподіл загального обсягу фінансування інноваційної діяльності за регіонами у % Середній рівень затрат в групі, млрд грн. Динаміка інноваційної спроможності
Запорізька 6,1 спад спад м. Київ 5,5 0,41 спад Всього по групі 1 72
– – Закінчення табл. 4.13 Група регіонів України за рівнем фінансування інноваційної діяльності Розподіл загального обсягу фінансування інноваційної діяльності за регіонами у % Середній рівень затрат в групі, млрд грн. Динаміка інноваційної спроможності
Івано-Франківська 0,4 0,64 спад Рівненська 2,7 0,45 0,5 Чернівецька 0,2 0,73 спад Тернопільська 0,1 0,14 спад Всього по групі 3 7
– – Всього по Україні 100
*Крім власних коштів підприємств, які складають 84 % та інших джерел, які складають 1,2 % Розрахуємо коефіцієнт прискорення відносної швидкості інноваційного розвитку та, згідно з цим показником, визначимо в яких регіонах висока динаміка інноваційної спроможності. Не зважаючи на те, що в деяких регіонах фінансування інноваційної діяльності було набагато вищим, ніж в інших, проте зростання питомої ваги інноваційної продукції в загальному обсязі продукції не відбулося. Згідно з темпами зростання затрат на дослідження та розробки низку регіонів було віднесено до першої групи, а щодо темпів зростання інноваційної продукції в загальному обсязі відвантаженої продукції — до останньої. Тому згідно з динамікою інноваційної спроможності регіонів України можна виділити Харківську та Миколаївську області групи 1, Автономну республіку Крим — групи 2 та Волинську — групи 3. Звичайно, цей показник необхідно розраховувати за триваліший проміжок часу (доцільніше — за три роки), але, зважаючи на зміну класифікаторів промислових підприємств Міністерством статистики, дані за попередні періоди є незіставними. Проте і тривалість створення нової техніки за останні роки має тенденцію до збільшення виробів, які створені до одного року. Це стосується як машин, устаткування й апаратів, так і приладів та засобів автоматизації. Середня тривалість створення зразків нових типів машин, устаткування, апаратів, приладів і засобів автоматизації у нашій країні в 2001 р. становила 1,6 року, а по деяких видах продукції машинобудування — до 0,5 року. Саме від комплексу машинобудування значно залежить конкурентоспроможність товарів і послуг на внутрішньому і зовнішніх ринках. Машинобудування, як система взаємопов’язаних галузей, котрі виготовляють машини та устаткування, забезпечує технічне переозброєння всього господарства, створює основу економічного та оборонного потенціалу країни. Інноваційні процеси, що відбуваються в машинобудуванні, дають потужний поштовх для розвитку інших галузей економіки, забезпечуючи найновішими знаряддями праці. Аналізуючи дані Мінстату можна побачити, що більшість промислових підприємств у 2001 році освоювали виробництво зразків нових типів машин, устаткування, апаратів, приладів та засобів автоматизації у перший рік створення (близько 60 %). Виробництво зразків призначено на 2-й рік після створення — у 25 % підприємств, відповідно 3-й — 45 та 4-й — 15 %. З урахуванням середньої тривалості створених зразків та їх освоєння, повний термін впровадження зразка в нашій країні становить 2,6 року, — цей показник відповідає світовому рівню, — однак необхідно визначити науково-технічний рівень цих зразків. На жаль, значна частина розробок зі створення зразків не відрізнялась новизною наукових та технічних рішень. Лише в кожному одинадцятому зразку машин та приладів наявні використані винаходи, тоді як у 1990 р. — у кожному третьому. Всього ж у 2001 році використано 49 винаходів у 32 зразках. За останні роки Мінстат не наводить відомості щодо порівняння останніх із кращими світовими аналогами (хоча ще у 1995 році жоден із зразків за своїми функціональними показниками та надійністю не перевищив світові аналоги). Невідповідність попиту та пропозиції на ринку інновацій характеризує низька частка нової продукції машинобудування в загальному її обсязі. Так, у 2001 році спостерігається зменшення питомої ваги продукції, виробництво якої розпочато вперше в Україні: до 4,2 % проти 8 % у 1994 році, а принципово нової — до 3,4 та 3,5 % відповідно (табл. 4.14).
Таблиця 4.14 ПОПИТ НА РЕЗУЛЬТАТИ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В МАШИНОБУДУВАННІ Показники 1995 1999 2000 2001 Виробництво нових видів продукції машинобудування, що освоєна вперше в Україні, млн грн. 219,0 390,5 487,0 623,3 Виробництво нових видів продукції машинобудування, що освоєна вперше за останні 3 роки, млн грн. 743,0 1504,5 1737 1500,8 Обсяг прикладних досліджень та розробок у галузі технічних робіт, млн грн. 478,3 1059,2 1257,4 1343,6 Коефіцієнт результативності інноваційної діяльності 1,55 1,42 1,38 1,12 Питома вага нової продукції, виробництв якої розпочато вперше в Україні в загальному обсязі випуску продукції машинобудування, 3,6 4,3 4,1 4,2 в тому числі принципово нової 1,8 3,3 3,1 3,4
Негативна тенденція цього показника має місце у більшості регіонів нашої країни, що свідчить про недостатні темпи випуску нових видів продукції. Так, найвищий рівень нової продукції в Чернівецькій області — 22,2 %, Автономній Республіці Крим — 16 %, Харківській області 9,2 %. Надзвичайно низька інноваційна активність у Закарпатській області, де взагалі відсутня нова продукція, а також в Одеській області, де цей показник становить 1 % до загального випуску. Крім того, необхідно відмітити, що в м. Києві питома вага нової продукції складає лише 1,4 %, а в Дніпропетровській області — 2,1 %. При збереженні такої низької інноваційної активності на промислових підприємствах, неможливо очікувати появи конкурентоспроможної продукції. Коефіцієнт результативності інноваційної діяльності має тенденцію до зниження і у 2001 р. становив близько 1. На жаль, статистичні дані не дають змоги розглянути його в розрізі окремих регіонів. Проте загальна надзвичайно низька його величина уможливлює висновок про невідповідність попиту та пропозиції на ринку інновацій. Необхідно розглянути і експорт нової продукції машинобудування. Обсяг нової продукції цієї промисловості, яку поставляли на експорт, склав 360,04 млн грн., причому принципово нова становила 82,1 %. Хоча в загальному обсязі експорту цей показник становив близько 10 %. Найбільша питома вага принципово нової продукції, яка була експортована з регіонів України — із Запорізької області (23,5 %), з Харківської (21 та Донецької (18,1 %), а з деяких областей (Полтавської, Волинської, Черкаської) надзвичайно низька — кілька сотих відсотка. Виходячи із вище викладеного, можна виокремити Харківський регіон, де зосереджений потужний науковий потенціал з допомогою якого виконано близько 15 % всіх науково-технічних робіт власними силами та яких має високу результативність щодо створення нових видів техніки з використанням винаходів — 16 % від загальної величини. Крім того, ця область має високий коефіцієнт прискорення відносної швидкості інноваційного розвитку та створені умови для залучення всіх можливих джерел фінансування інноваційної діяльності, в т. ч. із місцевих бюджетів. Інноваційна активність спостерігається і в машинобудівному комплексі Харківщини: зросли темпи приросту випуску нової продукції досить вагомий показник у загальній частці принципово нової продукції, яка була експортована за межі України. Зростає й інвестиційна привабливість Харківщини, свідченням чого є збільшення питомої ваги прямих іноземних інвестицій та темпів зростання до попереднього періоду. Елементами інвестиційної та інноваційної політики позначене впровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності (СРІД) на території м. Харкова. Серед затверджених інноваційних проектів понад 40 % відносяться до машинобудівного комплексу. Крім того, в цій області розроблена регіональна програма інноваційного розвитку “Технокрай”, яка передбачає комплексний підхід до технологічного переоснащення виробництва, створення сучасної комунікаційної інфраструктури, перетворення міста на територію інноваційного прориву. Співпраця СРІД та технопарку “Інститут монокристалів” уможливлює запровадження основ загальнонаціональної інноваційної мережі, формування іннотери (інноваційні території) тощо. Для порівняння з інноваційною сприйнятливістю Харківського регіону візьмемо Донецьку область, де діють вільні економічні зони “Донецьк” та “Азов”. Хоча пільги з оподаткування забезпечили поліпшення інвестиційного клімату цього регіону, проте інноваційна активність сповільнилась (обсяг відвантаженої інноваційної продукції у % до загального обсягу відвантаженої продукції склав близько 10 % у 2001 р., в той час як у 2000 р. цей показник становив 23 %. Виходячи із аналізу інноваційної сприйнятливості регіонів України, можна зробити висновок, що на регіональному рівні форми і методи державного управління науково-технічною діяльністю належно не відпрацьовані. Унаочнені тенденції однозначно свідчать про те, що все ще не створено дієвої системи заохочення інноваційної активності суб’єктів господарювання на регіональному та державному рівнях, а тому необхідна спеціальна широка система регуляторів цього процесу, які б активізували інноваційну діяльність. Негативні тенденції, що склалися в інноваційній сфері, потребують гнучких підходів до формування інноваційної політики та забезпечення правового регулювання інновацій на всіх етапах їх життєвого циклу та усіх рівнях. Враховуючи нерівномірність науково-технічного потенціалу країни, регіональні інноваційні системи, як складові державної інноваційної системи, є надзвичайно ефективним інструментом територіального розвитку. На нашу думку, стратегія науково-технологічного прориву не може відбуватись без розбудови державної інноваційної системи, в якій відсутність однієї підсистеми призводить до сповільнення чи зупинки діяльності цієї сфери. Якщо відчутних позитивних зрушень не відбудеться в найближчі два-три роки, то негативні тенденції стануть необоротними. Слушними можуть бути наступні пропозиції: Стимулювання інноваційної активності суб’єктів господарювання має діяти на всіх рівнях — від уряду до місцевих органів влади. Державна політика сприяння розвитку інноваційної діяльності на засадах розробки довгострокових науково-технічних програм визначена Законів “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні”. Визначені цим Законом пріоритетні напрями інноваційної діяльності зобов’язують органи виконавчої влади України всіх рівнів створювати режим найбільшого сприяння виконанню робіт, спрямованих на реалізацію відповідних пріоритетних напрямів, концентрації на них фінансово-економічних та інтелектуальних ресурсів. На рівні регіону управління інноваційною політикою необхідно здійснювати програмно-цільовими та економічними методами. Адже регіоналізація дає змогу залучати в господарський механізм додаткові фактори розвитку суб’єктів господарювання на засадах значно повнішого й ефективнішого використання усіх видів ресурсів окремих територій, що зумовлено територіальним поділом праці, нерівномірністю розвитку продуктивних сил, а також — наукового потенціалу регіонів. Необхідно, згідно з пріоритетами, визначити довгострокову стратегію інноваційного розвитку регіонів та розробити регіональні науково-технічні програми, що користуються регіональною підтримкою. Економічні методи управління повинні охоплювати: пряме фінансування, пільгове кредитування інноваційних проектів, фінансову підтримку інфраструктури тощо. Існує достатньо багатий досвід ефективної регіональної економічної підтримки інноваційних процесів, який може бути використаний і в нашій країні. Особливе значення належить регіональному податковому стимулюванню, яке має різні цілі: залучення фінансових засобів у наукомісткі виробництва; сприяння венчурному бізнесу; залучення підприємців та висококваліфікованих наукових кадрів у депресивні регіони; створення потужних високотехнологічних кластерів, технополісів, інноваційної інфраструктури та ін. Тому доцільно звільняти малі інноваційні підприємства від сплати місцевих податків на визначений термін, а також різні позабюджетні фонди, які інвестують свої засоби у інноваційні проекти регіону. Створити ефективну національну систему регіональних інноваційних центрів. Враховуючи нерівномірність розміщення науково-технологічного потенціалу держави, мережу регіональних центрів необхідно уточнити. А саме: за кожним з існуючих центрів закріпити відповідну зону наукового обслуговування, яка складається з декількох областей. До Західного регіонального центру необхідно віднести Львівську, Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Тернопільську, Хмельницьку, Чернівецьку області; до Центрального — Київську, Вінницьку, Рівненську, Житомирську, Черкаську області та м. Київ; до Південного — Одеську, Миколаївську, Херсонську області, Автономну Республіку Крим та м. Севастополь; до Північно-східного — Харківську, Полтавську, Сумську, Чернігівську області; до Придніпровського — Дніпропетровську, Запорізьку, Кіровоградську області; до Східного — Донецьку, Луганську області. З метою підвищення статусу регіональних наукових центрів та їх значення в реалізації державної науково-технічної політики (у тому числі венчурного бізнесу) в регіонах важливо залучати до співпраці всі організації й інститути, які займаються інноваційною діяльністю і мають вільні кошти. Регіональні наукові центри виконують функції координатора, головного експерта і організатора регіональних програм науково-технічного розвитку, складовою частиною яких зобов’язаний бути венчурний бізнес. Створити потужну систему фінансування інноваційної діяльності — з усіх можливих джерел. Ними можуть бути регіональні венчурні фонди, бюджети, засоби юридичних та фізичних осіб, іноземні інвестиції тощо. Управління процесами регіональної підтримки венчурного бізнесу доцільно здійснювати силами обласних держадміністрацій з допомогою науково-координаційних рад, експертних органів. Ради визначатимуть фінансування науково-технічних та інноваційних проектів регіону, а також міру допомоги венчурним структурам. Крім того важливо створити центри розвитку венчурного бізнесу при органах виконавчої влади, при науково-координаційній раді. Основна увага загальнодержавної інноваційно-інвестиційної політики повинна зосереджуватись на зближенні рівнів соціально-економічного розвитку регіонів через ефективне використання місцевих умов і ресурсів та активізацію стосунків із зовнішнім середовищем. Тому на депресивних територіях необхідно створювати сприятливі умови для залучення іноземних інвестицій у високотехнологічні виробництва, підвищувати інвестиційну привабливість регіону через активне використання спеціальних (вільних) економічних зон. Кожний регіон повинен шукати своє індивідуальне рішення, використовуючи регіональні переваги. Сприяти розвитку регіональної, інноваційної, інфраструктури: з інформаційних центрів, технопарків, технополісів, центрів передачі технологій, бізнес інкубаторів. Необхідна всебічна підтримка розвитку міжрегіонального співробітництва в сфері науково-технічної діяльності. Адже аналіз спеціалізації регіонів на окремих етапах НДДКР показав, що для реалізації пріоритетів надзвичайно важливим є міжрегіональний обмін результатами наукової діяльності. Розширення співробітництва доцільне завдяки створенню спільних підприємств у високотехнологічних галузях промисловості та залученню коштів іноземних інвесторів. Отже, для того щоб економіка держави функціонувала в світовому господарстві як технологічно динамічна, спроможна і в майбутньому забезпечувати свою конкурентоспроможність, вона повинна побудувати інноваційну систему таким чином, щоб поєднувати науково-технічний потенціал регіонів із комплексом економічних заходів, які покликані сприяти швидкій комерціалізації на внутрішніх та зовнішніх ринках.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Регіональні аспекти формування високої конкурентоспроможності держави» з дисципліни «Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації»
областях та м. Києві (123,1 %). 